Нашому старому не позаздриш, він не завжди й пенсію має

Українські пенсіонери – упосліджені, голодні та забуті…

Можливо, в нас щось не так із організацією соціального забезпечення? Та перш ніж перейти до його аналізу та пошуків шляхів покращення, розповім три реальні історії, які сталися з моїми близькими та знайомими людьми.

Перша сталася в середині 90-х у Львові: дружина батькового рідного брата, як кажуть на Галичині – стрийна, проживши понад десять років удовою, вирішила довірити опіку своєю самотньою старістю добродійникам, які обіцяли райське життя за право успадкування двокімнатної квартири в непоганому районі Львова. Після неповного півроку того раю стрийна раптово померла. Хоча, скільки її пам’ятаю, завжди опікувалася своїм здоров’ям: пила свіжі соки, раціонально харчувалася та щодня робила рухавку й дихала за системою йоги. Кажуть, у ті роки продаж квартир у Львові був дуже прибутковим бізнесом.

Друга історія відбулася вже у Чернівцях. Товариш батька по «Воркутлагу», теж у віці за 80, овдовів. Хоча в нього було багато племінниць, які йому допомагали б, він узяв собі молодичку, аж на 50 років молодшу. В нього була непогана квартира на вулиці Гоголя. Та після кількамісячного спільного проживання він зайшов до мене як до сина свого товариша попрощатись, бо виїздить на Хмельниччину до якогось глухого села, де має з молодою жінкою завести господарку за вилучені від продажу квартири гроші. Не знаю, чи встигли вони завести господарку, але за три місяці ми дізналися від однієї з племінниць, що старий так само несподівано помер.

Третя історія – садгірська. На одній вулиці зі мною майже 20-ть років мешкала самотня вдова. Десять років поспіль нею опікувалися одні добрі люди, які побудували їй санвузол, носили продукти, допомагали у прибиранні. Та останнім часом жіночка стала зовсім немічною і врешті-решт злягла. Сталося так, що півтори доби ті люди через власні проблеми та роботи не могли її провідати її. І довелося старенькій весь цей час пролежати замкненою у кімнаті на ліжку…

Переконаний, подібні історії відомі кожному, хто читає ці рядки.

Натомість ми знаємо, як наші українки-заробітчанки майже в усіх країнах Європи доглядають людей похилого віку, аби їхнє життя було достойним і гідним старості. Чи не тому тільки в нас є приказка «старість – не радість»?

Отже, далеко не все гаразд із соціальним забезпеченням в Україні і для його вдосконалення треба докласти зусиль усім, бо сподіватися лише на державу, мабуть, не варто. На всіх нас чекає поважний вік – і чи ми самотні, чи є в нас діти – це зовсім не гарантує, що старість наша буде спокійною та заможною.

Австрійський пенсіонер – турист у Венеції.

На Заході люди поважного віку подорожують і танцюють…

Через мандрівний характер мені часто доводиться подорожувати світом. І скрізь я цікавився, як налаштовується в них життя самотніх людей похилого віку.

З того, що мені вдалося дізнатися, складається така картина. Найперше – це те, що у багатьох країнах існує не одна система пенсійного забезпечення, а дві або навіть і три. Окрім солідарної, може бути ще корпоративна, та й особисті накопичення щось важать. Отже, відповідно, й суми щомісячно отримуваних пенсійних виплат можуть суттєво різнитися, та в будь-якому випадку вони значно вищі від пенсій наших громадян.

Не ділитиму способи проживання самотніх людей у залежності від держави, бо мене цікавили саме варіанти потенційних можливостей облаштування їхнього життя.

Та кожна західна держава має спеціалізовані житлові будинки для людей похилого віку, які згруповані та розташовані поруч із магазинами та іншою інфраструктурою для обслуговування. У будинках звичайні квартири, але мешкають у ньому люди або самі, або з компаньйонами, які трохи молодші і доглядають за більш похилими, ділячи оплату за житло або ж будучи навіть на утриманні більш заможних старших компаньйонів. У таких будинках є охорона, яка не пускає невідомих осіб, а також чергові медпрацівники, які на виклик мешканця, якому достатньо лише натиснути кнопку, можуть швидко прийти на допомогу. Є там і соціальні працівники, які, залежно від країни, можуть за оплату чи безкоштовно принести продукти або виконати будь-які господарські дії по квартирі.

Угорські пенсіонери на танцювальній вечірці під час Різдвяних свят.

У багатьох країнах ця проблема вирішується за рахунок найму на роботу персональних доглядальниць. Зрозуміло, що в нашій країні подібне можуть собі дозволити люди із значними доходами або в яких дуже заможні діти, що мають бажання подбати за старість батьків.

Але в багатьох країнах є й приватні пансіони для проживання самотніх чи просто людей похилого віку. В них мешкають до десятка людей, за якими доглядають три-чотири соціальні працівники, які мають службове житло в тому ж будинку. Вони спільно харчуються, їм прибирають у кімнатах та міняють постіль, влаштовують екскурсії та інші заходи для змістовного проведення дозвілля.

Проживання в такому пансіоні не дешеве, але воно покривається коштами із пенсії та коштами від рахунків у банках чи від дітей. Банківські кошти можуть бути подвійного  походження – від заощаджень протягом трудової діяльності або від продажу власного нерухомого житла на момент переселення до відповідного пансіону. Як би страшно це не звучало, але пансіон не зацікавлений у передчасній смерті свого жильця, бо втрачає платоспроможного клієнта.

Як бачимо, у світі існують цивілізовані способи організації життя людей похилого віку, тож нам потрібно вивчити світовий досвід і запровадити його в життя за допомоги громадськості, місцевих органів самоврядування, відповідних громадських організацій.

І хоча у це не віриться сьогодні, доки ти молодий і дужий, але всі ми раніше чи пізніше постаріємо, незалежно від того, багаті ми чи бідні. Тож саме від нас самих залежить, якою буде наша власна старість.

Ярослав ВОЛОЩУК, член НСЖУ, фото автора  

Запис Старість не радість. Та дивлячись для кого… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Утім, усі погоджуються з тим, що, коли Степан Бандера і відвідав Буковину, то це обов’язково було повстанське село Борівці на Кіцманщині. Подейкують, що у другій половині 40-их минулого століття влада планувала вивезти до Сибіру все село, та зупинилася на тому, що винищили там чи не половину всього населення.      

– Про Степана Бандеру мені відомо з розповіді мого батька, – каже Юрій СКОРЕЙКО, голова Чернівецької міської партійної організації ВО «Батьківщина». – А він дізнався про навідини провідника ОУН від мого покійного дідуся Онуфрія Скорейка.

Було ж це так: на початку 1930-х років юний Бандера організовував підпільні оунівські осередки. Приїхав і до села Борівці Кіцманського району. Зупинявся Степан у трьох хатах: спочатку – в мого дідуся Онуфрія Георгійовича Скорейка, тоді в його рідного брата Миколи Георгійовича Скорейка, а відтак завітав і до Степана Карбашевського, на жаль, по батькові не можу пригадати.

Скільки часу Бандера перебував у селі, невідомо, та зі слів батька мені здалося, що це була доба. Заночував у нашій хаті, бо з нашою сім’єю зустрічався пізно ввечері. Та хата, до речі, ще стоїть, однак нині вона вже осучаснена.

Прикметно, що спочатку ніхто й не здогадувався, що то був провідник ОУН Степан Бандера. Мої рідні дізналися про це дещо пізніше, коли вже були створені оунівські осередки. Саме борівчани-оунівці й розповіли пізніше, що молодий чоловік, який приходив до нас тієї ночі, і був славнозвісним Степаном Бандерою.

На тій зустрічі, крім мого діда, було ще кілька його родичів, – веде далі Юрій Скорейко. – Серед них і майбутній провідник борівецького осередку Тодор Скорейко, який загинув за невідомих обставин. Навіть не відомо, де його могила.

Прийшов, до речі, Бандера зі сторони Городенківського району нинішньої Івано-Франківської області, тобто є підстави думати, що там уже були створені перші осередки організації українських націоналістів.

Дізнався ж я про цю історію тільки в 16 років від батька, бо дідусь помер, коли мені було 5 років. А факт перебування Бандери на Буковині, – наголошує п. Юрій, – мені підтвердив однокласник мого батька пан Горбашевський, автор книги «Битва за Буковину». У 40-х він був членом ОУН і господарем однієї із тих трьох хат, до якої завітав Бандера. Пізніше він виїхав з України до Румунії та, щоби його не переслідували, змінив прізвище з Карбашевського на Горбашевського.  Коли ми зустрілися, не пригадую точно, був це 2002 чи 2003 рік, то він мені переповів цю історію так, як розповідав батько, тобто зійшлися всі дрібниці. Тож у мене немає сумнівів щодо перебування Степана Бандери в нашому селі. Результатом тієї зустрічі стало розгалужене та дуже серйозне підпілля у Борівцях. 

Родина СКОРЕЙКІВ біля хати на Кіцманщині, в якій нібито побував С. Бандера

Василина Василівна ЯКІВЧЕК, колишня викладачка філологічного факультету ЧНУ, – з родини Карбашевських. Нині вона на пенсії, мешкає у Чернівцях. Уже згадуваний Юрій Горбашевський був не тільки автором книги «Битва за Буковину», а й головним архітектором Бухареста. Він –  племінник її тата, Василя Олександровича Карбашевського, якого свого часу вислали до Сибіру. Коли «добрі люди» повідомили про це в університет, де вчилася Василина, її, зрозуміло, одразу ж виключили з комсомолу та вишу. Однак у період хрущовської «відлиги» та осудження культу Сталіна їй, відмінниці та розумниці, вдалося після поїздки до Москви відновитися на навчанні. –– Борівці – село особливе, – пригадує молодість пані Василина. – Там завжди були в пошані люди вчені, розумні, волелюбні й самодостатні. Гадаю, що наше село на Буковині було єдиним, яке не віддало на поталу та захистило свого священика Полянка. Люди просто охороняли його обійстя, не дозволяючи вивезти сім’ю. Нині двоє його синів після закінчення фізичного факультету та захисту кандидатських дисертацій, прийняли священицький сан. Загалом Борівці – батьківщина дуже багатьох відомих людей. А в 40-их тут був такий рух спротиву, що у влади навіть був намір вивезти до Сибіру все село. Та влада не ризикнула цього зробити. Хоча у Борівцях дуже багато родин, які постраждали від радянської влади. Скажімо, рід братів Штефана і Теофіла Карбашевських, двоюрідних братів мого тата, цілком був знищений – нікого не залишилося в живих. Люди довкола якось терпіли, а вони – ні! Зрештою, мало не в кожній борівецькій родині були втрати… Скорейків,  Карбашевських, Федоряків і багато-багато інших…

Тож чи був Бандера на Буковині? Цим поцікавилися у науковців:

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук, політолог: – Бандера ніколи не був на Буковині. Та я не виключаю, що людина, яка організовувала на Буковині підпілля, користувалася псевдонімом Бандера. Але знову ж таки, є одне «але». Про нього стало відомо після 1933 – 1935-х років. Час, про який йдеться, суперечить історичним перевіреним фактам, бо саме тоді Степан Бандера перебував у в’язниці. Коли ж говорити про 1929–1930-ті роки, тоді Бандера перебував на території Чехословаччини і перетинав кордон її, а не Румунії. Крім того він був крайовим провідником у Галичині. А тут, на Буковині, куратором ОУН був Олег Ольжич. Але легенди – це завжди добре і дуже цікаво. Зрештою, добре, що вони є і живуть досі. А ще більше тішить, що вони передаються з покоління в покоління.

Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, автор книги «Степан Бандера – соборник святої волі», погоджується з п. Буркутом і зазначає, що Степан Бандера на Буковині не бував. Але його ідеї пустили тут міцне коріння.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»  

Запис Чи був Бандера на Буковині?! спершу з'явиться на Медіа-Версії.