В інтерв’ю Парламент.ua Юрій Євгенович каже, що до нього війна прийшла, як і до всіх – 24 лютого, коли перші бомби впали на вул. Лобановського в Києві. «Переживаю ці події так само, як і кожен пересічний українець», – зізнається поет, який з дружиною і онуком виїхав зі столиці, спинився спершу у Хмельницькому, згодом у Кам’янці-Подільському, і нарешті дістався Чернівців. «Я там нікого не знаю», – каже про інші міста, а Чернівці любить з юності – від першого приїзду на змагання на початку 60-х років (був спортсменом, стрибав з жердиною).

Зараз у Чернівцях щодня пише,  уже відгукнувся на масштабну війну РФ проти України новим віршем.

Я уб’ю тебе, мій враже, за Житомир, Київ, Львів,
І ніхто мені не скаже, що людину я убив! – пише 77-річний поет, адже наразі його єдина зброя – Слово.

Юрій Рибчинський згадує знайомства: з майбутнім драматуром Анатолієм Кримом і відомими тоді та найвідомішими тепер представниками української естради – Володимиром Івасюком, Назарієм Яремчуком, Василем Зінкевичем, Софією Ротару, Валерієм Громцевим…

– Тут тоді вирувало життя, тут була в той час, умовно кажучи, естрадна столиця України – найбільша кількість найкращих співаків, ансамблів. Вони тоді були не в Києві, не в Харкові, а в Чернівцях, так склалося. І звичайно, я тут часто бував. Зупинявся у Крима, – згадує Рибчинський. – …Здавалося, що це суто єврейське місто. Увечері виходили сімейні подружжя, гуляли по Кобилянській. Відчувався дух єврейського міста. У Івасюка бував вдома – здається, це вулиця Володимира Маяковського, 40. Він познайомив мене з сім’єю своєю, з батьком, мамою, сестрами. З Галею (одна із сестер Володимира Івасюка – ред.) ми довгий час дружили – та і зараз дружимо, просто рідко зустрічаємося.

Для Володі Івасюка я писав вірші: «У долі своя весна», «Кленовий вогонь»… Я приїжджав, ми зустрічалися, він питав (це була його коронна фраза): «Старий, у тебе шось є?» А в мене завжди «шось було», і я йому «шось давав». Але я мало для нього написав, бо це ж була молодість, а в молодості нас більше цікавили дівчата, тусовки різні, і нікому в голову не могло прийти, що в 30 років його вже не стане. Куди було поспішати – все життя попереду! Якби ж тоді знати…

Зараз у Чернівцях кожен день пишу. Інколи виступаю. Пишу – для Наташі Бучинської, для Наташі Могилевської. Це мої учениці, з якими я починав, коли вони ще не були відомими. Зараз є потреба зовсім в інших віршах. А вони на концертах не лише співають пісні, а й читають мої вірші.

Мав виступ у бомбосховищі. Виступав у Вірменській церкві, де органний зал. Підходила представниця хору з 24 осіб, пропонувала організувати концерт на мої твори. Готуються…

Під час виступу на патріотичному концерті “Ми з України” в Чернівецькому муздрамтеатрі ім. О.Кобилянської, фото з Facebook-сторінки театру

Від Бучинської була пропозиція долучитися до серії антивоєнний концертів у Європі, які організовує якийсь фонд: Італія, Франція, Іспанія. Пропонувала, щоб я з нею поїхав виступати. Я відмовився. По-перше, не можу залишити дружину і онука. Та й у моєму віці важко вже буде їздити по Європі. А найголовніше – я розумію, що зберуться там італійці, французи, іспанці… Пісня не їхньою мовою – все одно сприйматиметься нормально, ми ж слухаємо і Едіт Піаф, і американців… ми кайфуємо від музики, від співу. Та я уявив собі: а що ж я буду робити? Читати вірші і розуміти, що ці іспанці-італійці-французи нічого не розуміють? Якось неправильно. Ну і потім, я думаю, що більше потрібен тут. Відчуваю зв’язок, коли виступаю перед бійцями, в госпіталі, чи перед волонтерами…

Щодо сучасного сприйняття Чернівців, то зауважує, що для міста «треба робити якісь дуже прості речі».

– Ось уже зараз я мав нагоду поїхати під Чернівцями в село Мамаївці, до місцевого підприємця Ярослава Шведа… Коли побачив це село – європейську дорогу, просторі чудові будинки… думав, що це райцентр. А це просто село! От якби таких сіл були тисячі! – розповідає Юрій Рибчинський. – Після цього села повернувся я у свої улюблені Чернівці… Дуже люблю і людей тут, і архітектуру… Але ж по чернівецьких дорогах неможливо ходити! Ці дороги створені для того, щоб на них люди калічили ноги! Крім того, таку архітектуру треба чистити, під високим тиском… Найкрасивіше місто, чудове. Але для нього треба робити якісь дуже прості речі.

https://parlament.ua/interview/yurij-ribchinskij-imperii-rano-chi-pizno-rozpadayutsya-i-rosiya-ne-mozhe-buti-vinyatkom/

Запис Поет Юрій Рибчинський у Чернівцях: згадує часи розквіту «естрадної столиці України» і критикує нинішні дороги спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Таксі?

– Таксі!

– А чому без шашечок?

–  Потрібні шашечки чи треба їхати?

Згадалася ця стара хохма тому, що подібне запитання може невдовзі постати перед багатьма українцями. Проблема таксі в українських містах донедавна здавалася вирішеною: існує чимало служб радіо-таксі, такси в Ялту , але й так звані «кукурузники» на свій страх і ризик підробляють таксуванням. Останні не об’єднані у фірми, а кожен працює сам на себе. Проте влада вирішила взятися й за них. А почали з міст, де проводитиметься Євро-2012. Мовляв, лише великі організації здатні обслужити клієнтів на достатньо високому рівні, тому й право таксувати на час футбольного чемпіонату отримали тільки обрані. Тож усі інші в Києві оголосили страйк і на своїх машинах кружляли навколо Кабміну. З ними розбиралися не державні службовці, а міліціонери. Чомусь пригадалося, що нинішня будівля українського уряду зводилася для НКВС УРСР. Мабуть, знову повіяло старим духом, що ніяк не вивітриться з коридорів пострадянської влади.

Радянська система засновувалася на монополії – у політичній сфері монополістом була КПРС, в економіці домінувала держава, на естраді – Алла Пугачова. Нині нібито існує плюралізм, але у різних царинах життя він все більше поступається новітнім монополіям. От і служби таксі переходять до рук монополістів. Тих, що при владі. Їм все мало – хочеться подвоїти, потроїти свої статки. А що без кусня хлібу залишаться родини «кукурузників», зовсім не обходить «слуг народу». Не від доброго життя тисячі чоловіків крутять баранку день і ніч. Серед таксистів-приватників багато колишніх інженерів з ВПК, інвалідів та пенсіонерів за віком. Їм не вистачає копійчаних пенсій на елементарне виживання. От і сідають за кермо стареньких автівок, куплених ще за совєтських часів. На нових машинах частіше таксують молоді хлопці, які хочуть заробити на власне житло – з офіційної зарплати накопичити необхідні суми нереально. Хтось заробляє на лікування близьких, хтось хоче оплатити навчання дітей. Чесною працею всі вони заробляють нелегкі гроші. А цих людей намагаються позбавити заробітку. Що їм залишиться? Поповнити лави кримінального світу? Але там і так страшенна тіснява. До того ж переважна більшість приватних таксистів – люди чесні й порядні.

Тому результат зусиль влади цілком прогнозований. Таксувати «кукурузники» продовжать, але вже «без шашечок». А нинішня влада отримала ще одну різко опозиційну соціальну верству населення.

Ігор БУРКУТ, політолог

Запис Потрібні шашечки чи треба їхати? спершу з'явиться на Медіа-Версії.