Нарешті відбулася вистава, про яку хочеться говорити. Втім – очікувана вистава, адже Ботошанський театр  імені Міхая Емінеску щоразу привозить на фестиваль таку справжню театральну постановку, про яку хочеться згадувати й згадувати….

«Веселих плакальниць» за шекспірівськими мотивами і власною інсценізацією поставив у Ботошанах режисер із сусідньої Молдови Александру Василаке – генеральний директор кіностудії «Молдова-фільм». Починаючи від 2004-го, А.Василаке поставив у Ботошанах уже кілька вистав – і кожну супроводжував успіх.

Найперше враження, про яке говорили на «Форумі на канапах» саме нерумуномовні глядачі, – абсолютне розуміння змісту через повноцінне й глибоке зорове втілення. Недаремно ж голова журі «Золотих оплесків» Лінас-Маріус Зайкаускас зауважив саме з цього приводу, що у театрі – саме глядач, який сприймає найперше те, що йому показують.

А подивитися у Ботошанського театру було що: починаючи від сценографії та костюмів до точних, аж гострих, мізансцен і запальних танців із не менш запальними піснями.

Сценографічне вирішення від Міхая Пастрамаджіу – лаконічне, навіть мінімальне. Два візки (не доберу кращого слова, бо вони перетворюються то на каруцу, то на святковий стіл, а то й на труну – конструкції, коли вже так хочеться узагальнити), прикрашені національними орнаментами.

Так само лаконічно – але неймовірно різноманітно, ще один феномен вистави! – вирішені костюми персонажів. Вони візуальним рядом дублюють оксюморон, покладений у назву постановки – «Веселі плакальниці». І результат: на великій кількості чорного тла завдяки розписам і руху постає неймовірно яскраве видовище!

Ще одна феноменальна засада вистави – темп. Жодного провисання дії, жодного штучного переходу від діалогу до масових сцен, які набувають шаленого темпу у танцях і піснях. Актори переходять від мізансцени до мізансцени органічно, без пауз… Таке враження, що вони, як набрали повітря в легені на початку вистави – так і видихнули наприкінці! І тут не можна не згадати роботу хореографа й автора музичного оформлення вистави Вікторію Букун. Вона і є тим 22-м персонажем, не позначеним у списку, адже весь час перебуває з акторами на сцені, у цьому вирі.

22 персонажі вистави майже від першої картини стають упізнаваними: кожен має свій характер, власні риси, не боїться бути смішним у колі таких же по-доброму смішних «товаришів по виставі» – і, що не менш важливо, не намагається смішити навмисне.

І все це – ще й історія кохання. Та й не одного. Примхлива богиня кохання зачаровує усіх – не зважаючи на вік! – і зводить у пари. І за час вистави кожна пара переконливо й правдиво розповідає нам (показує!) історію власного кохання. Їм віриш і забуваєш, що усе це «за сценарієм».

Ще одна риса, яка різнить постановку ботошанців. Так, коли розповідають на сцені, тим паче в комедії, про кохання, часто не обходиться без натяків на інтимний бік людських стосунків. Але у «Веселих плакальницях» це подається саме легкими натяками, без «розгорнутих метафор» на межі вульгарності.

Але загальну метафоричність вистави все ж таки хочеться відзначити: румунське – національне й праматеринське начало – збирає усе воєдино, закільцьовує у кола – кохання, повсякденності, високої філософії – може, й не випадково журі фестивалю нарахувало у виставі аж три фінали, один за одним, усе в тому ж шаленому темпі – темпі життя!

І звичне вставання залу на фінальних аплодисментах – зовсім не жест увічливості толерантного чернівецького глядача, а ознака загального захоплення роботою театру з Ботошан.

Лариса ХОМИЧ, «Версії», 

фото Діана Ватаман

Запис «Веселі плакальниці» змусили зал сміятися спершу з'явиться на Медіа-Версії.