Мені подобаються жінки. Мені подобаються жінки, які виходять з кола «три К» та змінюють суспільство. Продовжую знайомити вас з жінками які підкорили моє серце і стали моїми героїнями. Одразу попереджаю: мої героїні – наркозалежні
Наталія Карагашова

Тим, хто вважає, що тема наркозалежності їх не стосується, буде просто цікаво прочитати добре написаний текст. А ще позбавитися чергової «сліпої плями» в усвідомленні реальності. В житті є так, як написала Наталя. Саме тому я наводжу написане без купюр, правки та скорочень.
Знайомтесь, Наталя Карагашова, параюристка та координаторка параюристок Всеукраїнської організації жінок, які живуть з наркозалежністю «ВОНА»:
Коли я почала змінювати життя на краще? Я навіть не знаю, чи почала…

Я пам’ятаю момент, коли я усвідомила, що я «раба лампи»… Це був ранок. Моя дитина прокинулась радісною та щасливою, почала гратися та веселитись, а я в цей час тремтіла холодним та липким тремтінням хворої людини. Я відчувала, як болить кожна кістка з мого скелету, мене нудило та сльози текли з очей… Я ледве підвелася з ліжка, щоб нагодувати доньку. Далі я робила тільки те, що б дозволило мені почати відчувати себе здоровою та повною сил – шукала ліки…

Це тривало багато років. Іноді, коли вдавалось налагодити поставки маку, мені знов починало здаватись, що я можу контролювати процес. Але обов’язково траплялось так, що я розуміла: в мене є хазяїн, волю якого я виконую кожного дня, заради того, щоб просто відчувати себе живою… Чи майже живою… Довгі роки бігу по колу: знайти гроші > знайти ліки (саме так в нашому колі називали екстракт опію, який надавав змогу тілу та розуму декілька годин прожити без болю) > знайти вену або спосіб доставити ліки до організму без втрат > прожити декілька годин без болю > та знов спочатку. Ви правильно розумієте – їжа зовсім не входила в обов’язковий до виконання список…

Я дуже хотіла бути вільною. Дуже хотіла прокидатися не від болю, нудоти та ознобу. Я дуже хотіла витрачати гроші на себе та на свою дитину. Я дуже хотіла знов бачити в дзеркалі красиву жінку, якою була до… Я дуже хотіла мріяти та радіти життю. Тому я час  від часу приходила до батьків та казала: «Допоможіть мені… Я згодна на все, аби позбутися цього тягаря». Батьки підключали усі можливості задля того, щоб вилікувати мене. Які тільки процедури мені не робили… Але лікарі лікували тільки тіло, позбавляючи мене фізичної залежності. Психічна ж залишалася. І щоразу, не розуміючи як, моє відновлене тіло приводило мене туди, де я могла отримати «еліксир щастя». Щастя на дози… І кожного разу я розуміла, що  «лампа» нікуди не поділася. Що її хтось потирає задля виклику безвольної мене.

Ми з батьками зверталися в різні клініки. Нічого не давало результату. Моя воля була поневолена. І зрештою мене посадили у в’язницю за зберігання наркотиків. Я отримала три роки загального режиму. Декілька місяців я сприймала строк як пригоду. Та навіть не сумнівалася, що, як тільки отримаю свободу, одразу піду до друзів-торчків. Я так і казала: «Я кололась, колюсь та колотись буду». Пройшло трохи часу. Мене перевели до зони. Це дуже дивно, але саме в зоні я вперше була повністю щасливою. Чому саме? Як це можливо? Дуже просто. В зоні працюють цілком зрозумілі правила. Головне їх вивчити, а далі вибір за тобою, як жити. Ти чітко визнаєш зв’язок між діями та наслідками. І ти раптом розумієш, що можеш бути хазяйкою свого життя. Так минуло декілька місяців та наблизилось довгострокове побачення з рідними. Я знала, що прийде мама та приведе мою доньку.

Описати щастя від обіймів з донькою важко, але це було саме щастя. Перший день побачення ми раділи. Другий день був наповнений тривожного очікування кінця побачення. Третій день це були безперервні ридання… Мені навіть зараз важко згадувати свій стан, коли мене вели назад до загону. Саме тоді я зрозуміла, що у в’язницю більше ніколи не сяду. Гадаю, що саме в цей час щось змінилось в моєму мозку. Я не скажу, що я зреклася вживання, ні. Але щось змінилося. Пам’ятаю день, коли була комісія з УДО. І суддя казала: «Ти зараз повернешся до того ж самого середовища, де кожний другий з твоїх друзів вживає. Ти дуже швидко опинишся в нас знов. Тобі не можна на УДО…»

Мені дозволили УДО з умовою двох років нагляду. Дома мене чекала донька. Життя змінилося. Я влаштувалась на роботу та почала навчатись жити, як звичайна людина. Єдине, чим я й досі відрізнялась, це тим, що не мала змоги відмовитись від наркотиків. Хоча я вже не шукала їх, вони знаходили мене доволі часто. Саме в ці часи з екранів усіх телевізорів почали розповідати про СНІД – «чуму XX сторіччя». Я слухала, лякалась. Але це було якось далеко. В телевізорі… Та й я ж вживала набагато рідше, ніж раніше. Класичне заперечення та торг.

Пройшов рік. Я продовжувала бути красивою жінкою, матір’ю. Та інколи я не втримувалась та приймала запрошення від деяких друзів «увірватись в ураган»… Це було доволі зрідка, але було. З собою я домовилась, що не витрачаю на наркотики грошей і це було дуже вагомим аргументом на мою користь. Одного дня я повернулася додому та застала матір в сльозах. Вона повідомила мені, що батька забрала швидка з різким болем у голові. Наступного дня, коли я побачила батька в лікарні, я одразу все зрозуміла. І саме це стало для мене тригером. Одразу з лікарні я поїхала до бариги. Я пам’ятаю цей укол, нібито це було вчора:

– В тебе є одноразовий шприц?

– Ні, є тільки мій. Можна збігати в аптеку…

– Давай твій…

Через півроку я потрапила до лікарні з сепсисом і в мене діагностували ВІЛ. Я вважаю, що мені дуже пощастило з лікарем. Він витяг мене з того світу. Буквально. Це був Лікар з великої літери. Йому не важливо було те, що я активна споживачка ін’єкційних наркотиків. Йому було важливо мене вилікувати. Він робив для цього усе можливе. До речі, мені було так погано тоді, що я самостійно відмовилась від вживання.

Але траплялися й дива в лікарні. Наприклад, медсестра в космічному екіпіруванні, щоб не заразитись від мене, раптом віддала моїй дитині систему для крапельниці, яку за хвилину зняла з мене… Може вона не знала шляхів передачі? Хтозна?

Одного разу я помітила, що мої друзі перестали до мене приходити. Я питала в мами. Вона нічого не знала. Мені було цікаво та я додзвонилась до одного з друзів. І він сказав мені, що коли вони виходили від мене, до них підійшла лікарка з того ж відділення, де я лікувалась, і сказала, що я наркоманка і в мене ВІЛ. Так я вперше зіткнулася з розголошенням статусу. Не знаю, чи то параюристка прокинулась в мені, але я тоді пішла до завідувача відділенням та поскаржилась на дії лікарки. Після термінової планерки увесь медперсонал нібито надягнув «покерфейс». Кажу ж, пощастило мені з лікарем! Не тільки талановитий лікар, а ще й небайдужа людина!

Але після встановленого діагнозу мені потрібно було перевестись до відділення токсикології крові. Тоді саме це відділення займалось лікуванням людей з ВІЛ. Ми з мамою поїхали розмовляти з завідувачкою цього відділення. Я пам’ятаю чи не кожне слово, що говорила тоді завідувачка відділенням, першим питанням якої було, чи є гроші в сім’ї. Грошей особливо не було. А враховуючи місяць лікування дорогезними ліками, все було ще менш схоже на наявність коштів. І тоді пролунало питання: «Розкажи мені, з якого дива я повинна займатись лікуванням «отброса общества» та ще й безкоштовно?» Мама плакала, а мені було настільки зле, що було пофіг, як мене називають. Слова просто викарбовувались в пам’яті.

Дивно, але ВІЛ став для мене чимось типу копняка. Коли я вижила, тобто мене навіть виписали з лікарні через два с половиною місяці безперервного перебування на крапельницях та пункціях, мені так хотілося жити, що я робила для себе неймовірні речі. Як я вже казала, ще в лікарні я кинула вживати. Палити я кинула ще раніш. Я зайнялась оздоровленням себе. А через декілька років в Україні з’явилось «Зниження шкоди». Час та обставини створили професію саме для мене – соціальна працівниця, консультантка рівна – рівній. Чесно кажучи, саме на цій роботі я почувалася потрібною, знаючою професіоналкою, чиї знання та досвід важливі для інших людей та допомагають їм проживати схожі з моїми життєві ситуації.

Я вважаю, що саме ця робота допомогла мені остаточно закріпитися в тверезості. Було багато чого, робота з психотерапевтами, групи самодопомоги та навіть 28 днів у реабілітаційному центрі «12 кроків», де я чесно працювала нарівні з іншими, хоча приїхала я туди, вже перебуваючи в ремісії. Я так хотіла позбутися рабства, що дзвонила в усі дзвони. І щось таки спрацювало. Я твереза вже більше 13 років. Але я не обманююсь. Я знаю, хто я, та особливості, з якими я живу. Я працюю на благо спільноти жінок, які живуть з наркозалежністю, щоб вони могли почуватися безпечно в суспільстві, жити без проявів стигми та дискримінації, з якими наразі вони стикаються кожен день.
Висновки без ілюзій

Робота над цим матеріалом тривала від 21 липня – Дня пам’яті людей, загиблих від наркорепресій. У цей день світова спільнота згадує померлих, змінює долі живих та закликає до більш гуманної наркополитики. Кожні 54 секунди в світі помирає 1 наркозалежна людина. За рік – 585000 людей. При гуманній нарколітиці цьому можно було б запобігти.
За даними https://www.worldometers.info/uk/ , всесвітні витрати на нелегальні наркотичні засоби в цьому році на сьогодні складають $360 млрд і число змінюється з космічною швидкістю. Чи потрібно казати, що ці кошти не принесуть добра жодній людині в світі? Знову процитую Наталю: «Боротися з наркотиками – це приблизно, як боротися з буревієм чи зливою. Треба прийняти, що вони існують та вчитись жити з ними, впроваджуючи нові механізми підтримки та зменшення шкоди. Що більш захищеними будуть почуватися наркозалежні загалом і наркозалежні жінки зокрема, то більше шансів, що вони стануть дбати про своє здоров’я, будуть менш уразливими до ВІЛ та гепатитів. Тим більше людей ми повернемо життя у суспільстві.
Матеріал оприлюднено до Дня солідарності з людьми, які живуть з ВІЛ. У цей день світова спільнота вчергове голосно закликає до підтримки людей, які живуть з ВІЛ. За даними https://www.worldometers.info/uk/ у цьому році стало на 43 200 861 ВІЛ-інфікованих більше. Це число на день написання статті. Я закликаю вас перейти за посиланням і побачити актуальну кількість. А ще перевірити власний ВІЛ-статус і подумати про те, що кожна людина, незалежно від статусу та залежності, потребує поваги та підтримки. Бережіть себе і шануйтеся!

Ірина Гамбарян

Фото Ірини Гамбарян та з особистого архіву Наталії Карагашової

Запис Мої (наркозалежні) героїні. Харків’янка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З нею я познайомилася на ІІІ Національному форумі жінок, які живуть з наркозалежністю, де вона звітувала як регіональна представниця ВОНЖ «ВОНА» в Чернівецькій області До ладу ми там і не поспілкувалися. Встигли тільки домовитися щодо інтерв’ю. До речі, її звіт представив мені найбільш оптимістичний погляд на становище наркополітики в нашому регіоні.

Розкажи трошки про себе.

В.М.: Зараз я регіональна представниця Всеукраїнського об’єднання жінок, які живуть з наркозалежністю «ВОНА». Я працюю і сплачую податки, маю прекрасну сім’ю, яка мене підтримує, і я щаслива.

Та в моєму житті був ще й інший період. Зазвичай люди про таке мовчать… Була парією, «недостойною жінкою», гнаною та засуджуваною. Тому, що я вживала наркотики і була жінкою. І таким є життя тисяч жінок.

Чому вирішила займатися громадською діяльністю? Як це відбувалося?

В.М.: До того, як в нашій країні зявилася замісна підтримуюча терапія (ЗПТ), я перебувала в постійному стані страху стигми та репресій. Приєднавшись до програми, я дізналася, як можна жити по-іншому, доєдналася до спільноти однодумиць і однодумців. І, головне, зрозуміла природу своєї залежності, що допомогло мені подолати власну стигму.

Які, на твою думку, найбільші проблеми/бар’єри/перешкоди? Які ти бачиш можливі шляхи вирішення/подолання?
В.М.: Знаючи зсередини, з чим стикаються наркозалежні жінки, які асоціюються в суспільстві з абсолютним злом, я зрозуміла, що замовчування проблеми і небажання суспільства зрозуміти, що таке залежність, буде загострювати проблему вживання наркотичних речовин ще більше.

Що допомагає в роботі та просто по життю?

В.М.: Активізм та спільнота надали мені можливість вчитися, працювати та самореалізовуватись. Все це визначило мій шлях у захисті прав жінок, які живуть з наркозалежністю – навчити інших жити повним життям без постійного страху, напрацювати впевненість у власних силах та повірити, що зміни можливі.

Ми не пропагуємо наркотики. Та вони були у всі часи, є зараз і будуть в майбутньому.

Ми мінімізуємо шкоду, яку вони приносять людям. Від нас залежить це майбутнє. Воно залежить від того, який шлях вибере суспільство: репресивний, де доведено, що його ефективність дорівнює нулю та він вигідний для збагачення можновладців. Чи шлях прогресивних країн – з гуманною гнучкою наркополітикою, з доведеною ефективністю і, головне, економічно-вигідною, заснованою на дотриманні прав людини.

Наостанок прошу тебе сформулювати якесь послання, заклик до суспільства – щось таке, що обов’язково має прозвучати, те, що важливо донести до читачів та читачок.
В.М.: Зупиніть переслідування та репресії. Спробуйте зрозуміти нас, не засуджуючи. Дослухайтеся до наших аргументів та підходу прогресивних країн. Рішення лежить на поверхні. Ось тільки прогресивна наркополітика позбавить прибутку людей при владі. Та я впевнена, що наша спільнота, однодумці та однодумиці здатні змінити ситуацію. Для цього ми розвиваємося і вчимося, адвокатуємо зміни в законодавстві та в суспільній думці. Ми люди, такі ж різні, як і всі, ми не гірші за інших, просто зі своїми особливостями. І ми хочемо жити в світі, вільному від дискримінації.

Питання ставила Ірина Гамбарян
Фото: Ірина Гамбарян

Запис Мої (наркозалежні) героїні. Чернівчанка спершу з'явиться на Медіа-Версії.