Дякуємо за виставку і враження!
Більше фото з виставки за посиланням – ФОТОПРОЄКТ «IN» ВІД ЯРОСЛАВА САМОЙЛЕНКА

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Фотопроєкт «In» від Ярослава Самойленка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Я теж був  заскочений цією приємною фотографічною несподіванкою», – зізнався Ігор Константинюк у фейсбуці.

Фотовиставка «Трохи фоток Ігоря Константинюка» відкрилася цими днями у Буковинському медіа-центрі «Belle Vue» на вул. Кобилянської, 2. Її ще можна побачити, тим паче, що вона приурочена до річниці Бель в’ю. 

Ігор Константинюк – фотокор і фотохудожник, журналіст, актор, одне слово – людина надзвичайно творча. У журналістику він буквально увірвався, прийшовши на роботу до газети «Версії». Сміючись, потім пояснював: аби менше писати, почав фотографувати. Здається мені, що і перший його фотоапарат належав не тільки йому , а і братові…

У тому ж, що він фотохудожник від природи, нас переконав знімок Миколи Федорука, зроблений під час сесії міської ради, який і приніс Ігорю перемогу на міжнародному конкурсі Online Photo Competition у номінації «Політика і демократія». Потім у 2012 році його роботи потрапили до альбому фотовиставки Румунія-Україна-Молдова «CROSS BORDER PICTURES». Редакційний колектив його буквально виштовхнув на той захід. А потім наступного 2013-го Ігор разом з колегою і теж журналісткою «Версій» Маріанною Антонюк став ініціатором випуску фотоальбому «Букініст назавжди». Це був надзвичайно цікавий і красивий проект, спрямований  на захист, себто збереження, магазину «Букініст». Місцеві журналісти вибирали собі цитату з улюбленого автора, Ігор знаходив цікавий ракурс у «Букіністі» й фотографував їх. На світлині був журналіст з улюбленою книгою та написом цитати. Ігор справедливо називає цей проект «Люди і книги». Але ту фотовиставку відкривала Маріанна, бо Ігор був десь у роз’їздах. Тому нині він, працівник «Чернівецького променя», зізнається, що виставка у Бель в’ю є його «першою персональною фотовиставкою, – але вносить уточнення, – зі мною, присутнім на цій виставці».

Марина Скінтей, редактор «Чернівецького променя» спонукала Ігоря до виставки та вела імпрезу.

Наразі все ж таки не погоджуся з тим, що це його перша персональна фотовиставка. Бо коли редакція газети «Версії» розташовувалася на вул. Червоноармійській, 4 (нас звідти виселили, а будинок ось уже понад 5 років стоїть, розвалюючись, тоді як усі фірми, що там знаходилися, могли й досі сплачувати орендну плату, яка не була б зайвою для міста – та це окрема історія), то ціла величезна стіна була завішана Ігоревими портретами. І це була захоплива, неперевершено цікава галерея людських історій – своєрідний збірник фотоновел. Той хто потрапляв до редакції, просто застигала біля тієї стіни. Тому переконана, що найсильніша сторона таланту Ігоря Константинюка – це фотопортрети. Він, як ніхто інший, вміє не тільки побачити, а й розкрити людину. Таким  талантом володіють одиниці. Тому не сумніваюсь, що справжні тріумфальні вистави у нього ще попереду.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, головний редактор газети «Версії»         

Запис «Трохи фоток» від талановитого Ігоря КОНСТАНТИНЮКА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Другий день  семінару «Пізнаючи історію крізь об’єктив фотокамери» – екскурсія Чернівцями і фотозйомка з професором Сильвією де Сваан.

Для учасників тривали відкриття, а для пані Сильвії, напевно, теж продовжувалися  відкриття через «Повернення» і, дійсно, повернення на батьківщину…

А вже третій день – самостійна фотозйомка. Наприкінці цього дня не більше п’яти  фоторобіт кожний автор  надіслав організаторам фотопроекту.

Екскурсія, яку блискуче провела Анна Ямчук, розпочалася на Театральній площі, а завершилася на вулиці Ватутіна – ми пройшлися нижньою частиною Чернівців.

Сильвія де Сван запропонувала використовувати (за бажанням) у фотозйомці червону троянду. Привабливий акцент фотозйомки. Згадалися рядки «…троянда-Ніщо, троянда-Нікому.».
А вже вдома я заглянула в «Загублену Арфу»

…
ніщо
ми були, є і будем,
квітучи:
троянда-Ніщо, троянда-
Нікому.

Пауль Целан
Переклад: Петро Рихло

…Ein Nichts
waren wir, sind wir, werden
wir bleiben, bluhend:
die Nichts, — die
Niemandsrose…

І червона троянда мимоволі теж стала і учасником і героєм фотозйомки…

Рекомендації, пояснення,  поради – завдяки пані Сильвії ми поринули у світ реальності та мистецтва фотографії. Деталі, композиція, виразність, сюжет… 

Кожна  фотографія – це вибір, вибір автора, тобто мій власний вибір. Певна свобода… Тому й будь-яка фотографія не є об’єктивною абсолютно, бо кожний кадр – певна ізоляція заради свободи погляду через фотокамеру…

Далі буде…

Тетяна Спориніна,
фото автора
16-17.07.2013

Запис Фотозйомка з Сильвією де Сваан. Свобода погляду через фотокамеру спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Метою заходу є залучення чернівчан до вивчення історії рідного міста та пошуку слідів минулих епох у ньому. Учасники семінару отримають можливість дізнатися більше про мистецтво фотографії: як побачити зображення крізь об’єктив фотокамери і як наповнити його змістом; що має залишитись осторонь і що обов’язково має потрапити на фото; як правильно використати освітлення для якісного знімку тощо.
Під час тижневого семінару-тренінгу учасники матимуть можливість самостійно сфотографувати об’єкти історичної спадщини нашого міста, пропонуючи при цьому нові, невідомі ракурси. Результати роботи учасників будуть представлені у формі тимчасової фотовиставки на розсуд мешканців та гостей міста.

Сильвія де Сваан – професійний фотограф.
Жила і працювала у Мексиці, США, Європі.
Мистецькі роботи Сильвії де Сваан публікувалися та виставлялися у США, Мексиці, Нідерландах, Німеччині, Англії, Росії, Румунії, Словенії.
Як написано у блозі пані Сильвії, її захоплення – фотографія, сучасне мистецтво, література, музика. І також – прагнення миру.
Народилася Сильвія у Румунії. Наприкінці Другої світової війни у статусі біженців покинула Чернівці і у віці 10 років з родиною емігрувала у США через табори біженців Західної Європи.
Сильвія де Сваан працює над довготривалими дослідницькими проектами: «Sub-версія», «Люди долини Mohawk», «Повернення», «Мексика: святе і мирське», «Транзитні зустрічі».

У перший день семінару Сильвія де Сваан презентувала проект «Повернення», який базується на досвіді особистого життя, особистих спогадах та пошуках колективної ідентичності  власних переконань по відношенню до місця проживання та пережитих подій. 

Проект «Повернення» дуже емоційний та драматичний, доля однієї родини є відлунням подій та величезних випробувань під час Другої світової війни… Але життя людини без переосмислення минулого немає сенсу…

Фотографії з проекту «Повернення» – не просте мистецьке відлуння хроніки подій, констатація,
кожна з них – сюжет, композиція, оповідь з траєкторії спогадів, асоціацій, іноді нездійснених мрій, досвіду…
Пам’ять та забуття, ілюзії та реальність  минулого,  персонажі,  дійові особи та виконавці…
Ніби – за межами можливого, нездійснене, але з безсумнівною достовірністю…

16 липня учасників семінару чекала екскурсія Чернівцями і фотозйомка…

Далі буде…  – http://versii.cv.ua/pohlyad/fotozjomka-z-sil-viyeyu-de-svaan-svoboda-poglyadu-cherez-fotokameru/22915.html

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Фотопроект «Пізнаючи історію крізь об’єктив фотокамери» розпочато у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дуже цікаво і повчально – дізнаватися у людей як вони стали тими, ким вони стали. І про які тільки дивовижні історії та несподівані життєві перепитії не розповідають журналістам їхні «газетні герої». Ось і нинішній наш герой, Іван Ковбаснюк, як і більшість з нас у дитячо-юнацькому віці не надто задумувався над Сократівськими есенціями на тему «знайти самого себе». У школі він поглиблено вивчав економічні дисципліни, пізніше вступив до чернівецької філії  Київської академії статистики та аудиту Отримавши диплом бухгалтера, влаштувався на роботу. І раптом…

Спочатку мені бухгалтерія подобалася…

– І раптом я зрозумів – це не моє… Спочатку мені бухгалтерія ніби і подобалася. Під час навчання нас переконали, що бухгалтерія – це супер-професія, дуже престижна, високооплачувана. Я добре тямив у ній. А якщо добре знаєш якусь справу  – вона тобі подобається. Так завжди буває. Проте, попрацювавши кілька днів бухгалтером, я раптом зрозумів – не моє… Бо раптом усвідомив, що я – творча людина, – посміхається Іван.

Отакі несподівані метаморфози… За кілька днів диплом вишу із перепусткою в «бухгалтерське життя» перетворився в галочку про вищу освіту. Прикро лише, що такі «несподіванки» трапляються чи з не кожним другим українським студентом…

– У людей склався такий стереотип, що бухгалтерія – це невиспані ночі, звіти, цифри… тобто, сіра, нічим не прикрашена буденність… Мабуть, це таки правда, бо я одразу відчув усе це на собі. Я не кажу, що це погана професія – зовсім ні! Просто є люди, яким це подобається: така сидяча робота з цифрами, постійно за одним і тим же столом… Мені ж потрібно десь ходити, їздити, бачити світ… Тобто, я відчував, що мені потрібна якась професія, яка б задовольняла мій потяг до творчості.

Отож, Іван облишив бухгалтерські підрахунки заради… промислового альпінізму.

У дитячому магазині я відірвався «на повну»…

– Ще під час навчання в академії я серйозно захоплювався гірським туризмом, подбав про відповідне спорядження: з друзями їздив часто на змагання. Тобто, альпіністські навички в мене були – тому я ще студентом підробляв на «висотках». Зрештою, став справжнім спеціалістом у будівництві. Якщо чогось не вмів – швидко вчився. Утеплення будинків пінопластом, штукатурка, встановлення антен, кондиціонерів, фарбування фасадів у важкодоступних місцях, ремонт дахів… Часто доводилося замазувати шви між панелями, встановлювати вагонку на балконах, плитку, навіть копати траншеї, щоби провести водопровід. Взимку – чистити дахи від снігу, оббивати бурульки. І от одного разу я працював на будівництві – зводили приватний будинок. І сусід наших клієнтів, помітивши, який я енергійний, жвавий та ініціативний, запропонував мені роботу… у дитячому магазині «Настуся» (що у торговельному центрі «Майдан»), де він був директором.

Я одразу ж ухопився за нову можливість, бо, відверто кажучи, висотні роботи мені тоді вже добряче набридли. Хотілося чогось нового. Робота ж у дитячому магазині виявилась надзвичайно цікавою та  різноплановою. Я відірвався тут «на повну», наздогнав і перегнав своє дитинство, тобто, надолуживши усе, чого мені бракувало, коли я був маленький.

Ми (працівники магазину, – авт.) гралися усіма іграшками. Зрештою, це була наша робота – перевіряти, тестувати нові іграшки. Особливо, електронні – на машинках каталися, ганяли керовані пультом гелікоптери, машинки-роботи. Ми навіть конструктори складали. Бувало, батьки приносять конструктор і кажуть: «Дитина не може скласти – конструктор не правильний!» І нам доводилося його складати, щоби продемонструвати, що з конструктором усе гаразд.

В іграшковому магазині згодилося ще одне моє дитяче захоплення – радіотехнікою. З паяльником я був «на ти», тому ремонтував електронні іграшки, паяв, замінював деталі. Зокрема,  дуже часто ламалися акумуляторні великі машини – котрась під дощ потрапила, десь контакти відійшли, чи дитина повиривала усі дроти…

Продавати іграшки – це між іншим, робота ще й вельми відповідальна. Адже не так просто підібрати для трирічної дитини цікаву, якісну іграшку, яка би не зашкодила, а навпаки, допомагала дитині розвиватися.

 Ціна іграшки напряму залежить від якості. Тому на них не варто економити, особливо, якщо ви купуєте пластмасові іграшки для маленької дитини. Між іншим, якісну іграшку можна пізнати навіть по запаху. Коли розпаковуєш упаковку із неякісною іграшкою – одразу відчуваєш неприємний запах дешевої пластмаси, клею.

Бували випадки, що діти в магазині мені просто «виносили мозок»… Особливо на свята, коли їх дуже багато, усі голосно кричать, хтось гірко плаче, а дехто навіть влаштовує істерику, б’ється головою об підлогу, вимагаючи у батьків іграшку. Тобі спочатку цих дітей ніби і шкода, а потім уже думаєш: «Боже, коли вони вже підуть…»

І тут я придбав «дзеркалку»…

Отак, у іграшкових буднях, минав у Івана рік за роком. Проте тут варто згадати ще одне його дитяче захоплення – фотографію. Знімав він тоді ще «Зенитом» на плівку, пізніше придбав собі звичайну цифрову мильницю. І от, нарешті, йому вдалося накопичити грошей на справжнісіньку професійну «дзеркалу»…

– Чесно кажучи, професійно займатися фотографією я спочатку не планував. Придбав серйозний фотоапарат (Nikon D200), бо була вдала для цієї купівлі нагода. До того ж, у цього фотоапарата – серйозний ресурс, тож я собі подумав: мені його вистачить надовго.

Усі початківці починають зазвичай з пейзажів, котиків і собачок знімають, випадкових людей, знайомих дівчат на фоні заходу сонця, – посміхається Іван. – Я не був винятком. Щоправда, у мене це фотографування тривало кілька місяців. Потім почали з’являтися перші серйозні роботи, перші замовлення. Я підпрацьовував фотографом у розважальному центрі «Панорама» – знімав різні заходи, концерти. Наприклад, коли Ющенко приїжджав до Чернівців, відпрошувався з лялькового магазину і – біг знімати. Зрештою, фотографування займало у мене все більше і більше часу, а обробляти фотографії доводилося часто ночами… І я нарешті відчував: працювати на когось я не хочу, працюватиму на себе!

Якось на спільній фотосесії (знімали стрибки паркуристів) я познайомився з відомим чернівецьким фотографом Сергієм Ахременком. Він запросив мене у фотоклуб «Інший вимір», який тоді активно діяв. Там я здобув багато теоретичних знань, ми їздили на фотографування, брали участь і самі організовували багато різноманітних конкурсів, виставок, місцевих та всеукраїнських.

 У фотографії є певні сезони: влітку і восени – знімати доводиться переважно весілля, навесні – випускні, робити віньєтки, узимку – студійна зйомка, дні народження та вечірки.

Проте, мій найбільший «клубний здобуток» – навчився розуміти і критикувати фотографію, оцінювати її об’єктивно. За композицією, за сюжетом, за ідеологією… У фотографії є свої певні закони і правила, яких, можливо, можна не завжди дотримуватися, але які потрібно обов’язково знати. Наприклад, ми вибирали кілька фотографій і ділилися на дві команди. Одна намагалася відшукати у фотографіях якісь недоліки, переконуючи колег, що вона погана, інша ж команда, навпаки, – доводила, що фотографія хороша. Такі суперечки дуже ефективно «відточували наші очі та мізки»…

Моя сестра – мій менеджер

– Не знаю, що би я робив, якби не моя сестра, – зітхає Іван. – Вона мені дуже допомагає, я її називаю своїм неофіційним менеджером. Саме вона мене змусила (знаєте ж, як воно зазвичай буває – багато роботи, усе ніколи…) торік взяти участь у фотоконкурсі на сімейну тематику, яку організував Чернівецький відділ у справах сім’ї та молоді. І я виборов гран-прі. А нещодавно вона випадково дізналася про міжнародний фотоконкурс «Cross borders pictures» – і знову змусила мене надіслати туди свої фотографії. Невдовзі мені надійшло запрошення від організаторів, отож, саме завдяки її наполегливості, я з багатьма румунськими, молдавськими та українськими фотографами протягом десяти днів подорожував містами прикордоння. Зокрема, ми побували в Яссах, Ботошанах, Сучаві, Кишиневі, Бєльцах, Одесі та багатьох інших маленьких містечках, селах, цікавих туристичних локаціях… Подорож була надзвичайно цікавою, змістовною, гарно організованою, я просто «закипаю» від вражень, знайомств з різноманітними людьми. Адже що ще потрібно фотографу, окрім доброї компанії, колоритних місць, смачної їжі… От я зараз намагаюся пригадати якісь негативи… – і мені лише згадується забитий умивальник в котромусь із готелів.

Не знаю як складеться моя доля далі, проте фотографія точно залишиться моїм захопленням на все життя – резюмує Іван Ковбаснюк. – Просто мені потрібно як повітря, щоби люди оцінили мою творчість… Хтозна, може з часом я зніматиму ще відео чи почну писати картини?! Принаймні, потяг до цього вже відчуваю!

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Іван КОВБАСНЮК: «Попрацював кілька днів бухгалтером, і зрозумів, що я – людина творча!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.