Олександр, пожежник

Дід Олександр служив пожежником. На жаль, у родині не залишилося його фотографії. Лише групова світлина пожежників, за якою можна тільки здогадуватися: він? Не він? Підозрюю, що це чоловік, який стоїть у центрі верхнього ряду: тато мій дуже на нього схожий – і на обличчя, і на зріст.

Професія пожежника небезпечна й зараз. У пору мого дитинства вона вважалася героїчною: ціле покоління хлопчиків зросло із мрією стати льотчиком, космонавтом чи… пожежником.

«Усім жителям міста Чернівці…»

А в ті давні часи ця професія була небезпечнішою стократно: адже Чернівці увійшли до складу Австро-Угорської монархії геть беззахисними перед вогняною стихією. Згодом австрійці намагалися змінити зовнішній вигляд Чернівців, і 1780 року почалося будівництво цегляних будинків.

Перше письмове свідчення про організацію пожежної безпеки в Чернівцях датується 1782-м роком. Ось текст документа:

«У К А З

про протипожежну безпеку в цісарсько-королівському місті Чернівці від 16 червня 1782 року.

Усім жителям міста Чернівці, боярам, мазилам*), купцям, священикам, торгівцям, євреям.

Кожен повинен постійно тримати у своєму будинку восьмивідерну або десятивідерну бочку з водою. В зимовий час бочку тримати у будинку або в іншому теплому місці біля будинку, щоб вода не замерзала. Казани для зберігання води в адміністративних будинках, корчмах, трактирах і у єврейських товариствах ремісників повинні завжди бути повні води.

З боку адміністрації (окружного управління) прийнято рішення про постійне утримання чотирьох поштових упряжних коней, які знаходилися б у розпорядженні ветафа (начальника охорони при окружному управлінні) на випадок виникнення пожежі в якому-небудь будинку з тим, щоб можна було використовувати коней і казан з водою для гасіння пожежі».

*) дворяни невисокого рангу – ред.

Відповідальність за протипожежну безпеку покладали на дирекцію поліції. 

У середині 1790-х років вулиць у Чернівцях ще не було, тож місто було поділене на 10 кварталів із 50-ти будинків кожний. У цей період пожежна охорона здійснювалася добровільними пожежними командами. Вони були оснащені ручними пожежними насосами й візками на кінній тязі. На такому візку розміщувалися бочка з водою, дзвін і ліхтар. Оригінал такого візка – в робочому стані! – можна побачити у дворі пожежно-рятувальної служби на вулиці Лесі Українки. 

Паровий насос чернівецький магістрат замовив у заводу «DAIMLER» (Даймлер) багатьма десятиріччями пізніше.

Піддані Святого Флоріана

1866 року в Чернівцях створили міську пожежну охорону. Пожежники повинні були проходити відповідну підготовку й мати неабияку фізичну витривалість. Перша пожежна команда мала дислокацію у приміщенні Ратуші. З її високої вежі черговий пожежник оглядав місто й стежив, чи не виникла в якійсь його частині пожежа. Якщо траплялася пожежа (а бувало таке нерідко), черговий виставляв червоний прапорець у напрямку, де був помічений вогонь – аби городяни знали, куди бігти для надання допомоги. Якщо пожежа виникала вночі, на вежі Ратуші запалювали ліхтар. 

1870 року в місті було створене Добровільне пожежне товариство, яке розміщувалося в будинку №23 на вулиці Herrengasse (Панській, нині вул. О. Кобилянської). Перші чернівецькі пожежники не мали сучасних засобів захисту, але в них був надійний покровитель, у міць якого вони вірили, – Святий Флоріан. Його зображення у вигляді римського воїна, що заливає водою пожежу, досі прикрашає фасад цього будинку.

У румунський період, на початку 20-х років, на бойове чергування заступали 62 пожежники. А вже у другій половині 20-х були утворені три відділення по 33 чоловіки. На озброєнні пожежної частини перебували один автонасос на шассі «Шевроле», дві автоцистерни на шассі «Форд» і механічна драбина, яка висувалася на 20 метрів (для порівняння: Будинок офіцерів має приблизно 25 метрів заввишки).

Через свою нелегку й небезпечну роботу пожежники користувалися великою пошаною. Адже  при ліквідації пожежі вогнеборці піддавалися багатьом небезпекам і ризикували своїми життями. Пожежні команди брали участь у міських парадах: у парадній формі та касках, гордовито тримаючи прапори й відбиваючи крок біля сходів Ратуші.  А духовий оркестр команди брав участь в усіх святкових заходах. 

Дід Олександр ніс постійну службу на Ратуші у 30-х роках минулого століття. Як я розумію, це була почесна посада. Не знаю, чому саме йому була довірена ця відповідальна робота: за професіоналізм, сильний характер чи за міцне здоров’я вкупі з високою статурою… Знаю лише, що бабуся дуже ним пишалася. Щодня, проводжаючи чоловіка на службу, вона власними руками начищала дідову каску й пряжку.

Не довелося приміряти дідову каску

Будинок, де мешкала родина діда, відомий усім городянам. В австрійський період тут розташовувалася редакція газети «CZERNOWITZER TAGBLATT» і найсучасніша друкарня, обладнання якої було завезене до Чернівців перед Першою світовою війною. Друкарня в цьому будинку працювала і в румунський період. а частина площ здавалася під квартири. Ось в одній з них і мешкав дід Олександр з дружиною й чотирма дітьми. Побут їхній цілком відповідав звичному життю городян: заробляв на життя чоловік, глава сім’ї, вихованням молодших дітей, себто мого батька та його брата, займалася гувернантка. Цей час був добрим до них, адже дарував можливість  робити найголовніше: працювати, ростити дітей, любити та піклуватися одне про одного.

1940-го, разом із основною масою чернівецьких жителів, сім’я діда покинула місто. Як їм тоді здавалося, назавжди. Забираючи в закутки своєї пам’яті парадні площі, ошатні будинки, нерівними швами приметані вулички й провулки околиць – усе те, з чого створені й зіткані Чернівці.

На жаль, відомостей про те, де та як вони жили в Румунії, відомостей не залишилося. Коли Червона армія йшла Європою на захід, мій тато сказав бабусі: «Дивися: тут кров і там кров. Повертаймося додому. У рідному місті є принаймні свій дах над головою». Вони повернулися й стали жити в маленькому родинному будиночку на Дністрянській, який не був націоналізований через свою непоказність. Мешкали учотирьох: дід Олександр з дружиною і двоє молодших синів. Старший їхній син емігрував до Чикаго, а донька залишилася в Бухаресті. Моєму батькові, що повернувся до Чернівців, у 1945-му виповнилося 20.

Приїхавши після війни до рідного міста, дід Олександр уже не працював – через взаємне несприйняття із новою владою. Фібрами душі дід не прийняв тих, що «понаїжджали». А нова влада набирала на роботу своїх фахівців. «Своїм» саме й виявився другий мій дід, Марк…

Доля не подарувала мені можливості побачитися із дідом Олександром, запам’ятати його обличчя й голос, приміряти, як велося між дітьми, його пожежну каску. Дід помер до мого народження, і було йому тоді 64 роки. Бабуся Марія, його дружина, пережила діда на 23 роки. Вона була доброю, чуйною й мудрою жінкою. Сусіди постійно заходили до неї за порадою і з повагою називали бабусю «пані Марія». Через юнацьку нерозумність я цього дуже соромилася. А як же: країна будувала комунізм, а при комунізмі, всім відомо, панів не буває!

…Інколи я мрію, щоб усі мої предки ожили, хоча б на кілька днів… Побачили б своїх правнуків, дізналися б їхні імена. Перезнайомилися б між собою, примирилися б «місцеві» й ті, що «понаїжджали». А чом би й ні? Адже всі вони, що залишилися в цій землі, належать тепер одній родині з однією спільною назвою – чернівчани. А я розпитала б їх про те, як вони жили, у що вірили, як долали негаразди в різні віки та часи… І тоді я нарешті приміряла би блискучу дідову каску.

Галина ПЕЛЕПЮК-МРИХІНА

Запис З історії Чернівців: 237 років тому вийшов цісарський указ про протипожежну безпеку в Чернівцях  спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Колись, у часи Австро-Угорщини та Румунії, нинішня  вулиця Івана Гонти носила ім’я   Шевченка. Напевно, зміна назви була логічною: адже саме Тарас Шевченко оспівав у своїй поемі «Гайдамаки» керівника українського гайдамацького руху Івана Гонту. На цій маленькій вуличці чимало гарних будинків, але один – особливий.

Колись він був розкішним

Витончена ліпнина, ажурні ковані балкони, високі вікна на двох високих поверхах. Над вікнами першого – напрочуд гарні маскарони. Їх дев’ять, стільки ж, скільки й вікон на поверху фасаду. Їх не пошкодив  час і не торкнулася рука варвара. Сто з гаком років вони зустрічають і проводжають подорожніх уважним поглядом.

Тривалий час цей будинок не давав мені спокою. Він ніби обрав мене: притягував до себе, як ми говорили колись у дитинстві, «за шкірку». Можливо, тому, що пам’ятає мене маленькою?

Побудований з любов’ю та смаком, будинок належав колись двом братам-художникам на прізвище Штейнмец – Вольфу та Давиду. Зі зворотного боку на першому і другому поверхах були великі засклені веранди. Сходові  клітки прикрашали дерев’яні панелі і перила з візерунковим  оздобленням. Майданчики між поверхами викладені керамічною плиткою, причому, на кожному поверсі – інший малюнок і колір плиткового килима. У квартирах – високі розписні стелі, під ними – карнизи з ліпниною. Вони являли собою візерунок з переплетених квітів, між якими були вставлені різнокольорові скляні камінчики. У ванних кімнатах – порцелянові умивальники, один – дивовижно красивий, розписаний  бузковими айстрами.

Просторому подвір’ю додавали шляхетного вигляду трикутні, з плавно закругленими кутами, клумби. Їх оминали доріжки з бордюрами, а в центрі двору красувався фонтан. Альтанка у вигляді будиночка, кована огорожа, зарості бузку, розлога липа, що відкидала  мереживну тінь у кут двору – тут панували створені людьми і для людей затишок і насолода.

Біблійні легенди й Фауст з Маргаритою

Але найцікавіше очікувало  всередині парадного входу та сходових клітин. Стіни будинку від першого поверху до горища були розписані картинами. Тематика живопису – найрізноманітніша. У переходах між поверхами – малюнки на біблійну тему, від яких залишилися лише фрагменти: жіноче обличчя, ніжка немовляти, пухкенька і зворушлива. Один малюнок – надзвичайно барвистий  – сцена біля фонтану. Соковито виписані фрукти, овочі, квіти і дитина з сопілкою, що сидить, звісивши ніжки, на круглому ободі кам’яного фонтану. Стіна другого поверху являла собою пейзаж з  озером, кам’янистим берегом, качкою, що пролітає понад водою та ситою лисицею, яка обережно пробирається крізь високу траву. А, можливо, це був сюжет полювання – дуже схоже… На стінах сходової клітини верхнього поверху були розвішані написані на полотнах і заправлені в рами пейзажі.

Картини перетворювали будинок на Гонти в особливий, ні з чим не порівнянний. Кожний, хто відкривав двері парадного входу, одразу застигав у захваті.

Школярами і ми з друзями неодноразово забігали в цей будинок  до нашого однокласника, у квартиру на першому поверсі. Треба зауважити,  що в дитинстві та юності ми не надто звертали увагу на красу міста, в якому жили. Ми росли серед цієї краси, ми сприймали її як неодмінну даність, як повітря, яким дихали. Вона, ця краса, була для нас звичною, буденною. Але, потрапляючи в будинок на Гонти, навіть ми, діти, на мить завмирали. Обидві стіни сходового прольоту від підлоги і до стелі були розписані двома величезними картинами.

Зліва – біблійний сюжет «Повернення блудного сина», фінальний епізод притчі, коли блудний син повертається додому:

«… і, вставши, пішов він до батька свого. А коли він далеко ще був, батько побачив його, і переповнився  жалем, і побіг, і кинувсь на шию сину своєму, і зачав цілувати його. І озвався до нього той син: «Прогрішився я, отче, проти неба та супроти тебе, і не достойний вже зватися сином твоїм». А батько сказав рабам своїм: «Принесіть найкращу одежу й одягніть його, і персня  подайте на руку йому, і сандалі на ноги. Приведіть теля відгодоване та заколіть, будемо їсти й радіти! Бо цей  син мій був мертвий і ожив, пропав і знайшовся».

На стіні праворуч – сюжет з Гете, побачення Фауста з Маргаритою.  Пластичний, у легкому поклоні Фауст, у чорному плащі  і береті, захоплено поглядає на струнку, ніжну  дівчину:

 «О не лякайся! Нехай мій зір,

Хай потиск рук тобі те скаже,

Що словом не сказать…»                 

 Чи були якісь з цих картин написані власниками будинку, художниками Вольфом і Давидом, достеменно не відомо. Від малюнків залишилися тільки фрагменти, на яких підпис автора відсутній. Але в кутах деяких малюнків добре проглядається підпис іншого художника: Коган. Як мені хотілося дізнатися про нього більше! Про його життя, про його любов, щасливу або трагічну. Адже не могло не бути незвичайної  історії кохання у людини, яка писала такі яскраві картини!

Історія пошуку художника

Я розпитувала багатьох людей, чимало днів провела в архіві, розглядаючи старовинні адресні книги, які пахнуть пилом і часом. На жаль, в будинку № 10 (таким колись був його номер) не знайшлося згадки про людину на прізвище Коган. Якщо ж спиратися на усні розповіді, то за одними відомостями художник був спадкоємцем власників на прізвище Штейнмец, а за іншими – знімав квартиру на одному з поверхів. Цілком імовірна й третя версія: замовлення на розпис стін він отримав від своїх побратимів по ремеслу, Вольфа і Давида. Адже в невеликому місті, якими були тоді Чернівці, художники, маючи загальне коло інтересів, напевно, були знайомі.

І ще – ім’я! Хотілося б знати його ім’я. Невже він його не залишив?

Звісно, можна було б придумати художнику життя, адресу, любов та ім’я. А потім назвати це рятівними словами «за переказами старожилів». Але я так багато думала про нього, що він став для мене майже другом. А друзів же не обманюють, про них не вигадують усіляких небилиць. Я шукала далі, безперестанку повторюючи про себе слова нашого краянина, письменника Анатолія Крима: «Зараз ти щасливий, тому що шукаєш». Я розпитувала знайомих: може, хто знає або пам’ятає цього художника? Я навіть розмовляла з ним, прохала: «Будь ласка, відгукніться, назвіть своє ім’я, дозвольте дізнатися про себе. Адже це так важливо і правильно: щоб ім’я залишилося. Я напишу його на папері, я розповім про Вас, а хтось обов’язково почує, запам’ятає і повторить. А ви десь там, в інших світах, вдячно посміхнетеся й наповните сюжетом стіни якогось небесного під’їзду». Отак я з ним розмовляла, і мені вже здавалося,  що я його знаю, що зустрічалася з ним на чернівецьких вулицях, і не раз. Чому б ні? Я ж мешкаю за два кроки від будинку на вулиці Гонти.

Знаєте, є таке правило: рано чи пізно на поставлені запитання обов’язково знайдуться відповіді. Нехай навіть поступово і не завжди всі відразу.

Головне – не втомлюватися ставити запитання

А тепер – припущення. Розглядаючи на малюнку підпис «Кogan», неважко помітити, що заголовна «К» прописана незвично: із подовженими горизонтальними вусиками. Вони немов обіймають чотири наступні літери, утворюючи ще одну, латинську «С».

Розмовляючи з фахівцями, я дізналася, що таким чином багато художників зашифровували у своєму  підписі першу букву імені. В такому випадку, існують два рівноцінні варіанти. Перший: якщо прізвище художника Kogan, то його ім.’я  починається з літери «С». Другий: якщо прізвище художника пишеться з літери «С», тобто Cogan, то першу літеру свого імені «I» він просто поставив на початку прізвища: «ICogan». Я занурилася в архівні відомості й у міському адресному переліку відшукала одну єдину людину на прізвище Kogan з іменем, що починається на «С»: Chaim. І двох – на прізвище Cogan з іменами, що починаються на «I»: Ioan і Isac. Якщо всі ці припущенні вірні, то ім’я художника – одне з трьох: Chaim, Ioan або Isac. Знову немає однозначної відповіді, але розгадка ближче, ближче, вже ось-ось. А художник не поспішає з підказкою, ховається…

Повернімося до будинку на вулиці Гонти. У роки після ІІ світової війни він заселявся іншими мешканцями, як, утім, і всі старі будинки в нашому місті. Але й цих, післявоєнних, мешканців доля розкидала по світу. Переконайтеся самі: один зі знімків, зроблений в 60-х роках, надійшов до мене із-за океану, з міста Сан-Антоніо, штат Техас.

А у 1978-79 роках будинок реконструювали і добудували третій поверх. Веранди з боку двору розібрали і зняли, а парадні двері заклали цеглою. Як пам’ять про минуле залишився тільки базальтовий поріг біля входу. Добротні дерев’яні панелі – сумне видовище! – занепали. У колись чарівному дворику не побачити ні фонтана, ні альтанки, ні трикутних клумб. І старої липи вже немає, спиляли. Малюнки на стінах поверхів і сходової клітини зафарбували, сьогодні можна побачити тільки розчищені кимсь фрагменти. Картини «Повернення блудного сина» та «Побачення Фауста з Маргаритою» в сходовому прольоті безжально знищили, а за рахунок самого прольоту збільшили площу однієї з квартир. Стерли первісну красу, невдовзі й пам’ять зникне. Як було сказано представником темних сил, тим, що однієї породи з Мефістофелем: «Ну, що ж … звичайні люди … загалом, нагадують колишніх … квартирне питання лише зіпсувало  їх».

Кажуть, що будинок живий, поки в ньому живуть люди. Будинок на Гонти і зараз заповнений мешканцями. Значить, живий. Та стіни його втратили незвичайність і красу, що подарував їм колись художник на прізвище Коган. Подарував і розтанув, розчинився у «вчора». Тільки тінь його мариться на коротенькій вуличці  Szewczenkogasse.

«Знов близитесь ви, постаті туманні, 
Що вже мені з’являлися колись. 
Чи держу вас? Чи знову тій омані 
Мої чуття прихильно піддались?..

 
І знов мене привиддя полонили, 
Неначе звуть в мовчазне царство сна…

Я стрепенувсь, і сльози забриніли, 
І серце враз відтало аж до дна… 
Теперішнє здалека ледве мріє, 
А що пройшло – ізнов живе і діє»  

 (Переклад уривків з трагедії «Фауст» Йоганна-Вольфґанґа Ґете Миколи Лукаша)

Галина ПЕЛЕПЮК-МРИХІНА

Запис Пригоди особливого будинку на вулиці Гонти (із циклу “Будинки і долі” Галини ПЕЛЕПЮК-МРИХІНОЇ) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні Галина Пелепюк-Мрихіна запропонувала нам щемну історію великих почуттів – до жінки і до моря, про яку ми дізнаємося завдяки старовинному австрійському будинку у Чернівцях під рубрикою «Будинки і долі»  

Інколи думаєш: якою маленькою є наша планета…

Мешканці навколишніх вулиць чернівецького середмістя колись називали цей будинок «Під сонечком». І справді, над його парадними дверима можна побачити обличчя сонця. Саме обличчя: з очима, ротом і промінням, яке розбігається навсибіч. Цим своїм виразом і… зачіскою воно трохи нагадує добру й здивовану Медузу Горгону після візиту до перукарні. До середини 60-х років минулого ХХ століття у підвальчику цього будинку жила-поживала собі пивна. Заповнена розмовами, суперечками, шумом, вона вирувала, пригощала й наливала. Чоловіки з сусідніх ( і не тільки) вуличок, якщо не були зайняті роботою або грою в доміно, із задоволенням заглядали до цього підвальчика. Саме вони й дали пивній лагідну назву: «Під сонечком».

У 1945-му над цим підвальчиком оселилася родина Чен: Леон, Ольга та їхній син Гліб. Ось про Леона та Ольгу й піде мова.

Народилися вони на початку минулого століття і не в нашому місті, а далеко на сході, в тих краях, де сходить сонце і починається день. Ольга – у Хабаровську, в міцній і забезпеченій купецькій сім’ї. Її, улюблену доньку, розумницю й красуню, милували й пестили, навчали рукоділля, наук і мов, пророкували щасливе майбутнє і мріяли про гідного, надійного чоловіка для неї.

Олечка ж, дорогоцінна кровиночка, як і годиться вільнолюбній дівчині, закохалася: беззавітно й палко – так, як закохуються в сімнадцять років. Обранець її був простим корейським рибалкою, і звали його Ліу: таке красиве ім’я, що означає «водна течія». У тих краях його називали Леон, і записаний він був так само: Леон на прізвище Чен. Жив Леон Чен у місті Радянська Гавань, яке частіше  називали коротко – Совгавань, і з гуртом таких же, як і він, молодих хлопців рибалив біля узбережжя Японського моря.

І така в Леона з Олечкою вийшла любов, що й слів бракує, щоб її описати. Це про ненависть розповідати легко. Бо ненавидять завжди за щось, і це «щось» легко окреслити: за те-то й те-то. А про любов як скажеш? Леон Чен був щасливий від того, що його Олечка завжди поруч, сяє своєю лагідною посмішкою. Він бажав лише одного: любити й оберігати її. Леон і любив, і оберігав, і догоджав. Все, все робив, щоби його Олечці було тепло і затишно. З ним одним, тільки з ним.

– А знаєш, сухопутна ти душа, – говорив Леон, – скільки сердець у восьминога?

– Невже два? – сміялась Олечка.

– Ні. Три. І якщо б у мене було стільки сердець, я любив би тебе всіма трьома. Тільки тебе, тебе одну. А ще – море …

Звісно, не про такого чоловіка для своєї дочки мріяли батьки Олечки. Тому згоди на їхній шлюб не дали. А молоді, анітрохи не зволікаючи, потайки одружилися та втекли з Хабаровська від суворих батьків далеко, на Чукотку. Там, на холодному засніженому півострові незабаром народився їхній син Гліб. Як дитина, що не тільки з’явилася на світ з великої любові, але й зростала в її аурі, хлопець виріс розумною й талановитою людиною, що залишила значний слід на землі. Леон же, нудьгуючи за морем, влаштувався на риболовне судно, а Ольга завідувала інтернатом. У тих краях, на початку 30-х, чукчі влітку кочували, а на зиму залишали своїх дітей в інтернаті. Ось там-то в Ольги й з’явилися незвичайні підопічні, про яких хочеться розповісти окремо.

Як історія пов’язує з собою життя окремої людини…

Колись історія першого та єдиного плавання криголама «Челюскін» була відома цілому світові. Та пройшли десятиліття, і сьогодні більшості вже ні про що не говорять імена Отто Шмідта і капітана Вороніна. Та якщо вже навіть й у нас, у Чернівцях, у самому центрі міста невеличка й затишна вуличка донедавна йменувалася  вулицею Челюскінців, то, може, варто б і нагадати цю історію.

Отто Шмідт                                                                                                             Володимир Воронін

2 серпня 1933 року з Мурманська до Владивостока вийшов криголам «Челюскін»  із 112 особами на борту. Капітаном судна був Володимир Воронін, а начальником експедиції – член-кореспондент Академії Наук СРСР Отто Юлійович Шмідт. В успіху майбутньої експедиції були впевнені настільки, що геодезист Васильєв вирушив у плавання із вагітною дружиною. 4 січня у Васильєвих народилася дочка, яку назвали Кариною на честь Карського моря, льодами  якого в цей час рухався «Челюскін». Свідоцтво про народження Карини виписав особисто капітан корабля. А вже 13 лютого 1934 року «Челюскін» був розтрощений льодами і затонув протягом двох годин. Передбачаючи катастрофу, екіпаж заздалегідь підготував усе необхідне для евакуації, серед іншого і дошки, з яких на крижині будували бараки. Врятувалося 104 людини, які провели два місяці на крижині в умовах полярної зими.

Услід за криголамом «Челюскін» ішов корабель «Пижма», на борту якого перебували 2000 в’язнів під конвоєм охоронців НКВС. Їх доправляли до Чукотки  – на роботу в олов’яних копальнях. Але пароплав «Пижма», як і «Челюскін», був розчавлений кригою. Охоронців саньми перевезли до «Челюскіна», а «Пижму», за наказом з Москви, підірвали й затопили. 2000 в’язнів пішли на дно разом з судном…

У квітні 1934 року врятованих челюскінців вивозили на чукотське стійбище Ванкарем, яке стало центром рятувальної операції. Дівчинку Карину та її матір відправили до інтернату, саме того, де завідувачкою була Ольга Чен.

Карина Васильєва

Зрозуміло, весь свій час Ольга присвятила новим підопічним: дбала про молоду матір, допомагала виходжувати дівчинку, яка перші місяці свого життя провела не в дитячій колисці, а в дощаному бараці на холодній крижині. Та що там казати, вижити полярною зимою в таких умовах – це, без сумніву, було подвигом. І Ольга, і всі працівники інтернату оточили своїх підопічних увагою і теплом доти, аж поки мати й дитя не переправили на Велику землю.

Крізь криваві бої – живий і неушкоджений…

1940-го сім’я Чен переїжджає до  Куйбишева. Леон закінчив бухгалтерські курси і звідти, з Куйбишева, пішов на війну. Ольга виховувала сина, працювала на підприємстві, де шили обмундирування для військових, чекала. Й дочекалася: її любов, її Леон повернувся з війни живим і неушкодженим. 45-го вони приїхали до Чернівців і оселилися у красивому будинку з ліпниною, саме над пивною, яку навколишні мешканці називали «Під сонечком». Вони і жили так: під сонечком, під куполом своєї неймовірно сонячної любові. Їм обом було трохи за сорок, вони були молоді і щасливі. Адже неможливо бути нещасливими у теплому, затишному місті, де літні вечори пахнуть резедою й варенням. Де перевішуються через паркани важкі китиці бузку і  глянцем виблискують після дощу бляшані коричневі дахи. «Коли посміхаються твої очі, – говорив Леон, – посміхається моє серце. Поруч із тобою я не стомлюся ні дивуватися, ні радіти. І, повір, не зістаріюся, ніколи».

 … Та Його від Неї забрало море     

Улітку 1954-го Леон зібрався в Радянську Гавань: «Олечко, серце моє, я так сумую за морем… Відшукаю старих друзів, і уявляєш – ми вийдемо з ними у плавання. Але ж може статися, що й наш баркас іще цілий і він впізнає  мене, згадає. А я проведу рукою по його шорстких бортах – по шорстких боках  мого давнього друга… ».

Так і сталося: вони зустрілися й на старому баркасі разом із друзями вийшли в море. Ось тільки на біду. У той злощасний день піднявся вітер, розігрався шторм – і маленьке суденце потонуло. На відміну від «Челюскіна», не  врятувався ніхто …

…Якщо б у Леона Чена було три серця, як у восьминога, він би любив море усіма трьома. Мабуть, така була його доля: з’єднатися, залишитися зі своїм морем назавжди. Він залишився. І не зістариться вже, повік.

Галина ПЕЛЕПЮК-МРИХІНА

Від редакції: Це правдива історія, герої якої мешкали у Чернівцях. Тож, аби приватне не зробити публічним, імена змінені й таємниця збережена. Тим паче, що не в іменах головна інтрига. Вона – у коханні, яке робить людей щасливими за найважчих умов життя. Бо негоди – холод, голод, нестатки та інші життєві буревії – можна не помічати, коли, всупереч страшній епосі, люди створюють навкруг себе власне щасливе довкілля.   

Запис Про будинок «Під сонечком» – свідка великого кохання   спершу з'явиться на Медіа-Версії.