У 1860-х роках у Відні спалахнув справжній бум на фото у форматі «візитівки» — портрети, які ставали візуальними автографами доби. У ті самі роки в Чернівцях з’являються перші фотографічні ательє, і світлини поступово перетворюються на невід’ємний елемент культури міського середовища. Фотографія стала не лише відображенням реальності, а способом створення «особистої міфології» — збереження образу, стилю, родинної гордості.

Лекторка також звернула увагу на смисловий шар кабінетних фото та на еволюцію міського простору у фотографіях межі століть.

На лекцію зібралися справжні поціновувачі старої фотографії. Атмосфера була живою, натхненною. Наприкінці заходу учасники жартома відтворили пози, характерні для фото початку ХХ століття, і навіть провели невелику ретрофотосесію.

Фотоательє у Чернівцях відігравали помітну роль у житті мешканців міста — тут фіксували родинні історії, важливі події, модні тенденції та формували уявлення про себе і про епоху. Завдяки світлинам, зробленим у цих салонах, ми сьогодні можемо краще зрозуміти, як виглядали чернівчани, як одягалися, що цінували і чим пишалися.

Щиро дякуємо пані Катерині Валявській за цікаву, глибоку і натхненну розповідь, що відкрила нові горизонти у сприйнятті фотографії як джерела історичної пам’яті.

Більше фото з заходу за покликанням – Про фотографію у повсякденному житті чернівчан (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) у лекції Катерини Валявської.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Лекція Катерини Валявської про фотографію у повсякденному житті чернівчан… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

І у нинішній воєнний час митець не залишається осторонь важких для нашої країни випробувань – нападу рашистів на Україну, займає активну громадянську позицію, щиро вболіває за долю рідної України та наулюбленішого міста над Прутом.

Митець представив експозицію з понад 100 фото, в яких переданий ритм та стиль життя одного з найбільш мультикультурних міст світу Нью-Йорка.

Броніслава Тутельмана вітали з відкриттям виставки митці, друзі, меценати, фотохудожники, говорили про його цікаві ідеї та неординарні мистецькі проекти.

«Н.Й. – не моє, але моє місто. Чому Нью Йорк? По-перше, там живуть мої діти та друзі. По-друге, не дивлячись на те безумство, яке впало на весь світ та Україну, Америка в першу чергу є нашим основним союзником. Н.Й. – це мегаполіс, який надихає, вражає, зачаровує, розчаровує своєю пишністю, новаторською архітектурою, еклектикою та атмосферою. Словом у Нью Йорку необхідно заряджати «свої акумулятори». Мені, як художнику, захотілося візуальними засобами передати всю різноманітність життя нью-йоркця у міському середовищі. Чим би американці не займалися і як би не виглядали вони платять податки і цим підтримують Україну . Хочеться вірити та сподіватися, що проєкт у мене вийде. Слава Україні!», – Броніслав Тутельман

Дякуємо Броніславу Тутельману за цікаву фотовиставку, нові сенси, метафори, порівняння… Митець запевнив, що планує і надалі дивувати і презентувати нам свої проєкти, перформанси і нові виставками навіть і у цьому році. Чекаємо!

Більше фото з вернісажу за посиланням – «Н.Й – НЕ МОЄ, І МОЄ МІСТО» – ВИСТАВКА БРОНІСЛАВА ТУТЕЛЬМАНА.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Виставка Броніслава Тутельмана «Н.Й – не моє, і моє місто» у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дякуємо пану Сергію Ахременку за можливість зустрічі, унікальні фото, за миті спілкування і позитиву.

Бажаємо творчих успіхів і нових виставок!

Більше фото з відкриття виставки за посиланням – ФОТОВИСТАВКА СЕРГІЯ АХРЕМЕНКА

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Виставка фотохудожника Сергія Ахременка у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Особливо зворушливим і приємним було вручення Диплому Міжнародного конкурсу фотографії для молоді 2020 у федерації Люксембург і золотої медалі Міжнародної федерації фотографічного мистецтва /FIAP/ Еммануелі Кушнірюк.

Міжнародна федерація фотографічного мистецтва /FIAP/. Fédération Internationale de l’Art Photographique.

Міжнародна федерація фотомистецтва  — (англ. The International Federation of Photographic Art (FIAP), фр. Fédération Internationale de l’Art Photographique) це міжнародна організація, яка працює на основі взаємодії зі своїми операційними членами, національними асоціаціями фотографів. FIAP налічує у своєму складі більш ніж 85 національних асоціацій на 5 континентах та представляє приблизно мільйон незалежних фотографів з усіх куточків землі. Метою федерації є розвиток та пропаганда фотографічних знань у світі на художньому, освітньому та науковому рівні, розвитку на основі фотографії добросусідських зв’язків та дружніх відносин між членами федерацій, зміцнення довіри між людьми в ім’я миру на Землі.

33-й Міжнародний конкурс фотографії для молоді 2020. Дата: 17 жовтня 2020 – 21 листопада 2020. Місце проведення: федерація Люксембург. Maison de la Culture у Петанжі.

Переможців вітали  Віталій Яценко, директор Чернівецького  центру юних техніків імені Леоніда Костянтиновича Каденюка,  голова Чернівецької спілки фотохудожників, фотохудожник Сергій Ахременко,  керівник гуртка “Радіоелектронне конструювання” Максим Козак, член правління УМАКО “Сузір’я” Тетяна Спориніна.

Нагороди вручили і переможцям міських, обласних і Всеукраїнських конкурсів  Поліні Пшеничці, Володимиру Креховецькому і Ангеліні Крисько.

Бажаємо юним фотографам натхнення, творчих успіхів, нових досягнень та звершень у фотомистецтві.

Більше фото з нагородження переможців за посиланням – ЕММАНУЕЛА КУШНІРЮК – ВОЛОДАРКА ЗОЛОТОЇ МЕДАЛІ FIAP

©Тетяна Спориніна,
фото автора, Максима Козака, Миколи Ємельянова

Запис Еммануела Кушнірюк – володарка золотої медалі Міжнародної федерації фотографічного мистецтва /FIAP/ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На фотовиставці «Намасте, Індія!» представлені світлини, які пані Оксана зробила у січні 2018 року під час тритижневої подорожі Індією. На світлинах невеличкі індійські мміста Рохтак, Агра, Джайпур, Удайпур, Маунт-Абу, Амрітсар, Батінда, Мумбаї, села штату Хар’яна, кордон Індії з Пакистаном і одна світлина з Делі.

Виставка триватиме до 14 грудня 2018-го.

Більше фото з виставки за посиланням – «НАМАСТЕ, ІНДІЯ!» ВІД ОКСАНИ ПЕТРИНИЧ

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Фотовиставка подорожі Оксани Петринич «Намасте, Індія!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Виставка фотографій Сергія Лопатюка продовжує проект «Група Чотирьох», які галерея «Sweet Aрт» розпочала у серпні 2014 року фотовиставкою Бориса Савельєва. Як виникає з назви, цей проект має познайомити глядачів з творчістю фотографів, що входили до «Групи Чотирьох» – творчої спілки, що виникла в Чернівцях в 1970-х роках. Група складалася з трьох чернівчан – Бориса Савельєва, Сергія Лопатюка, В’ячеслава Тарновецького, а також їх друга, москвича Олександра Слюсарєва.

Сергій Лопатюк народився 9 серпня 1955 року у Чернівцях. В 1977 році закінчив фізичний факультет Чернівецького держуніверситету. Працював науковим співробітником кафедри теоретичної фізики. Кандидат фізико-математичних наук, від 1988  – доцент кафедри ЕОМ. Художньою фотографією почав займатись від 1975.
Основні виставки:
1978 – «Четверо», Музей фотографії, Литва (учасники: Олександр Слюсарєв, Борис Савельєв, В’ячеслав Тарновецький, Сергій Лопатюк).
1979 – «Аналітична фотографія»,Чебоксари, Росія.
1980 – фотовиставка в рамках культурної програми Олімпіади – 80, Москва, Росія .
1986 – «Невідома Росія», Лондон, Великобританія.
Твори Сергія Лопатюка зберігаються в приватних колекціях України, Росії, Голландії та США.
Не стало Сергія Лопатюка у 1996 році.

Було багато людей.
І багато з них особисто знали Сергія Лопатюка.
І тому все дійство було дивовижним. Несподівані спогади друзів та колег Сергія Лопатюка, фотографії, сюжети яких раптом оживають, і ти подумки переносишся у засніжений дворик, стоїш біля гойданки, на пішохідному переході Центральної площі, а може це ти їдеш на велосипеді чи смієшся з дівчатами…
Особлива аура, з якою не хочеться розставатися, яка мандрує від одного фото до іншого. Може і під музику Uriah Heep…
Сюжети не вигадані, справжні і залишається відчутті, ніби поринув у минуле, дитинство, юність. Та у цей кадр буденного життя у якийсь момент приходить і сам оповідач історій… Це той випадок, коли мистецтво і життя немає меж, ні умовних, ні штучних.
А хіба так буває? Виходить, що буває…

Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Завдяки Сергію Лопатюку… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З Миколою Ландяком познайомилася випадково. Ми зустрілися на семінарі професора Сильвії де Сваан, фотографа зі США, у рамках фотопроекту «Пізнаючи історію крізь об’єктив фотокамери». І навіть згодом брали участь у спільній фотовиставці.
А цього разу ми зустрілися віртуально на весняному тюльпановому полі.

– Розкажи, як фотографія стала твоєю візитівкою… Як саме ти захопився фотографією?
– Я – самоук. До захоплення фотографією спонукало бажання мати знімки навколишнього світу, цікавих людей, незвичних моментів, знятих власноруч. У буденному житті знаходив певні дрібниці, на які ми зазвичай не звертаємо уваги, фіксував їх у знімках. Усе моє студентство пройшло з камерою в руках. Від 2008-го серйозно зацікавився фотографією, яка поступово виходила на перший план серед моїх захоплень. Читав відповідну літературу, дивився майстер-класи, уроки композиції кадру та правил знімкування. Почав викладати свої роботи на різних фотосайтах. Потім пішло-поїхало: новий фотоапарат, аксесуари, штативи, фотоспалахи, світлоформувальні насадки, нові проекти… Багато практики й спілкування на фоторесурсах давали свої наслідки. Невдовзі фото перетворилося із захоплення на роботу. Із кожним натисканням на «спуск» моя цікавість переростала на захоплення, а згодом – в роботу. Тобто зараз я поєдную корисне з приємним в одне ціле.

– З яких камер ти починав? Чи залишив щось на пам’ять, може, маєш якусь колекцію раритетів?
– Почну з того, що фотографую я вже давно, близько 10 років. Починав з «Polaroid». Пам’ятаєте: достатньо просто натиснути на кнопку – і миттєво отримуєш кольоровий знімок. Пізніше користувався стандартним плівковим фотоапаратом. На зміну плівці прийшла ера цифри й фотошопу… 2004-го мені подарували першу цифрову камеру «Olympus Camedia C-370 Zoom», це лише 3,2 МП. Але він у мене й до сьогодні у гарному робочому стані. Нині в моєму арсеналі доволі серйозна фототехніка, яка допомагає мені рухатися вперед, самовдосконалюватися й позиціонувати себе як фотографа.

– Чому порівняння живопису із дзеркалом – позитивна оцінка, а з фотографією – негативна?
– ФОТОГРАФІЯ – результат творчого процесу, який складається з пошуку композиції, світла й самого моменту отримання фото на підсвідомому рівні. А ЖИВОПИС – це віддзеркалення уяви художника. Фотографія спонукає до роздумів над ситуацією, моментом життя, над тим, на що людина зазвичай не звертає уваги у повсякденності. Фотографія ніби зупиняє мить, щоби поміркувати над нею.

– Яку роль у розвитку мистецтва фотографії відіграють фотографи-любителі? Якою бачиш її ти?
– Почну з того, що я не можу віднести себе ні до категорії фотолюбителів, ні до професійних фотографів. Я, швидше за все, «поціновувач» фотографії. Тобто я роблю те, що мені цікаве та приємне. А ще це – моя робота за покликанням. Тож рівень моєї професійності визначають ті, хто хоче зі мною працювати.
У слові «ФОТОЛЮБИТЕЛЬ» немає нічого образливого. Фотолюбителем може бути навіть самий топовий фотограф, адже «любитель фотографії» – це і є «фотолюбитель». Фотолюбителі теж вносять і розвивають нові напрямки, нові ідеї. І, як результат, покращується і сама фотографія як явище.

– Чи є місця або об’єкти, які ти не наважуєш знімати? Фотографії, яких ти боїшся?
– «Справа майстра боїться». Ще не було такого, щоб я не мав бажання зробити якийсь знімок чи повторити його на свій лад. Намагаюся знімкувати все, що мене цікавить або що я хотів би зафіксувати й мати у своїх архівах. Фотографії боятися не слід! Звичайно є, так би мовити, естетичні межі, за які або можна виходити при виборі того чи іншого об’єкту зйомки, або не варто. У кожного автора є своє бачення мистецтва. Для себе можна фотографувати практично будь-що, та чи буде воно цікавим і потрібним глядачеві… Була в мене ситуація, коли мене попросили видалити всі фотографії, які я зробив на приватній території. А я просто бачив, що на тому місці надзвичайно вигідно зафіксувати правильний кадр заходу сонця.

– У чому особливість твого стилю? Як можеш його визначити?
– Загальна особливість моїх робіт – максимальна правдивість. Хоча стилів зйомки у мене декілька, залежить від того, що саме я фотографую у конкретний момент. Люблю фотографувати цікавих людей. Мені подобається також робити різного роду панорамні фотознімки міста чи цікавої місцевості.

– Де більше любиш знімати – в студії чи поза нею? Чим приваблює тебе весільна зйомка?
– Цікаво фотографувати різні предмети, елементи. Цікаво експериментувати з освітленням. Але працювати з людьми набагато приємніше. Людина звикла бачити себе у природі з єдиним джерелом освітлення – сонцем. І тіні, що утворюються від цього одного джерела, відрізняються від студійних. Фотографія цікава саме грою «світло-тінь» на об’єктах. Тож студійні зйомки дуже цікаві, оскільки в студії можна використовувати кілька джерел світла, розташованих в різних місцях і під різними кутами. Але студія, навіть найбільша, не порівнювана із можливістю зйомки на природі чи на тлі архітектури міста. Більше знімаю портрети людей, роблю фотосесії, репортажі цікавих подій, здійснюю різноманітні фотопроекти. Весільна зйомка приваблює мене своїм настроєм, святковими емоціями, спілкуванням з людьми. Більша частина весільної зйомки – креативна постановочна фотосесія. Кожне весілля неповторне, тож нові емоції та враження – цілий день! Але перевагу все ж таки віддаю портретам.

– Чи впливають на тебе події, що відбуваються сьогодні в Україні? Чи комфортно тобі жити лише у своєму власному світі?
– Звичайно, те, що відбувається в країні, не минає непоміченим ні для кого. І те, що робиться на вулицях міст чи в гарячих точках України, набагато важливіше за будь-які інші наші справи, адже нам з вами жити в цій майбутній домівці. Тому я морально підтримую всіх, хто бореться за справедливість, за правду, за мирне вирішення конфліктів. І ті події, що зараз відбуваються в Україні, без сліз дивитися чи слухати практично неможливо. Я, як свідомий, вільний громадянин України, не в захваті від похмурого сьогодення. Дуже хочеться, щоби мої діти та онуки могли лише прочитати це в історії, а не переживати ці драматичні події, як ми. А наш український гімн – це ті рядки, які нам зараз треба пам’ятати!

– Дякую, Миколо, за нашу розмову, за відвертість, за твої роботи, які, завдяки спілкуванню, змогла побачити. Адже фото дуже багато говорить і про того, хто знімає. Тематика, колір, композиція, формат, сюжет… Фотограф фокусує на знімку все це через своє особисте світосприйняття. Може, наші світогляди і не в усьому збігаються, але твої фотороботи створюють настрій, асоціації, певний контекст. І , врешті-решт, кожний бачить те, що хоче бачити. Я пам’ятаю, як торік на семінарі фотохудожник Сильвія де Сваан попереджала, що успішного результату можна досягти, коли відзняти не десять, не сто, а навіть тисячі, а може, й десятки тисяч кадрів. Бажаю тобі нових ідей, вражень і задоволення. І на cтотисячному кадрі мати бажання робити сто тисяч перший…

Тетяна СТРІЛЬЧИК, «Версії»,
фото з архіву М. Ландяка

Запис Фотографія – наслідок творчого процесу… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

13 листопада у літературному Целанівському центрі відбулася творча зустріч із австрійською поетесою та фотожурналісткою, стипендіаткою MERIDIAN CZERNOWITZ Міленою Фіндайз.
Вона  презентувала фотографії нашого міста та його мешканців, зроблені протягом  місячного перебування у Чернівцях, а також читала власні поезії.

Кімната  підготовлена для перегляду проектованих на екран світлин, заздалегідь зашторені синьою тканиною вікна не пропускали жодного промінчика. Та коли перейшли до читання поезії, світло через шпаринку може б і не було зайвим. Ліхтарі в кімнаті  мають поки що тільки декоративний сенс.
Коли я збиралася на зустріч, переглядала фотографії пані Мілени у фейсбуці. Деякі з них Мілена Фіндайз коментувала, пояснювала, що саме спричинило її зацікавленість, задум…
У  Чернівцях усе захоплює фотохудожницю: і місто, і його люди.
Досить своєрідний погляд на події. Наприклад, 3 листопада: чи то метушня, чи погодженість, чи іронічна прихильність, чи відчуженість…
Вікна (звичайно, не металопластикові) спричиняють, у авторки може, й ностальгійні трактування, певні аналогії і спогади, припущення…
Особлива увага велоспорту – через роботу у «Формулі 1».
А тема весіль домінує через осінній весільний бум в Україні.
Та саме світлини надихають пані Мілену на вірші, певний синтез, спалах, почуття, асоціації…

Мілена (Ренате Фіндайз) народилася 1957 року в місті Пікра-Віндорф поблизу Ґрацу, Австрія. Після перших років роботи у «Формулі 1» і моторних видах спорту (автодром Остеррайхринг) до 2012 року працювала туристичним менеджером і в готельно-ресторанному бізнесі в місті Целль-ам-Зее, у Франкфурті та Празі. Від жовтня 2008-го  спільно з Ігорем Померанцевим публікує літературний онлайн-журнал «Цайтцуг» німецькою та англійською мовами. Її фотографії були надруковані в австрійських, американських та українських медіа. Мілена є фотоілюстратором книг Ігоря Померанцева «Винарні», «Homo Eroticus» та «Spätlese».
У 2010 та 2011 рр. Мілена брала участь у Міжнародному поетичному фестивалі MERIDIAN CZERNOWITZ і стала улюбленицею публіки.
У Чернівцях Мілена Фіндайз працювала над фотопроектом, пов’язаним із німецьким виданням книжки Ігоря Померанцева «Czernowitz. Черновцы. Чернівці».
Із сайту Міжнародної Літературної Корпорації Meridian Czernowitz

“…Їй близьке здивування. Щільна пелена туману просвічує крізь сонячний промінь. Усмішка. Їй удаються зустрічі, геть далекі від очікувань. Цього літа сім’ячко кульбаби потрапило в горщик з різдвяним кактусом. У листопаді сіра купава дружно квітує поряд з червоним цвітом кактуса: ось як воно відбулося. Випадково, як і все в її житті. Ніколи нічого не планувати, просто жити. З колючками, з промінням. Сльози зворушують її, вона омивається ними й висушує їх усмішкою. Вона прагне бути всередині часу, а не ширяти понад ним. Зважувати масштаб секунди, години…”
Мілена Фіндайз
«Сила зворотної тяги».
Переклад Петра Рихла

Дякую Мілені Фіндайз за спілкування, за чудові фотороботи й поезії…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Дякую за це фото Наталії Фещук.

Запис Чернівці Мілени Фіндайз на світлинах і крізь вікна поезії… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

ГАЙДЕР – ЛАВА
Quotation Circus (коло цитат, цирк цитат -?..) та LILI goes East (Лілі їде на схід)

Юдіт Лава навчалася в академії мистецтв, клас скульптури. Брала участь у виставках в Італії, Швейцарії, Таїланді, Англії, Словенії, Австрії… Живе і працює у Відні.

Кароліна Гайдер. Має музичну освіту, вчилася в академії образотворчого мистецтва і фотомистецтва. Живе і працює у Відні.

Завжди цікаво подивитися на твори митців з іншого середовища. Не тільки географічно інших, але й, напевно, і за світосприйняттям, і за міркуваннями…
Зразу вразили різні конструкції, зрозумілі і умовно зрозумілі наближення, декоративні незворушні ляльки, які видавали себе за реальність і дещо удавано насолоджувалися нашим здивуванням…
Навколо розігрувалися та модифікувалися різні, дивні, випадкові, несподівані сцени.
У різних проекціях ми бачили себе, тіні паралельних тіл, рух уяви, площини нісенітниці…
І фотографії Євгена Рубіна окреслювали не що саме, а як саме…
Чи ідентифікувалися ми з персонажами? Не знаю. Адже у цирку буває все. І навіть під музику Йозефа Гайдна.
І ще хочу зауважити, що у культурі з іншого середовища тема фемінізму досить актуальна. Про це говорила і К. Шварц, яка нещодавно приїхала у Чернівці досліджувати творчість Ольги Кобилянської. Я не заперечую, що український рух «Femen» дістав вже всіх і в Європі. І комусь це цікаво.
Тінь, яка завжди ніби чорно-сіра, виявляється буває і інакшою.
І не тільки в житті. Можна власноруч окреслити коло і заховатися в ньому, як у паспорту.
Перед тим вибрати колір паспорту і змішатися з тінню.
Але «ідеальну» картинку можуть скласти, зігнути, спотворити, розправити. І навіть не хрестоматійно.
Бо класика – це інші сюжети, інші дійові особи. І врешті решт – інші виконавці…

Книгу Олега Любківського «Die Dankbare Bukowinа» я не відкривала. Зараз у залі вона є експонатом виставки. Ця відкрита книга – моя власна.

Я так і не зрозуміла, чим достеменно різниться хіромантія від хірології, але зустрівши на виставці послідовника (чи майже) графа Луїса Хамона, ми навіть спробували прочитали на відкритій долоні долю Лілі. Потім я подивилася і на свою долоню. Напевно добре, що там є оберігаючий квадрат… Суцільна астрологія…

Про те, що тут відбувається, можна було прочитати з анонсу Heider – Lava на аркуші німецькою мовою. Я не склалася у літак і не полетіла шукати Петра Рихла, адже цей анонс напередодні бачила в Інтернеті. В перекладі.
Та вже вдома із своєї книжної шафи дістала деякі книги, які побачила на поличці на виставці, і поринула в інші світи…
А потім здається навіть і заснула разом із книгою…

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Перформанс під музику Гайдна… і не тільки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Я чувствам доверял, а не уму.
Ума мир очень краток.
Быть может потому
Остался этот отпечаток.

З циклу віршів «Отпечаток», Дон Леон

Коли йдеться про сучасну фотозйомку, звернення до експертів фотоапаратури декому може видатися анахронізмом. Власне в розмові з Доном Леоном ми сфокусувалися не тільки на фототехніці. Ми говорили про вірші, історію, Краків, загальну хімію, залізну дивізію, джаз, сецесію в житті та мистецтві, антураж фото-аукціонів – і деякі кадри маленьких і великих, незавершених історій, майбутніх проектів я переповім. Сподіваюся, що це буде упізнано і не суцільно скальковано.

Отже, паперова ретроспектива

Далекого 1978-го журнал АН СРСР «Общая химия» надрукував статтю на базі дипломної роботи Славка Лебедєва. І невеличка неточність чи то випадково, чи закономірно інтегрувалася в ініціали: «Л.Б. Лебедєв». Бо вже тоді всі кликали студента-органіка: Леон. Але замість того, щоби вчитися далі в аспірантурі, Славко написав рапорт і пішов добровільно до війська.

Присвячено пану Тадеушу Філіпяку.

Я все ж дозволю собі зробити переклад з польської:
«Автомобіль, заплаканий дощем,
помалу їде мокрим асфальтом.
Що там, попереду, невідомо,
але їхати назад заборонено!»

Шедеври Анрі Картьє-Брессона і Енні Лейбовіц є витворами справжнього фотомистецтва для Дона Леона. І ще два кумири, про яких ми говорили з ним: Хелмут Ньютон, найдорожчий і найскандальніший фотограф західного бомонду, та пан Збігнев Длубак, батько польського фотоавангарду.

А чи є якийсь зв’язок між Доном Леоном і умовним світом, створеним ним?  Хоча б у просторі естетичних моделей, потаємних дверей, казкових глянців, які  доволі часто в кінці 90-х років подорожували  з України до Польщі. Поїздки, що переслідували одна одну і самого подорожуючого.  А може, зовсім  просто:  тоді настав час для нових надій та їхніх звершень.
Свіжоналитий пивний келих грає бульбашками, вогонь на картині у приватній фотостудії «Краківська сецесія» дійсно вабить затишком, і на м’якій канапі за столиком у кав’ярні обговорюється не тільки  кар’єра колишнього офіцера Французького легіону пана Андре Сальве. Все доволі  пристойно і доволі респектабельно. Пан Андре після служби у Французькому легіоні опинився в Лос-Анжелесі, але  змушений був повернутися до Польщі через упередженість муніципальних чиновників. Родичів Сальве вони виселяли з  квартири у старовинному центрі Кракова. І, саме за порадою Дона Леона, Андре розпочав нову справу: салон фотоапаратури. Інший приятель, Тадеуш Філіпяк,  мав приватну фотолабораторію, надавав поліграфічні послуги і вони навчали фотосправі один одного. Фотограф консульств Австрії та Франції, доцент архітектури ( університетського заробітку  на той час і в Польші не вистачало),  Анжей Єндрак, надавав консультації, поради щодо фоторепортажу вже Дону Леону, який привозив для нього найкращі зразки вітчизняних об’єктивів. Ось такий обопільний ланцюжок стосунків, що замкнувся дзеркалами різних фотокамер – різних за конструкцією, цінами, віком…

«Не один десяток лет
Жили мы под трафарет.
Не судите нас строго за то,
Что лица своего у нас нет».

Лабораторна робота №2

На уроках хімії у нашого вчителя, Вчителя за покликанням, Клари Михайлівни Нахімович лабораторні виконували всі. І вибух бертолетової солі (яку хтось «позичив» з підсобки) не завадив і в майбутньому цікавитись хімією. Хіба що зараз: дехто з нас перейшов до пошуку філософського каменя.
Пригадайте домашнє обладнання для виготовлення фотознімків: бачок для проявлення плівки, реактиви, фотопапір, фотозбільшувач, лійки, пляшки з розчинами. Треба мати темну кімнату. Майже всі це робили у ванні. Жодної шпарки з денним світлом не повинно бути. І своїм дивним світлом спеціальний ліхтарик з червоним розсіянням дає можливість розливати реактиви у ванночки, зарядити( добре, якщо з першого разу) плівку в спіраль бачка, опромінений листок фотопаперу ( глянець або картон) занурити у ванночку з проявником. Потім треба обережно, погойдуючи ванночку, доки зображення не стане чітким, кинути його до іншої – з фіксажем. Усі зроблені фотографії ретельно промити, розвісити на дроті , прищепивши прищіпкою для білизни. Отже, не тільки камера обскура зачаровує оптичними ілюзіями.
«В камери обскури дуже дивний об’єктив,
Він по суті звичайний отвір,
Через який формується твір».

Не тільки «ефект метелика»

І, напевно, найважливіша сторона фотографії – це художнє, естетичне її сприйняття. Але фотографія поєднує досить складну хімічну технологію, оптику, точну механіку . Унікальну колекцію фотоапаратів я вперше побачила у Дона Леона. Кожний апарат має не тільки особливі технічні характеристики, але й власну історію. Сам Дон Леон досить трепетно, обережно, як до своїх дітей, ставиться до кожного апарата. Окремий футляр, чохли з м’якою обшивкою, або гарна сумочка – адже аксесуари у фототехніці відіграють досить особливу і не останню роль. Свого часу в руках Дона Леона було п’ять екземплярів «ТСВВС», яких в усіх колекціях світу немає навіть і сотні. Своєму другові Тадеушу він привіз колись довоєнний апарат «ФЕД», який був старшим за екземпляр у колекції Британського музею. Посилання на прізвище Дона Леона є в багатьох фотокаталогах, він друкував свої статті в журналі «Польський фотокур’єр». У фотолабораторії музею і в квартирі Дона Леона я бачила багато знімків Володимира Борисова, Василя Паладяна, Валерія Галицького, Андрія Сауляка, Ігоря Молоткіна, Дмитра Вереги – його давніх друзів.

Ігор Тимофійчук, голова фотоклубу “Позитив”, у телефонній бесіді зазначив, що товаришують із Дон Леоном вони давно. І він особливо цінує надійність Дона Леона. У свій час Славко підтримав його в період сумнівів – підтримав бажання стати фотографом.  Але сам Славко фотографом себе не вважає.  І це – щире переконання Дона Леона стосовно своїх фото. А ось портрет Серафими Наумівни Гуревич, знаного лікаря-терапевта багатьох чернівчан, серед яких була навіть Сіді Таль, прикрашає вітальню квартири Гуревич. Коли Дон Леон знімає в звичній обстановці, чи в новому для себе середовищі, то робить це так, що його не помічають. Про це я черговий раз пересвідчилась на літературному вечорі київського поета Ігоря Гурчика. Вийшов детальний  ілюстративний  фоторепортаж. Не менш вдалий, ніж під час сольного концерту органіста  із Києва Віктора Білла. Або серія фоторепортажів перебування у Чернівцях Холмської чудотворної ікони Богородиці. А може це концентрація досвіду й віри…

Ми всі різні люди і якогось моменту наше звичайне, повсякденне життя стає об’єктом фоторепортажу. Він не робить нас кращими, гіршими, він бачить нас такими, якими ми є. І коли будь-хто подивиться і скаже: «Я знаю про що йдеться», то тут уже й нічого додати.

І ще одна деталь: Дон Леон свої авторські фотографії і фоторепортажі завжди тільки дарує друзям.

Власний стиль і бачення

І в чому я стовідсотково впевнена, що у роботах сина Дона Леона, псевдонім якого jocker fog, суб’єктивне відчуття того, як фотокамера “лежить в руці”, є і вирішальною, і достатньою умовою для успішних фоторобіт. І це добре, коли справу батька продовжує син. В мене вдома дві роботи jocker fogа: «Цецинський ліс» і «Православний храм у Сучаві». І ще свого часу я тримала досить товсту папку з рукописом книги Дона Леона, частина якого була написана, інша надрукована, деякі сторінки навіть на механічній друкарській машинці, окремо фото, вірші до фото, як своєрідні тенета для образів…
І коли ми зараз вже залишаємо комору Дона Леона, де без суперечностей пов’язується між собою безліч уявних і документальних світів, стрічок, рулонних плівок, їхнє осмислення триває і бажання повернутися з’являється майже зразу. І ми ще повернемося сюди… Обов’язково.

«В этом мире, имеющем форму дыры,
Забавляемся мы от поры до поры,
Пока голос извне, изнутри ли не скажет:
Ну, довольно, пора выходить из игры!»

Тетяна СТРIЛЬЧИК, «Версії»

Запис У КОМОРІ ДОНА ЛЕОНА… спершу з'явиться на Медіа-Версії.