У Тернополі на гендерному форумі для медіа західноукраїнських областей презентували Порадник з гендерної чутливості українських медіа і мапи гендерночутливих регіональних медіа України, нагороджували учасників/ць, переможців/иць другого Конкурсу журналістських матеріалів на гендерну тематику і спростовували міфи про фемінізм.

Упереджене ставлення до фемінізму – найбільшою мірою через непоінформованість про нього. Це підтвердилося на гендерному форумі для медіа за участі ЗМІ Тернопільської, Волинської, Рівненської, Хмельницької, Чернівецької, Івано-Франківської, Закарпатської та Львівської областей.  Навіть деякі представниці преси взагалі сумнівалися в існуванні проблеми гендерної нерівності в Україні та вважали запровадження гендерних квот у політиці неприроднім. Щоправда, це більше відображало заангажовану позицію однієї локальної партії, аніж переконання, що базуються на глибокому знанні теми.  Тож саме розширенню таких знань присвятили свої виступи-презентації дві докторки наук – Олена Стрельник (соціологічних) і Оксана Кісь (історичних), і одна громадська активістка, що очолює ГО «Студена», Анастасія Мельниченко.

Лекція Оксани Стрельник спростовувала міфи про «кризу сім’ї в Україні».

Адже яскраві заголовки на кшталт «Жінки обирають кар’єру, а не сім’ю», «Жінки не хочуть народжувати», «30 млн абортів за роки Незалежності», «Пізня вагітність – загроза генетичних відхилень у дитини» чи «Україна – перша в Європі за кількістю розлучень» не відображають об’єктивну реальність, а є маніпуляцією.

Наприклад, за реальними дослідженнями, за роки незалежності України цінність сім’ї жодним чином не змінилася, а серед ціннісної орієнтації молоді сімейне щастя з великим відривом від інших посідає перше місце.

Молоді дівчата і жінки віком до 35 років майже вдвічі більш орієнтовані на народжуваність, аніж чоловіки – тож звідки міф, що жінки не хочуть народжувати?

Також від 2001 року кількість абортів в Україні зменшилася більш ніж уп’ятеро. А порівнювати їх з кількістю абортів у Польщі (як це часто роблять) узагалі некоректно, оскільки там аборти заборонені законодавчо, і багато жінок, які їдуть робити їх в інші країни, до офіційної статистики не потрапляють. Окрім цього, рівень народжуваності в Польщі нижчий за середній рівень по Європі, тож це демонструє, що заборона абортів не може підняти народжуваність і вирішити демографічну ситуацію.

Жінки, які вирішили народжувати в більш пізньому віці, переважно народжують від партнерів-однолітків чи й старших за себе – тож загрози здоров’ю маляти можуть залежати від віку не лише матері, а й батька, або від поєднання вікових особливостей обох батьків.

Кількість розлучень на тисячу населення в Україні справді більша, ніж в Європі. Але ж  у європейських країнах в середньому і реєструють шлюбів менше. Тому коректним є показник відношення кількості розлучень до кількості укладених шлюбів, і він в Україні не відрізняється від середньоєвропейського.

Фактами і науковими дослідженнями спростовуються хибні твердження, з яких потім маніпулятивно роблять хибні висновки – і про фемінізм, і про загальний стан України.

Зрештою, вся загальноприйнята, написана досьогодні історія людства – це історія імперій, воєн і завоювань, історія правителів, тобто – «чоловіча історія людства», вважає  старша наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України, президентка Української асоціації дослідниць жіночої історії Оксана Кісь.

Ні, звісно, про жінок писали – але в чому недоліки традиційних досліджень? Все, що було написане про жінок – писалося «через призму» чоловіків. По-перше, писали зазвичай про видатних жінок (княгинь, королев) – про одиниці, суспільну еліту, яка мала відмінний від загальної маси досвід. По-друге, писали про тих, хто зробив внесок у якісь «соціальні проекти» – і знов-таки, ці досягнення вимірюються «чоловічими» стандартами, нормами. По-третє, писали про історію жіночого руху, жіночих організацій, боротьби жінок за свої права – але насправді це також одиниці, дуже невелика частка суспільно свідомих жінок… Насправді ж, як писала дослідниця жіночої історії Герда Лернер: «Жінки завжди творили історію такою ж мірою, як і чоловіки, а не просто «робили свій внесок» у неї…» Тож коли говоримо про минуле, варто не лише «пишатися нашими видатними українками». Чи лише оплакувати жіночу долю. Чи романтизувати це минуле, оперувати міфами, які як правило мають дуже мало стосунку до реалій. Слід звертати увагу не лише на «видатних» жінок і робити їх «видимими» для суспільства. Бо, як твердить Оксана Кісь, хоч «у жінок не завжди був вибір, але велика їх частина ніколи не були слабкою статтю. Вони не могли собі цього дозволити».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Різні і рівні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Наприклад, під резиденцією Лукашенка у Мінську вимагали демократії у Білорусі. На президентських виборах у Москві прийшли на виборчу дільницю самого Путіна, скинули одяг і з криком «Краду за Путіна» почали розкачувати виборчі урни. Відповідно отримали судовий вирок за «дрібне хуліганство» і стали нев’їздними до Росії…

Одну з керівниць «Фемен» Олександру Шевченко запросив з цього приводу на свою програму Савік Шустер. У прямому ефірі стався справжній скандал. Нардеп від Партії регіонів, колишній міліціонер В. Колісниченко обізвав дівчину «проституткою». А вона накинулася на «недоторканого» й так «доторкнулася» до нього, що в того кров потекла з розбитої губи. Для невибагливої публіки подібне видовище є найбільш бажаним. Адже перемога у диспуті завдяки блискучим аргументам для багатьох лишається незрозумілою, а розуміння мордобою не потребує жодних інтелектуальних зусиль. Як не потребує напруження розуму споглядання оголених молочних залоз «феменок». Для чого ж вони оголюються?

На площі святого Петра у Ватикані вони намагалися зняти одяг, «щоби захистити права жінок у католицькому світі». Перед мечеттю Айя-Софія у Стамбулі «захищали жінок-мусульманок від тортур і знущань». Російські феміністки влаштували подібну акцію у храмі Христа-Спасителя, центрі московського православ’я. Їхні українські колежанки 8 березня пройшлися вулицями Києва (правда, одягненими), протестуючи проти «всіх патріархатів» і вимагаючи сексуальних свобод. Складається таке враження, що протестну енергію жіночого руху вправна рука спрямовує у тупикове річище.

Хіба українські жінки не мають більш нагальних проблем? Як би не так. Молодь боїться народжувати, бо нічим годувати власних дітей. Матері мусять їхати на заробітки за межі України, залишаючи свою малечу без батьківської опіки. Маса жінок не може знайти роботу, а чимало працюючих отримує злиденну зарплату і працює в нелюдських умовах. Тисячі жінок потерпають від насильства у сім’ї, від п’янства чи наркоманії власних чоловіків. Ці проблеми вимагають негайного вирішення, щоби суспільство отримало могутній поштовх до розвитку. Білоруси самі розберуться з Лукашенком, росіяни – з Путіним, а католички і мусульманки свої проблеми вирішуватимуть без підказок київських «феменок». Нам би зі своїми розібратися!

Якщо дівчата й насправді хочуть принести суспільну користь, то мусять насамперед працювати головою і розробляти конкретні програми захисту елементарних прав українського жіноцтва. Тоді їх підтримає суспільство. Потрібні конструктивні ідеї і продумані дії, а не голі гасла й оголені груди.

Запис Епатажний фемінізм спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вона – справжня феміністка: сильна, розумна, впевнена у собі жінка. Заміжня. Займається літературою та сучасним мистецтвом, подорожує на наукові конференції. Спеціально до 8-го березня – ексклюзивне інтерв’ю з авторкою книги «Феміnізм is…» Тамарою ЗЛОБІНОЮ.

– Як Ви стали феміністкою? Що спонукало до цього?

– Налаштованість на гендерну рівність була завжди. Я виросла в гендерно-коректній родині: мої тато з мамою завжди порівну ділили домашні обов’язки: обидва працювали, мали активну життєву позицію. І оскільки я все це спостерігала змалку, то в мене сформувався такий погляд на світ. Батьки ніколи не мотивували мене ставати жінко, поводити себе так, як належить дівчинці. Мене більше наставляли на творчий розвиток, на навчання.

Відповідно це і формувало життєву позицію.

Багато залежить від того, наскільки ти маєш доступ до інформації. Коли я дорослішала, люди так масово не використовували Інтернет. Тоді слово «фемінізм» було для мене чимось незрозумілим.

Коли я навчалася в магістратурі, студенти мали право вибирати собі курс із експериментальної наукової програми. Серед запропонованих був предмет «Основи гендерних студій». Дізнавшись про це, я сказала своїй подрузі: «Навіщо цілу науку вибудовувати на відмінностях чоловіка і жінки?»

З такої цікавості пішла послухати. Авторкою цього курсу була відома науковиця Оксана Кісь: вона вміє пояснювати складні речі доступно та переконливо. Дізнавшись набагато більше інформації, я зрозуміла, що мої погляди відповідають фемінізму. І те, що було наслідком виховання, через здобутий досвід і освіту перетворилося на активну життєву позицію і позиціонування себе в такому плані.

– Яку критику стосовно фемінізму вам доводиться чути найчастіше?

– Критика буває різного рівня. Абсолютно профанна, на кшталт: це фігня, не треба цього робити, феміністками стають через проблеми в особистому житті тощо.

А часом трапляється й теоретична: сучасне суспільство постмодерністичне. Постмодернізм – це сума множинностей, які не суперечать одна одній. Чоловік і жінка – одні із цих множинностей. Відповідно, до чого все це?

Тут варто згадати як спрацьовує ідеологія.

Патріархат – це певна ідеологія, яка позиціонує жінку в підкореному становищі до чоловіка. Але жодна ідеологія не була б дієвою, якби функціонувала лише через пряме насилля.

Це насильство будується складною мережею різноманітних соціальних взаємодій і балансом плюсів й мінусів. Плюсів менше, але вони є. Відповідно, опираючись на них, можна створювати ілюзію успішності.

Наприклад: «Навіщо мені працювати, якщо я – жінка, можу успішно вийти заміж, чоловік зароблятиме гроші, а я буду насолоджуватися життям і витрачати його гроші на свої забаганки».

Прекрасний спосіб життя. Я думаю, багато дівчат цього прагнуть і одиниці цього добиваються. Коли люди ведуться на таку ідеологію, думаючи: «Я – жінка, я можу собі таке дозволити», то вони забувають, які можуть бути наслідки.

Наприклад, через десять років після шлюбу чоловік вирішить: «Кохана дружина, ти вже не така молода, щоби витрачати мої гроші. Поміняю-но я тебе на когось іншого!».

Тут залишається момент дуже хиткого балансу. Жінка може використати патріархат на сою користь, але вона буде в безпечнішій позиції, якщо не опиратиметься на ці обмежені плюси свого статусу в патріархальному суспільстві і розвиватиме більш незалежну життєву позицію.

Тамара Злобіна:

«Часто кажуть: «А чому не було відомих жінок-філософів, художниць? По-перше вони були. Інша справа, що історію мистецтва писали чоловіки, відтісняючи їх на задній план.

Крім того, в історії було дуже мало періодів, коли жінки мали право займатися публічною діяльністю.

Якщо людина не має права на освіту, права виходити з дому без супроводу, з’явитися у публічному місці, де збираються чоловіки, яка б ця людина не була обдарована, їй не вдасться себе реалізувати»

– Найбільш розповсюджені гендерні стереотипи?…

– Жіноча логіка. Жінка не може приймати рішень, бо вони базуватимуться на емоціях. Жінка – поганий керівник. Ці стереотипи є гендерно обумовлені. Тобто вони не виникають на рівному місці. У поведінці жінок ми можемо розрізнити певні риси, які підтримують ці стереотипи. Треба пам’ятати, що ці риси формуються в результаті виховання.

Пояснимо стереотип про жіночу логіку. Як виховують дівчаток і хлопчиків? Дівчатка бавляться з ляльками, вишивають, в’яжуть тощо. Це розвиває дрібну моторику, вміння бути акуратним, щось наслідувати і як максимум – творче мислення.

Що роблять хлопчики? Вони, крім того, що граються у «війнушку», складають конструктори, вирішують логічні задачі, будують щось із кубиків. Це відповідно розвиває системне і структурне логічне мислення. І тому ми кажемо, що є різниця між жіночою і чоловічою логікою.

Якщо дівчинка все дитинство бавилася з лялькою, а хлопчик – крутив конструктори, вирішував якісь логічні завдання, щось складав, то їхній тип мислення буде відрізнятися.

Але це не значить, що така жіноча логіка є вродженою. Вона набута в процесі виховання, яке було гендерно обумовлене. Тобто, якби дівчинці давали більше конструкторів, а хлопчику купували більше ляльок, то це було б гендерно збалансовано і між їхньою логікою не було б такої різниці.

Те ж саме стосується участі жінок у владі і керівництві. Хлопчика стимулюють до того, щоби бути лідером, сильним, захисником, відповідати за свої слова і вчинки. Ніколи хлопчикам у школі не кажуть: «Як вам не соромно бігати, ви ж хлопчики». А дівчаткам таке можна сказати.

Хлопчики здобувають досвід опору системі, відстоювання своєї думки, якоїсь альтернативної діяльності. А дівчатка вчаться просто бути слухняними.

Людина, яку все життя вчили бути слухняною і чемною, наврядчи зможе стати активним політичним лідером. Тільки якщо ця людина постала проти того, як її виховували, і сформує свою ідентичність не завдяки вихованню, а всупереч йому.

– Про гендерні стереотипи вже давно почали говорити у Європі. Але й там ще є проблеми. Які перспективи вбачаєте ви для українського суспільства?

– Ми, на щастя, живемо не на хуторі. В Україні є багато сильних жінок, які, не зважаючи на те, що культурна ситуація не сприяє, займаються професійною діяльністю, досягають успіху.

Інша справа, якщо ми говоримо про жінку в суспільному середовищі: вимальовується образ ніжної, лагідної, а не сильної та незалежної. Хоча в реальному житті, якщо ми подивимося на своїх знайомих і проаналізуємо, то сильних жінок більше. Просто вони не присутні в цьому суспільному дискурсі. Треба позиціонувати жінку через інші означники: не слабкі, а сильні.

Тамара Злобіна:

«У патріархальному суспільстві існує стереотип, що жертва згвалтування «сама винна». Вважається, що «нормальних» жінок не гвалтують. Гвалтують повій, жінок, які неправильно себе поводять, бо, бачте, вони пізно ходять вулицями у коротких спідницях.

Це абсолютний міф. У нього є логічне коріння: покарати жертву набагато легше, ніж шукати насильника.

В таких ситуаціях люди забувають, що жінки мають право на вільне пересування. Якщо жінка о третій ночі буде у відвертому одязі йти по вулиці – ніхто не має права її згвалтувати, тим більше, це не підстава вважати, що вона хоче бути згвалтованою»

– Багато феміністок скаржаться, що історія написана для чоловіків. Як із цим в Україні?

– У 90-ті-2-тисячні роки написано багато книжок на тему жінки в історії. Річ у тім, з яких позицій вони написані. Переважно це популярні розповіді, які співають дифирамби княгині Ользі, Роксолані тощо.

Але вони не мають на меті дати якийсь теоретичний аналіз, а просто переповідають їхні біографії, часом і з сексистських позицій, акцентуючи увагу на тому, що вони матері нації, берегині тощо.

Але жіноча історія досить активно досліджується українськими науковцями, які мають досвід у гендерному підході. У Харкові є гендерний музей, присвячений історії українського жіночого руху і гендерним ініціативам.

– Гендерна філологія…

– Я слідкую за своєю мовою і намагаюся бути гендерно коректною. Це насправді не складно. Якщо слухати людей, які приїздять з-за закордону, в них це більше помітне.

Наприклад, німці кажуть: «На виставці були присутні студенти і студенки, школярі і школярки, науковці і науковиці…» Їм просто не ліньки вживати два роди, аби коректно описувати реальність.

У наших традиціях прийнято говорити: «студенти відвідали, науковці прийшли», використовуючи виключно чоловічий рід.

Або навіть дозволяють собі говорити такі фрази: «митець є провідником високих ідей. Його роль у суспільстві…» і так далі, використовуючи статус лише у чоловічому році. Це наша погана звичка. Її потрібно блокувати і контролювати. Не всі слова у нашій мові мають відповідник жіночого роду. Вони формуються у живому мовленні і лише потім входять до словників.

– Що таке сексизм? Його прояви…

– Сексизм – це уявлення про жінку, як про істоту від початку нижчу, не здатну відповідати за свої дії, таку, яка потребує догляду та опіки.

З іншого боку сексизм – це експлуатація жінки. Найпростіше говорити про сексизм у рекламі, адже більшість нашої реклами – відверто сексистська. Вона використовує жінку як об’єкт для того, щоби продати певний товар.

Часто жіноче тіло показується частинами. Наприклад, без голови, акцентуючи увагу на грудях. Така фрагментована подача тіла, акцент на його виключно сексуальних характеристиках є класичним сексизмом.

Крім того, дуже часто проводяться паралелі – жінка і річ. Була така реклама горілки, де було написано: «Найкращі речі – чорнобілі» і в низці цих речей виступали горілка із чорно-білою етикеткою, жінка в чорному і жінка в білому, чорний та білий автомобілі.

Тобто, класичний посил: жінка – це річ, статусний атрибут, який можна купити, вихвалятися ним, як дорогою машиною.

Тамара Злобіна:

«Вважається, що характерна дівоча казка – про Попелюшку. Історія людини, яка живе покірно, не опираючись долі, терпить знущання, а потім отримує винагороду – шлюб з принцом.

Але в реальному житті за принців ніхто не виходить і всі «попелюшки» продовжують терпіти знущання»

– Як чоловік ставиться до вашої позиції?

– Він знав, що я феміністка, ще до того, як ми одружилися. Зазвичай, коли його питають, як він ставиться до мого фемінізму, він каже: «Ну, мені байдуже. Доки вона варить борщ, її фемінізм мене влаштовує». Але він «забуває» сказати, що востаннє борщ я варила вже ду-у-же давно. (сміється)

– Фахівці кажуть, що нині у суспільстві криза маскулінності: наявні моделі мужності застаріли, а нові ще не з’явилися…

– Це хороша тема. Через неї можна пояснити, чому фемінізм вигідний і чоловікам. Адже патріархат кладе важкий тягар не лише на плечі жінок, але й чоловіків, яким доводиться бути сильними, мужніми, відповідати за свої родини, боротися, перемагати і так далі.

Але ця ідеологія не враховує, що в боротьбі перемагає один, а залишаються сотні переможених. І серед переможених – більшість чоловіків, адже певний статус і посади здобувають одиниці.

А решті доводиться жити з комплексом неповноцінності, який насаджує їм ця культура. Таке надмірне навантаження погіршує здоров’я, доводить до підвищенної смертності: рівень самогубств серед чоловіків набагато вищий, ніж серед жінок.

– Кілька слів про вашу книгу «Феміnізм is…»

– Ідея написання книжки з’явилася у 2007 році. Мені доводилося часто стикатися зі стереотипами відносно фемінізму. Фемінізм для будь-якої жінки – це спосіб пояснити себе, свої проблеми, знайти підтримку і пояснення різноманітним життєвим ситуаціям, з яких важко вийти.

Фемінізм може полегшити жінці життя. Але для цього треба зруйнувати негативні стереотипи, щоби людина, коли бачить слово «фемінізм» у газетній статті, не відкидала цю газету з жахом.

Щоби блокувати негативні стереотипи, я вирішила здійснити легкий попсовий проект «Феміnізм is…» , який з одного боку буде про нього розповідати, із іншого – позбавлятиме цього негативного стереотипу. Тому я почала шукати таку візуальну форму, яка буде доступною тим людям, які про фемінізм нічого не знають.

З’явилася ідея зробити книжку картинок, де буде дуже мало словесної інформації. Я придумала десять слоганів і звернулася до своєї подруги, щоби вона їх намалювала.

Картинки вийшли досить милі. Згодом ми запропонували їх одному ресторану, щоби він їх використав у якості своїх іміджевих листівок. Потім я придумала ще десять, але спробувала їх зробити трішки складнішими і ввести в них не лише якісь веселі меседжі, але й певні проблеми, наприклад, згвалтування чи сексуальні домагання на роботі.

І вже ці листівки менеджери ресторану відмовилися друкувати. Але це не лякало, адже я хотіла продовжити проект. Ми презентували його 2008 року як «hand-made»-книгу на проекті «Книжковий обід» у Центрі сучасного мистецтва, а потім уже видали в подарунковому форматі.

Емма АНТОНЮК, «Версії»

Запис Феміnізм is… спершу з'явиться на Медіа-Версії.