Найрезонанснішою подією липня став беззаперечно ДонбасМедіаФорум, що відбувся на початку місяця в Харкові. Вчетверте медійники, так чи інакше пов’язані з Донбасом, зібралися під одним дахом, щоб обговорити гострі теми та важливі для нас питання. Мені особисто знадобився аж місяць на усвідомлення впливу того, що відбувалося протягом двох днів у колі колег.

З офіційного прес-релізу: «Основна тема цьогорічного Форуму – «Нові виклики та можливості, з якими стикаються регіональні ЗМІ». Ця знакова медіа-подія зібрала понад 500 учасників з України та світу, серед яких були провідні медіа-експерти на представники національних та регіональних медіа.

Розвиток регіональних медіа та журналістські стандарти, свобода слова і думки, безпека і об’єктивність, емпатія і толерантність, рівність і громадянська позиція – ось далеко не всі теми обговорення. В рамках Форуму відбулися 4 панельні дискусії, 20 майстер-класів, 5 публічних дискусій.»
Потрапити на всі події було майже нереально. Насиченість подій, наповненість програми, актуальність тем, професійній рівень спікерів/ок постійно ставили перед вибором. А проміжки були вщент заповнені емоційним спілкуванням.

Колеги і колежанки

З першої події першого ДМФ найціннішими для мене були зустрічі – ті, що з теплими обіймами та дружніми розмовами.

В 2015-му ми вперше побачились після переселення. І сама присутність на Форумі була підтвердженням маркеру «свої», тож обійматися було з ким.

З 2016 р до складу учасників і учасниць доєдналися журналісти і журналістки з інших регіонів, що працювали на Сході. Той ДМФ став першим для відомої чернівецької журналістки Галини Єреміци.

Галина Єреміца: «Я не була лише на першому форумі у Києві, тобто я була учасницею трьох ДМФ – Маріуполі, Святогірську, Харкові. Почала брати участь у ДМФ після поїздок на фронт. Від початку війни я була вже понад два десятки разів у гарячих точках на Донбасі, написала десятки публікацій («Версії» періодично публікували мої матеріали з фронту). Для мене ДМФ – це мегазахід, це інформаційний майданчик для тих, хто висвітлює тему російсько-української війни. А мені дуже болить ця клята війна…

ДМФ – це унікальна можливість поспілкуватися з міжнародними журналістами, які мають досвід висвітлення конфліктів, це потужне експертне середовище, Це неформальне спілкування з колегами, знайомство з новими друзями, налагодження контактів і неймовірні емоції! ДМФ – це те, що нас об’єднує! Планую брати участь у наступних ДМФ і мрію, аби ДМФ-2019 відбувся вже у звільненому від окупантів Донецьку, Луганську або Криму! І вірю, що так і буде. Слава Україні!!!»

Зміна іпостасі
З 2015 р я була учасницею – активною, відданою, іноді не дуже зручною. Цьогорічний ДМФ приніс мені дві значні зміни.

По-перше, я отримала особисте запрошення від основного засновника Форуму:
«Шановна Ірино,

Хочу висловити Вам подяку за підтримку ідей «Донбас Медіа Форуму». Щороку учасників стає все більше, програма стає інтенсивнішою. Подія набуває національного значення – це було б неможливим без вашої активної участі та непохитної відданості тим цінностям, які нас об`єднують. Дякую за відданість професії в такий непростий час для українських медіа. Від імені організаційного комітету маю честь запросити Вас взяти участь у «Донбас Медіа Форумі 2018», який відбудеться 6 та 7 липня у місті Харків.
З повагою,

Голова правління громадської організації «Донецький інститут інформації»,

Олексій Мацука»
По-друге, мене було запрошено як спікерку на круглий стіл «Дискримінація чи толерантність: як медіа висвітлюють проблеми меншин в Україні».
Цей час я використала для просування теми, яка наразі є для мене найгострішою – виборче право ВПО та адвокатування Законопроекту 6240. Насуваються вибори, і якщо Законопроект на стане Законом, 4% виборців не стануть електоратом. Нас вилучено з суспільного життя і країни, і місцевих громад. Ланцюг ігнору має бути перервано, виборчі права ВПО мають бути відновлені.

Ініціаторкою зміни моєї ролі з учасниці у спікерку стала Марина Курапцева, для якої цей ДМФ став дебютним.
Марина Курапцева: «Я на власному досвіді пересвідчилася, що Донбас Медіа Форум – дружнє, абсолютно неконфліктне середовище: минулого року я бойкотувала Форум, а сьогодні я увійшла в оргкомітет ДМФ. Організатори надають багатофункціональний, мобільний, зручний для всіх медіа інструмент, а ми вирішуємо, чи гідний він того, щоб ми застосували його в своїй роботі…

Марина Курапцева (зліва) і Ірина Гамбарян

Маю усвідомлення, як легко керувати людиною, що знаходиться під впливом пропаганди. Мною саме так керували, але ж зрештою я взяла відповідальність на себе. Зараз я розглядаю Форум як мережу майданчиків для обговорення професійних питань всіх українських медіа, як можливість створити безпечне середовище для журналістів, генерувати свіжі ідеї, втілювати нові проекти, об’єднувати українське суспільство, об’єктивно інформувати аудиторію про події, – зрештою, це і є наша робота.»

Бойкот
Про те, що хтось бойкотує подію, я дізналася з соцмереж, сидячи в переповненій конференц-залі. Це додало «перчинки» сприйняттю того, що відбувалося. Це ж наскільки гострими і болючими є теми обговорень, що знайшлися люди, які закликають ігнорувати зібрання п’яти сотень журналістів і журналісток, експертів і експерток! Для мене це стало останнім підтвердженням того, що я – там де треба.

Ігноруються права переселенців і переселенок. Замовчується або викривляється інформація про значний підйом активності право радикальних рухів та об’єднань. Все менше і менше просторів, де відсутні табуйовані теми. Україна все нижче скочується в рейтингу свободи слова. І для мене підтримка і особиста участь в Донбас Медіа Форумі стала вже не стільки приводом побачити знайомих, скільки проявом громадянською позиції.

Далі буде

Я не часто ходжу до церкви і молюся. Але, власне, поставила б свічку за здоров’я Мацуки – щоб тримався, не зважаючи на тиск «патріотів», і зібрав нас на ювілейний ДМФ. Попросила б у Бога, щоб дав розуму: донорам – підтримати чергову заявку Мацуки; депутатам усіх рівнів – щоби вже нарешті говорили не про «подолання труднощів особливого періоду», а про неспинний поступовий рух вперед; моїм колегам – втриматися в професії і не скотитися в пропагандисти та піарники влади. А собі – сил та натхнення дожити до наступного Донбас Медіа Форуму.

PS. В мене є футболка з написом, який став моїм слоганом: «I will not keep calm – Fuck off!» – і це чиста правда.

Ірина Гамбарян

Довідково
Ірина Гамбарян – журналістка, блогерка, медіа-тренерка, гендерна експертка. Чернівчанка з 2014 року – після вимушеного переселення з Донецька у зв’язку з російською агресією.

Запис ДонбасМедіаФорум – що в «сухому залишку»? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про це добровольці розповіли чернівецькій журналістці, яка приїхала в гарячу точку розібратися в ситуації. Бойова позиція знаходиться в 1,5 км від лінії зіткнення – сюди добре чутно постріли з кулеметів, мінометів, гранатометів. Про шалені  обстріли тут свідчить і зруйнована вщент  будівля, в яку в лютому залетів «Град» (усього їх на цю бойову позицію прилетіло 18).

За словами айдарівців, у середині липня 2015р. їм надійшла команда  знятися з бойової позиції в місті Щастя. До того ж, інспектувати базу добровольців приїхали працівники військової прокуратури та СБУ – мовляв, що ви тут робите, чого хочете, ви тут перебуваєте незаконно.

«Це  бойова позиція,  тому доступ до неї  можливий тільки  з дозволу начальника штабу сектору. Ми мали право не пустити інспекцію, однак ми поступили дуже гуманно і лояльно – впустили їх на базу. Правоохоронців було чоловік 50 –  усі в новенькій формі, хорошій амуніції, на півтори десятках  крутих автомобілів. Після цього активізувалися ворожі обстріли по наших позиціях. «Останній місяць більш-менш тихо було, а після того, як бойовики дізналися, що добровольців вивели зі Щастя, почалися безперервні обстріли», – каже айдарівець з позивним «Кіт». Після інспекції бойової позиції  на офіційному сайті СБУ з’явилася інформація та відео  про те, що на базі айдарівців у Щасті  виявили і вилучили велику кількість незаконної зброї та боєприпасів. Однак бійці «Айдару» запевняють, що зброю у них не вилучали, а інформація на сайті СБУ – неправдива.

Добровольці ж упевнені, що такі дії правоохоронців спрямовані на дискредитацію добровольчого батальйону «Айдар». «Тих, хто може дати відсіч ворогу – прибирають, знищують, поливають брудом – мовляв, тут наркомани, алкоголіки, а це повна брехня! Українська влада здійснює планомірне знищення добровольчих батальйонів», – так думають бійці.

Після відвідин бази «Айдару» в Щасті почалося термінове виведення бійців «Айдару» з бойової позиції на полігон в село Черкаське під Новомосковськом, нібито для підвищення боєздатності добровольців

«Зняти бойовий підрозділ з  передової – це ненормально! За добу над позиціями нашого району  пролітає близько 20-ти ворожих  безпілотників. Ми винайшли способи боротьби з ними, але нам заборонили тут літати. Кому це вигідно??? Ситуація незрозуміла й огидна. Зброю, яку ми здобули у боях з ворогом, у нас відбирає керівництво, мовляв «не положено». Ми розцінюємо такі дії нашої влади як геноцид свого народу», – обурюється «Полковник», який має за плечима чималий досвід участі у бойових діях.

Айдарівці також розповіли, що їм доводиться воювати як з російськими кадровими військовими, так і з бандитами з т.зв. «ЛНР». Двоє російських ГРУ-шників, яких було поранено під час зіткнення, лікувалися у військовому шпиталі м. Щастя.

За словами добровольців, місцеве населення в Щасті дуже специфічне, тому ставлення до бійців розділилося майже порівну: 50% – позитивно сприймають бійців, 50% – негативно. Місцеве населення дуже бідне – роботи нема, їжі нема, гуманітарна допомога хоч і надходить, але її катастрофічно не вистачає…

Айдарівці кажуть, що не мають жодного статусу, однак вони готові битися за кожну п’ядь української землі. Водночас працівники міліції, подекуди будучи  в АТО лише 2 тижні, причому не «на передку», поголовно отримують статус учасника бойових дій, уникаючи таким чином  люстрації. Блок-пости – це пік діяльності міліціонерів. До речі, в день виїзду зі Щастя на «Фасаді» (позиція на передовій, де воює 92-га бригада) в результаті обстрілу ТЕС було поранено 5 українських військових. Айдарівці висловлюють велику подяку волонтерам і всім небайдужим людям, які їм допомагають. Отець Василь Гасинець з Чернівців, який постійно їздить з допомогою до  бійців на фронт, забезпечив добровольців життєво необхідним обладнанням, бізнесмен з Коломиї подарував айдарівцям БТР, а тепер ще й взявся його ремонтувати власним коштом. Як відомо, цей БТР на блок-посту перед Сєвєродонецьком намагалася «віджати» Луганська міліція. Однак завдяки спільним зусиллям айдарівців та власника бойової машини БТР все-таки доправили до Коломиї на ремонт.  Водночас, бійці кажуть, що найбільше їм зараз  потрібне військове обладнання, екіпірування, авіатехніка, є проблеми і з пальним. Скільки ще айдарівці витримають у такій ситуації – невідомо…

Добровольці  кажуть, що ймовірність наступу на Щастя нині дуже висока,оскільки тут знаходиться єдиний міст, який вцілів у Луганській області, решта – зруйновані.  Мінські угоди  айдарівці вважають повним абсурдом. «Як тільки починають домовлятися – у нас починають забирати гектари української землі», –  стверджують бійці. За такої ситуації, прогнозують добровольці,  війна може затягнутися …

Галина ЄРЕМІЦА,

Чернівці-Щастя-Чернівці

Запис Айдарівці, які обороняють Щастя: Ставлення нашої влади до добровольців – злочинне спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«У повітрі пахло агресією…»

Нам пощастило «спіймати» Галю на телефонному зв’язку саме тоді, коли вона прибігла до намету, аби відправити Інтернетом журналістський матеріал і світлини. Захекана, надихавшись диму й газу, ледве врятувавшись з оточення «Беркута», вона згадувала власне весілля і зізнавалася, що досі не може повірити, що все це відбувалося із нею.

З Олександром вони познайомилися на Майдані. Він каже, що це було кохання з першого погляду, тому освідчився майже одразу. «Я такий, – каже. – Так – то так, а ні – то ні». Спершу Галя не сприйняла такого поспіху і відмовила. Тож Сашко відкинув своє «а ні – то ні» – і освідчився вдруге. З головної сцени Майдану. І зістрибнув з неї до коханої – з квітами і каблучкою, всипаною каменями…  Це було 9 лютого, а весілля призначили вже на 14-те. «Бо хтозна, що буде далі», – пояснюють.

Підготовка до одруження несподівано отримала підтримку з усіх усюд. До весілля долучилися і друзі, і френди з Фейсбука, і герої Галіних публікацій… У день весілля вранці з Чернівців доставили шлюбну сукню – від активістки Марини Тимофійчук, яка знає Галю хіба що з інтернетівських соцмереж. Фату, діадему, мереживну білизну, і пару білих туфель привезла подруга Олена з Дніпропетровська. Другу пару весільних капців подарував буковинський підприємець Євген Цурик, який був під журналістським захистом, коли місцевий чи то рекет, чи то міліція наїхали на його бізнес задовго до Майдану… Тож спочатку наречена була на підборах, а коли втомилася і змерзла – перевзулася у трохи завеликі інші туфлі, вдягнувши ще й шкарпетки. Зачіску і макіяж у салоні краси подарував Галі друг з Коломиї… А такого весільного відео, як у Галини і Сашка, точно немає у найвідоміших селебрітіс країни: підготовку до церемонії, вінчання, флеш-моб на тлі і з озвучкою «Беркута»  знімали всі центральні телеканали України. І не тільки України.

Було надзвичайно. Вихід нареченої в білій сукні до «Беркута» на Грушевського мав би пробудити в силовиків людські почуття, нагадати їм про коханих дружин і дівчат, про затишок домівок, міг стати поштовхом до примиренням сторін. Але не став. «Коли я підняла в руці пляшку з дитячим шампанським, яким ми збиралися пригостити силовиків, тільки тоді усвідомила, що здалеку це може виглядати як спроба кинути «коктейль молотова», – пригадує Галинка. –  Стало реально страшно». «Беркутівців» не розчулила ні білизна сукні, ні пропозиція «шампанського лимонаду». Молода пара поверталася до своїх під ревіння гучномовця «Не провокуйте! Покиньте буферну зону!» Уже тоді в повітрі витала агресія.

«Звичайний день. Бувають і гірші…»

Все спалахнуло 18-го. Того дня, коли ми з Галею розмовляли. Перед цим вона в яких тільки перипетіях не була… Обходячи і Маріїнку, і Інститутську, і Грушевського, потрапила на ворожу сторону. Не могла вибратися до своїх, пролазила через автобус, яким «беркут» перекрив дорогу на розі Інституської та Шовковичної, мусила прослизнути усередину через вікно, поранила руку склом, ледь не задихнулася в диму, і була просто «за шкірку» витягнута «своїми». Рятувала киянина, якому осколки гранати пошматували ногу…

Бігцем побачилася з коханим. Олександр, звісно, хвилюється за дружину. «Звичайно, страшно за неї, – каже. – Знаю, що зараз вона знов піде в гущу подій. Але це її робота. Я не можу її зупиняти». Сам він теж із однодумцями з «Удару» робить вилазки до Грушевського, а ще виконує обов’язки коменданта: забезпечує людей касками, респіраторами, засобами захисту тощо. «Звичайний день, – констатує. – Бували дні і гірші».

Галина підтверджує, що дні безпосередньо перед весіллям були для неї гірші. Раптово виник гострий біль у спині. Медики діагностували ущемлення нерва – це й не дивно, коли живеш на морозі, на протягах, та ще й носиш на собі 4-кілограмовий бронежилет за власної ваги 40 кг… Але в день весілля, коли в салоні краси наречену зранку вже чекало телебачення, Галя просто не змогла встати – і уколи вже не допомагали. Та Господь послав їй ангела-охоронця – в образі Ольги, приятельки дніпропетровської подруги. Коли дві пані побачили в наметі, в якому стані молода, Ольга дістала з сумочки якусь чудодійну настоянку і пообіцяла, що за 5 хвилин поставить Галю на ноги. Розтерла, зробила компрес – і справді сталося диво! Галя стала здоровісінька й дужа. Тепер усім, хто жартує, що, побувавши на весіллі, сподіваються побувати і на хрестинах, молоді обіцяють, що обов’язково.

Тоді вони ще очікували перемир’я і сподівалися на день-два з’їздити на Буковину – до рідні, до редакції «Версій»… Тепер думають лише про перемогу. Після перемоги мріють провести справжній медовий місяць десь у Європі. Сашко наполягає на Португалії – там живе його брат, там певний час працював і сам він. Хоче показати дружині «свою» Португалію. Тим часом Галина розповідає про їхні обручки. У чоловіка це печатка з каменем, а в неї – потрійний перстень.

Гламурні подарунки на другому ярусі шлюбного ложа

Подарунки молодій парі були ще несподіваніші за гостей. Після повернення з Грушевського молодят біля намету зустрів лідер буковинських «батьківщинівців» Іван Мунтян з упакованими у цяткований сердечками подарунковий папір чашками із написами про кохання. Люди дарували квіти, цукерки, рушники, священик замість церковних вінців власноруч сплів для церемонії вінки з живих квітів… Уже після весілля, 18 лютого, перед походом до Верховної ради, о сьомій ранку до «сімейного намету» забігла громадська діячка з Чернівців Марія Філіпчук і подарувала рожеву подушечку – ексклюзивну, оскільки на ній відтворене зображення Галі і Сашка на їхньому неймовірному весіллі. Похід до ради, який перетворився на велике визвольне протистояння, також розпочали з дитячого шампанського…

Подарунки, як і почорніла від сажі сукня, зберігаються на «другому поверсі» двоярусного ліжка, де «на першому», встеленому ковдрами, шубами і дублянками – взимку в наметі якось неспекотно – молоді сплять. Вінчальний батько – Іван Рибак з Кіцманщини – подарував їм на весілля певну суму, аби вони романтично провели справжню шлюбну ніч у якомусь милому готелі. Вони так і збиралися зробити. Думали обрати готель десь поруч із Майданом. Щоб одразу прибігти, коли що. Але ні вчора, ні сьогодні, ні, вочевидь, завтра, буде ще не час…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Медовий місяць із присмаком сажі спершу з'явиться на Медіа-Версії.