Стосунки з містом

«Чернівці – найважливіша частина мого життя. У мене свої стосунки з містом, воно й далі займає значне місце в моєму серці, – зізнається Елеонора Степанівна. – І хоч я давно звідси поїхала – до Москви на навчання в аспірантурі, потім до Києва – працювати за призначенням, а сюди лише приїздила (спочатку до батьків, а тепер ніби в гості) – для мене надзвичайно важливі ці  коротенькі приїзди, коли нічого не встигаєш, хтось ображається, що не далася чути, не встигаєш з запланованим… Обов’язкові пункти відвідин Чернівців: родичі, університет, оця бібліотека, де після школи починався мій трудовий шлях в «Радянській Буковині» (розмова з пані Елеонорою відбувалася в одній із зал Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського – авт.), могили батьків – може, навіть у першу чергу. Завтра туди піду, попорядкую, як завжди посумую над тим цвинтарем, який завжди засмучує мене тим, що він вартий кращої долі і кращих господарів…

Чернівці дуже нагадують мені Відень, і цим інтригують навіть віденців. Кілька років тому ми з чоловіком на запрошення нашого приятеля, онука поета Леоніда Первомайського (я готувала з ним книжку «Листи Л.Первомайського останнього періоду життя») були в столиці Австрії, і у багатьох куточках Відня не стримувалися і по черзі вигукували «О, це схоже на Чернівці!». Після цього наш товариш заявив, що йому конче треба побачити Чернівці! А я по-новому оцінила своє рідне місто, тільки ще гостріше захотілося, щоб вони краще зберігалися і були впорядковані їхні принади.

У Відні була в кав’ярні, де колись бував Троцький – і її з усіх сил намагаються зберегти такою, як тоді.  Як і іншу кав’ярню, де підлога з дошок, як у сільських хатах, пофарбована в червоне, і ще й скрипить. А ми хочемо геть усе перепланувати, та ще й назвати інакше. Добре хоч почали відновлювати вивіски з-під штукатурки. Бо то є дух часу, давня аура міста.

Студентське щастя – навчатися серед шляхетної архітектури

«Страшенно люблю університет, – продовжує пані Елеонора. – Мала зустріч зі студентами, бачила гарні молоді обличчя, але мусіла перепросити у них, що часто поглядала у вікно. Вид з вікна аудиторії 66 (ім. Василя Максимовича Лесина) притягує. Я просто впивалася тим краєвидом! Сказала їм: «Запам’ятайте, що вам неймовірно пощастило. Можливість бути щодня серед такої шляхетної архітектури, в дивовижному середовищі – історичному, архітектурному – це справді диво». Сподіваюсь, що вони мене почули.

Пощастило і мені – цього року я в Чернівцях побувала двічі. Зазвичай лише раз, а то і рідше… У травні приїздили на зустріч з нагоди 50-ліття випуску чоловіка, бродили в скверику біля хімфаку, страшенно хотілося в університетську бібліотеку – і склалося так, що вдалося відвідати вже тепер, наступного приїзду.

Чернівці – як машина часу, тут можна уявно повернутися в попередні роки, оскільки все-таки  багато що залишилося незмінним.

А багато й змінилося, але залишилося в пам’яті. Ідеш Кобилянською і згадуєш, що на її початку була аптека, з емалевими табличками, і вона не йшла в жодне порівняння з тією, яка є тепер в кінці Кобилянської… У приміщенні сучасної книгарні «Українська книга» колись були «Передплатні видання», де можна було придбати передплатні багатотомники письменників-класиків! А неподалік, на Кобилянській була не лише місцева, а й центральна республіканська чи загальносоюзна преса, і навіть іноземна періодика.

Страшенно тішить: на Кобилянській є дворики – аж неправдоподібно гарні. Хоч і ясно, що це на парадОвій вулиці.

У моєму дитинстві двори відігравали особливу роль у нашому житті. Вони об’єднували, тут проводили спільні свята. Це було щось таке страшенно миле, і за цим можна відчувати ностальгію. Я була тут на 600-ліття міста, знаю, як тодішній міський голова, якому завдячуємо і Муніципальною бібліотекою, хотів зробити свято якнайкраще, і як бракувало на це обіцяних коштів, і як в останній момент садовили ті дерева на Кобилянській, і фарбували ті фасади – косметично… Але якщо є у владі люди, які по-справжньому цим переймаються, то треба, щоб вони мали і можливості.

Про це зараз і говорити не випадає. Але якщо любити по-справжньому місто, відчувати отой пуповинний зв’язок, то може й можна дещо. Бо якісь бувають втрати геть незрозумілі і нелогічні. І що то за люди, які викидають те, що не лише можна було, а й треба було зберегти…

Якщо вийти з університету, наліво в бік парку (колись звався парк Шевченка) – можна шукати і знайти той будинок, де виростав Петер Демант. Дуже гарний куточок, гарні вілли, таке воно промовисте і теж варте кращої долі. Але особливо вражає, що площадка, на якій випускники шкіл традиційно завершували випускний бал і з якої для відкривалася панорама сходу сонця – уже геть заросла і втратила свою унікальність. А небагато ж треба й зусиль, аби вона була, аби залишалася тяглість традиції».

Вілли як візитівка

«Є дуже гарні чернівецькі будинки, старі одноповерхові вілли, з підвальними віконцями внизу, цокольними поверхами, з ліпниною, маскаронами, – захоплюється Елеонора Соловей. – Це є певною візитівкою Чернівців, як і модерн румунських часів.

На вулиці Українській, та і на багатьох інших є такі будинки – і вони здебільшого у плачевному стані. Облуплені і занедбані. Як цим самим людям байдуже, як їхнє житло виглядає ззовні? Адже воно тепер приватизоване, чиясь власність. Все впирається в кошти, матеріали, витрати.

Кружляю довкола резиденції. Чудовий будинок у сквері, такий добротний. А у вишуканій «розетці» над входом – уламки вибитого скла. Мені здається, якби я там жила – уже би власним коштом це зробила, але б не стерпіла, щоб так було. Загадкова річ – людська байдужість.

Багато за чим сумно. Посиділа на лавці на Центральній площі. Згадувала, що за мною була книгарня, і переді мною, і ще – де «Кобзар»… У традиціях міста були книгарні. І страшенно хотілось би, щоби все полишалося. На розі Кобилянської і Кохановського (колишня Лєрмонтова) колись був магазин подарунків. І хай би собі був! Нема…»

Спогади і відчуття заборгованості

«Я росла на вулиці Гонти, потім ми переїхали на колишню Воровського (тепер це вул. Добрянського). Вчилася в кількох школах – на розі Шевченка і Головної, згодом – на розі Кафедральної і Головної, а потім побудували нову школу, де я вчилася з 5 класу і закінчила її – 32-гу. До неї ведуть такі гарні сходи. Вона нам дуже подобалася, була новенькою, пахла фарбою, мала просторі кабінети, – усміхається спогадам Елеонора Степанівна. – Її дах з черепиці з візерунком перегукувався з Резиденцією, і це була дуже гарна ідея. Дуже тепло згадую багатьох учителів,  маю відчуття заборгованості перед ними і перед школою.

Там був хороший такий куточок міста, де жило чимало єврейської бідноти.  А у п’ятничні вечори, після заходу сонця запалювалися суботні свічки, закривали віконниці, а крізь щілини все одно було видно вогники свічок. Влаштовували дітям дні народження, на які приходив і весь свій двір, і діти з сусідніх будинків.

Маю один докірливий спогад. Якось на урок до нас до школи (№2 – авт.) прийшли якісь люди і спитали: «А правда, діти, вам дзвони заважають вчитися?» І ми хором відповіли: «Прааавда!» Після того Свято-Духівський собор закрили. І хоч зрозуміло, що не ми, діти, приймали чи впливали на прийняття того рішення, а досі прикро. Тож чудово, що відкрили церкви, які раніше були закриті. На роботу я ходила повз вірменський собор. Він стояв пусткою, зачинений, руйнувався – там був склад кінопрокату. А тепер він живий, тут відбуваються концерти, і такі речі дуже тішать. Пам’ятаю ще діючою церкву на Руській (греко-католицьку – авт.). Лазні  на Турецькій площі. Повертаючись з лазні, заходили до церкви на вечірню. Згодом дуже скоро її закрили, і вже до самого мого від’їзду вона була закрита. Тепер – діюча.

Страшенно люблю ту церкву, яка примикає до філфаку. Ми ж ходили повз неї, закриту, щодня. Уже пізніше там встановили ЕОМ, і думаю, це було на краще – адже завдяки цьому дотримувалися температурного режиму і вдалося уникнути цвілі, грибка, іншої шкоди.

Люблю колишній університетський актовий зал, де відбувалися університетські урочистості. Любилася мені та споруда, хоч і не знала про її історію. Та вочевидь, окрім знань, існує й те, що відчуваєш на енергетичному рівні. Тож лише недавно прочитала спогади про це приміщення чернівецького режисера єврейського театру Михайла Лоєва, якого, до речі, пам’ятаю – він  часом приносив свої матеріали на теми театру до газети. Прикро, що університет втратив цей зал, і що довгий час він занепадав і руйнувався просто замкнений. Але втішно, що хтось дав тому лад – хоч і не університет.

 «Збереження спадщини – це питання культури»                                                                         

Елеонора Соловей – підготувала перше повне видання творів Володимира Свідзінського – витонченого українського поета, талановитого перекладача, життя якого трагічно обірвалося у вогні сталінських репресій. Народжений на Поділлі, поет мав тривалий життєвий і творчий період у близькому до Чернівців Кам’янці-Подільському. Елеонора Степанівна, яка взялася зібрати, впорядкувати, фактично відродити його творчий доробок, мала нагоду побувати і в його рідній Тиврівській бурсі (духовному училищі), і відчути енергетику кам’янець-подільських будівель, де поет провів найщасливіші роки свого життя. І скрізь розуміла те, що усвідомлює стосовно Чернівців: збереження спадщини – це питання культури народу.

«Ми були у селі, де народився Свідзінський, у  Тиврові, де він закінчив бурсу. Бачила світлини цього приміщення, коли воно ще мало автентичний вигляд. Зараз новий директор – з гарних міркувань, звісно – поміняв вікна в ній, і будова вже втратила… – скрушно зауважує. – А всередині є ще куточки, які я фотографувала і мала відчуття, що вони такі і були, такими їх бачив Свідзінський. Це нам потрібно зберігати – під наглядом фахівців, консультуючись. Нам треба вчитися в прибалтів, у чехів, переймати досвід у європейців. Та й у нас ніби ніхто не проти, але зразу спитають: а де на те взяти кошти?

Маємо такі архітектурі дива, як резиденція, театр, Театральна площа, всі будівлі на ній, філармонія, яку я надзвичайно люблю. З її легендарними особистостями – як Пінкус Абрамович Фалік, незмінний адміністратор, при якому змінилася дюжина директорів, а в пам’яті залишився саме він. Я писала про це у своєму спогаді про Анатолія Добрянського: на запрошення Фаліка сюди приїздили такі закордонні музиканти, у концертний маршрут яких потрапляли хіба що Москва, Ленінград і Чернівці… Про Фаліка й інших легендарних чернівчан гарно писав покійний Семен Цидельковський. Гарно, але мало. Вони вартують детальних спогадів, це частина історії міста – дружина Фаліка, актриса Сіді Таль, той же Михайло Лоєв.

У часи мого дитинства і юності працювала народна оперна студія при Будинку культури текстильників. Її очолювала концертмейстер Роднянська – мати російського літературного критика Ірини Роднянської (Олексій Роднянський, один із засновників каналу 1+1, її племінник).  Боюся, що через деякий час цього ніхто вже не знатиме. Хотілось би, щоб це краєзнавство – літературне і літературно-мистецьке – розвивалося, поки ще є ті, хто пам’ятають.

Скромна англійська і кніксени

«Деякі концерти пам’ятаю зі студентських років, – розповідає співрозмовниця. – Якось приїздив хор американського коледжу Оберлін. В Будинку офіцерів – найбільшому залі Чернівців – був його тріумфальний концерт. А потім ми показували гостям-студентам місто – зі своєю скромною англійською… То був результат специфічного викладання іноземних мов для людей, які жили в закритому суспільстві.

Іншим разом був концерт приїжджого симфонічного оркестру, і гарні студентки вручали їм квіти після виступу. Одній з них музикант поцілував руку, а вона у відповідь зробила справжній кніксен, і зал ахнув – у Чернівцях, де такий знак вдячності мав би бути чимось звичайним і буденним. Дуже швидко втратилося те шляхетне, що формувалося поколіннями.

У Москві, де я вчилася в аспірантурі, адаптувалася важкувато: «домашній» дитині таки непросто було освоїтися в незвичайному – богемному, «екзотичному»  – гуртожитку. Але молодість більш адаптивна. Тож була в мене потім своя Москва. Я отримала колосальні можливості для набування вишколу, професійного і особистісного кшталтування. Але зуміла цим скористатися лише завдяки тому, що виросла в Чернівцях. Знаю, що закінчила добрий вуз, який не був провінційним, і ще до Москви вже мала потребу в театрах, в концертах: не була ні новачком, ні неофітом у цьому».

Змінилися шляхи і траєкторії. Але певні зв’язки залишилися

«Маю до Чернівців окремі сантименти, і почуття вдячності, і прив’язаності, – зізнається Елеонора Степанівна. – При зустрічах, розмовах з однокурсницями відчуваю «плин часу». Коли про когось розповідають, питають: «Знаєш його?» – виявляється, вже не знаю. Багато що змінилося. Виросли нові люди, змінили попередніх на посадах, у колективах, змінилися шляхи і траєкторії. Але місто залишається для мене важливим, посутнім, моїм.

Маю багато книжок про Чернівці: і сама купувала з різних нагод, і отримувала в подарунок – від Василя Селезінки, Богдана Мельничука… Згадую Чернівці у своїх текстах. Нова книжка – «Притча про поетів» – це не є книга про Чернівці, але місто там присутнє. І Чернівці «наздоганяли» мене далеко за своїми межами.

На презентації книжки в бібліотеці ім. А.Добрянського зустрілася з моєю вихованкою (багато років  викладала літературу в театральному інституті ім. Карпенка-Карого) Оксаною Савчук із дуету «Писанка». Вона ще тоді запала мені в душу – такий собі «сонячний зайчик», сонячність якого не змінилася ні за час навчання в інституті, ні за подальші творчі роки. Чернівецька журналістка Ірина Вишневська – також моя вихованка, тісно пов’язані з Чернівцями колишній міністр культури Василь Вовкун і актриса Лідія Жук – також мої студенти.

«Мені подобалося, як одягалися мої вчительки»

«Манера вдягатися у провінції завжди вирізняється: тут одягові надають більше значення, вдягаються ретельніше, бо всі всіх знають, – усміхається пані Елеонора у відповідь на запитання. – Точно вам можу сказати, що в столиці це вже вільніше, трохи більш «розхристано». Тому сюди я збираюся завжди дуже ретельно.  Навчила і викладацька робота: вона  зобов’язує. Як і статус, вік. Чим старша, тим ретельніше, уважніше до цього треба ставитися. Це пізнається тільки дослідним шляхом.

Загалом мені подобалося, як одягалися мої вчительки. Хоча то була доба, коли дуже було складно щось роздобути. До речі, коли впорядковувала книжку «Анатолій Добрянський. Листи до матері», зауважувала, що часом у тих листах йдеться і про таке: Анатолій Миколайович хвалиться тим, що вдалося дістати, або дякує за те, що мама для нього роздобула. І це було в Чернівцях, де свого часу багато хто виїхав за кордон і люди отримували звідти посилки! Тобто тут  можна було не лише бачити, а часом навіть і купити гарні речі. Був «товчок», зберігалися й традиції, втіленням яких були вишукано вдягнені старші пані в капелюшках і рукавичках.

Зараз усі зазнають впливу попси. Маю враження зі своїх поїздок в Молдову (Бричанський район): у них дуже великий вплив Росії, російського телебачення,  і я абсолютно впевнена, що ця попсовість і весь процес «опопсіння» – звідти. І йдеться, звісно, не лише про одяг.

Здається, раніше більше дбали про смак, різнобічний розвиток, відчували потребу в цьому. Пам’ятаю університетські курси професора Пулинця про образотворче мистецтво – це суттєво впливало на молодих людей… Зараз же студенти навіть дуже гарних вузів, добираючи ілюстрації до робіт, беруть з інтернету якісь солодкаві кічові картинки. А це впливає і на те, як вони вдягаються, і які в них пріоритети. Не знаю, як цьому протидіяти. Але впевнена, що про це треба дбати – тим більше там, де навіть і «стіни допомагають». От хоч би чернівецькі печі, старовинні кахлі, як ось тут, в бібліотеці. Відчуваєш, що тут має бути добрий смак, тому що він тут здавна був».

Регіон де люди з історичного досвіду і спадку «більш одностайні»

Елеонора Соловей – член ПЕН-клубу, міжнародної неурядової організації, яка об’єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів. «Це ще один із шляхів культурної глобалізації, інтеграції, – пояснює Елеонора Степанівна. – Основна функція його і його українського центру – це реакція письменницької спільноти на якісь події, протести-заяви-відозви, коли в цьому виникає необхідність, донесення правди про ті чи інші події, намагання вплинути на стан речей. Це дуже важливо. Іноді здається, що ефект від того не надто значний, а іноді його можна добре бачити й чути. Парадокс у тому, що ми всі перебільшували міру своєї поінформованості. А війна яскраво продемонструвала, які є можливості дезінформування і маніпуляцій. Тож є потреба, аби саме  міжнародна організація апелювала до світової громадськості, до письменників. І вона робить все, що може. Нещодавно ми зустрічалися у форматі дискусії про культурну дипломатію, представники 5 країн. Зійшлися на невтішному: попереду важкі часи. Тим важливіше чинити протидію цьому, бути конструктивними і просто щось робити. Все-таки не опускати руки.

Адже, наприклад, у Чернівцях тільки так здається, що нічого не відбувається. Я гортала місцеві газети – місто резонує на події. Молоді науковці-філологи розповідали, що поховали вже двох їхніх однокурсників, загиблих на війні. У газетах і на дошках оголошень бачила  повідомлення, куди звертатися прибулим з фронту бійцям за психологічною допомогою. І такі оголошення анітрохи не дивують. Ще десь бачила оголошення про тепловізор – все зрозуміло, жодних питань не виникає. Оксана Савчук трохи раніше пішла з нашої презентації – бо поспішала на благодійний концерт «Писанки»… Чернівці – це частинка країни. Той регіон, де люди з історичного досвіду, спадку свого досить адекватно все сприймають і розуміють –краще, аніж в Центральній Україні, більш одностайно. Хоча дуже дорогою ціною нам це дається»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Елеонори СОЛОВЕЙ: «машина часу», відчуття заборгованості, суботні свічки у щілинах віконниць, «культурні гнізда», парадОва вулиця і засади професійного і особистісного кшталтування і резонування у світ спершу з'явиться на Медіа-Версії.