Чернівчани та гості міста знову отримали можливість долучитися до кращих зразків угорського мистецтва.  23 січня у залі Чернівецького художнього музею урочисто відкрито виставку знаменитого угорського художника, Мікси Рота (1865-1944), майстра вітражів,  які прикрашають державні установи та заклади культури у Будапешті, низці міст Європи й навіть Мексики.В нинішній експозиції понад 70 фотоілюстрацій шедевральних робіт угорського майстра, зазначив у вступному слові фахівець музею, голова Угорського культурного товариства у Чернівцях Альберт Комарі. Якісні фотографії дають можливість повною мірою насолодитися сюжетами й барвами скляних картин чудового угорського майстра.

Виставку вдалося організувати завдяки спільним зусиллям як угорської, так і української сторін, відтак серед почесних гостей був Генеральний консул консульства Угорщини в Ужгороді Йожеф Бугайло.

Виставка Мікси Рота вже експонувалася в Ужгороді, Львові, Івано-Франківську, а в Чернівцях триватиме до 10-го лютого.

Василь ГЕЙНІШ, член НСЖУ

Запис Сонячні барви вітражних вікон спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Воєнні роки

– Народився в місті Лодейне Поле під Ленінградом. На батька прийшла похоронка, мати залишилася сама з трьома дітьми на руках. Пізніше ми дізналися, що насправді він живий, лежав поранений з відірваною ступнею в снігу близько трьох днів… Уже після війни я розшукав батька в одному з госпіталів.

Портрет у юності

– Від самого дитинства їздив Радянським Союзом. Де тільки не бував. До школи пішов у Сибіру, куди сім’ю вислали під час війни. Згодом переїхали до Полтавської області. В Білорусі мене віддали до дитбудинку. Школу закінчив уже на Вінниччині…

Після сьомого класу поїхав до Києва поступати в художнє училище при Лаврі. Але там був невеличкий набір. Та ще вступало багато демобілізованих фронтовиків: їх брали у першу чергу. І я не пройшов за конкурсом, хоча й успішно склав всі іспити. Відтак мені вручили документ, з яким я міг поступати до будь-якого художнього училища. Тож приїхав до Чернівців, де було відоме на всю Україну училище №5. Приходжу з документами, а мені кажуть: у нас набір закінчився! І я поїхав вчитися до Ленінграда. Вступив, але не закінчив, бо тяжко захворів. Повернувся до Чернівців, зустрів дружину, то так тут і залишився. З нею поїхав у село Рідківці, працювали разом у школі: вона викладала математику, а я – малювання. Там же й закінчив вечірню школу.

Олівець і пензель не пересваряться

– Хист до малювання проявився ще в школі, у 10-11 років, коли вчителька малювання поставила мені п’ятірку з плюсом. Після того однокласники почали просити, щоби я їм щось намалював. Від того все і почалося.

Після закінчення десятого класу вечірньої школи став студентом Львівського поліграфічного інституту.  У нас були дуже хороші викладачі. Наприклад, талановитий художник-графік Василь Касьян. Він одразу сказав, щоби ми фарби та пензлі до рук не брали, малювали олівцем на папері, бо це згодиться нам у видавничий справі. Отак я й став художником-графіком. Хоча й не розділяю графіку та живопис. Роблю і те, й інше.

Газетні будні та… Євген Євтушенко

– Близько 15 років я працював художньо-технічним редактором в Управлінні по пресі Чернівецької обласної ради. А потім тодішній художник газети «Радянська Буковина» Михайло Молдаван запросив мене до себе. Сказав: «Кращого художника, ніж ти, знайти не зможу». І я погодився.

У «Радянській Буковині» я розробляв макет газети, малював ілюстрації до статей, карикатури до фельєтонів, ретушував фотографії. Адже «фотошопа» тоді не було. А потім і сам захопився фотографією. До мене ще й донині звертаються журналісти і просять ту чи іншу фотографію. Усім допомагаю із задоволенням. Такий у мене принцип. Бувало, приходить фотокор до редактора і показує фото, а той йому каже: «Чому таке темне фото? Не підходить, йди переробляй!». А фотографію треба здати уже в цей номер. От і підходить до мене бідолаха й каже: «Рудольфе, допоможи». Ну, я беру те фото і ретушую.

Паралельно виготовляв концертні афіші для ВІА «Карпати», Назарія Яремчука та інших відомих буковинських виконавців. Оформляв книги багатьом відомим письменникам та поетам, наприклад, Тамарі Севернюк, Євгенові Євтушенку… До речі, Євтушенку я подарував дві свої картини. Одну, що намалював 50 років тому, подарував на 50-річчя, кажу: «Їй теж 50 років». А другу – на 70-річчя.

Одна з книг, над якою я працював, – спогади в’язнів концтаборів, розійшлась по найбільшим бібліотекам світу. Мені навіть після того прийшла подяка з Бібліотеки Конгресу США.

Вербовий період

– Чому я малюю вербу? Тому що вона має гарну скульптурну будову. А я, як графік, це чудово бачу. До того ж мені просто подобається верба. Це дерево з надзвичайно величезною життєвою силою: скільки його не ламай, скільки не нищ – все одно виживе. У мене є багато різних пейзажів. Але вербу малювати – набагато приємніше.

Поза майстернею

– Люблю подорожувати. Часто їду в Карпати. Інколи телефоную друзям-художникам: «Сьогодні гарна погода. Гайда малювати!» Беремо етюдники і виходимо на природу.

А ще я захоплююсь збором цілющих рослин. Заохотила до цього мене донька, вона чудовий фітотерапевт. Зараз у моїй шафі близько 300 банок з лікувальними травами,  і я знаю, в чому кожна з них помічна.

Нині працюю над музейними експонатами, реконструюючи їх, готую експозиції. Продавати картини не ставлю за мету, працюю для душі. Як художник, я просто зображую красу. Бо інакше не можу…

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Шкіци життя Рудольфа Лекалова спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це справді неймовірно й дивовижно: книга «Етюди про Олену Михайленко, художника, друга, колегу, маму, дружину», яка побачила світ цими днями, – світла, легка з різнобарвними сторінками та метеликами на них… Тримаєш її в руках і – хочеться жити, творити, радіти, літати.

… «Я вдячний Господу за 1 мільярд і 300 мільйонів щасливих секунд, які ми прожили разом, а син – за надзвичайну маму, друга, порадника і захисника», – пише Валерій Михайленко, чоловік Олени Миколаївни, науковець, педагог.

На похороні дружини він зізнався, що ті 5 років, які вони прожили після її операції та ампутації ніг, зовсім не були для нього важким випробуванням. Бо хіба може бути життя з коханою людиною випробуванням? Навпаки, доля подарувала йому ще 5 років з коханою…

Додам лише, що ні чоловік, ні син, ні друзі та учні не вважали художницю інвалідом. Зрештою, вона й далі жила й творила так, нібито нічого не сталося. Духовна міць та внутрішня сила й багатство цієї тендітної жінки вражали всіх, хто спілкувався з нею.  Серед них – і колишня наша журналістка Емма Антонюк, яка підготувала інтерв’ю з  художницею до відкриття її виставки, присвяченої 60-літтю мисткині. Було це у січні 2011 року.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Жінка, що несе у собі… світло!

Олена Михайленко

Ті, хто бачив гобелени Олени Михайленко, знають про існування паралельного світу, сповненого тепла й любові. Світу, який художниця відкриває через власне мистецтво. Якщо ви досі не бачили робіт пані Олени – ви багато втратили, але я спробую познайомити вас із цією художницею – найсвітлішою людиною з усіх, із ким мені доводилося колись спілкуватися.

Є особистості, про які важко писати, – через побоювання неправильно передати їхній унікальний образ. Це особливі люди, які при спілкуванні випромінюють дуже багато позитивної енергії, яку неможливо передати словом. Її можна лише відчути. Саме до таких належить пані Олена…

Тож, яка вона, ця геніальна художниця?

Щира

Олена Михайленко багато посміхається. Це відчувається навіть у телефонних розмовах. Відтак, зустрівшись із художницею, я вже приблизно уявляла, яка вона у спілкуванні. Від перших хвилин діалогу миттєво зникли будь-які бар’єри, дискомфорт, потреба підбирати слова, – що часто трапляється при знайомстві зі старшими, успішними людьми. Ця жінка щиро й невимушено створює навколо себе приємну атмосферу. Певне, тому до неї притягується молодь: пані Олена – керівниця творчої майстерні «Арт-студія», де займаються талановиті юнаки та юначки.

Працелюбна

Спочатку я спробувала уявити ритм життя й будні художниці. Тож перш за все, запитала, як вона їх проводить. Склалося враження, що в житті мисткині не має місця для рутини: суцільні заняття-виставки-навчання:

– Хіба комусь цікаві мої будні? (сміється). Я багато працюю – це моє основне заняття, – зізналася художниця. – Вже третій рік поспіль (і так було аж до смерті – ред.) у Фінансовій академії і в Художньому музеї відбуваються різноманітні виставки студійців, яких я навчаю. Арт-студійці – це талановиті люди різного віку, з якими я проводжу творчу, виховну, пізнавальну роботу… Це важко описати якимсь одним словом. Загалом акцентую увагу на їхньому розвитку і досягненнях у мистецтві. Роботи моїх учнів з успіхом експонувалися в різних країнах світу – Данії, Франції, Румунії, Польщі тощо… Нині заклопотана організацією своєї ювілейної виставки, а це – дуже кропітка і важка робота…

Творча

– Звідки беруться сюжети та ідеї робіт? Я сама по собі ідейна (сміється)… Все в мені, всередині… Моє натхнення – це особливий настрій, якась деталь, яку я відшукую в собі і відтворюю, розвиваю, відкриваю через власні роботи. На моє розуміння мистецтва серйозно вплинули подорожі. Найяскравіші враження залишились після Сходу – Японії, Шрі-Ланки, Індії…

Я займаюся прикладним мистецтвом: спочатку створювала гобелени, а  останніми роками розвиваю авторську техніку.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець,про творчий шлях О.Михайленко

Витяг з етюду «Поруч із нею я почувалася щасливою»:

«Уперше її творчість відкрилася мені під час роботи над каталогом виставки художниці 1990 року. У її творчому доробку вже тоді були цікаві серії гобеленів-картин, які тяжіли до пейзажу, натюрморту та фігуративних зображень.

Подальший творчий поступ вирізняли експресія кольору та різноманітність фактур. Прикметними у персональній виставці 1996 року видавалися оригінальні прийоми стилізації, які знайшли свій яскравий розвиток у творах наступного періоду. Її композиції дедалі відчутніше випромінювали потужну життєву енергію. І це стало найяскравішою ознакою творчості Олени Михайленко.

До персональної виставки 2001 року художниця підготувала серію гобеленів, виконаних у техніці аплікації. Вона майстерно розширила рамки і можливості сучасного гобелена, професійно використовуючи специфіку текстилю як мову творчості. Видається, саме тому вона знайшла цікаве вирішення віддавна улюбленої теми співіснування трьох стихій: Космосу, Землі і Води. Слід зазначити, що нову реальність творила у піднесено-мажорних інтонаціях.

Її захоплює не лише царина екзотичних космічних метаморфоз, а й могутня вітальна сила природи Землі. Уособленням земного життя стали зображення дерев у гобеленах «Зима», «Осінь», «Весна», «Літо» (серія «Пори року»). Ці роботи об’єднує виразна декоративність, майстерно акцентована співзвучністю умовної стилізованої форми та алегоричного зображення.

Творчість подальших років позначена відкритістю до нових текстильних ідеяй. Художниця залюбки, дедалі все сміливіше, з блискучою майстерністю створює виразні декоративні композиції, працюючи з різноманітними фактурами та ефектами. 2005 року творчий ресурс Олени Михайленко збагатився новим напрямком – мистецтвом волокна.

2008-ий став для Олени роком драматичних і невимовно страшних життєвих потрясінь. Але її фантастична спрага життя та потужний творчий потенціал перемогли. Всупереч усьому, у мисткині відкрилося нове дихання. Вона працює й майстерно експериментує, увиразнюючи структуру композицій, розробляючи прийоми авторської техніки: використовує фактури найтонших натуральних волокон різного походження, фрагментів тканин, паперу, витинанки тощо. До цього своєрідного декоративного колажу вводить елементи образотворчості, збагачуючи його відчуттям простору і руху. В результаті народжувались такі потужні й вишукані за образною виразністю композиції, як «Ангели Різдва», «Лісовий ангел», «Благодать» або глибоко символічний образ гірської Буковини «Очима ночі. Буковина». Тоді ж з’явилися чарівні композиції серії на тему легендарних міст світу («Венеція», «Барселона» тощо) і, наприклад, такий  чуттєво-емоційний твір як «Народження вітру».

Упевнена в собі

– Чи довго шукала себе та коли зрозуміла, що знайшла? Та я малювала змалку. Про те, що працюватиму в мистецтві, знала завжди. Ніколи не виникало сумнівів стосовно життєвого шляху. І хоча мої батьки – лікарі, вони ніколи не змушували мене продовжувати їхню справу. Тож я вступила до педагогічного інституту, де здобула фах «викладач малюнка й живопису».

Закохана

– Як сім’я ставиться до моєї відданості мистецтву? Ду-у-уже позитивно! Чоловік і син – мої найкращі друзі! Вони завжди мене підтримують, вислуховують, іноді радять… Я дуже люблю свою сім’ю! Нині мій син Максим працює журналістом у Києві. На щастя, він часто приїжджає додому. Максим дуже талановитий і знаний у журналістських і політологічних колах фахівець. Ми ним пишаємося.

Я не виховувала сина ні батогом, ні пряником. І суворою матір’ю назвати мене не можна. Я швидше лояльна. Річ у тім, що в нашій сім’ї завжди панують позитив і взаєморозуміння…

А щодо секрету сімейного щастя, то його немає! Люди повинні просто розуміти одне одного. Все дуже просто і водночас індивідуально…

Щаслива!!!

– О-о-о, так, у мене багато друзів. Тобто є чимало людей, яких я можу назвати справжніми друзями! Вони завжди поряд, я люблю, коли вони приходять у гості або телефонують. Ці люди часто допомагають мені в організації експозицій… Я дуже щаслива людина!!!

P.S. Щаслива, оптимістична, працьовита та успішна Олена Михайленко – яскравий приклад правильного ставлення до життя. Ті, хто досі не знав художницю, навіть і припустити не можуть, що життя її – дуже складне: через хворобу пані Олена 2008-го втратила ноги. І, незважаючи на такий поворот долі, найздоровіші і найуспішніші можуть повчитися в неї життєрадісності та оптимізму!

Емма АНТОНЮК, «Версії»

Усі твори Олени Михайленко можна буде невдовзі побачити у каталозі її робіт, який готують до друку чоловік та син мисткині.

Запис Есеї про життя і щастя спершу з'явиться на Медіа-Версії.