100 живописних полотен, створених на Міжнародному живописному пленері «Вижниця 2018» від 4 до 10 травня, можна буде побачити до кінця травня у «Галереї на Штейнбарга» та у «Вернісажі на Івана Франка». За тиждень пленеру 25 талановитих митців – молодих, завзятих –  з усієї України (Київ, Львів, Харків, Ужгород, Одеса, Чернівці, Вижниця, Коломия) та Польщі (Краків) написали стільки краєвидів, портретів, натюрмортів – живописних, графічних, декоративних, реалістичних і абстрактних, що експозицію довелося розмістити одразу у двох виставкових приміщеннях. Хоча перевага, звісно, за пейзажем – на те ж воно й пленер.

Партнери проекту: МО «Арт-Модуль», Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В. Ю. Шкрібляка, Вижницька районна державна адміністрація та Районна рада, Виробник художніх матеріалів «Rosa», Галерея на Штейнбарга (Steinbarg gallery), Центр культури «Вернісаж». Захід проводиться за підтримки родини Бурбак.

Роботи пленеру – різного рівня. Одні автори – вже впевнені майстри, інше лише намацують свою дорогу в мистецтві. Головне, що ініціатори заходу – вижничани Іван Білан та Роман Гаврилюк, чернівчани Ігор Хілько та Олексій Бурбак розуміють, відчувають, як важливо проводити такий захід – не лише для молодих авторів, але й для чернівчан. Ми усі знаємо, яка прекрасна Буковина, але чому б не впевнитися у цьому ще 100 разів?

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Вижниця приймала міжнародний пленер спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Засновник і автор ідеї Жан Побе розповів, що вперше побачив картини Олега Любківського близько семи років тому в Німецькому домі у Чернівцях. До відкриття галереї «<» обрав саме його твір, частково через визнане ім’я, а також через власні уподобання.
Як можна здогадатися, галерея без адреси постійно замінюватиме локалізацію.
Щоби переглянути виставку, яка триває невідомо де, необхідно зателефонувати за номером, зазначеним в афіші, й дізнатися про місце її розташування.

За словами автора ідеї, додатковий дзвінок – своєрідний фільтр, що відсіюватиме випадкових людей, яким це не цікаво.
Щоправда, заманюють відвідувачів до галереї не лише духовною їжею. На сторінці у соцмережах вона представлена, як єдина в Україні, де першим двадцяти відвідувачам наливають, що однозначно розширює висококультурну аудиторію.
«Любківський не знає» представляє лише одну оригінальну роботу – офорт 1997 року «Миколаївська церква у Чернівцях». Жан запевнив, що картина не належить до його особистої колекції. Серед відвідувачів навіть виникали припущення, що картина вкрадена чи відсканована.

За 10 днів на роботу Любківського прийшло подивитися вже близько 30 людей. Значна  частина з них, зі слів Жана Побе, із творчістю автора не була знайома.
Зрештою, чутки про молодіжну самодіяльність до художника все ж таки дійшли. Він виявив бажання відвідати галерею «<», а також передав особисте запрошення її засновнику на свою наступну експозицію «Земля обітована», яку презентуватимуть в понеділок у «Найкращій кав’ярні на розі».

Ольга СКЛЯРЧУК, «Версії»

Запис «Любківський таки дізнався» або Про виставку без адреси спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На ці події в Чернівцях очікували вже давно, адже останніми роками роботи художника перебувають здебільшого за кордоном. Експозицію «Місто, що колись називалося Czernowitz» спершу побачили у Страсбурзі, потім у Базелі й Цюріху, навесні її експонували у Національній галереї мистецтв Львова і тільки тепер вона нарешті дісталася того Міста, що колись називалося Czernowitz.

Від романтизму до сарказму

Саме образ Чернівців, його загадковий полікультурний міф – незмінна тема у мистецтві Олега Любківського, якій він присвятив 30 років творчого життя.

Кожна робота – наче момент істини на зламі часів. Коротка мить краси й абсурду, руйнування й народження нового. Спогад про високе й невимовне, стерте з обличчя Чернівців людиною й часом і навіки збережене у картинах.

Художник пригадує, що перші міські краєвиди починав малювати наче з висоти пташиного польоту. Місто, що здалеку нагадувало старовинну гравюру, на якій неможливо розглядіти деталі, хотілося показати романтичним і привабливим. З роками погляд автора ставав глибшим та іронічно-філософським. Велич і краса поряд із абсурдом сучасного сформували карикатурну дійсність, на яку перетворюється матеріальна культура Західної Європи.

– Ми не можемо бачити світ тільки під одним кутом. З часом у моїх картинах з’явилося своєрідне заперечення романтизму, – розмірковує Олег Любківський. – Хоча протягом усіх років між роботами існував певний логічний зв’язок. Я пишу свої картини, наче письменник пише книги. Кожним штрихом, кожним рухом пензля відображаю власне ставлення до ситуації чи предмета, його походження та зміст. Часто вони виглядають парадоксально, іронічно, іноді просто сміхотворно. І суть зовсім не в публіцистиці – «бережіть місто». Треба відчувати й розуміти глибинність цієї теми, адже йдеться не лише про Чернівці, а про матеріальну культуру Західної Європи загалом. Зміни архітектурних тенденцій, захоплення бізнесом, намагання вкласти кошти у нові архітектурні споруди. Подібні проблеми існують у старих кварталах Праги, Києва та інших європейських міст. У Швейцарії люди сприймають сюжети з Чернівцями як, власне, продовження Швейцарії. У Страсбурзі навіть відбулася конференція, що так і називалася – «Околиця Європи».

Картини слід читати

Вимогливий і самовідданий у власній роботі, художник досить суворий і до глядача. Часто зауважує, що його мистецька мова й теми його творчості краще зрозумілі в Європі, де освіченість та інтелектуальний рівень публіки вищі. Тому в рідному місті роботи він виставляє не часто.

– У Чернівцях немає широкої аудиторії, яка могла би побачити й справді оцінити ці картини. Я просто роблю те, що вважаю за потрібне, те, що мені небайдуже, не чекаючи високих відгуків та оцінок. Література, поезія, живопис існують для певного кола людей, освіченої частини суспільства, що потребує духовної інформації та відчуває потребу осмислювати щось, окрім матеріального. Картини треба читати, а не просто споглядати.

У композиції «Модернізація стилю модерн» бачимо будинок з вагнерівськими елементами декору, зведений на початку минулого століття. У наш час ця споруда переживає нову модернізацію: тепер тут продають кури-гриль, а розгледіти у споруді якісь ознаки сецесії дуже складно.

Театр, який завжди був архітектурною перлиною міста та осередком його культурного життя, роками спотворювали ремонтами, у будівельних лісах на даху ворони звили гнізда й літають над ними темними хмарами, навіюючи думки про занепад як зовнішнього, так і внутрішнього світу театру.

Саркастичні сюжети Любківського поєднують якусь шокувальну реалістичність із суто авторським баченням певних деталей, що дає можливість відчути цінність кожного уламку.

Окрім особливого, глибинного бачення, роботам Любківського надає мистецької сили надзвичайно високій рівень художньої майстерності та унікальна авторська техніка поєднання акварелі з графікою, яка не має аналогів.

– Моя власна техніка – це досягнення мого життя, – каже художник. – Це те, що дає мені спокійно жити і, можливо, дозволить спокійно померти.

Художник, який працює щодня, не розуміє, що таке… натхнення

Творчість та життя за її межами рухаються паралельно. Художник розповів, що мистецтво може бути результатом подолання труднощів, проте життєві події не позначені на картинах і не повинні зумовлювати періоди творчого піднесення чи занепаду, адже шлях до втілення задуму безперервний і потребує щоденної роботи. Тож поняття натхнення стає досить абстрактним.

– Для самодіяльного художника натхнення – це щось таке унікальне, – каже Олег Любківський, – коли людина відчуває незвичне осяяння й починає працювати, вона знає, що до неї прийшло натхнення. Художник, який працює щоденно, не розуміє, що таке натхнення. Він розуміє, що є задум, є ідея, є бачення художнього образу, який потрібно втілити у реальність. Я починаю одну роботу, а завершуючи її, вже думаю про третю і четверту. Часом працюю над кількома паралельно. Відкладаю на деякий час, потім повертаюся. Деякі сюжети моментально формуються як образи й одразу малюються, а інші роками чекають на свій час.

Костел Серця Ісуса я малював майже два роки, але не міг завершити і просто покинув. Через півроку я знову повернувся до споруди і почав шукати в ній щось таке, чого не побачив. Раптом помітив, що на циферблаті вибитий шматок скла і цифра зламалася – це сталося протягом того часу, коли я працював над цією картиною. Я повернувся в ательє і зобразив останню деталь. Саме цього символу розбитого часу не вистачало в картині для її завершеного образу.

Співмірність із вищою сутністю

– Художник, який щось створює, потребує зіставлення своїх думок із якимсь більш високим ідеалом. Для мене таким завжди були Карпати. Коли якась робота зупинилася, я вирушаю в гори, щоби відчути цю співмірність із вищою сутністю. Коли засинаю в наметі, думаю про те, чого не побачив і не осягнув. У горах думки очищуються, тому їх можна перевірити.

Саме з Карпат починалося моє розуміння метафізичності існування. В юності я багато малював гірські краєвиди і навіть бачив себе художником Карпат, проте самої природи було замало, треба було зрозуміти середовище, в якому ми живемо. Гори магічно приваблювали, проте коли їхні таємниці трохи мені відкрилися, я так само захотів осягнути і таємницю міста. Боротьба за право на існування та розуміння, пошук себе у мистецтві і своєї програми на все життя був дуже довгим, тихим, але безкомпромісним. Гадаю, що автор, який не присвятив себе певній окремій темі – це випадковий художник, який малює від випадку до випадку, нічого не залишаючи в душах людей. Поль Сезанн усе життя робив одне і те ж, знаючи, що його не приймуть і не зрозуміють. Він був відлюдником, не любив спілкуватися й давати інтерв’ю, просто робив свою справу. Малював, поки не помер. Його почали цінувати вже не схилі літ. Згодом творчість цього порівнювали з працєю міфічного героя Сізіфа, якому все ж таки вдалося установити свій камінь на горі, як пам’ятник відданості мистецтву. Мабуть, це і є мій мінімум – чи мій максимум…

Ольга СКЛЯРЧУК, спеціально для «Версій»

Наталія Богомаз, галерист:

Виставку Олега Любківського відвідало дуже багато людей і сприймали її дуже осмислено.
Інтелігенція, яка залишилася у місті, і яка підростає, давно очікувала на цю подію.
Біля кожної картини відвідувачі стояли дуже довго.
Навіть люди, які не знаються на мистецтві, зупиняються біля роботи і не можуть зрозуміти, що із ними відбувається. Чому вони так довго вдивляється у картину, що їх так хвилює. Це мистецтво дуже високого рівня і вони відчувають його навіть на підсвідомості, адже у кожному з нас є творче начало. Чернівцям це дуже потрібно, тому мене не дуже влаштовує думка, що тут немає кому оцінити. У галерею приходять невипадкові люди. Я гадаю, що у Чернівцях є справжні поціновувачі творчості Олега Любківського.

Запис Олег ЛЮБКІВСЬКИЙ: «Я пишу картини, як письменник книги» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У відкритті виставки взяли участь актори Незалежної театральної лабараторії з постановкою за твором чернівецького журналіста й письменника Сергія Воронцова.
Упродовж дії фотовиставки – до четверга, 29 серпня – журналісти збирають книжки для «Бібліотечки чиновника». На їхнє переконання, чиновникам бракує гарної літератури, через це вони не розширюють свій світогляд і часто не вміють співпереживати людям, у яких на службі й перебувають. Після згортання фотовиставки «Бібліотечка чиновника» буде передана до обласної державної адміністрації.

Вл.інф.

Запис Чернівецькі журналісти збирають Бібліотечку для чиновників спершу з'явиться на Медіа-Версії.