Лілія Шутяк. Риболовля – можливість помовчати

Прессекретарка Міжнародної літературної корпорації MERIDIAN CZERNOWITZ часто і з задоволенням рибалить.

– Захоплення риболовлею виникло кілька років тому цілком спонтанно. Раніше я таким ніколи не займалась, хоча в моїй родині є кілька затятих риболовів, – розповідає Лілія. – Якось ми з чоловіком їхали у відпустку і він запропонував: «А давай купимо вудочку?». В селі, де ми відпочивали, якраз був ставок. До того моменту ми і не підозрювали, як нас затягне ця справа.

Найбільший кайф риболовлі в тому, що на кілька годин ти можеш абсолютно «вимкнути мозок» і зосередитись тільки на тому, клює чи ні. Риболовля – це своєрідна медитація, коли є лише людина і природа. Найдужче цікавить, що ж саме під водою і якого розміру рибу вдасться впіймати. Справжній азарт отримуєш тоді, коли клюнуло і ти починаєш тягнути улов із води.

Рибалю зазвичай із чоловіком, тому не переживаю, як він проводить свій вільний час. До речі, я абсолютно не типова рибалка, адже не вживаю алкоголю під час цього процесу. Для мене риболовля – це більше про азарт, відпочинок і можливість побути в спокійній обстановці без ґаджетів і спілкування. Із рибою не поговориш :) Коли траплялося потрапляти в компанію риболовів, то більшість трохи дивується з мого захоплення, але загалом сприймає нормально.

А от якраз жінки постійно дивуються. Кажуть, що не розуміють, що в цьому може бути цікавого і навіщо витрачати стільки часу на водоймах. Дехто відгукувалися, що це «брудна» справа, не для жінок. Адже там багато чоловіків, які вживають алкоголь і обговорюють дружин. І справді, майже завжди натрапляю на такі компанії. Але, як на мене, риболовля в цьому випадку – якраз і є тим місцем, де можна дізнатися багато цікавого про особливості стосунків чоловіків та жінок. Ну і те, що вони насправді думають одне про одного. Не кажучи вже про те, що це своєрідна «секта», адже риболов завжди зрозуміє собі подібного.

У рибі трохи розбираюсь. Знаю, як виглядає карась, короп, окунь, сом. Але сьогодні це не проблема, адже завжди можна загуглити :) Риболовля – справді недешеве заняття. Але я цим займаюсь не професійно, а як хобі. Тому й не витрачаю велику кількість грошей на спорядження. Хоча навіть найпростіша вудка недешева. А ще вона постійно ламається і до неї треба купувати якісь запчастини. Якщо ловити рибу весь сезон, а не час від часу, як я, то це – доволі дороге задоволення.

Наразі ні з ким із літературних знаменитостей не ловила рибу. Знаю, що великим прихильником цього заняття є письменник Андрій Любка. Ми з ним іноді обговорюємо наживки, водойми, є кльов чи нема, а також спійману рибу. Якби й рибалила з письменниками, не використовувала б цей час для вирішення робочих моментів: навряд чи риболовля – вдалий час для інтерв’ю, адже там потрібно бути максимально тихо. Інакше можна рибу розлякати. В цьому і привабливість мого хобі – нарешті я можу помовчати.

Іванна Стеф’юк. Коні і сплави. Поклик духу предків?

Завідувачка науково-методичного кабінету дослідження та збереження традиційної культури Учбово-методичного центру культури Буковини, кандидатка філологічних наук, кураторка етнографічного проєкту “Спадщина” і письменниця, звісно, обожнює читати, має звичку бігати щоранку і не пропускає нагоди кататися на конях і сплавлятися гірською рікою.

– Взагалі-то я і спорт – поняття дуже далекі ще зі школи, – сміється Іванка. – Сили в мене – нуль, спритності – нуль, рухова активність – така собі… Тож спортсменка я дуже … потенційна. Але колись я відчула щось особливе, коли побачила коней. Вільва з клубу родинного відпочинку «Буковинська Троя» мене вразила. Спочатку я її лише гладила, потім захотілося покататися, і це мене надзвичайно захопило. Окрім тактильних відчуттів – шкіри коня, вітру в обличчя – було щось більше. Тож я займаюся верховою їздою Зараз через карантин – вимушена пауза у тренуваннях, але дуже чекаю. Після верхової їзди  я відчуваю таку бадьорість, що мені не потрібна ні кава, ні жодні енергетики. Мої м’язи нарешті розуміють, що я від них хочу, а голова світла і готова до праці. До речі, моя бабка свого часу возила ліс конем. Звісно, це не хобі – це важка праця, пов’язана з потребою виживання. Але може, це захоплення конями в мене саме від неї?

А останнім часом я захопилася сплавлянням на катамаранах. Зараз, до речі, саме час для сплавляння – ще не холодно, але й уже не спекотно. Спочатку це було просто споглядання сплаву, потім я ризикнула стати пасажиркою, а згодом навчилася веслувати, і тоді вже  отримала величезне задоволення від цього. До цього мене долучив Василь Соник – краєзнавець, посадовець Снятинської районної ради. Взагалі Покуття дуже гарно на мене впливає :)

До слова, тільки нещодавно я згадала таку річ: мій дід колись був керманичем – керував сплавлянням плотів по Черемошу. Сплав може бути дуже різним: сьогодні річка спокійна, а завтра така бурхлива, що зносить на своєму шляху все. Дуже цікаво про плотогонів сказано в мого улюбленого Марка Черемшини: «Така-то вже наша гуцульська вдача: огонь пече, а ми йому насупротив!» Знову ж таки, розумію, що ніяк не можна порівнювати ту важку і небезпечну дідову працю, пов’язану з потребою виживання, і моє захоплення з елементом екстриму. Але це дуже символічно, що я сплавляюся тим самим маршрутом, тією самою річкою.

Не можу сказати, що це мій спосіб життя, адже це – рідкість, це приємна розкіш. Але коли потрібно відволіктися від роботи – будь-якої, чи фізичної, чи розумової – активний відпочинок є найкращими способами.

Не екстримом, але, принаймні, нестандартом є мої звички читати вдосвіта і щоранку бігати. То вже звички – і це прекрасно. Маю азарт до танців – але не на сцені, а душевна така забава, з «голубкою», «гуцулкою» і «полькою». Люблю дикість стихії – бурю, зливу, спеку. Люблю життя.

Людмила Чередарик. Парапланеризм – випробування себе, звичайна людська цікавіть і відстороненість від буденності

Головна редакторка чернівецької газети «Версії» займалася карате, була рефері на боксерському рингу і вперше політала на параплані в 65 років.

– Завжди вважала, що зайвих знань не буває. Хотілося спробувати все. Чим тільки не займалася: і балетом та спортивною гімнастикою, і художньою гімнастикою та фехтуванням, і карате – тоді, коли його тільки дозволили в Радянському Союзі, адже це був заборонений вид спорту в нашій тодішній країні. Коли ми, групка аматорів, почали цим займатися, то одного з нас навіть до КДБ викликали і закрили там на пів доби. До речі, цей чоловік зараз знову зі мною в одній компанії займається йогою. Хоча останнім часом йогою чомусь більше жінки захоплюються… Але насправді розминка карате побудована на елементах йоги.

Отже, яких лише захоплень у мене не було. Музикою займалася – грала на домрі, фортепіано та гітарі. Колись навіть свідомо ходила на курси крою і шиття, щось навіть пошила. Хоча зараз, правду кажучи, вже ті навички не відтворю… Важко далося в’язання: дівчата в гуртожитку  університетському переконували, що воно дуже заспокоює, а мене натомість неймовірно дратувало.  Завжди цікавилася усім. Просто і сама по собі допитлива, і для професії це дуже корисно. Адже одна справа – героя майбутньої публікації просто слухати, а зовсім інша – розуміти тему, його фах, уявляти, як і що ще можна розпитати, щоб розкрити тему глибше.

Футбол мені спочатку не дуже подобався, але потім почала ходити на стадіон – і розібралася, і виявилося, що це дуже цікава і красива гра. Ну я мусила це все знати, бо тоді в газеті очолювала відділ спорту і оборонно-масової роботи. Мусила тямити в спорті, бо ж мені про спортсменів писати!

А от у наступний номер готую матеріал про боксерів. Дізнаюся щось нове для себе, хоча дещо про цей вид спорту уже знаю. Адже свого часу, коли працювала в газеті «Молодий буковинець», була рефері на рингу! Газета проводила конкурс на приз ім. Кудінова – дуже відомого тоді молодого боксера, щоправда, з 20-их років минулого століття, і я була суддею від газети. Цікаво зараз згадувати це…

В дитинстві, років у 13-14, склала собі план, чого я мушу в цьому житті навчитися. Серед цих пунктів були стрибки з парашутом і водіння автомобіля. І ось я у же на пенсії, а з парашутом так і не стрибнула, і автівку не воджу – хоча спробувала, бо автошколу закінчила минулого року!

Ну, мабуть певною компенсацією за невтілені стрибки з парашутом став мій політ на параплані. Це було позаминулого року, тобто мені тоді було вже 65. Страшно навіть уголос промовляти ці роки. Та коли цього не робити, то нібито й нічого… Молода іще!

Загалом, щоби вільно почуватися у небі, потрібно багато тренувань. Треба розумітися в аеродинаміці, відчувати напрямок вітру, знати, як саме заходити на посадку… Бо навіть правильне сидіння та відповідні нахили тулуба й повороти голови з руками мають значення для маневрування. Не просто втриматися у потоці повітря!

Та все ж, завдяки інструкторам я злетіла. Коли нарешті відірвалася від землі, нічого довкола не бачила, а тільки чула команди хлопців – ліва рука, права рука… Таким чином я робила повороти. Посадка здалася мені легшою. І тільки на 3-ій та 4-ий раз я змогла в повітрі оглянутися довкола й усвідомити, що лечу… Це почуття передати словами важко.

І все ж захопленням життя Людмили є журналістика. 2016 рік, чернівецька кав’ярня: вона разом із журналістками Валею Кушніренко (Луганськ) і Валею Мацерук (Чернівці) – зліва направо, з якими дружить ще зі Львова, від студентської лави.

Для чого я це зробила? Це було бажання екстриму? Ніби й ні, бо особисто в мене від нього тільки болить голова. Закортіло випробувати себе і глибше пізнати свої можливості? Ймовірно. Хоча швдше  за все це була звичайнісінька людська цікавість. Саме та, що рухає прогрес. А ще з висоти пташиного польоту не тільки будинки, машини і люди, але й усі власні життєві труднощі бачиш ніби збоку, ніби вони не стосуються тебе особисто.

Сідонія Ходикіна. Київські «динамівці» були для мене святими!

Нинішня пенсіонерка в юності була затятою футбольною вболівальницею.

Мабуть, мало би бути трохи дивно, що в буковинському радянському селі в 60-ті роки дівчина могла захоплюватися футболом. Але не в тому випадку, коли це село – Шипинці, бо тут місцевий футбол – це давня традиція, яка з покоління в покоління охопила  всіх хлопців. Грав на місцевому стадіоні і двоюрідний брат пані Сідонії Степан Івасюк, Штефко – а вона ходила з ним за компанію вболівати.

– У Шипинцях на храмове свято зазвичай завжди був данець (танці – ред.), але то увечері, а вдень організовувалися футбольні змагання. І мій двоюрідний брат Штефко грав у футбол на місцевому стадіоні. Любила іти на це дивитися – навіть не можу сказати, чи справді на гру, а чи більше через те, що за брата вболівала. Спочатку просто бачила, що хлопці бігають полем, копають м’яч – а вже коли почала дивитися усвідомлено, то почала розуміти, як там усе складно. Що багато залежить від стратегії, тактики, розташування гравців на полі, технічних прийомів, ролей гравців – нападник, захисник, з якого боку обороняє чи атакує, капітан команди, воротар… Не всі правила одразу «схопила». Довго не могла зрозуміти, чому гол іноді не зараховується. Потім виявилося, що учасники іноді штучно створюють ситуацію «офсайд» – коли захисники не можуть наздогнати чужого гравця з м’ячем на своїй половині поля, то відстають і залишаються позаду навмисно, щоби між ним і воротами було менше двох гравців. Таким чином порушується певне правило  і гол не зараховується. За цим дуже пильно стежать арбітри. Вони також помічають те, що майже неможливо помітити – як іноді випадково гравець зачіпає м’яч рукою, як часом хтось грає нечесно і може вдарити суперника по ногах… За таке видаляли з поля.

Штефко і Сідонія – шипинські футболіст і вболівальниця :)

Коли вже почала розумітися на футбольній грі, завжди вболівала за київське «Динамо» і за нашу збірну – тоді, зрозуміло, це була збірна СРСР. Але це була середина і друга половина 60-х років минулого століття, і «Динамо» (Київ) грало за збірну майже у повному складі. Пригадую за прізвищами: Віталій Хмельницький був футболіст, Віктор Банніков воротар, Анатолій Бишовець – нападаючий, Євген Рудаков, Володимир Веремєєв…

Їздити на матчі не було ніякої можливості, тож вболівала перед телевізором. Але спочатку і телевізори були далеко не у всіх. У нас не було, а у Штефка вже був. То я на велосипеді їздила до нього дивитися футбол (ми жили в різних кутках села). Зазвичай матч починався о 19 годині, тривав до 21-ї, восени в цей час було вже темно… Але я не зважала. Це була зіркова команда. У 1966-му вони перемогли в чемпіонаті СРСР, виграли Кубок СРСР, Андрія Бібу визнали найкращим футболістом року, а п’ятеро динамівців (Сабо, Серебряников, Островський, Поркуян і Банніков) вибороли бронзові медалі на чемпіонаті світу в Англії. Пам’ятаю, як по телевізору показували, як вони ці медалі в Кубок склали…

У 1967 році кияни дебютували в Кубку чемпіонів. То була ціла трагедія, коли вони програли полякам (чемпіон Польщі «Гурник» – ред.), вигравши перед тим у чинного володаря трофею – шотландського «Селтіка»). І як мене не розвеселила навіть принесена двоюрідною сестрою Дарусею газета з фотографією гри, де у погоні одне за одним чи то наш киянин поляка за труси схопив, чи навпаки – той нашого… Світлина смішна була, хоч труси і залишилися на гравцеві.

Фото з мережі Інтернет

А одного разу київське «Динамо» приїхало до Чернівців на товариський матч з «Буковиною». Я не могла це пропустити. Пішли з Дарусею на стадіон – правда, чули, що хлопці на трибунах вслід критично зауважували, що ми тут, мовляв, «шастаємо». Але загалом обстановка була доброзичлива, фанати – лояльні, бо це був матч не для вболівання за певну команду, а для споглядання красивої гри взірцевої команди професіоналів, асів. Після гри вони мали бути в готелі «Київ», а перед тим – вечеряли в ресторані «Дністер» на Кобилянської. То ми караулили їх на виході, щоби взяти автографи – зберігала то все у спеціальному зошиті, в який збирала їхні фотографії, вирізки з газет. Кількох спіймала, тож мала автографи – але не всіх – бо вони якось не всі одночасно виходили з вечері, а мені ж ще на поїзд треба було встигнути, щоб додому дістатися…

Як уже казала, я вболівала тільки за київське «Динамо». На матчі «Буковини» не ходила, хоча цікавилася, чи вони виграли, чи програли, які місця в турнірній таблиці посідають… І все моє оточення вболівало так само за улюблену команду. Жодної людини, яка би вболівала за «Спартак», не знаю J

Батьки не були проти мого захоплення. Тато і сам любив футбол, то згодом, коли і в нас з’явився телевізор, ми разом жодного матчу не пропускали. А мама якось не переймалася. Ніколи не було жодних застережень, що я, мовляв, шукаю собі жениха серед футболістів – навіть близько цього не було. Це було справжнє вболівання, я не мала від цього ніякісінької вигоди. Вони були як святі для мене!

Наталя Каптусарова. Люблю працювати з вітрилами

Керівниця регіонального прес-офісу Приватбанку в Одесі не просто ходить в круїзи на яхті, а склала іспит на яхтенного капітана

– Мені раніше подобалося кататися на лижах, гірськолижний спорт… Екстрім! – згадує Наталя. – А три роки тому я «захворіла» яхтами. В Одесі покататися на яхті – це цілком звично, нормально і доступно за ціною. І в компанії часто трапляється хтось із друзів, у кого є яхта. Раніше це були яхти, зроблені своїми руками – наприклад, з фанери чи ще чогось там, а зараз можуть бути і якісні саморобні, і дуже дорогі, і середньої цінової категорії. А ще є кілька яхтшкіл. Коли ти йдеш берегом моря, бачиш безліч вітрил – то сердечко «йокає» від цієї краси, ти згадуєш прочитані книги, побачені фільми, відчуваєш себе як Асоль…

Ось так і мене подруги покликали покататися на катамарані (двокорпусній яхті) – і мені якось дуже сподобалося. Але самій дивно – як я раніше цим не захопилася, живучи в Одесі два десятки років? Мабуть, через той самий стереотип, що яхтинг – це дорого. Насправді – ні. Дитячі спортивні яхтенні школи, яких в Одесі дві для діток від 8 до 12 років – одна безкоштовна, інша вартує 600 грн на місяць. Цілком прийнятна ціна.

Отже, почалося з ходіння на прогулянкових яхтах. І одного разу моя жіноча компанія (де я, 45-літня, була наймолодшою) зібралася відзначити 60-літній ювілей однієї з подруг – в чартері на яхті. Тобто поїхати в Грецію, взяти в оренду яхту – звісно, з капітаном, – і відсвяткувати. Виявилося, що це також не надто дорого і цілком співмірно з 1-2-тижневим відпочинком у 5-зірковому готелі. Зрозуміло, що і яхти бувають різні, але в середньому тиждень на яхті може на особу вартувати від 450 до 900 доларів. Ну і плюс харчування, і квитки, аби доїхати до країни – але їх також можна знайти зовсім недорого.

І от коли все вже було вирішено і був знайдений одеський капітан, він слушно запитав: «А хто мені буде допомагати?» Бо ж самому важко швартуватися, та й загалом є низка моментів, де мають бути задіяні щонайменше троє людей. І я вирішила, що я цього хочу! Мені до того часу вже дуже сподобалося те відчуття свободи на яхті, коли всі твої проблеми залишаються на задньому плані. Мої особисті відчуття – що це потужне підживлення енергією, яка дозволяє потім, на березі, жити, працювати, займатися різними дурницями.

І я пішла вчитися. Зрозуміла, що хтось же має мене навчити цього всього: мотузки кидати, вузли в’язати… Полізла в інтернет, пішла нетрадиційним шляхом, від теорії до практики, бо зазвичай вчитися приходять ті, хто вже практикують яхтинг. Виявилося, що в Україні і в Одесі зокрема є низка шкіл, які готують шкіперів і яхтенних капітанів з міжнародною ліцензією. Я пішла вчитися. Теорії – 14 занять по 4 години. І тут раптом я з’ясувала, що вартість навчання на спеціальності «кваліфікований член екіпажу» і «шкіпер» (капітан) – однакова! То якщо вже витрачати гроші – то чого б не стати капітаном? Поставила собі таку мету. Зазвичай на таке навчання приходять у дещо молодшому віці, переважно зі спортивного яхтингу.

Я була єдиною жінкою на курсі і мене дуже підтримували. Я занурилася в цю атмосферу «яхтенного братства», певного кодексу. Це дуже цікавий світ, який має однакові правила у всіх країнах. Це те, що ми бачимо в кіно, – ця підкреслена галантність, ввічливість. Це небезпечний вид спорту, розваг, і в морі все залежить лише від тебе і від твоєї команди. І тому правила цього братства такі, що в будь-якій країні тобі допоможуть, незалежно від вартості твоєї яхти – чи простенької за 10 тис. доларів, чи океанічної за 2 мільйони… І мільйонер так само, як і незаможний яхтсмен, однаково приймуть мотузку, щоб допомогти пришвартуватися.

Вивчилася я. Складно було з навігацією, метеорологією… Є ще такий предмет – МППЗС, міжнародні правила попередження зіткнення суден, де треба вивчити світлові і звукові сигнали, за якими чітко можна визначити, яке це судно і в якому напрямку воно йде. Це я вчила дуже довго, бо системи там немає, це просто треба вивчити.

А після теорії я вже в Греції, в чартері на практиці зрозуміла, що  це складно, але цікаво і дуже затягує. Чартерний човен досить легкий у керуванні. Фішка чартера в тому, що ти приїздиш в якусь теплу країну, орендуєш човен (як автівки часто орендують), і йдеш на тиждень, два, чи на скільки дозволяє бюджет, бажання і час, вивчаєш країну, в будь-якій гарній бухті можеш пришвартуватися, зупинитися, покупатися в морі. Кайф. Човен може мати 2, 3, 4 каюти (залежно від гаманця замовника), душ-туалет, обладнану кухню…

Словом, захворіла я цим і почала тренуватися – у дуже класного яхтсмена, засновника і власника яхт-клубу Альберта Кабакова. Тренував спочатку мене на спортивних човнах, потім ми вирішили  створити жіночу команду і поганятися в аматорських регатах – то він почав тренувати нашу «вікову» жіночу команду.

Згодом я себе спіймала на тому, що мені подобається працювати з вітрилами. У мене поки що не дуже виходить. І човен для регат, для гонок – інший, там мотузок безліч, ще якісь нюанси – і мені захотілося це все вивчити, цим управляти. Азарт! У такому активному тренувально-навчальному варіанті я вже перебуваю рік.

Щодо сексизму, то в яхтингу немає такого, як часто буває на автомобільних шляхах, коли кажуть: «Та це тьотка за кермом». У яхтингу однакове ставлення і однакові вимоги до всіх. Є ролі на човні, є «посади» в команді, спеціалізація, кожен вибирає для себе посильну і мусить її виконувати.

Чоловіки-яхтсмени дуже бережно ставляться до жінок. Мої колеги по навчанню розуміли, що мені складно, приділяли більше уваги мені, але жодного разу ніхто не сказав, що «це тільки для чоловіків, що ти тут робиш». І зараз в яхтклубі, де я займаюся, так само. Якщо таке хтось собі дозволяє – то це точно не чоловіки, які відбулися як яхтсмени. Це ті, хто просто йдуть за модою відпочинків у чартерах. Але ні стать, ні фізичний стан не впливають на управління яхтою. І подібна зверхність проходить дуже швидко, бо море не прощає зверхності.

КОМЕНТАР

Психологиня, гештальт-терапевтка Альона Головіна: «Жодних обмежень, які б накладала стать, не може бути в реалізації нас як особистостей»

– Сьогодні традиційно «чоловічі» і «жіночі» ролі доволі розмиті. Дуже багато чоловіків із задоволенням можуть викону вати соціально «умовно-жіночі» ролі і функції, і багато жінок, які досягають не меншого, а може й більшого успіху, ніж чоловіки у «їхніх» сферах. Тому що чим більше у соціуму є «чисто чоловічих»  ролей і «чисто жіночих», то більше можемо говорити про низький рівень психологічної культури і загальної культури теж. Чим розвиненіша країна, чим менше люди в ній думають про різноманітні стереотипні уявлення і атавізми, тим більше можливостей для кожної людини незалежно від статі реалізувати свої бажання і здібності. Жодних обмежень, які б накладала стать, не може бути в форматі реалізації нас як особистостей!

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»,

світлини з особистих архівів героїнь публікації

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews

Запис  (НЕ)Жіночі хобі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Професія для доньки священника

Згадуючи початок своєї кар’єри, відома чернівецька історикиня Ганна Скорейко проводить паралель зі священицькими доньками, які в 19-му столітті на Буковині ставали активними громадськими діячками й учасницями жіночих рухів. Сміється, що у батьків таких дівчаток був єдиний вибір: лише поблагословити і всіляко підтримати своїх впертих чад. Вибором юної Ганнусі спочатку стала фізика. Дівчинка прекрасно знала точні науки, педучилище закінчила з червоним дипломом, тому на фізфак ішла без жодного сумніву. І тільки коли за екзамен з математики приймальна комісія влупила «двійку», ейфорія від відмінних знань розвіялася. Отримана на вимогу абітурієнтки перевірена екзаменаційна робота лише підтвердила, що «попівні» не бути науковицею: навпроти кожного завдання стояв «плюс», який підтверджував правильність виконання, а наприкінці – без жодних зауважень і пояснень «двійка». Ганна настільки образилася на фізфак, що просто забрала документи і пішла геть. Рік працювала вожатою в гірському районі, а наступного року пішла вже на історичний. Навіть не підозрюючи, що там такий самий підхід…

Та на вступному іспиті (завдяки червоному диплому педучилища, мала право вступати з одним екзаменом, якщо би склала його на відмінно) натрапила на двох настільки авторитетних і самодостатніх викладачів, що їм було байдуже до будь-яких ідеологічних установок «зверху».  Микола Опанасович Ліщенко і Євген Степанович Приходько приймали іспит, залишилися дуже задоволеними спілкуванням і обидва поставили дівчині «відмінно».

Тепер наша співрозмовниця міркує про розвиток жіночого руху в краї як з висоти власного досвіду, так і завдяки численним статтям, підготовленим і прочитаним студентам курсам, і власному дослідженню «Етнодемографічні та соціальні процеси на західноукраїнських землях у кінці ХVІІІ – початку ХХ ст».

Гендер – це прагматизм

«Буковина – окраїнна територія, яка була  периферією у складі всіх держав: Галицько-Волинського князівства, Молдавського, найдальша окраїна Австрійської імперії, Румунії, і так само в СРСР, і в сучасній Україні також, – констатує Ганна Скорейко. – Завжди сюди було складно дістатися, і зараз це не змінилося.  Цей «окраїнний характер» краю зумовив певну гендерну функціональну розподільність.

Окраїна – це завжди як можливості, так і небезпеки. Сюди пізно доходить будь-яка модернізація, цивілізаційні явища, і саме за рахунок цього основний функціонал із «забезпечення мамонта у хату» тут був за чоловіком. А завданням жінки залишалося – розподілити «добуте» так, щоби чоловікові дісталося «найбільше стегно від мамонта». Тож класичний «буковинський варіант» розподілу цього функціоналу суттєво відрізняється навіть від сусідньої Галичини, де можемо спостерігати не лише гендерну більш-менш рівність, а й навіть побутовий матріархат: жінка сказала – чоловік пішов робити! На Буковині завжди місце жінки – на пів кроку позаду чоловіка. Відтоді так званий «трудовий елемент» насправді мало змінився, особливо на селі, яке все ще залишається консервативним. І дотепер часто буває, що коли буковинські чоловіки одружуються з жінками з інших регіонів, то з самого початку жінка ніби мусить зрозуміти своє місце в цьому розподілі: чоловік головний. Гасло буковинського чоловіка: послухай жінку і зроби навпаки.

Австрія свого часу принесла сюди знайомство з іншими культурами та  гендерним функціоналом. Особливо яскраво це проявилося в містах, зокрема і в Чернівцях, де урбаністична традиція породила безліч можливостей, в тому числі й для жінок – і не лише у вищому товаристві серед дворянок і панянок, а й на окраїнах. Ще Франко у своїх етнографічних замальовках зауважив, що в кінці 19 століття «модернізаційний вал», який прийшов у міста, насправді змусив перерозподілити функціонал: якщо в чоловіка немає роботи – йому доводиться «сидіти» вдома і глядіти дітей. А жінка бере борошно, пече пиріжки (або щось інше), несе на ярмарок і це продає. Таким чином вона стає «мамонтоносицею». Водночас це є величезним потрясінням для суспільства, адже не всі чоловіки можуть змиритися з такою зміною ролей: свою «вагомість» вони все-таки продовжують вимірювати тим, скільки «мамонтів» принесуть додому. Тобто економічні зміни потягнули за собою соціальну трансформацію, а вона уже запропонувала зміну гендерних ролей.

Жіночий рух став невід’ємною частиною модерної епохи. Від початку він зароджувався в релігійних колах: благодійні жіночі організації в єврейських громадах, у католицьких, православних… Насправді він був традиційним з давніх давен. Тобто у суспільстві жінкам відводилася певна роль благодійниць. Їм це дозволялося – займати активну соціальну позицію. За гроші чоловіка. Якщо він дозволяє їй – неспокійній душі – займатися ще чимось, окрім виховання дітей. Благодійність жінки – це частина іміджу чоловіка.

Але в кінці 19-го століття ми спостерігаємо за феноменом, коли жінки пробують не просто впливати на суспільне чи культурне життя, а вийти з орбіти своїх чоловіків. Бо бути гарною дружиною, матір’ю, виконувати інші передбачені функціонали тощо – це цікаво, але ти все одно залишаєшся частиною чоловічого світу. Тож колись виникає бажання створити свій світ».

Модернізація приносить політичну активність

«За статистикою, у кінці ХІХ – на початку ХХ ст.  чоловіки були освіченішими за жінок. Хоча насправді вже тоді держава створила їм рівні можливості! – розповідає науковиця. – Закон 1869 року «Про початкову освіту»  був однаковим для хлопчиків і дівчаток! Початкова освіта була обов’язкова і навіть накладалися штрафи на батьків, які не давали своїх дітей до школи. Але інша справа, що зазвичай після закінчення початкової школи  навчання дівчинки зупиняли і вона ставала частиною господарського життя, головним вчителем ставала мама, яка готувала до майбутнього сімейного життя – навчитися плести, шити, ткати, вишивати тощо.

Особливо складною була ситуація із дівчачою самореалізацією в селі. І саме для дівчаток одна з найвідоміших активісток того часу Євгенія Ярошинська, донька священника з села Брідок тодішнього Заставнівського повіту,  створила школу, у якій сама їх і навчала. Чого навчала? Читати. Але не просто, бо вони вже вміли це завдяки початковій школі, а читати книжки і обговорювати їх. Таким чином вона зачепила дуже важливий момент в освіті – не зупинятися. Окрім цього (адже все одно читання-писання-рахування традиційно не вважалися необхідністю для жінки, якій відведено «бути тінню свого чоловіка»), навчала дівчат ткати – адже сама закінчила ткацьку школу.

І це також важливо, адже модернізаційні процеси торкалися жінок у будь-якому випадку. Чоловік на заробітках – жінка тягне на собі вже все господарство, а не лише так звану «жіночу» роботу, в тому числі мусить стежити за рахунками, податками, кредитами. Згадаймо знамениту Вовчиху із твору Ольги Кобилянської – вдову, яка повинна сама дати раду собі і дітям. Власне, для неї все скінчилося погано – саме через те, що вона була неосвіченою і банк її «надурив».

Епоха модерну принесла ще й політичну активність. Почало поставати питання не тільки «хто ти за гендерною ознакою», а й «з якою ти громадською чи політичною силою». Благодійність із свого звичного русла так чи інакше ставала частиною політичної активності.

І хтозна, як би жіночий рух на Буковині розвивався далі, якби не виникло тут «Товариство руських жінок», яке очолила Алексія Геровська – дружина відомого на цих теренах москвофіла, що представляв потужну москвофільську партію і мав зв’язки з російським консульством та російською політичною системою.

Спочатку до цього товариства долучилася й Ольга Кобилянська, але коли це Товариство буквально через рік почало політичного дрейфувати в бік Росії і навіть змінило назву на «Общество русских женщин», вона виступила у них з критичною доповіддю і покинула цей рух (а потім він і перестав існувати – Австрія доволі болісно ставилася до подібних «москвофільських слідів» з серйозним російським фінансуванням). Натомість Кобилянська долучилася до створеної згодом народовської «Жіночої громади». І це все демонструвало, що політична активність навіть не те що була «необхідною», а просто стала нормою. Хочеш займатися благодійністю – входиш в товариство, а товариство вже діє в руслі певної суспільної течії.

До «Жіночої громади» належали чудові жінки – письменниця, педагогиня і громадська діячка Костянтина Малицька, дочка одного з ключових діячів національно-культурного відродження Буковини Степана Смаль-Стоцького Орися Луцька… Жіночий світ стає носієм не лише гендерних цінностей, а цінностей політичних. Певною мірою це – величезний плюс, адже жінки на той час ще не мали права голосу й вибору, але своєю активністю привертали увагу до вагомих політичних цінностей.

«Жіноча громада» робила те, що зараз можемо назвати «збереженням традиційних етноцінностей»: влаштовувала щорічні виставки вишиванок, шукала гроші і видавала каталог спеціальних візерунків вишиванок, доносила цінність і працювала над розгадування таємниці кожного візерунку, формувала колекції для музею… Тоді це було чимсь зовсім новим, ковтком свіжого повітря. Це був своєрідний жіночий акціонізм, тільки не в мистецькому, а суспільному та культурно-пізнавальному прояві.

Щоправда, коли Буковина перейшла під юрисдикцію Королівства Румунії, жіночі рухи тут втратили виразні політичні ознаки. Будьмо відверті – Румунія розбудовувала жорстку тоталітарну систему, все було під контролем держави. Жіночі рухи не відігравали яскравої ролі. Їм відводилася справа організації балів, культурних імпрез, допомога знедоленим під егідою церкви, але без ознак політики. Хоча, участь в організації українських культурних акцій, в тому числі й акцентування на популяризації традиційної української вишивки уже було певним політичним маркером».

«Буковинський патріархат стає агресивним там, де відчуває загрозу собі»

«Стежу за теперішнім крайовим жіночим рухом. Він дуже… делікатний, умовно кажучи, – зізнається історикиня. – Такий «тонкий струмок»… На мою думку, це можна співвіднести з доволі агресивним буковинським класичним патріархатом.  Агресія – це реакція на небезпеку. Тож патріархат таки в небезпеці :).

Обговорювали це зі студентами – якось аналізували уривок із книги французького інженера і картографа Гійома де Боплана, де він описує незвичну для себе картинку: що в українському селі дівчина, коли хотіла заміж, приходила до хлопця і пропонувала себе за дружину. Якщо він сумнівався, приходила до нього додому, сідала на піч і чекала пропозиції. Виганяти її було не можна – погана прикмета. Ну і зрештою батьки хлопця вже казали: таж женись!

Студенти сміялися, дівчата жартували: «правильно, що чекати – вони поки «втеляться», то зістарієшся». Але одна зауважила дуже правильно: йдеться про порубіжні землі з козаччиною, де хлопців було мало, вони ледь що – втікали до козаків, гинули там. Тобто це ж історія про місцевість, де хлопців бракувало – тому, якщо був хтось достойний, то треба було «брати», бо заберуть інші. А на наших окраїнах ситуація інакша: чоловіки дозволяли собі «гоголями ходити» через те, що їх було доволі багато, бо звідусіль сюди, на окраїну, втікали. Так традиційно склалося.  Хоча сучасна молодь, звісно, поводиться вже геть інакше, вибирає у стилях поведінки не те, що мусить, а те, що хоче, відповідно до внутрішніх потреб».

Якщо серйозно оцінювати сучасний стан із жіночим рухом на Буковині, варто зауважити, що його слабкі прояви можна вважати наслідком цілеспрямованого нівелювання будь-якої громадської активності радянською системою, яка не терпіла конкуренції та неконтрольованих процесів. Виявляється, що втрачені позитивні традиції громадської активності, такого необхідного для суспільства «служіння народові», не тільки важко відродити в повному обсязі, але й важко сприймаються тим самим суспільством, яке, так сталося, не довіряє філантропам. Ще один мінус – відсутність системної роботи, з власною історією успіху, без прив’язки до політичних коливань та виборчих сплесків».

Стара система цінностей розбита – нових не створено

«Часи змінюються, змінюються люди і цінності. Нині втрачається опора на досвід, – зауважує Ганна Скорейко. – Вперше дуже явно це відчула понад рік тому, коли волонтерила в Університеті третього віку, де здобувають освіту старші люди. Вони, активні і цікаві до всього, питали мене мою думку про кандидатів на пост президента. А от свої власні міркування вони аргументували переконаннями та ідеями своїх онуків. Звісно, мені дуже приємно, що старше покоління орієнтується на молодь, бо я з цією молоддю, зі студентами працюю. Але це не зовсім правильно – покладатися у прийнятті важливих рішень на молодих людей тільки тому, що вони, імовірно, можуть краще розбиратися у ситуації, без особливих підстав бути впевненими, що ті мають достатній досвід і знання для таких рішень. Це небезпечна тенденція.

Із точки зору історії завжди бачу плюси і мінуси різних ситуацій. Як абсолютний плюс зараз відзначаю, що на наших очах розбивається стара консервативна система (а будь-яка система ґрунтується на цінностях). Але водночас спостерігаємо, що стара система зруйнована, але ж нової не створено! Тому ми не знаємо, як підемо далі. Нас потягне вправо? Вліво? Назад? Вниз? Ми будемо рухатися галсами як форель? Чи будемо летіти стрімко? Не знаємо. І це криза цінностей, яка може спровокувати катастрофу суспільства.

Але плюс в тому, що молодь уже не мислить зашорено. Це стосується й гендерної функціональності, яка повністю змінюється просто на наших очах. Хоча, чого очікувати від цього – ми також не знаємо… Тому що навіть коли на парах я намагаюся повернути «хлопців з гальорки» у русло навчального процесу, жартома нагадую їм, що вони самі ж і усуваються від процесів і віддають без бою активним дівчатам першість, вони швидко і без жодного спротиву здаються: «Та хай буде матріархат…» Але це вже не про рівність чи використання однакових можливостей – це про добровільну пасивність і інфантилізм. Це про безвідповідальність.

Мабуть, самостійні, відповідальні, рішучі дівчата хочуть, аби поруч із ними були такі ж  самостійні і відповідальні хлопці. А хлопці – розгублені, у них – гендерна криза як складова загалом суспільної кризи, економічної, ціннісної…»

Жіночий рух – на допомогу жінкам, які хочуть себе реалізувати

«У Чернівцях зараз хоч і є чимало організацій, у яких жінки займаються волонтерством, благодійністю – це не є, на мою думку, жіночим рухом. Це – організації, де жінки є їх частиною. Свого часу у нас було декілька спроб створити жіночі рухи, які всі виявилися невдалими.

Я вважаю, що боротьба має бути не «проти», а «за». Тому віддаю перевагу високопрофесійним рухам і об’єднанням у певних сферах. До речі, на чому можна було б зосередитися саме жіночим рухам – на допомозі тим жінкам, які прагнуть реалізуватися професійно. Адже насправді жінки нерідко всерйоз випадають із фахового життя на той період, поки народжують і ставлять на ноги дітей. Скільки часу забирають тільки лікарняні по догляду за дитиною…

Знаю гарний приклад, коли у Галичині подібний рух працював – черниці одного з католицьких монастирів Львова збирали невеликі групи по 5-6 дітей, з якими займалися у той час, коли батьки на роботі: читали книжки, гралися, займалися спортом, розмовляли… Без жодних релігійних ухилів чи нотацій, це просто реальна допомога жінкам, які хочуть працювати, вивільнити для цього час».

«На наукові виступи – без підборів»

Коли Ганна Михайлівна каже про допомогу жінкам, які прагнуть себе реалізувати професійно, вона говорить про власний досвід. Навчалася вона з задоволенням, і працювала згодом також. Але на 4-му курсі вийшла заміж і народила сина. Коли постало питання, що далі – академвідпустка? заочне навчання? – вирішила: буде вчитися. Саме чоловік-однокурсник перевівся на «заочку», щоби забезпечувати родину і дати можливість дружині вчитися. Та все одно для жінки сім’я важила дуже багато, мріялося про другу дитину, тож науку відтермінувала. «Так, в історичній науці справді завжди переважали чоловіки – але це зовсім не означає, що вони розумніші. Для жінок є труднощі самореалізації, – пригадує науковиця. – Ти мусиш виконати ту частину роботи, яку не можеш нікому делегувати». Та все ж Ганна Михайлівна пройшла усю «класику кар’єрного зростання»: від школи, університетської бібліотеки, лаборантства на кафедрі – до доцентки. Працювала, приділяла увагу родині, організовувала сім’ю так, що усе робили спільно і допомагали одне одному… «Отримувала задоволення від усього і навіть не замислювалася, що то було важко», – пригадує зараз.

Ситуацій, у яких би Ганну Михайлівну колеги-науковці дозволяли собі сприймати не як фахівчиню, а як «гостинну господиню, що заварює каву», в її житті не бувало. Каже – ніколи. Хоча курйози (і доволі прикрі) траплялися. Одного разу, пригадує, на серйозному науковому заході довелося представляти нову концепцію взаємодії Київської Русі і Візантії. Після доповіді модератор – поважний професор, який мав би запропонувати дискусію і питання до неї, – раптом сказав: «Ну що: така красива жінка – які ще можуть бути питання до неї?» Насправді, зізнається Ганна Михайлівна, це було образливо. «Ви мене або не чули взагалі, або не знаєте цієї теми», – подумала про себе розчаровано. А ще вона має правило – ніколи на різноманітні доповіді і виступи не взуває туфлі на високих підборах. «Якось виступала на конференції в університеті Альберти в Канаді, – пояснює. – І взула улюблені туфлі на підборах. Лише згодом зрозуміла, що це була моя помилка. Підбори не мають відволікати від науки :)».

У сучасній системі освіти жінки – не рідкісне явище. Чимало з них є докторками наук, професорками. Однак їхній шлях до цих вершин часто довший і важчий, ніж колег-чоловіків, бо «домашня робота» більшою мірою покладена на жінок,  народження дітей жінка в принципі не може нікому делегувати, недоспані ночі через тривогу за дітей, незалежно від віку, вибивають з робочого ритму і є ще багато “підводних течій”, які відводять жінку від професійних злетів. Так, буває, на кар’єрному шляху їх очікує чимало перешкод. Та в сучасному науковому середовищі уже робиться ставка на професіоналізм. Голос жінки не слухають і не чують? Це підстава говорити впевненіше, досвід знецінюють – у жодному разі не припиняти роботу над собою. Залишається ще увага на зовнішні ознаки (як-от у випадку із героїнею цього матеріалу) – та насправді ж питання не у високих підборах під час конференцій, а в патріархальному світогляді, де за замовчуванням схвалюється сексуалізації образу жінки. Тож нам потрібно ще багато працювати над тим, аби жінки в сучасному українському науковому середовищі не сприймалися як прикраса товариства.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії», 

фото зі сторінки Ганни Скорейко в соцмережі фейсбук

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.

Запис Жінкам в історії – місце! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Адже стереотипно – не в останню чергу, завдяки кіно і «чорним» анекдотам, працівники моргу (який навіть у вікіпедії має синонім «трупарня») – це або дебелі «зарізяки», що їм не страшні ні живі, ні мертві, або, навпаки, – худенькі, дрібненькі і цинічні «ботани в окулярах», гострому розумові яких підвладні усі найглибші таємниці небіжчиків. У будь-якому разі, в морзі має працювати чоловік. Але життя дуже відрізняється від кіно.

«Час, коли бравада веселила, минув»

«Перші кілька років роботи в галузі патологічної анатомії, потрапляючи в нову компанію, я одразу називала професію. З моїх вуст лунало «патологоанатом» і вся увага, як чоловіча, так і жіноча, була прикута до мене. Певно, це була юнацька бравада, – згадує Олена Бесединська. –Та згодом я зрозуміла, що це не та увага, якої я прагну. Адже стереотипне уявлення про мій рід занять часом навіть заважає комунікувати. Загалом нас, патологоанатомів, не так уже й багато, а жартів і байок про «найбрутальнішого лікаря», навпаки, як грибів після дощу. Тож усім хочеться розпитати, що є правдою, а що – ні. Та й від співрозмовників багато залежить: хтось реагує спокійно, деякі починають жартувати – найчастіше недолуго. І, відповідно, акценти в такому спілкуванні зміщуються в зовсім неправильному руслі. Відтак зазвичай я розповідаю, в якій саме лабораторії працюю і що входить в мої щоденні обов’язки, оминаючи слово «патологоанатом». Уже згодом я можу розповісти, що лікарі за мікроскопом, які щоденно досліджують біопсійний і операційний матеріал, і є патологоанатомами, а через їхні очі і мозок проходять тисячі пацієнтів, навіть не здогадуючись, що лікарі, які досліджували їхній аналіз, називаються патологоанатомами. От така правда життя. Якщо повернутися до анекдотів на тему моєї професії, то дратують вони дуже, оскільки геть не відповідають дійсності. Можливо, в них є зерно правди – мабуть, насправді десь колись бували, а може, і є, лікарі, які дозволяли собі дії, що згодом ставали джерелом народної творчості. Але це ж не значить, що всі такі. Та іноді я й сама жартую. Але жарти й анекдоти в жодному разі не мають принижувати фах чи особистість – це я одразу зупиняю. Зі мною так пожартувати можна хіба що один раз. Я буваю різка. А загалом приділяю багато уваги боротьбі зі стигматизацією фаху патологоанатома та популяризації моєї професії, яку дійсно дуже люблю і пишаюсь».

«У патологічну анатомію мають іти кращі з кращих»

«Не схиблю, якщо скажу, що патологічна анатомія серед медичних професій – одна з найскладніших, бо дуже об’ємна, – стверджує фахівчиня. – Лікарі-патологоанатоми мають володіти дуже широким спектром знань. Ти мусиш не тільки досконало знати власне патологічну анатомію, а й  розбиратися у всіх галузях медицини – у проявах, симптомах захворювань, клінічному перебігу. Тому відбір у нашу спеціальність має бути такий, щоби залучати кращих з кращих. Адже стереотипне твердження, що «помилка патологоанатома ні на що не впливає і хворому вже все одно» – м’яко кажучи, неправдиве. Так само, як і уявлення, що патологоанатоми тільки й роблять, що проводять розтини, які насправді складають не більше п’ятої частини нашої щоденної роботи. Переважно ми займаємось прижиттєвою діагностикою, досліджуючи діагностичні біопсії та тканини, вилучені під час хірургічних втручань.

На кафедрі патологічної анатомії ВДНЗУ «Буковинський державний медичний університет» під час пари

Якось одна колега зауважила, що «ми змушені щоденно виносити вироки». Це буває дуже важко морально. Ти досліджуєш матеріал і встановлюєш, наприклад, діагноз «злоякісного новоутворення», чітко розуміючи, яке випробування чекає на пацієнта попереду. Схибити не можна в жодному разі, адже за твоїм діагнозом стоїть подальша лікувальна тактика лікаря і життя хворого.

У роботі патологоанатома є ще один нюанс, який,напевно, не всі усвідомлюють. У лабораторію зазвичай кур’єр доставляє контейнер із біоматеріалом для дослідження і бланк-направлення, на якому вказано тільки паспортні та клінічні дані. Проводячи дослідження, ми майже ніколи не бачимо самого пацієнта. Наша робота закінчується на встановленні діагнозу. Звісно, правильно встановлений діагноз – це інтелектуальне задоволення, особливо коли випадок складний, але патологоантоми позбавлені головної радості лікаря – побачити очі пацієнта, який одужав і пішов додому».

«Ніколи навіть не замислювалася, що це – «нежіноча» професія»

«Патологічну анатомію викладають студентам на третьому курсі медичного університету. Саме тоді батько, який багато років працював патологоанатомом і підготував не одне покоління інтернів, побачив моє захоплення предметом і хист до спеціальності. Хоча, звісно, це було захоплення не тільки патологічною анатомією, а ще й нашою викладачкою, Елеонорою Миколаївною Александровою – справжньою фахівчинею у своїй царині, кандидаткою медичних наук, доценткою, яка виконувала обов’язки завідувачки кафедри. Харизматична, сильна, вольова, гарна та стильна, дуже розумна – одним словом, гранд-дама. Вона вражала і була прикладом для наслідування. Згодом мені поталанило знову, адже я мала нагоду працювати з легендою патологічної анатомії Буковини – Міліцою Олександрівною Колачовою. Потрапити в коло її учнів та учениць було справжнім щастям, адже вона щедро ділилася знаннями, які накопичила за більш ніж шістдесят років практичної роботи в нашій галузі. Вона вчила якось невимушено: коли цікавий мікропрепарат залишить подивитися, коли потрібну фахову літературу підбере, проконсультує, вкаже на помилку. Міліца Олександрівна – дуже яскрава особистість, з особливим почуттям гумору, яка пропрацювала на ниві патологічної анатомії майже до 87 років. Не можу не згадати про ще одну мою наставницю – Ганну Данилівну Денисову. І якщо батько навчив мене аналізувати та мислити клінічно, то Ганна Данилівна прищепила системний та скрупульозний підхід до роботи з кожним випадком. Зараз я розумію, що саме її методологія вберегла мене від багатьох можливих помилок. Адже дрібниць, які не потрібно враховувати, у патологічній анатомії не буває. Тож самі розумієте, що з такими наставницями мені навіть на думку ніколи не спадало, що патологічна анатомія – це не жіноча професія. Коли у 2005 році я почала працювати в патологоанатомічному бюро, то інтелектуальне ядро цієї організації складали саме жінки, серед яких і вже згадані мною Міліца Олександрівна Колачова, Ганна Данилівна Денисова, а ще Клавдія Іванівна Рупташ та Олена Миколаївна Москалик. Це була планка, до якої я мусила рости, і я робила все можливе, щоб дотягнутись: штудіювала підручники та монографії, відвідувала конференції та майстер-класи, щоденно вчилася у колег, а головне – ніколи не соромилася питати, щоб залишилося якомога менше білих плям на моїй карті патологічної анатомії.

Хоча насправді не одразу все пішло так гладко. Але це не пов’язано зі статтю. Колеги на моєму першому місці роботи,в патологоанатомічному бюро, казали, що я одна з тих, хто найскладніше «входила в спеціальність». Перший розтин, на який я потрапила, навіть не добула до кінця, а вийшла через кілька хвилин із єдиним бажанням: змінити фах. Тато – дуже мудра людина, все розумів і навіть не спробував мене вмовляти, тільки порадив не приймати рішення «на гарячу голову» і спершу поспілкуватися з Елеонорою Миколаївною. Звісно, вона підібрала потрібні слова, які звучать в моїй голові і сьогодні: «Коли ти заходиш в приміщення моргу чи лабораторії, всі емоції та відчуття мусять бути відключені. Перед тобою об’єкт дослідження і єдине завдання – встановити правильний діагноз». Мені ця установка дуже допомогла і згодом навчила дистанціюватися та відсікати все зайве. Ні під час процедури розтину, ні при спілкуванні з родичами померлих, ні при гістологічних дослідженнях я не піддаюся емоціям – умію відмежувати їх від роботи».

«Приватна лабораторія – це можливість професійного зростання»

«Я – представниця лікарської династії, лікарка у третьому поколінні. Тато, Володимир Ілліч Беседінський, працює у галузі патологічної анатомії вже майже сорок років, зараз на посаді заступника генерального директора патологоанатомічного бюро.

Олена з батьками

Бабуся, Олена Олександрівна Беседінська, тривалий час очолювала міський протитуберкульозний санаторій для дорослих. Її не стало, коли мені було десять років, і вона не побачила, що любима онука, названа на її честь, теж здобула фах лікарки. У мене завжди було відчуття, що її знають, люблять і поважають усі Чернівці. Телефон ніколи не замовкав, а квартира була повною друзів, колег, знайомих, родичів, які хотіли зігрітися її добротою та порадитися. Хоч вона і була фтизіатром, та отримати консультацію Олени Олександрівни хотіли пацієнти, здається, всіх терапевтичних напрямків, а може, і не тільки. Тато завжди пригадує, що у мене навіть очі горіли по-особливому, коли на початку одинадцятого класу я повідомила, що буду лікаркою, як бабуся. Це було абсолютно усвідомлене та самостійне рішення, яке я прийняла ще в дитинстві і про яке батьки навіть не здогадувалися.

Після закінчення медичного університету, проходження інтернатури та тринадцяти років роботи в патологоанатомічному бюро, я отримала пропозицію від приватної лабораторії. Зваживши всі «за» і «проти», зачинила одні двері і відчинила другі, за якими були зовсім інші перспективи. Медицина розвивається дуже стрімко і, здається, з кожним днем можливості лапароскопічних та ендоскопічних методів розширюються, лікарі отримують змогу взяти прицільну біопсію із тих органів і тканин, до яких доступу раніше не було. І звісно, це великий виклик для нас, лікарів-патологоанатомів, адже подальше дослідження біоптату (матеріалу, забраного під час проведення процедури біопсії) та встановлення діагнозу – саме наше завдання. На жаль, фінансування державних патбюро було і залишається таким, що про розвиток галузі важко говорити. Працюючи в приватному закладі, я отримала можливість організувати зовсім інший рівень проведення гістологічного дослідження біопсійного матеріалу. Окрім того, діагностично важкі випадки ми консультуємо у колег з Німеччини».

«Викладацької роботи без практики не уявляю»

«Сьогодні я працюю в двох патогістологічних лабораторіях – Діагностичного центру «Букінтермед» і КНП «Міська лікарня №1» – та викладаю на кафедрі патологічної анатомії ВДНЗУ «Буковинський державний медичний університет», виконую кандидатську дисертацію під керівництвом д.мед.н, професора Ігоря Святославовича Давиденка. Я дуже вдячна йому, що свого часу він запропонував мені поєднати практичну роботу з викладацькою та підштовхнув до роботи з англомовними студентами-іноземцями, довіривши викладати «Секційний курс» п’ятикурсникам. Це велика відповідальність, адже я працюю зі студентами, які вже засвоїли «ази» патологічної анатомії на третьому курсі і пройшли більшість клінічних спеціальностей. Переді мною ж стоїть завдання сформувати у них клінічне мислення, вміння виявляти причинно-наслідкові зв’язки та будувати діагноз. А ще на кожній парі, від кожного студента можна навчитися чогось нового. Вони часто питають те, над чим досі навіть не замислювалася. Це – свіжий погляд на спеціальність. Але викладацьку роботу без практики теж не уявляю.

Пропрацювавши тринадцять років в патологоанатомічному бюро, яке обслуговує лікувальні заклади Чернівецької області, я отримала не лише глибинні знання в патологічній анатомії, а й бачення загальної картини галузі охорони здоров’я нашого регіону. Насправді це настільки цікаво, що я пройшла спеціалізацію і отримала ще один фах «Організація та управління охороною здоров‘я».

«Медична освіта обмежує»

«Обравши фах лікаря та реалізуючи себе на ниві патологічної анатомії, одного разу я відчула, що мені цього мало. Я прагнула розвиватися в інших напрямках. В якийсь момент навіть було відчуття, що медична освіта мене обмежує. Я почала шукати себе і зрозуміла, що всі обмеження тільки в моїй голові.

Відтак я веду рубрику «На каву з Оленою» в газеті «Здоров’я Буковини». Мені завжди хотілося показати, якими багатогранними та неординарними особистостями є мої колеги. І я отримала таку можливість. Під час кожного інтерв’ю наче занурююсь у світ іншої людини. Ніколи не знаєш, що ховається за «фасадом» серйозного образу, а там найцікавіше – сама людина. І якщо для журналістів це – рутина, то для мене – шквал емоцій і часом навіть якийсь зовсім дитячий захват.

А ще навчаюся на третьому курсі юридичного факультету нашого національного університету. Так, однієї освіти мені виявилося мало (сміється – авт.). Я прагнула отримати знання, які дозволять зрозуміти основи функціонування суспільства та виявляти причини його «хвороб». Так само як патологічна анатомія в медицині. Розумієте, я розглядаю суспільство як єдиний людський організм. Я дуже ретельно зважувала, яку здобувати другу освіту – юридичну чи економічну. Зупинилася на юридичній».

«В медицині жінок працює більше»

«Мені здається, що медицина насправді має «жіноче обличчя». Якщо в політиці 30% гендерна квота – це нагальна потреба для жінок, то для медицини такі квоти не є актуальними, принаймні в Чернівецькій області. Донедавна наш профільний департамент очолювала жінка, багатьма медичними закладами керують жінки, вони є керівницями кафедр, завідувачками відділень, координаторками напрямів… На жаль, середній і молодший медперсонал – це переважно жінки: і врахуйте, що це найменш оплачувана та найважча ланка. Думаю, для керівного складу в медицині головне – знання, вміння, а наші фахівчині не поступаються нікому».

«Громадська діяльність – невід’ємна частина мого життя»

«Наскільки незахищеними та вразливими є медичні працівники, суспільство зрозуміло тільки сьогодні, опинившись перед обличчям COVID-19. І хотілося б вірити, коли все мине, що про медиків не забудуть ані можновладці, ані звичайні люди. А от для нас з колегами це питання надзвичайно гостро постало ще в 2016-му, і саме тоді прийшло усвідомлення, що на Буковині немає організації, яка б об’єднувала медичних працівників (і це не мала бути профспілка). Так була створена громадська організація «Буковинська медична громада», яка зібрала під своїм дахом медпрацівників, студентів-медиків та людей, дотичних до медицини. Згодом напрямки діяльності організації значно розширилися і сьогодні наша робота спрямована не тільки на медпрацівників. Займаємось благодійністю, у минулому році за підтримки Всеукраїнської ініціативи «Активна Громада» від Інституту «Республіка» та Національного Демократичного Інституту (NDI) реалізували проєкт «Академія сортування сміття», активно займаємося санітарно-просвітницькою роботою, три роки поспіль до Шевченківських днів проводили флеш-моб «MedicalShevchenko», який у цьому році об’єднав більше 150 медичних працівників із понад 50 лікувальних закладів 18 областей України, науковців та студентів п’яти медичних вишів. Із самого початку при «Буковинській медичні громаді» активно функціонують молодіжна секція та жіночий клуб.

З Наталією Делієвою, головою ГО «Асоціація жінок України «ДІЯ» під час IV Міжнародного гендерного форуму «Дієва жінка», 14.09.2019 р., м. Одеса

Останній став своєрідною менторською платформою для фахівчинь нашого краю. Ми організовуємо зустрічі з успішним буковинками, які діляться з членкинями клубу секретами своїх досягнень та різноманітними лайфхаками. А ще такі зустрічі слугують прекрасною можливістю для нетворкінгу. В 2018-му та 2019-му роках до дня медичного працівника ми організовували фотовиставку «ЇЇ Величність МЕДИЦИНА», в якій брали участь медичні працівниці Чернівців. Ми прагнули привернути увагу суспільства до ролі жінки у медичній галузі і, переконана, нам це вдалося.

Підготовка до фотовиставки «Її Величність МЕДИЦИНА -2019», 06.06.2019 р.

Певно, 2016 рік був для мене знаковим і багато в чому змінив вектор руху. Я вже казала, що, прагнучи реалізуватися не тільки в професії патологоанатома, шукала можливості. Так мені на очі потрапило оголошення на місцевому сайті, де буковинок запрошували до участі у проєкті «Побудова жіночого політичного лобі в Україні». До цього я не мала подібного досвіду і як проходить відбір не розуміла. У мене навіть не було жодного бекграунду у громадській діяльності, винятково неймовірне бажання долучитися до проєкту. Отримавши відмову, я настільки наполегливо дзвонила і писала координаторкам у Чернівецькій і Хмельницькій областях, що, коли випадково звільнилося одне місце, я отримала запрошення і через два роки стала випускницею цього проєкту!

З Патрицією Шморгун-Гаврилишиною, донькою економіста і мецената Богдана Гаврилишина під час відкриття у Києві програми Молодь змінить Україну 2019, учасницею якої була Олена Бесединська

У 2018-му та 2019-м роках стажувалася за цим напрямком у Польщі, працюю на громадських засадах помічницею депутата Чернівецької міськради».

«Я завжди думала, що «фізик», а виявилося – лірик»

«Багато років я жила з переконанням, що гарно викладати свої думки на папері і писати вірші – це не моє. А одного дня букви самі лягли в слова, речення, рими. Я почала вести власний блог у соціальній мережі, рубрику в газеті та іноді писати вірші. Знаєте, є умовний поділ людей на «фізиків» та «ліриків»? Так от більшу частину життя я прожила з переконанням, що з моїми технічним складом розуму та аналітичним мисленням, звісно, є «фізиком», і раптом  виявилося – «лірик». Якось зустріла свою улюблену шкільну вчительку зарубіжної літератури Лідію Василівну Пастухову (я закінчила найкращу чернівецьку гімназію №4) і почала ділитися своїм відкриттям. Така новина Лідію Василівну геть не здивувала і я почула «це завжди було і так зрозуміло» (сміється – авт.)

Суцільна лірика :)

Люблю тішити близьких різноманітними кулінарними витребеньками. Це у мене в крові. У нас вдома завжди було смачно. Кулінарні шедеври готували обидві бабусі, мама, у мого прапрадіда по маминій лінії до революції була власна кондитерська. Так що хлібосольність у нас, мабуть, родинна. Буває, дивишся впівока якесь кулінарне шоу, а в голові одразу виникають варіанти, що чим можна замінити, чого додати, які спеції – і виходить гастрономічний шедевр. Не можу пояснити, як це вдається – просто є всередині. А ще невід’ємною частиною будь-якого кулінарного шедевру є гарна подача страви. Порцеляновий посуд, серветки, скатертина роблять картину повною та довершеною».

«Коли хочеш якусь річ – шукаєш варіанти, як її зробити»

«Люблю старовинні речі, колекціоную фарфорові дрібнички, вироби з срібла, міді, бронзи. Щось залишилося ще від бабусі, щось купуємо зараз. Колекціонування та походи на брокант («блошиний ринок») – це певною мірою пристрасть. Трапляються унікальні речі, але вони потребують реставрації. Та оскільки не знайома з реставраторами в Чернівцях – реставрую сама. Наприклад, купила дуже гарну статуетку, яка відображає мисливську сценку з кабаном, але в нього відбиті передні лапи. То я їх сама зробила, прикріпила, розмалювала, спершу відшукавши в інтернеті світлину оригіналу. Або придбала фігурку оленя, але в нього відламався ріг. Це робиться з так званого «холодного фарфору» – він готується з простих компонентів (клей ПВА, вазелінове масло і кукурудзяний крохмаль).

З кулінарним шедевром – серед порцелянових дрібничок

Спочатку пробувала використовувати полімерну глину, але не виходило правильно розрахувати температуру. Виліплюю потрібну форму, воно застигає,потім приклеюю і розмальовую. Кольорове вирішення – дуже цікавий процес, тому що фарби для цього так запросто не купиш, відтінки треба підбирати, змішувати. Професійно ж я цього не вчилася. Звісно, якусь складну реставрацію я не осилю, але такі прості речі – цілком. Відновлюю лакове покриття на старовинних дерев’яних речах. Якщо хочеш річ – починаєш шукати варіанти, як довести її до ладу. А загалом процес реставрації заспокоює, наче медитація.

Із моїх «старовинностей» пишаюся подарунком уже згадуваної мною Міліци Олександрівни Колачової. На черговий мій день народження вона подарувала мені мікроскоп свого батька, відомого в Чернівцях терапевта. Латунний, з бінокулярною насадкою, що дуже рідкісно для мікроскопа, якому вже більше ста років. Звісно, в роботі я його не використовую, бо це скорше музейний експонат. Це знаковий подарунок для мене, адже для кожного патологоанатома мікроскоп – річ особлива. Ми – «очі» лікарів-клініцистів у людському організмі. І бути цими очима нам допомагає саме мікроскоп, тож від його якості, можливостей збільшення залежить якість нашої роботи… Пригадую, як колись перед 30-літтям поділилася з батьками мрією про новий мікроскоп. І батьки подарували! Зараз він уже, може, не найсучасніший, але до сьогодні служить мені вірою і правдою».

«Дєвочка» – це я. І «дєвочка» сказала правильно»

«Я майже не стикалася з несприйняттям мене як спеціалістки через зовнішність чи молодий вік, – каже Олена. – Хіба що ще в інтернатурі. Або по телефону – у мене «не дуже дорослий» голос. Але буває дуже смішно, коли спочатку спілкуєшся телефоном, а потім співрозмовники приходять в лабораторію особисто і щось уточнюють: «А ваша дєвочка казала…» – тоді пояснюю, що «дєвочка» – це я. Або коли відбувається консиліум з професором, і він на перепитування пацієнта відповідає: «Так, дєвочка все сказала правильно».

Насправді ж переконливість чи довіра залежить не від зовнішності, не від статі, а від того, як ти спілкуєшся, як умієш переконати. Ось щойно повз нас на велосипеді проїхав хлопець, у якого волосся зібране у хвостик (ми спілкувалися, сидячи на лавочці на вул. Кобилянської в центрі Чернівців, і постійно відповідали на привітання знайомих – авт.). Це мій колега, також патологоанатом. У нього ще й борода у дві косички заплетена. Хіба це якось впливає на його фаховість?

В мене є подруга, яка жартує (і цей жарт я сприймаю), що «її сімейний лікар – патологоанатом». Бо насправді і вона, і інші друзі, буває, звертаються за порадами щодо скарг, діагнозу, лікування. Звісно, я не клініцист, але це більше питання довіри до мене як лікарки. Тай медицина у мене в крові, а лікарська інтуїція, певно, закладена на генетичному рівні. Тому це виключно питання довіри до мене, і щиро сподіваюсь, я буду її виправдовувати і в майбутньому».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews

Запис Патологоанатомка. Ода «нежіночій» професії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У межах Тижня щорічних зустрічей Світового банку і МВФ у столиці США Вашингтоні   15 жовтня минулого року відбувся семінар директорки-розпорядниці МВФ Крісталіни Георгієвої «Жінки, робота і лідерство». В анотації до заходу йшлося про макроекономічну важливість ґендерної рівності, економічні бар’єри на шляху жінки до кар’єрного зростання та як це все впливає на рішення жінок. І МВФ працює в цьому напрямку: зокрема, підтримує ґендерноорієнтоване бюджетування в низці країн, включно з Україною. Ґендерна рівність – це окрема мета сталого розвитку ООН.

 Крісталіна Георгієва – друга в історії жінка-керівниця МВФ (і перша на цьому посту представниця країни, що розвивається) закликає жінок: «Не беріть менше!»

Чому ж величезна структура – міжнародна фінансова організація, яка займається підтримкою фінансової стабільності в країнах, має на меті регулювання валютно-кредитних відносин країн, надає їм коротко- і середньострокові кредити, – присвячує окремий семінар темі жінок і ґендерної рівності та ще й видає документ із аналізом жіночої неоплачуваної роботи? А тому, що ґендерна рівність – економічно вигідна! У чому ця вигода,  розповідає Ольга КУПЕЦЬ – доцентка Київської школи економіки і консультантка Світового банку, визнана експертка з економіки праці, яка входить до списку найцитованіших економістів України.

Ольга Купець

Жінки – це резерв!

«Жінки, які не працюють – особливо в Україні та інших країнах, де зростають темпи старіння і скорочення населення, є резервом робочої сили, – стверджує Ольга Купець. – Вихід економічно неактивних жінок на ринок праці сприяє пом’якшенню стрімкого скорочення робочої сили. Крім того, раніше незайняті жінки, які продуктивно працюють і отримують відповідну винагороду, роблять внесок у зростання економіки країни та підвищення рівня життя населення. І навпаки: якщо бракує працівників і робочі місця залишаються вільними – це стримує економічний розвиток. Отже, ґендерна нерівність на ринку праці асоціюється з втратами для економіки і суспільства, зокрема – і у валовому внутрішньому продукті. Це і є одним із основних аргументів, чому МВФ приділяє цьому таку велику увагу.  Дослідження як приватних компаній, так і міжнародних організацій підтверджують оцінку великих втрат від ґендерної нерівності на ринку праці і потенційний виграш для країн від того, що вона буде скорочена. Наприклад, згідно з оцінками компанії PricewaterhouseCoopers (Women in Work Index 2019), підвищення рівня економічної активності жінок у країнах ОЕСР могло би збільшити сумарний ВВП країн-учасниць на $6 трильйонів доларів, а ліквідація розриву в оплаті праці – на 2 трильйони доларів.

Ґендер і стать – не синоніми. Стать – це біологічний термін, ґендер – соціальний».

Термін «стать» вживається для позначення біологічних, анатомічних, фізіологічних відмінностей між жіночим та чоловічим організмами, що виражаються різною участю чоловіка та жінки у репродуктивному процесі, відмінними геніталіями та набором хромосом.

Ґендер – це соціальна стать, що формує поведінкові, культурні, психологічні, візуальні та інші соціально-культурно зумовлені відмінності між чоловіками та жінками.

Біологічна стать дається людині від народження. Ґендер конструюється соціально та зумовлюється культурою суспільства в конкретний історичний період.

(Словник ґендерних термінів)

Освіченість жінок вигідна суспільству

«Неосвіченість жінок –  величезна проблема в бідних країнах, де або немає доступу до освіти, або родина вважає, що дівчаткам це непотрібно, навіть коли є школи і можливість навчатися. Але дослідження підтверджують: якщо жінки (матері) є більш освіченими, то зменшується дитяча смертність, покращується стан здоров’я членів родини і суттєво покращуються показники розвитку дітей, адже жінки приймають правильніші рішення щодо розподілу бюджету домогосподарства (витрати на навчання, харчування, медичні послуги тощо). І жінка має більшу «переговорну силу» – має право приймати рішення разом з чоловіком і впливати, аби рішення були зовсім іншими. Так само, як на рівні родини, це діє і на рівні країни.

Та в Україні і чоловіки і жінки мають рівний доступ до освіти! За даними Інституту статистики ЮНЕСКО – міжнародної організації, яка збирає і аналізує різні показники освіти, в Україні  зберігається ґендерний паритет в показниках охоплення населення початковою та середньою освітою, і жінки мають суттєво вищий показник охоплення вищою освітою порівняно з чоловіками. Згідно з даними опитування робочої сили в Україні в 2018 році, 55% жінок віком 25-70 років мають неповну, базову або повну вищу освіту, порівняно з 43% серед дорослих чоловіків. Отже, українські жінки є більш освіченими за чоловіків.

Рівень освіти відіграє значну роль у визначенні розміру індивідуальних доходів, але важливий і стаж роботи. І не той стаж, який «набігає», поки жінка «сидить у декреті», а фактичний. Стаж – це професійність, професійність – це продуктивність, а продуктивність – це зарплата. Отже,  великі перерви в трудовій діяльності жінок призводять до значних розривів у зарплаті між жінками і чоловіками однакового віку, які майже не скорочуються з плином часу».

Жінки живуть довше, але… гірше

«Виклики щодо ґендерної нерівності в Україні є, починаючи з демографії. Жінки складають понад 53% усього населення, а після 74 років жінок удвічі більше, ніж чоловіків. Крім того, в Україні очікувана тривалість життя при народженні серед жінок у середньому на 10 років довше, ніж серед чоловіків (77 і 67 років відповідно).

У всіх розвинених країнах ситуація подібна, але не з таким великим розривом. Значна різниця в тривалості життя між українськими жінками і чоловіками пов’язана з більш ризикованим способом життя чоловіків і більшою кількістю стресів і ризиків для життя на роботі, а також передчасною смертністю, якої можна було б запобігти, якби чоловіки вчасно  зверталися за медичною допомогою.

Отже, в Україні жінки живуть в середньому довше за чоловіків. Якщо у працездатному віці жінки не працюють упродовж тривалого часу (залишаються домогосподарками, на тривалий час ідуть у відпустку по догляду за дитиною), вони мають високу ймовірність бідності у похилому віці, адже вони залишаються самотніми після смерті чоловіка, з малою пенсією, і не в змозі себе забезпечити. Тому ми, жінки, мусимо подбати про себе самі…

Зі світовими збігаються й українські тенденції щодо віку матерів та кількості дітей: жінки стали народжувати пізніше і менше дітей. За даними Державної служби статистики України, спостерігається скорочення коефіцієнтів народжуваності у вікових групах 15-19 років (це позитивна тенденція, коли підлітки народжують менше) та 20-24 років, і збільшується народжуваність  у вікових групах після 30 років. Ці зміни також надалі можна і треба пов’язувати з ринком праці і економікою».

Жінки  отримують менше

«Економічна активність – це показник, скільки людей працюють або бажають працювати відносно до всієї кількості населення віком від 15 років і старше. Жінки менш економічно активні, ніж чоловіки, але водночас у них і нижчий рівень безробіття (розрив у майже 3 відсоткових пункти у 2018 р.). Тому, коли кажуть, що «у безробіття жіноче обличчя» – це не так. Хіба що офіційно зареєстроване безробіття можна вважати «жіночим», загальне ж – ні.

Існує розрив у рівнях заробітної плати чоловіків і жінок: середньомісячна заробітна плата жінок у 2018 р. була на 22% менша, ніж середня зарплата чоловіків. Але цей розрив ще не є дискримінацією, адже жінки і чоловіки працюють у різних секторах, на різних посадах і різну кількість годин, вони мають різний рівень освіти і набір навичок, а їхні робочі місця відрізняються за ступенем шкідливості, відповідальності, автономії, гнучкості та багатьох інших характеристик. Зокрема, багато жінок  працює у галузях охорони здоров’я  та освіти,  де нормативна тривалість робочого часу менша і заробітна плата за місяць значно менша, ніж в інших видах економічної діяльності. Водночас, доступ жінок до високооплачуваних посад часто обмежений через явні бар’єри (як-то заборона застосування праці жінок у понад  400 професійних груп, яка діяла до кінця 2017 р. згідно з Наказом МОЗ), так і неявні (так звані «скляні стіни» та «скляна стеля»)..

Скорочення неоплачуваної роботи – підвищення продуктивності оплачуваної

«Навіть у розвинених країнах жінки вдома працюють більше, ніж чоловіки (Норвегія, де дуже велика ґендерна рівність – на 20%, в Японії – на 380%, а в Пакистані на 1000 %)

Слайд з презентації Ольги Купець

Чим більше часу жінка витрачає на неоплачувану роботу – тим менше часу їй залишається на оплачувану. Та й продуктивність оплачуваної роботи падає – жінка просто не встигає робити все і якісно. Але, згідно з опитуваннями, чоловіки задоволені таким розподілом, і ще й вважають, що їхні партнерки також задоволені! Щоправда, на щастя, молоді чоловіки вже мають менше стереотипів, аніж старші.

Слайд з презентації Ольги Купець

Що потрібно зробити – це скоротити розриви в неоплачуваній роботі. Саме через велику кількість годин, витрачених на роботу у домогосподарстві (неоплачувану роботу), є втрати в економіці».

Жінка, котра працює, – «страховка» для чоловіка і суспільства

«Розрив у зайнятості на ринку праці є не лише між чоловіками і жінками, а й навіть між жінками залежно від того, чи є в них діти і якого віку. За дослідженнями, які я робила для Молдови, найбільший розрив – між жінками з дітьми віком від народження до 2 років. Після 3 років розрив суттєво скорочується, бо дітей віддають у садочки. Далі до 7 років розриву майже нема, а потім з’являються періоди, коли жінки працюють більше за чоловіків. Економічна теорія пояснює це як «ефект додаткового працівника».

«Ефект додаткового працівника» – це коли жінка активно працює,  а чоловік «розслабляється» і працює менше. Чоловікам навіть добре, коли жінки працюють. Дайте можливість жінкам працювати. Це реально «підстраховує» чоловіків і суспільство загалом! Це також спрацьовує  в періоди економічних криз, коли чоловіків звільняють з роботи, а жінки мають більше можливостей підтримувати сімейний бюджет, адже вони зазвичай працюють в таких секторах, де вплив економічних шоків є менш відчутним (охорона здоров’я та соціальні послуги, освіта, роздрібна торгівля, індивідуальні послуги)».

«Декрет» – благо чи зло?

«Тривала відпустка по догляду за дитиною негативно впливає на кар’єру жінок,  а також викликає нарікання роботодавців. Відпустку по догляду за дитиною до 3 років  можна продовжити до 6 років за станом здоров’я дитини (часто за «липовою» довідкою про стан здоров’я). Жінки повертаються на роботу через 6 або й 12 (якщо дітей двоє) років, і роботодавець мусить її взяти на ту ж посаду, з якої вона пішла. Звісно, роботодавець хоче (і для економіки це було б вигідно), щоби жінки виходили з цих відпусток раніше і мали відповідні навички.

У більшості розвинених країн немає такої довгої відпустки. З огляду на численні виклики, з якими стикається Україна,  у нас також потрібно поступово скорочувати тривалість відпустки по догляду за дитиною, але водночас необхідно створювати умови, щоби жінки з малими дітьми мали можливість швидко повертатися до роботи (забезпечувати яслами та дитячими садочками, давати компенсацію на оплату послуг приватних нянь, залучати чоловіків до догляду за дітьми і т.д.). Також  потрібні спеціальні програми для підвищення кваліфікації жінок, які повертаються до роботи після відпустки по догляду за дитиною, з відповідними механізмами підтримки роботодавців через  податкові стимули або прямі субсидії…»

Політика і бюджетування

«Існують різні глобальні індекси для вимірювання ґендерної нерівності. Наприклад, в індексі ґендерної нерівності ПРООН враховуються компоненти здоров’я, розширення прав і можливостей, ринок праці. У показнику Social Institutions and Gender Index ОЕСР робиться акцент не на ґендерних розривах в результатах, а на дискримінації, порушеннях у законах, практиках, соціальних нормах (дискримінація в родині, обмежена фізична інтеграція, обмежений доступ до фінансових ресурсів чи обмежені базові права).

За індексом Світового форуму Україна посідала 65-те місце серед 149 країн. У нас порівняно непогана ситуація за рівнем освіти та економічною активністю, але найгірша ситуація в політичній сфері (компонент «Політичні права та можливості»): порівняно невелика кількість жінок у парламенті, в уряді, у місцевій владі і на менеджерських посадах. Великий розрив між високою освіченістю жінок і тим, скільки з них доходить до найвищих можливостей самореалізації, свідчить про наявні бар’єри на цьому шляху. Крім того, що жінки самі вирішують не йти в політику, якщо вона досить «брудна», але при цьому забирає багато часу від дітей, від самої себе, від того, що для них важливо чи приємно.

У нас майже немає жінок у владі на міському, районному та обласному рівнях. І через це соціальні питання просто стоять і не рухаються. Як мені говорила представниця КМДА: «Коли немає критичної маси жінок у місцевих радах – там переважно «ділять землю», а не вирішують соціальні проблеми».

Як дослідив Інформаційно-аналітичний центр «RATING Pro», порівняно з місцевими виборами-2010, представництво жінок у радах різних рівнів, обраних 2015-го, зросло. Найбільший ріст – у обласних і сільських рад. Кількість жінок-депутатів в обласних радах зросла від 12% до 15%, у міських радах – від 28% до 29%, у районних радах – від 23% до 24%, у селищних радах – не змінилось (46%), у сільських радах зросла від 51% до 56%. Разом з тим, збереглася тенденція, що чим вищий рівень ради, тим менше жінок у ній представлено.

Міжнародні організації, зокрема Шведське агентство міжнародного розвитку SIDA, підтримують в Україні розвиток ґендерноорієнтованого бюджетування. Йдеться про інтеграцію ґендерної складової у бюджетний процес, коли розподіл бюджетних коштів відбувається з урахуванням потреб жінок і чоловіків, які проживають у громаді.  Це не окремі бюджети для жінок і чоловіків, а процес інтегрування ґендерних аспектів до бюджету. Наприклад, коли в громаді приймається рішення про фінансування ремонту чи розширення тротуарів, якими діти ходять до школи чи інших необхідних речей, з якими більше і частіше стикаються жінки, а не чоловіки (пандуси, дороги, школи, позашкільна діяльність).

Чесно кажучи, іноді навіть соромно за Україну, що в настільки освітньо розвиненій країні стикаємося з  такими закоренілими правилами, поглядами, соціальними нормами, які не дають нам рухатися далі. Адже відсутність бар’єрів – це важливий ресурс для розвитку економіки».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Матеріал створено в межах проєкту «Ґендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Ґендерним центром, Незалежною громадською мережею прес-клубів України та за підтримки Української медійної програми (Інтерньюз)

Запис Доцентка економіки Ольга КУПЕЦЬ: «Коли немає жінок у місцевих радах – там переважно «ділять землю», а не вирішують соціальні проблеми» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Всесвітній економічний інститут опублікував доповідь, в якій говориться про гендерну нерівність станом на 2018 рік. У дослідженні враховувалося становище жінок у 149 країнах світу, в тому числі економічні та політичні права, можливості й доступність освіти та медицини. З’ясувалося, що найбільше гендерна нерівність проявляється в держуправлінні – тільки 18% міністрів і 24% депутатів на планеті є жінками.

Хоча не набагато краще справи йдуть і в інших сферах – чверть жінок у 44 країнах світу неграмотні, а в 40% державах їм досі недоступно фінансове обслуговування на одному рівні з чоловіками. В цілому станом на 2018 рік гендерна нерівність у світі складає 68% – це на 0,1% менше в порівнянні з 2017 роком.

За оцінками вчених, швидше за всіх повної гендерної рівності повинна досягти Ісландія, яка займає в рейтингу перше місце вже не один рік. Далі йдуть Норвегія та Швеція. Україна ж перебуває всього лише на 65 позиції. Проте остаточно побороти економічну гендерну нерівність вийде тільки через 202 роки. 

Запис Жінки отримуватимуть зарплату нарівні з чоловіками лише через 202 роки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Влада Саудівської Аравії оголосила, що вперше за 35 років знімає заборону на роботу кінотеатрів. Це спричинено соціальними реформами, які зараз набирають чинності в країні.

Про це повідомляє The Guardian.

Заборона на кінотеатри в королівстві діє з 1983 року, коли в країні спостерігалось посилення ісламських заборон.

Про те, що комерційні кінотеатри будуть допущені до роботи з початку 2018 року, йдеться в повідомленні Міністерства культури та інформації Саудівської Аравії.

Це переломний момент в розвитку економіки культурного сектору. Відкриття кінотеатрів буде служити каталізатором зростання економіки та її диверсифікації,
– зауважив міністр Аллад Алаввад.

Алаввад повідомив, що знаття заборони на кінотеатри є частиною програми соціальних і економічних реформ, яку реалізовує принц Мухаммед ібн Салман.

Згідно з оцінками уряду Саудівської Аравії, до 2030 року в країні буде відкрито близько 300 кінотеатрів з понад 2 тисячами залів. Це створить 30 тисяч робочих місць і внесе вклад у ВВП в розмірі $24 млрд.

Серед інших соціальних реформ, оголошених у Саудівській Аравії останнім часом, – скасування заборони на керування автомобілем жінками з наступного року.

У Саудівській Аравії з 2018 року жінкам вперше дозволять відвідувати спортивні стадіони. Згідно з традиціями Саудівської Аравії, тільки чоловік має право дозволяти жінці вчитися, подорожувати і брати участь в інших заходах.

Запис У Саудівській Аравії вперше за 35 років зняли заборону з кінотеатрів спершу з'явиться на Медіа-Версії.