Разом із цісарем старіла й деградувала його монархія

Крім безумовного розвитку, була й не менш безумовна відсталість: Буковина разом з Далмацією вважалися найменш розвинутими частинами Австро-Угорщини.

Буковинське село задихалося від безземелля, а його мешканці були задавлені високими податками. Зовсім невипадково в другій половині ХІХ ст. серед селян поширювалися русофільські настрої: неписьменні селяни вірили попівським казкам про те, що російський цар буцімто «визволить» православних буковинців від католицького ярма Габсбургів і скасує всі непосильні цісарські податки.

Лише зростання грамотності й загальної культури наших краян на початку ХХ ст. поклало край широкому розповсюдженню таких ілюзій. Але критичне ставлення до Франца Йосифа існувало не лише серед темної селянської бідноти, але й в освічених верствах населення. Монарх на схилі років досяг такого стану, коли старечі хвороби впливають не лише на працездатність людини, але й на її розумові здібності. Разом із цісарем деградувала і його монархія. Франц Йосиф відзначався винятковим консерватизмом: він ніколи не користувався телефоном й тривалий час опирався проведенню електрики до свого палацу. Він був навіть проти запровадження кулеметів у збройних силах: надто подобалися йому старі мітральєзи – багатоствольні вогнепальні установки.

Франц Йосиф не командував військами безпосередньо на полі бою, але з гордістю носив вищі військові ордени своєї держави та російський орден святого Георгія. А 1849-го, на честь першого року свого правління, встановив високу нагороду – орден Франца Йосифа кількох ступенів. Не будучи справжнім полководцем, отримав вище військове звання генерал-фельдмаршала, причому тричі – в Австрії, Пруссії та Великій Британії. Саме з його благословення Австро-Угорщина вступила у війну 1914-1918 рр., не маючи для участі у світовій бойні жодних нагальних причин. Та й розпалювали війну у власних інтересах інші держави, надто Німеччина та Велика Британія.

Російсько-австрійські конфлікти: Волинь і Поділля, Галичина і Буковина 

Саме Перша світова війна поклала край імперії Габсбургів, що проіснувала кілька століть і спромоглася здобути статус великої держави.

Упродовж тривалого часу Габсбурги протистояли наступу Османської імперії на Європу, і після розгрому турків під Віднем 1683 року (до речі, завдяки зусиллям поляків і українців), правителі Австрії претендували на лаври рятівників християнства від агресивного ісламу. Втім, їхня династія дбала не стільки про захист європейських народів від азійських орд, скільки про власну імперію. До своїх володінь Габсбурги долучали землі багатьох народів. Територія імперії зростала, але зростали і складнощі управління нею.

Коли молодий імператор Франц Йосиф І 1848 року посів престол, у країні вирувала революція. Значними зусиллями, спираючись на допомогу російської армії, він зумів приборкати революційне море. Та міжнаціональні проблеми імперії нікуди не зникли, і протягом майже семи десятків років правління імператор намагався знайти прийнятний вихід з глухого кута, куди невпинно прямувала його держава.

Внутрішня слабкість неминуче призводила до зовнішньополітичних поразок. У 1859-1866 роках імперія Габсбургів вимушена була віддати італійцям колись окуповані нею Ломбардію й Венеціанську область. А поразка у війні 1866 р. з Пруссією позбавила Австрію статусу великої держави. Коли імперія припиняє зростання за рахунок захоплених земель, вона рухається до неминучого розпаду. Військові поразки тільки підсилюють цю небезпеку.

Відню потрібні були відчутні перемоги. Франц Йосиф скористався поразкою Туреччини у війні 1877-1878 рр. з Росією та ввів свої війська у Боснію і Герцеговину. Її окупація (а у 1908 році й анексія) засвідчила: Габсбурги активізують наступ на Балкани, намагаючись взяти півострів під власний контроль. Але туди ж спрямовувала свою експансію і Росія, тож визрівав конфлікт між двома сусідніми державами.

Була ще одна важлива причина загострення російсько-австрійських відносин: Габсбурги на підставі «історичного права» претендували на Волинь і Поділля, що перебували у складі Російської імперії. Володіючи Галичиною і Буковиною, вони вважали обгрунтованими свої претензії на всю територію колишнього Галицько-Волинського князівства. Натомість Росія, декларуючи політику «збирання руських земель», все голосніше претендувала на західноукраїнські землі у складі монархії Габсбургів.

Трагедії довкола спадкоємця престолу 

Апетити правителів не мали нічого спільного зі справжніми інтересами народів двох сусідніх держав. Мирна співпраця приносила значні (причому, взаємні!) вигоди сусідам, але жадібність можновладців призводила до страшної трагедії. До того ж, і Росія, і Австро-Угорщина на початку ХХ ст. зіткнулися з проблемами, які неможливо було вирішити старими, звичними методами: Росію у 1905-1907 роках струсонула революція, яка вплинула й на сусідню Австро-Угорщину. Щоби попередити подібний вибух у себе, австрійські панівні верстви реформували виборче право, чим зміцнили демократичні тенденції у своїй державі.

Проте чимала влада залишалася в руках монарха. А в нього не склалося зі спадкоємцем престолу. Максиміліан, рідний брат Франца Йосифа, не чекаючи звільнення австрійського престолу, сів на імператорський трон у Мексиці, але 1867 року був скинутий і розстріляний революціонерами. Цісар мав єдиного сина – Рудольфа, якого після загибелі брата проголосив кронпринцом. Але 1889 року і той пішов з життя, найімовірніше – через самогубство. Спадкоємцем став племінник Франца Йосифа, Франц Фердинанд. Проте й його життя завершилося трагічно. Вбивство австрійського престолонаслідника у Сараєво влітку 1914 р. стало приводом для початку Першої світової війни.

Австрійці, чехи та угорці досі живуть за регламентом Франца Йосифа

Трагедії переслідували родину монарха в останні десятиліття його правління. Через конфлікт матері імператора з його дружиною Єлизаветою остання повинна була жити окремо від чоловіка й сина. Позбавлений нормального подружнього життя, Франц Йосиф заводив коханок і навіть не приховував таких зв’язків, що спричиняло осуд віденської аристократії. А 1898 року імператриця Єлизавета була вбита анархістом, і ця трагедія позначилася на здоров’ї монарха. Незважаючи на нещастя, що переслідували його, Франц Йосиф намагався регулярно, навіть педантично займатися державними справами. Він ретельно дотримувався здавна заведеного денного розпорядку: вставав рано, працював у кабінеті чітко визначений час, приймав відвідувачів, здійснював прогулянку на свіжому повітрі і рано лягав спати. Його звички переймалися підданими, і навіть тепер австрійці, угорці й чехи продовжують жити за регламентом, установленим у часи Франца Йосифа.

…Буковинці поставили йому пам’ятник

Але в сучасній Австрії культу монарха немає. Австрійці давно відмовилися від імперських амбіцій, створили власну національну державу з високим життєвим рівнем громадян і захищеними правами її мешканців. Особливого сентименту до Габсбургів там не існує. Натомість серед галичан і буковинців нерідко можна почути ностальгійні оповідки про «добрі старі часи матінки-Австрії». Чернівчани з ініціативи політика Арсенія Яценюка, уродженця нашого міста, навіть відкрили 2009 року пам’ятник Францу Йосифу, створений заслуженим художником України С. Івановим і скульптором В. Цісариком. Ставлення до покійного монарха у європейців, а тим більше у росіян, досить неоднозначне, тож нерідко з цього приводу можна почути слова подиву від гостей нашого міста.

Проте буковинці мають власний погляд на свою історію та пов’язані з нею фігури. Габсбурги створили імперію, яка не витримала випробування часом і розпалася у 1918 році. Але перебування нашого краю в її складі залишило чимало слідів і в матеріальному, і в духовному житті буковинців. Символом цілої епохи залишився Франц Йосиф І, пам’ятник якому спонукає чернівчан до роздумів над трагічною історією Габсбургів: подібних трагедій сповнене непросте минуле Старого континенту.

Ігор БУРКУТ, історик

Запис Трагедія Габсбургів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Іване Назаровичу, Ви родом з Бессарабії, яка до 1918 року належала до складу Російської імперії. А Буковина була під владою Австро-Угорщини. Коли Вас уперше зацікавила постать австрійського імператора Франца-Йосифа?

– Своє рідне гніздо я покинув 1946 року, під час великого голоду. Доля закинула мене в Чернівці, де в мене ще не було знайомих. Оселився в хаті старого чернівчанина пана Буковського, де на стінці висів гарний кольоровий портрет. Коли я спитав, чи зображений на портреті є родичем господаря, той розсміявся. «Ні, – відповів він. – Це наш цісар, австрійський імператор, при якому наше місто швидко розбудовувалося і ставало справді європейським». А далі пан Буковський розповів, що цісар правив понад 68 років, був дуже уважним до своїх підданих, умів вислуховувати людей і приймати зважені рішення. Франц-Йосиф докорінно реформував свою державу, наближаючи її до розвинутих держав Європи.

Особливо наголошував мій квартирний господар на тому, що цісар скасував смертну кару і за весь час свого правління не підписав жодного смертного вироку. Нововведення вплинуло й на чернівчан. Раніше в головному місті Буковини ставилися шибениці, на яких страчували злочинців. Але після скасування смертної кари зловісні знаряддя смерті прибрали. Натомість злочинців ув’язнювали, а за дрібні правопорушення практикувалися тілесні покарання: публічне шмагання прутом.

Розповіді про Франца-Йосифа мене дуже зацікавили, і я почав збирати матеріали про нього. Дізнався про те, що імператор двічі відвідував Чернівці.

Уперше він приїжджав сюди з дружиною, красунею Єлизаветою, яка невдовзі трагічно загинула від руки терориста. А 1906 року овдовілий цісар уже сам відвідав Чернівці. Тут він заклав наріжний камінь під адміністративний будинок, проте після розпаду Австро-Угорщини цей камінь був знищений новою румунською владою. Імператор оглянув не лише головне місто краю, але і подорожував Буковиною.

– Можливо, під час цієї подорожі сталися якісь цікаві випадки?

– Звичайно, і про один з них варто розповісти детально. Імператора повезли до Чорнівки, куди вела хороша дорога (до маєтку баронів Гормузаки), а у чорнівському лісі планувалося полювання: Франц-Йосиф любив таку розвагу. Кавалькада карет їхала в супроводі охоронців-кавалеристів, які першими побачили: на перехресті в Чорнівці стоїть юрба людей. Вершники поскакали туди і з’ясували, що з церкви після вінчання вийшло сільське весілля. Селяни зупинилися, аби дізнатися, хто ж там їде у каретах. Коли цісареві доповіли про це, він передав золоту монету для князя весілля (молодого). Посміхнувшись, імператор наказав уступити дорогу молодятам, промовивши: – Вони лише починають жити, а ми, старші люди, вже своє пожили.

– Іване Назаровичу, а що відомо про полювання Франца-Йосифа у Чорнівському лісі?

– Мені довелося спілкуватися з людиною, яка супроводжувала цісаря на тому полюванні. Імператор був особливим мисливцем, не схожим на інших. Зазвичай на полювання їдуть, щоби застрелити звірину. А він дичину не вбивав, лише спостерігав за мешканцями лісу. Цісар не дозволяв єгерям підганяти до себе тварин, але сам вистежував дичину і… стріляв у повітря, щоби та встигла втекти, врятуватися.

– Наскільки мені відомо, Вам довелося зустрічатися з людьми, які не лише бачили Франца-Йосифа, але і спілкувалися з ним. Що Вам особливо запам’яталося з їхніх оповідок?

– Я спілкувався з добрим десятком людей, які мали особисті враження від зустрічей з імператором. Серед них були й два охоронці цісаря. Тут варто нагадати ещо з історії. Правління Франца-Йосифа І розпочиналося дуже складно: у 1848-1849 роках Австрійську імперію охопила революція. Бурхливі події відбувалися в угорських землях, поляки підтримали угорців, до того ж повстали зайняті австрійцями італійські Ломбардія й Венеція. Чимало австрійців прагли приєднання до Пруссії. Вірність імператору зберегли лише частина хорватів, німецькомовних мешканців Штірії й тірольців, а також галицькі та буковинські русини – так тоді називали українців. За цю вірність русини отримали прізвисько «тірольців Сходу». Цісар називав їх «моїми улюбленими русинами», і серед його охоронців з’явилися наші земляки.

До речі, революційні події в Австрійській імперії вдалося придушити з допомогою російських військ, якими командував уродженець України генерал-фельдмаршал Іван Паскевич. А цісар Франц-Йосиф, за традицією, був шефом російського лейб-гвардії Кексгольмського гренадерського полку (австрійські імператори шефствували над цією частиною ще від 1814 р.) і отримав російський орден св. Георгія, який носив до Першої світової війни. Галицькі русини під час революційних подій сформували добровольчі частини для боротьби з повсталими угорцями, прапор для яких з написом «Вірність веде до перемоги» власноруч вишила мати Франца-Йосифа ерцгерцогиня Софія. Ця реліквія зберігалася у Львові в Народному Домі.

Охоронці цісаря згадували, що він завжди ходив у військовому мундирі, був дуже пунктуальним і ніколи без нагальної потреби не виходив з власного кабінету. Імператор дуже багато працював, займаючись державними та військовими справами. Буковинці-гуцули, які його охороняли, щоби підкреслити свій статус «тірольців Сходу», почали носити тірольські, закручені догори, вуса. Цю моду згодом прийняли й на Буковині. А сам Франц-Йосиф у зрілому віці носив бакенбарди, таким його зображували на портретах. Портрети імператора були в домах багатьох буковинців: до цісаря тут ставилися з повагою, він користувався великою популярністю. А про те, що дало людям його правління, – у наступній публікації.

Ігор БУРКУТ, історик

Запис КУЛЬТ МОНАРХА СЕРЕД «ТІРОЛЬЦІВ СХОДУ» спершу з'явиться на Медіа-Версії.