Фізики впевнені, що душа не вмирає, вона залишається жити після смерті тіла, інформує 1NEWS.

Вчені з Університету Арізони заявили, що після смерті душа людини продовжує жити в квантовій реальності. Вони впевнені, що нещодавно відкритий мікроорган – мікротрубочки, які містять білок, структурний компонент клітин, утримують інформацію про квантовий стан організму на субатомному рівні, а після смерті вивільнюються.

Після загибелі органу, на думку доктора Хамероффа, квантова інформація рівномірно розсіюється у Всесвіті. Якщо ж пацієнта реанімували, вся інформація повертається на своє місце. Квантову інформацію, що зберігається в мікротрубочках, не можна повністю знищити.

Дослідники з Інституту фізики Макса Планка в Мюнхені погоджуються з цим і стверджують,  що фізичний всесвіт, у якому ми живемо – це тільки наше сприйняття. Щойно вмирає тіло, душа людини далі існує у квантовій реальності за межами матеріального світу.

Вчені вважають також, що існування душі нескінченне, відтак можна вважати, що людина не вмирає – вона перетворюється на квантове поле.

Відтак кожна людина, по суті, безсмертна.

Запис Наука і ми: Що таке безсмертя душі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Воєнні роки

– Народився в місті Лодейне Поле під Ленінградом. На батька прийшла похоронка, мати залишилася сама з трьома дітьми на руках. Пізніше ми дізналися, що насправді він живий, лежав поранений з відірваною ступнею в снігу близько трьох днів… Уже після війни я розшукав батька в одному з госпіталів.

Портрет у юності

– Від самого дитинства їздив Радянським Союзом. Де тільки не бував. До школи пішов у Сибіру, куди сім’ю вислали під час війни. Згодом переїхали до Полтавської області. В Білорусі мене віддали до дитбудинку. Школу закінчив уже на Вінниччині…

Після сьомого класу поїхав до Києва поступати в художнє училище при Лаврі. Але там був невеличкий набір. Та ще вступало багато демобілізованих фронтовиків: їх брали у першу чергу. І я не пройшов за конкурсом, хоча й успішно склав всі іспити. Відтак мені вручили документ, з яким я міг поступати до будь-якого художнього училища. Тож приїхав до Чернівців, де було відоме на всю Україну училище №5. Приходжу з документами, а мені кажуть: у нас набір закінчився! І я поїхав вчитися до Ленінграда. Вступив, але не закінчив, бо тяжко захворів. Повернувся до Чернівців, зустрів дружину, то так тут і залишився. З нею поїхав у село Рідківці, працювали разом у школі: вона викладала математику, а я – малювання. Там же й закінчив вечірню школу.

Олівець і пензель не пересваряться

– Хист до малювання проявився ще в школі, у 10-11 років, коли вчителька малювання поставила мені п’ятірку з плюсом. Після того однокласники почали просити, щоби я їм щось намалював. Від того все і почалося.

Після закінчення десятого класу вечірньої школи став студентом Львівського поліграфічного інституту.  У нас були дуже хороші викладачі. Наприклад, талановитий художник-графік Василь Касьян. Він одразу сказав, щоби ми фарби та пензлі до рук не брали, малювали олівцем на папері, бо це згодиться нам у видавничий справі. Отак я й став художником-графіком. Хоча й не розділяю графіку та живопис. Роблю і те, й інше.

Газетні будні та… Євген Євтушенко

– Близько 15 років я працював художньо-технічним редактором в Управлінні по пресі Чернівецької обласної ради. А потім тодішній художник газети «Радянська Буковина» Михайло Молдаван запросив мене до себе. Сказав: «Кращого художника, ніж ти, знайти не зможу». І я погодився.

У «Радянській Буковині» я розробляв макет газети, малював ілюстрації до статей, карикатури до фельєтонів, ретушував фотографії. Адже «фотошопа» тоді не було. А потім і сам захопився фотографією. До мене ще й донині звертаються журналісти і просять ту чи іншу фотографію. Усім допомагаю із задоволенням. Такий у мене принцип. Бувало, приходить фотокор до редактора і показує фото, а той йому каже: «Чому таке темне фото? Не підходить, йди переробляй!». А фотографію треба здати уже в цей номер. От і підходить до мене бідолаха й каже: «Рудольфе, допоможи». Ну, я беру те фото і ретушую.

Паралельно виготовляв концертні афіші для ВІА «Карпати», Назарія Яремчука та інших відомих буковинських виконавців. Оформляв книги багатьом відомим письменникам та поетам, наприклад, Тамарі Севернюк, Євгенові Євтушенку… До речі, Євтушенку я подарував дві свої картини. Одну, що намалював 50 років тому, подарував на 50-річчя, кажу: «Їй теж 50 років». А другу – на 70-річчя.

Одна з книг, над якою я працював, – спогади в’язнів концтаборів, розійшлась по найбільшим бібліотекам світу. Мені навіть після того прийшла подяка з Бібліотеки Конгресу США.

Вербовий період

– Чому я малюю вербу? Тому що вона має гарну скульптурну будову. А я, як графік, це чудово бачу. До того ж мені просто подобається верба. Це дерево з надзвичайно величезною життєвою силою: скільки його не ламай, скільки не нищ – все одно виживе. У мене є багато різних пейзажів. Але вербу малювати – набагато приємніше.

Поза майстернею

– Люблю подорожувати. Часто їду в Карпати. Інколи телефоную друзям-художникам: «Сьогодні гарна погода. Гайда малювати!» Беремо етюдники і виходимо на природу.

А ще я захоплююсь збором цілющих рослин. Заохотила до цього мене донька, вона чудовий фітотерапевт. Зараз у моїй шафі близько 300 банок з лікувальними травами,  і я знаю, в чому кожна з них помічна.

Нині працюю над музейними експонатами, реконструюючи їх, готую експозиції. Продавати картини не ставлю за мету, працюю для душі. Як художник, я просто зображую красу. Бо інакше не можу…

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Шкіци життя Рудольфа Лекалова спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Широка громадськість подробиць не знає: влада такими таємницями з нею не ділиться. Лише професор Чечетов вирішив нас трошки просвітити. Відсемафоривши своє у парламенті, він на публіку сказав, що саботують колишні «помаранчеві». Прізвищ не назвав. Але чомусь пригадалося, що на Майдані стояли не лише «полум’яні революціонери»: під завісу до них долучився й Микола Янович. Постояв поруч з Юрієм Луценком і Юлією Тимошенко.

Нині Юра сидить в чоловічій колонії, Юля – у жіночій (водночас лежачи в лікарні). Тож саботувати вони аж ніяк не можуть. Та й про які реформи йдеться? Якщо про пенсійну, то підвищення пенсійного віку для жінок жодної користі бюджету не принесло, тільки сприяло соціальній напрузі в державі. Про «реформу» медицини говорить уже той факт, що українці репродуктивного віку вимирають швидше, ніж населення найбідніших країн третього світу. А «реформи» в освіті плодять невігласів з атестатами Q дипломами, не здатних два слова написати без помилок. Якщо це реформування, то що ж тоді зветься деградацією?

Обкрадені та зубожілі українці доходять уже до межі терпіння. А тут ще Міжнародний Валютний Фонд вимагає від київських «реформаторів» помітно збільшити комунальні тарифи як умову для отримання чергової позики. Кажучи чистою «діржавной мовой» наших урядовців, нещасному народові підготовлений «новоричний підарунок». Мало того, що знову зростає податковий тиск, ще й за газ і воду споживачам доведеться платити більше. Простолюд багато, що може витримати, але зачистку своїх спорожнілих кишень – навряд чи. Недарма зарубіжні експерти прогнозують на 2013 р. серйозні соціальні потрясіння в Україні. Запобігти вибухові може тільки успішне реформування ключових сфер життя, але ж до нього влада й не підступала.

Реформи бувають успішними лише тоді, коли мають суспільну підтримку. Або здійснюються дуже швидко – доки народ розгублений – та вже невдовзі починають приносити позитивні результати для більшості. В Україні ж реформаторські балачки ведуться два десятиліття, а позитивних результатів катма. Проїдається спадщина минулого, нові ж виробництва практично не створюються. Натомість збудовані палаци високопоставлених злодіїв, банки та офіси олігархічних концернів. А ще ринки, супермаркети, готелі, сауни, розважальні центри, стадіони.  І храми, де їхні спонсори  намагаються замолити свої гріхи. Нерідко – смертні. Все, як у братів-росіян.

Але Україна не має таких запасів сировини, що дозволяють Росії жити трохи краще від нашого, так само проїдаючи створене предками. І там базікають про реформи замість їхнього проведення. Інколи складається враження: українська та російська псевдо-еліти викликали одна одну на змагання з остаточної деградації своїх держав. Утім, росіяни у більш виграшній позиції: їм вистачить грошей, щоби скупити українських горе-реформаторів з усіма їхніми бебехами. Аби потім розвалитися разом. Проте народам-сусідам такий сценарій зовсім не до душі. Вони ще скажуть своє слово. Обов’язково.

Ігор БУРКУТ

Запис Про «новорічні підарунки» від урядових саботажників спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Він обізвав мене «дурепою». Образив мене посеред площі, несподівано й несправедливо виливши на мене відро помиїв. За що? Його брутальні слова, написані чорним по білому, як чорна стріла в моїй душі. Він ще посміхається мені смайликом. Я ж хочу дати йому ляпаса, реально помститися віртуальному ніку. Мій екран світиться енергією гніву, вже не пальці, а серце стукає по клавішах.

Стоп! Треба заспокоїтися, вирівняти подих, переключитися, відійти від комп’ютера. Навіщо мені віртуальний Кіт, коли вдома є реальний, пухнастий, завжди готовий залізти мені на коліна й ласкаво потертися. Спокійно, думай про хороше! Візьми себе в руки – а краще в ноги – та надай їм наказ тікати подалі від цього інтернетного спілкування. Скільки часу витрачено в суперечках про добро й зло без реального вчинку!

Віртуальний та реальний світ. Сьогодні обидва складають наше життя, невід’ємні, як свідомість і підсвідомість. Яким з них володіємо? В обох ми народжуємося, навчаємося перших кроків, знаходимо друзів, помиляємося, дорослішаємо у бажаннях, шукаємо задоволення, потрапляємо в залежність, помираємо, натискаючи кнопку «вихід».
Коли людина каже: «Я залежу від реального світу», ви розумієте, що вона залежна від обставин життя. Коли ж говорить: «Я віртуально залежна», ви усвідомлюєте, що її залежність ґрунтується на задоволенні. Їх виділили чотири: гра, спілкування, інформація, секс. Комусь удається контролювати обидва світи, не потрапляючи в залежність, а хтось провалюється у світ віртуалу, як у воронку, що, ніби у казковому сні Аліси, пропускає тебе до Країни Чудес. Натиснув кнопку «вхід» – і полетів у чорну діру безмірного простору. Ні, віртуальний світ – це не чорна діра, це бермудський квадрат задоволення. І я не помічаю, як стаю духом комп’ютерної гри, де немає нічого реально твердого, відчутного – все умовне. У великій гамі реальних почуттів я обмежена «входом» і «виходом». Та буду чесною: щедро віддаючи душу віртуалу, я одержала багато гарних друзів, навіть коханих, і ворогів. Та доки я у бермудському квадраті віртуальних слів, світ реалу живе без мене.

В ньому немає подій, мною створених, немає картин, написаних мною, немає слів, що звучать моїм голосом. Немає результату спілкування з життям у Сонячній системі. Я навіть усвідомлюю, що віртуальний світ байдужий до мене, просто мені подобається в оточенні його духів жити ілюзією власної необхідності. Це не самотність у мережі – це задоволення в мережі, коли павутиння сплетене так вишукано, що ти не відчуваєш, як повільно заплутує тебе віртуальна пастка.

Наразі я натиснула кнопку «вихід», сіла писати ці рядки, доводячи собі, що я не дурепа, що мені вистачить мужності не сперечатися з кривдником, розгорнутися та піти в реал.

Там мені посміхаються насправді, а не формальним смайликом. Там мене реально візьмуть за руку, подарують теплі обійми, поглянуть в очі й зрозуміють. Лише в реальному житті можна збудувати дім, народити сина, посадити дерево. Віртуалу залишимо проекти, фантазії, ілюзії та мрії, нехай він рахує рейтинги успіхів і поразок. Сьогодні й зараз треба реально творити своє життя, тому що можна не встигнути: будь-якого моменту там нагорі можуть натиснути кнопку «вихід».

Анна  СКОРКО, художниця, Чернівці-Прага

Запис Бермудський… квадрат задоволення або Між двома світами спершу з'явиться на Медіа-Версії.