59% українців, які живуть у Польщі, пов’язують своє майбутнє з цією країною. Три четвертих мають постійну роботу, кожен третій працює за своїм фахом. Майже всі користуються послугами польських операторів мобільного зв’язку, а дві третини мають банківські рахунки у польських банках. Майже половина планує придбати нерухомість у Польщі.

Про це свідчать результати соцопитування, проведеного ARC Rynek i Opinia, повідомляє TVN24.

Українці стають щоразу більшою частиною польського суспільства і, таким чином, важливою групою споживачів. За різними оцінками, у Польщі працює близько мільйона українців.

Соцопитування, проведене ARC Rynek i Opinia, свідчить про те, що чотири п’ятих українців (82%), які перебувають у Польщі, працюють, а 75% з них мають постійну роботу. Згідно з опитуванням, 33% працюють відповідно до своєї професії.

Працівники з України зайняті у різних галузях польської економіки – велика частина з них (26%), працює у промисловості, далі йдуть такі галузі, як будівельно-ремонтна, а також готельно-ресторанна (15%).

Лише 45% українців висилають гроші додому
Майже три чверті українців, які працюють у Польщі (72%), заощаджують частину грошей, які вони заробляють, і майже половина (45%) фінансують свої сім’ї в Україні. Аж 47% опитаних отримують зарплатню готівкою. Лише кожен третій (30%) тримає зароблені гроші у банку, а 67% зберігають готівку вдома.

Продукти харчування українці найчастіше купують в дискаунтерах (магазинах, що торгують за зниженими цінами) (52%), а також у гіпер- та супермаркетах (38%).

Головним чинником, що впливає на вибір місця покупки, є ціна та часті знижки. Громадяни України витрачають на харчування у середньому 473 злотих на місяць (близько 3400 гривень).

Половина українських заробітчан планує купити квартиру в РП
Рахунок у банку Польщі має 68% опитаних. Окрім банківських карток, українці рідко користуються іншими банківськими послугами. Майже всі респонденти (93%) мають мобільні телефони, 92% з них користуються послугами польських операторів.

Як зазначено у соцопитуванні, 5% українців за останні п’ять років купили нерухомість у Польщі, а 45% планують купити квартиру. Крім того, з цією метою 65% людей з цієї групи планують взяти кредит у Польщі. Зараз найбільший відсоток респондентів (40%) орендують будинок або квартиру, і кожен четвертий орендує кімнату в квартирі або будинку.

Дослідження проводилося з використанням методу CAWI (он-лайн опитування) та методу інтерв’ю. Загалом проведено 532 інтерв’ю.

Польща добре, але Німеччина – краще
Це не єдине соціологічне дослідження, що стосується українців у Польщі, яке з’явилося в останні дні.

Згідно зі соцопитуванням «Ставлення громадян України до польського ринку праці», підготовленим Work Service, майже 8 з 10 громадян України задоволені умовами роботи в Польщі настільки, що аж 84% з них заявляють про готовність рекомендувати роботу у цій країні родичам та друзям.

З іншого боку, 59% респондентів визнають, що вони покинуть Польщу, коли їм відкриється ринок праці у Німеччині.

Запис Сумна статистика: Половина українців-заробітчан у Польщі планує залишитися там назавжди спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Українські заробітчани перекрили нестачу робочих рук у Польщі. Така інформація нещодавно пройшла в українських ЗМІ із посиланням на польські джерела. Річ у тім, що поляки, своєю чергою, складають трудову міграцію в розвинених країнах Європи – тій же Німеччині чи Великій Британії. Відтак у Польщі відчувається нестача робочих рук. Цю нішу заповнюють українці.

За даними Міжнародної організації міграції, 12% українців знайшли роботу за кордоном або планують це зробити. Що спричиняє це новітнє переселення народів, що виносить наших людей за межі батьківщини? Про це розмірковує експерт «Версій» з економічних і політичних питань, успішний бізнесмен і роботодавець, меценат Франц Карлович ФЕДОРОВИЧ.

Повідомлення про потребу в українських робочих руках у Польщі видається дуже цікавим на тлі нинішнього політичного загострення (як на мене, штучно створеного) навколо питань історії українсько-польских відносин. Оскільки за роки і державної служби, і ведення власного бізнесу звик дивитися в корінь, наважуся стверджувати, що все це робиться для того, щоби такі потрібні в Польщі заробітчани не почувалися там впевнено, а залишалися, так би мовити, людьми нижчого сорту.

Утім, Польща – не єдина країна, в якій українські руки знаходять собі, де їм докластися. Красномовно про це свідчать цифри. Торік українці отримали 1,7 млн дозволів на роботу в різних країнах. Причому, як підрахували, скажімо, в Нацбанку Польщі, 91% своїх заробітків гастарбайтери переказують «додому». Таким чином загальна сума грошових переказів приблизно від 5-7 млн наших гастарбайтерів до України сягнула вже $ 9,3 млрд! За 2017 рік ВВП України у доларах склав 95,23 млрд. Красномовне порівняння, чи не так? Але йдемо далі. Нацбанк за той же 2017 рік нарахував 2 млрд доларів іноземних інвестицій в Україну. Так, нашій економіці інвестиції потрібні. Але інвестори – зовсім не благодійники, бо є ще одна цифра. Від моменту надання дозволу на репатріацію дивідендів – тобто виплату дивідендів іноземним інвесторам – від червня 2016-го до кінця 2017-го – за кордон перераховано 2,5 млрд доларів, причому 2 з цих мільярдів власникам бізнесів довелося купити. І виведення дивідендів передбачається і надалі приблизно в такому розмірі.   

Де докладають рук наші заробітчани

За даними Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування, 93% українців, що працюють за кордоном зайняті у сфері фізичної праці. Експерти вважають, що з одного боку це зумовлене тим, що українці, навіть із вищою освітою, майже не знають іноземних мов. З іншого боку, існує конкуренція з місцевими жителями, які хочуть мати кращі умови.

Найбільше  мігрантів з України працює у будівництві, на другому місці – сільське господарство. Ще одна містка сфера – послуги, догляд за дітьми та людьми похилого віку. Цю нішу заповнюють практично жінки. І це найтрагічніший сегмент трудової еміграції з України.

Мабуть, у кожного навіть у нашому невеличкому місті знайдеться не одна правдива історія чиєїсь сім’ї, зруйнованої за довгі роки заробітчанства. Залишаються без материнського чи батьківського догляду діти, набридає самотність і тим, хто лишилися в Україні, і тим, хто виїхали на заробітки…

 І покидає країну не найгірша частина її населення: працьовиті, активні, освічені. Учительки, якими пишалися не тільки школи, де вони працювали, а й містечка. На чиїх уроках комісії з Києва «ридали» від майстерності та артистизму педагога у викладі теми. Юристки, інженери і навіть директорки … Усі вони проходять через важке становлення, через вивчення мови, через найменш кваліфіковану працю в родинах, значно нижчих за освітою, ніж наймані заробітчанки. Але заможніших.

Творчі люди, вони й за кордоном знаходять «віддушини» для творчості: пишуть книги, відкривають психологічні курси й школи виживання. Пригадую, «Версії» колись друкували дуже відверту й пронизливу повість-сповідь однієї вчительки. А потім  ці жінки перетягують за кордон дітей і онуків – і вже ніколи не повертаються на батьківщину.

Чи можна знайти роботу в Україні?

Якщо на початку української незалежності в Україні фахові й освічені працівники залишалися без роботи через руйнування економічних зв’язків і закриття підприємств та організацій, то нині роботу можна знайти і в Україні. Але це вже інша історія – інші стосунки та інша система професій.

На Буковині впродовж останніх років спостерігається деяке зменшення рівня безробіття, але процес цей відбувається все ж таки повільно: скажімо, за 2017-й кількість безробітних зменшилася лише на 1 тис. осіб, а залишилося безробітних понад 34 тисячі. За цей же час майже 3 тисячі роботодавців подали інформацію про наявність понад 14 тисяч вакантних посад. Найбільша кількість вакансій, за звітами,  відкрита на підприємствах переробної промисловості. Чому такий дисбаланс між кількістю вакансій і працевлаштованих? Бо не вистачає людей з робітничими професіями. А у нас тепер більшість випускників шкіл навчаються у вишах, а потім перенавчаються на адміністраторів та перукарів. Бо ринок праці потребує адміністраторів, трактористів-машиністів сільськогосподарського (лісогосподарського) виробництва, перукарів, операторів котелень, кондитерів, електромонтажників з освітлення та освітлювальних мереж, столярів, слюсарів з експлуатації та ремонту газового устаткування…Це саме ті професії, за якими центри зайнятості організовують перенавчання.

Яким же медом намазано за кордоном?

Ми вже визначилися, що фізичної праці українці не бояться. Йдеться про те, яку платню може запропонувати буковинський і український бізнес в цілому. 

Як стверджують експерти Bloomberg, одного з найбільших провайдерів фінансової інформації,  майже головною причиною трудової еміграції українців є низький рівень зарплат. Середній розмір зарплат в Україні становить 7100 грн на місяць, або $265. Водночас, у Польщі українцям пропонують 3500 злотих, або $1046. Тривалий конфлікт з Росією, девальвація і стійка корупція також є причинами для еміграції.

І вона, ця еміграція, стрімко зростає. Нагадаємо, що 2017-го українці отримали 1,7 млн тимчасових дозволів на працевлаштування. Це на третину більше, ніж 2016 року та в 4,5 рази перевищує показник 2014-го. Експерти вже називають цифри, до яких скоротиться населення України до 2050-го року. Найоптимістичніша з них – 36,4 млн осіб. Експерти-песимісти обіцяють 26-28 мільйонів. Відтак, якщо в наших владників не з’явиться державницька позиція, недалекий вже час, коли проект «Незалежна Україна» буде закрито.

Запис Франц ФЕДОРОВИЧ: Гіркий мед еміграції: чи тікають воли від повних ясел? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

ЦРУ дослідило рівень нашої смертності

Україна посідає друге місце серед держав світу за рівнем смертності. Як повідомляє РБК-Україна, така інформація оприлюднена у звіті Центрального розвідувального управління США. Місця в рейтингу залежать від кількості смертей на 1 тис. мешканців країни. На першому місці – Південна Африка (17,36), слідом за Україною (16,4) – Лесото (15,02) і Чад (14,85).
Росія недалеко відірвалася від України, хоча й з набагато меншим рівнем смертності: 10-та позиція з 13,97 осіб на 1000 жителів.
Інші сусіди України: Польща опинилася на 46-му місці (10,31); Білорусія – на 13-му (13,68); Угорщина – на 23-му (12,71); Молдова – на 24-му (12,61).

ООН попереджає: до 2030-го кількість українців зменшиться до 39 млн.

В Україні найнижчий у світі природний приріст населення, – зазначається в демографічному звіті ООН. Тож, якщо динаміка суттєво не зміниться, у 2030 році кількість населення України скоротиться до 39 мільйонів чоловік.

Держкомстат опублікував демографічні показники за попередній рік. Висновки для країни не втішні: щорічно помирає понад 700 тис. громадян, третина з них – люди працездатного віку. У 2011 році населення країни скоротилося на 162 тис. осіб, а загалом за роки незалежності українців стало менше на 6 млн. Це домірно з вимиранням за часів Голодомору 1932-33 рр.

На 1 березня 2012 року чисельність населення України становила 45,603 млн осіб. Таким чином, від 1993 року спостерігаємо впевнене падіння чисельності населення. З кожним роком ці темпи лише посилюються.

Крім повальної еміграції українців за кордон, фундаментальними причинами зменшення населення України є низька народжуваність та висока смертність.

В окремих регіонах України темпи смертності майже такі ж, як у роки Голодомору. Скажімо, у Дніпропетровській області смертність у 1932 році склала 17,0 на тисячу осіб, а в 2011-му смертність склала майже 16 випадків на тисячу осіб.

Між тим у західних областях демографічна ситуація покращилася, зазначає «Німецька хвиля». Приріст населення, хай і незначний, практично в усіх областях Західної України фіксують медики. Релігійність мешканців західного регіону, відмова від штучного переривання вагітності дає свій позитивний результат, кажуть чиновники медичних управлінь. Духовний чинник та діяльність громадських організацій в західних областях зменшують розповсюдження алкоголізму, наркоманії та суїцидів, що є дуже поширеними явищами на сході і збільшує кількість смертей серед підлітків.

Українці живуть у середньому 68,74 років, на 10 років менше, ніж жителі ЄС. У цьому показнику наша країна відстає навіть від багатьох країн СНД, зокрема, Грузії (77,32), Вірменії (73,49), Узбекистані (72,77) тощо. Зокрема, ми посідаємо 153-е місце серед 221-ї країни світу за показником середньої тривалості життя (CIA World Factbook 2012)..

Житимеш довго, якщо не помреш рано?!

Проте український Держстат стверджує: до кінця 2013 р. середня тривалість життя громадян України досягне… 74 років! Поступове зростання середньої тривалості життя громадян України, яке почалося від 2008 року, досягло рекордної позначки 2011-го – 71 рік. Статистики вважають, що до кінця 2013 року буде зафіксована ще більша цифра: громадяни нашої країни житимуть у середньому до 74 років.
Фахівці констатують, що найнижчий віковий поріг смертності припадав на 1995-1996 роки і становив у середньому 66 років. У цілому, від 1996 до 2007 року середня тривалість життя в нашій країні становила 67-68 років.

Держстат стверджує, що найдовше протягом останніх п’яти років люди живуть у Києві (72,6 року), Тернопільській (72,1), Чернівецькій (71,8), Львівській (71,6), Івано-Франківській (71,7) областях.

Гірші справи в Донецькій, Кіровоградській, Дніпропетровській та Одеській областях, у яких середній рівень життя фіксується на позначці 68 років.

За даними того ж Держстату, кожний десятий українець не доживає до 35 років, а кожний четвертий – до 60 років. Тобто, житимеш довго, якщо не помреш рано?!

Україна передує у СНД за отруєннями спиртними напоями. Скажімо, 2009-го на кожні 100 тисяч осіб трапилося 23,4 смертей чоловіків. Більше було тільки в Білорусі та Росії (44 і 25 відповідно).

В Україні – один з найвищих у світі показників смертності від серцево-судинних захворювань: 71% у структурі загальної смертності. Близько мільйона людей хворі на онкологію, ще мільйон – на цукровий діабет. ВІЛ-інфікованих у нас також більше, ніж в інших країнах СНД та Європи.

Підготував Дмитро ЦАРЕНКО, «Версії»

Запис Вимираємо. Повільно, але впевнено спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Отож, про НТЛ, старі колотнечі та нові вистави – у розмові з режисером Олегом МЕЛЬНИЧУКОМ.

В Кіоджо – інтриги й колотнеча
Чернівчанина Олега Мельничука у пресі іменують угорським режисером, адже працює він у Берегівському угорському національному театрі.

Берегів – невеличке п ровінційне містечко на Закарпатті, яке, проте, прославилося своїм надзвичайним театром: взимку тут готують нові вистави, влітку ж колектив практично безперервно гастролює Європою, бере участь у багатьох престижних міжнародних фестивалях, чи не щороку привозить звідтіля почесні кубки переможців. Олег підписав контракт з цим театром ще 1 квітня 2000 року, не підозрюючи, що такий «першоквітневий жарт» може затягнутися на багато років…

Проте починав він 1996-ого у чернівецькому театрі: працював рік після здобуття фаху актора.
– Ці постійні перетурбації, буча у колективі, коли заміна головного режисера та директора… Я зрозумів, що театр переважно займається чварами, та не хотів свої молоді роки витрачати на чиєсь відстоювання – треба працювати, –  каже Олег Мельничук.
Присвятивши кілька років київському театру ім. Лесі Українки та столичному «Вільному театру», Олег вирішив покинути професію актора і вступити у виш на режисуру. І що ви думаєте? Він знову повернувся у Чернівці, щоправда, вже як режисер…
– «Колотнеча в Кіоджо» була моєю дипломною виставою, – каже Олег Мельничук. – Юрій Марчак, директор театру, запропонував мені поставити комедію, бо якраз сюди мало приїхати багато молоді – 11 випускників дніпропетровського театрального коледжу (з них у Чернівцях залишились двоє – Яна Тараненко і Вадим Глазнев, решта через рік поїхали – авт).
Здавалося, нарешті у Чернівцях розпочнеться молодіжний «театральний бум», адже вистава була надзвичайно цікавою як глядачам, так і самим акторам. Почалися розмови про те, щоби запросити Мельничука до чернівецького театру художнім керівником, потім – головним режисером…

– Приїжджай, приїжджай… І тут я зрозумів – знов таки ця війна, і я вже в ній навіть якийсь свій перший крок зробив, втрутився в ці «мєждусобойчики»… Тому я відповів – мастіть собі голову, я сюди – ні ногою! Бо в Чернівцях спочатку треба інтригами займатися, а потім вже роботою… А мені так не цікаво, – каже Олег Мельничук.
Проте невдовзі він вкотре повернувся до Чернівців, щоби спільно з чотирма «занадто ініціативними» акторами чернівецького театру (Іван та Інна Даниліни, Яна Тараненко, Олексій Григорчук) створити «Незалежну театральну лабораторію» (НТЛ).

Незалежна театральна лабораторія – причина і наслідки
Безперечно, мистецьке об’єднання НТЛ тісно пов’язане з міжнародним поетичним фестивалем «Meridian Czernowitz». Проте воно не є його наслідком. Адже ще за рік перед першими «Меридіанами» майбутні «ентеелівці» почали розмірковувати над тим, що б зробити такого цікавого, несподіваного та експериментального, щоби геть не знудитися в межах класичного театру.

– Я відчуваю, що це така доля, – каже Олег Мельничук. – Коли у Львові гастролював київський «Театр юного глядача» з моєю виставою «Шинель» (за повістю Миколи Гоголя), щоби подивитися її, з Чернівців приїхало подружжя Даниліних. І в привокзальній кав’ярні  відбулася наша перша розмова про майбутню спільну виставу «Пісок з урн» (за творами Пауля Целана). Вже працюючи над виставою, ми дізналися, що невдовзі відбуватиметься поетичний фестиваль «Меридіан». Тобто, насправді вистава робилася не під фестиваль, а під ювілей Пауля Целана.  Тому вона, зрештою, і стала нашим спільним проектом. Ми відчували підтримку організаторів фестивалю (нам надали приміщення, орендували світло і звук), але виставу ми ставили самі і абсолютно незалежно.

– Австрійці після вистави почали нас випитувати – хто нас фінансував? Самі фінансувалися: декорації, костюми робили за власний кошт під час відпустки. Коштувало це нам 400 євро. І представники федеральної землі Карінтія просто з власної кишені витягнули ці гроші – нате, тримайте!

– Мені завжди цікаво було робити щось нестандартне, взяти щось недраматичне, вірші чи прозу – і перекласти мовою театру, – зізнається Олег. – Навіть та же «Шинель» – це не п’єса, це проза, і майже без діалогу. А що ж тоді говорити на сцені, за автора ж дописувати не будеш? Тобто, поставити таку виставу досить складно. Проте тут є свої переваги. Адже чим менше тексту – тим краще, тому що мова театру – це мізансцена, дія. Література ж – вторинна, вона дає тільки поштовх для роздумів, для фантазії. Так, наприклад, видатні театральні режисери Георгій Товстоногов, Олег Єфремов стверджували, що найкраща вистава та, коли перед глядачем споруджуєш скляну стіну – а він розуміє, що відбувається на сцені, хоча нічого не чує.

Вистава за Шніцлером – у дворику ратуші
За підтримки австрійців «НТЛ» поставив також виставу «Еміграція» за мотивами творів поетеси Рози Ауслендер, яка емігрувала до США. А ще – театральний перформанс «КДБ та інші» за книгою Ігоря Померанцева. А вже на весні для чернівчан готується нова прем’єра, вистава за творами світового класика – австрійського драматурга Артура Шніцлера.

– За його творами багато вистав йде в Україні, Росії, за кордоном… Яскравий приклад – фільм Стенлі Кубрика «З широко заплющеними очима» (з Томом Крузом і Ніколь Кідман у головних ролях), навіяний його творами, зокрема, повістю «Траумновелле», – розповідає Олег Мельничук. –  Звісно, кіно це не для всіх. Як і загалом інтелектуальна драматургія та проза Артура Шніцлера. Я давненько вже хотів братись за нього, а тут така нагода – 150 років з дня його народження. Є вже попередня домовленість, що вистава відбудеться у внутрішньому дворику ратуші. Крім драматичних, будуть епізоди, коли актори працюватимуть з маріонетками. Адже для Шніцлера сни, ілюзії, фантазії, уява, гра у реальність-нереальність – були дуже важливими. До того ж маріонетки – це завжди цікаво в театрі, тим паче, що маємо декількох акторів, які за дипломами артисти лялькового театру, це їх професія, гріх не використати.
Вистава «Чернівці» за прозою і поезією Ігоря Померанцева готуватиметься влітку до чергових «Meridian Czernowitz».

– У прозі І.Померанцева – багато відчуттів, ароматів, усе – в напівтонах, – каже Мельничук. – Проте, крім спогадів тут звучить і гостра проблематика: чому звідси тікають, чому тут не можуть реалізуватися? Чому Чернівці вкотре і вкотре витискають з себе щось хороше, позбуваючись його?..

Якщо Чернівці – це місто-книга,
то Чому з неї тікають її герої?!
Серед багатьох чернівецьких міфів та легенд кінця XIX – початку XX століття існує і ніби напівжартівливий вислів про те, що у Чернівцях – найбільша концентрація геніїв на один квадратний метр бруківки. Як ці генії з Чернівців зникають, куди емігрують і чому не можуть тут реалізуватися – спробує восени з’ясувати Олег Мельничук у новій виставі «Чернівці» за творами Ігоря Померанцева.

Гадаю, можна вже анонсувати нашу майбутню співпрацю з відомим композитором Алесіо Владом, лауреатом премії «Золотий глобус» за музику до фільмів Франко Дзефіреллі («Джейн Ейр», «Каллас назавжди», «Чай з Муссолінні», «Горобець»). Його батько, чернівчанин Роман (Романо) Влад, 1942 року емігрував до Італії. В різні роки він був художнім керівником Римської філармонії, Оркестру туринського радіо, Міланського оперного театру «Ласкала»….

Ми попросили допомоги також в Різо Габріадзе – відомого театрального художника, який очолює нині театр в Тбілісі. Багато його постановок відбувається за кордоном, він працював з акторами театру Пітера Брука – як на мене, зараз це театр №1 у світі. Широкому загалу Резо відомий як автор пам’ятника «Чижику-Пижику» та гоголівського «Носа майора Ковальова» в Санкт-Петербурзі. А також як автор сценаріїв фільмів «Міміно», «Не горюй», «Кіндзаза».

Є чудова п’єса «Невозможная встреча» про Гендаля і Баха. Ці видатні композитори жили в один час, проте ніколи не зустрічалися. Отож, п’єса про те, що було б, якби вони зустрілися. А що було б, якби зустрілись Кобилянська і Целан? Зібрати у виставі всіх, хто мав якусь причетність до Чернівців. Звісно – театральним способом, але щоб глядач зрозумів, щоби в нього виникли відчуття, ніби ця зустріч справді відбулася – їхніх думок, почуттів, емоцій…

Я запропонував спорудити на сцені величезні книжні стелажі, з довжелезною драбиною, яка їздитиме, книжками, які могли б стати надгробними пам’ятниками, адже у текстах Ігоря Померанцева Чернівці постають як місто-книга, місто-бібліотека… Не знаю, що скаже на це Резо Габріадзе…

Восени – комедія «Асторія»
– Щоправда, брехтівського плану, дуже подібну до «Тригрошової опери», із зонгами, – уточнює Олег Мельничук. – Це не мюзикл, не рок-опера, це все ж драматична вистава, але з виразними музичними елементами. Тому до створення вистави «Асторія» за однойменною п’єсою австрійського драматурга – вихідця з Харкова – Юри Зойхера будемо залучати професійних музикантів.

Зонг – у театрі Б.Брехта – балада, яка виконується у вигляді інтермедії чи авторського (пародійного) коментаря гротескного характеру з плебейської бродяжницької тематики, близька до джазового ритму.

– «Асторія» – це авантюрна комедія про те, як може існувати народ, не маючи власної держави. Це розповідь про блеф авантюристів, які вигадали собі державу. Я впевнений, що подібні речі дуже актуальні для сучасної України…

А вже 2013 року Олег Мельничук хоче нарешті поставити свою давню мрію – п’єсу «Войцек» Георга Бюхнера, символічну історію про військового перукаря, солдата Франце Войцеке, за яку охоче беруться різноманітні інтерпретатори… А ще у планах режисера – яскраве площадно-фестивельне дійство!
– Це буде спроба поєднати давньогерманські та гуцульські міфи, з вогнем, рідкою глиною, височезними ходулями, тобто, вуличний театр, – каже Олег Мельничук. – Гадаю, ми поставимо її спільно з польським театром «Ełk Dance Theater», з яким ми познайомилися в Санкт-Петербурзі на міжнародному фестивалі «Театр починається» («ентеелівці» торік стали його переможцями, а поляки посіли третє місце). Можливо,  і ансамбль української аутентичної музики  «Божичі» до нас приєднається – вони давно вже пропонують мені зробити якусь спільну виставу… Адже театр, особливо сучасний – це не тільки декілька артистів, які ходять і говорять, а певний симбіоз суміжних видів мистецтв: музики, архітектури, робіт художників, відеопроекціїї…  Як «лабораторія» ми можемо це собі дозволити і будемо так працювати!
Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»
Фото з вистав «Пісок з урн», «Еміграція (Втеча або пральня ілюзій)», «КДБ та інші вірші»

Запис Алесіо Влад та Резо Габріадзе візьмуться за Чернівці спершу з'явиться на Медіа-Версії.