Незвичайний позов про розірвання шлюбу подано в рабинський суд міста Хайфи (Ізраїль). У наш вік цифрових технологій розлучення часто трапляються через віртуальне спілкування у соцмережах, знайомства в інтернеті і тому подібне. Даний позов теж пов’язаний з комп’ютерними технологіями, але він настільки нестандартний, що привернув увагу журналістів.

Чоловік, який захотів розлучитися, стверджує, що дружина кинула його заради … комп’ютерних ігор. «Всі спроби позивача поговорити з відповідачкою, долучити її до його життя і до життя його дітей закінчувалися нічим. Відповідачка прикута до комп’ютерного екрану, її апатія, повна відсутність участі в сімейному житті завдають шкоди і дітям, які жадають материнської уваги, але отримують лише байдужість і відторгнення, яке не раз доводило їх до сліз», – йдеться в позові.

За твердженням адвоката Гая Офіра, що представляє позивача, дружина вже протягом п’яти років не мала з чоловіком шлюбних стосунків, там самим завдаючи йому «фізичні та емоційні страждання».

У світлі даних обставин позивач просить рабинський суд примусити дружину згоди на розлучення і звільнити його від зобов’язань по ктубі.

Запис В Ізраїлі чоловік подав на розлучення через комп’ютерну залежність дружини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

І кожен крок лишає слід

Народився у селі Новоселиця Кельменецького району в шанованій людьми сім’ї агронома й бригадира тракторної бригади. Закінчив сільську школу, вступив до Кам’янець-Подільської аграрної академії на економічний факультет за спеціальністю «Облік та аудит». Працював за фахом на потужному підприємстві – Кам’янець-Подільському консервному заводі, де згодом очолив контрольно-ревізійну службу.

Зустрів Її – єдину, красуню-подололянку Галину, бо ж однолюб. 1998-го народили сина Назара.

Згодом сім’я переїхала до Києва, де Мирослав закінчив аспірантуру. Та замість науково-дослідного інституту аграрної економіки, куди його запросили, 25-річний перспективний економіст опинився на «малій батьківщині». У Чернівцях опановує нову для себе спеціальність машинобудівника, очоливши управління механізації тресту «Чернівцібуд». А виготовлені ними всюдихідні крани вантажопідйомністю 50 і 80 тонн закупив навіть «Трансгаз».

Пізніше виробнича практика стала в пригоді молодому підприємцю. Бо 2003 року він здав акції «Черніцібуду» й заснував власне підприємство «Сантехбудмеханізація».

За 10 років свого існування воно залишило значний слід на не тільки на карті Буковини, а й цілої України: будинки, мости, укріплення берегів, дороги, площі… І за все, що постало під керівництвом Мирослава, йому не соромно: дороги служать довго, мости не розвалюються, а комфорт у будинках та їхня якість задовольняють найвибагливіші смаки.

А почала фірма навесні 2004-го з ямкових ремонтів. Далі був напірний колектор від вул. Хотнскої до вул. Карбулицького. Саме «Сантехбудмеханізація» каналізувала Садгору, за що й понині мешканці вдячні будівельникам.

– То були дуже складні роботи, – пригадує Мирослав. – Бо натрапили на колишнє русло річки Прут. Довелося викликати водолазів. Укладку бетону робили під водою. Рішення приймали на ходу.

Якісна робота – фішка Мирослава Саєвського та його «Сантехбудмеханізації». Ще 2005 року поклали вони бруківку в низині від вул. Білоруської до вул. Синельникова, яку щороку після зими заливало водою, від чого постійно утворювалося болото. Відтоді минуло 9 років, та й досі там усе гаразд: і водії і пішоходи задоволені.

2007-го здали 80-квартирний будинок для військових на Кармелюка, 110-Б,  на території 300-го полку.

Усього  й не перелічити. Бо ж брали участь і в ліквідації стихії 2008 року – збудували 8 будинків у Чорногузах, що на Вижниччині, і в прокладанні лісових доріг, і в берегоукріпленні. До 600-річчя Чернівців зробили вул. Сагайдачного та – на прохання влади – частину Площі Турецької, бо генпідрядник не встигав. А на будівництві Сокирянської центральної районної лікарні, яка була визнана найкращою в Україні, будівельна фірма Саєваського й сама була генпідрядником. Зараз вони зводять житловий будинок на вул. Рівненській.

Успішний – бо працьовитий

Мирослав – успішна людина, бо змалку звик до праці. Вже після 8-го класу влітку заробляв у місцевому колгоспі на свою дитячу мрію – велосипед, пізніше, у старших класах, трудився в полі під час канікул, аби купити мотоцикл. Навіть до Молдови їздив, де добре платили за ламання тютюну. І, певно, саме ці зароблені дитячою працею трудодні сформували в ньому звичку до чесної роботи. Усвідомлення ж того, що тільки нею можна заробити на власні блага, стало визначальним. І саме ця риса вигідно вирізняє Мирослава Саєвського з-поміж інших підприємців. Бо головне для нього – щоденна праця, в яку вкладає знання і душу, а не обман, не обіцянки-цяцянки і не купівля-перепродаж. Якщо казати відверто, такий підхід до справи почасти заважає Мирославу. Та він ніколи не відступає від своїх принципів. Розуміє: достатньо раз схибити, переступити межу дозволеного, як одразу ж чорт і поплутає. Та й, зрештою, недарма кажуть: звичка – друга натура. Бо хто б і що не казав, а всі ми – родом з дитинства, саме там закладалися й формувалися наші майбутні плюси та мінуси. Крім того, Саєвський і досі переконаний, що з часом чесність у бізнесі стане головною вимогою. Тому-то статки Мирослава не є наслідком дерибану підприємства, як, приміром, у більшості «червоних» директорів. Безсоромно роздягнувши, себто позбавивши власності своїх робітників, вони процвітають нині людським коштом.

Ще один дуже великий позитив Саєвського полягає в тому, що він не піднімав свого бізнесу за допомоги ганебних схем доступу до державної кишені. Як людина виняткової чесності, ніколи не належав до когорти наближених до «корита» – ну, не має чоловік свинської натури! Навпаки, постійно воює з тими, хто владною рукою роздає ласі шматочки за «відкати». Саме через це Мирославу довелося після зміни влади 2010 року вийти з ринку міста й області. Через це останнім часом працював не на рідній Буковині, а в Галичині.

Львів’янам та їхньому меру Садовому робота буковинців сподобалася

– Після того, як мені вдалося «зубами вигризти» понад 3 млн. гривень боргу обласної влади перед нашим підприємством, я став кісткою в її горлі, – зітхає Мирослав. – Зрозумів, що замовлень мені тут не бачити. Тож узяв участь у тендері на заміну мереж на Галицькій площі та прокладаня підземного переходу у Львові. Це було правильне рішення. Там на нас чекала надзвичайно цікава й відповідальна справа. Менше ніж за 3 місяці ми виконали роботу на 5700 квадратних метрах. Спочатку зняли унікальну, витесану вручну, червону бруківку, частину якої, до речі, свого часу забрали для ремонту Красної площі в Москві. Потім замінили всі мережі – газ, воду каналізацію. Відтак проклали підземний перехід, залили бетоном і вже зверху поклали на місце червону бруківку.

Буковинці приїхали до міста Лева 27 липня, а 3 жовтня вже поїхали додому. Їхня оперативність і якісна робота вразила львів’ян і задовольнила Львівську міську раду.

– Ми починали працювати о 6.45 ранку, а завершували о 23-ій, – розповідав Мирослав. – Інколи працювали у 2 зміни, а почасти й цілодобово. Та успіх справи, як на мене, забезпечувала не тільки наша злагоджена та професійна робота. Львівська мерія теж продемонструвала високі управлінські якості. Їхні менеджери так організували роботу, що ні «Львівгаз», ні «Львівобленерго» жодного разу не завадили роботі підрядника. Організація ж праці – це вищий пілотаж, особливо коли це стосується міського господарства мільйонного міста. Переконаний, що Чернівці теж так могли б працювати, позбувшись хибної практики прокладання мереж після асфальтування доріг…

До речі, за словами Мирослава, у Чернівцях є дуже багато підземних мереж, не позначених на картах. Приміром, на перехресті вулиць Сагайдачного та Б. Хмельницького вони вперлися у трубу, якої не було в кресленнях. Це був дренажний тунель австрійської доби, який ішов від Площі Філармонії. А буває, що працівники витрачають багато часу, щоби обійти кабелі, а потім з’ясовується, що вони неробочі, тобто нікому не потрібні. Тому-то організація праці міських служб потребує вдосконалення та поліпшення.

А МирославАнатолійович знає, що каже: він вивчає кожний об’єкт, щоби за потреби відповісти на будь-яке запитання виконроба чи майстра. Протягом дня обов’язково об’їжджає всі будівельні майданчики, курсуючи, бува, за день від Сокирян до Путили..

Сім’я потребує господаря, а місто – господарника 

Та, попри таку зайнятість, Мирослав не позбавлений і сімейних радощів. Тим паче, що сім’я в його житті посідає одне з головних місць. Усі разом – з дружиною і трьома дітьми – виїжджають на дачу, де заклалим невеличкий садок і вирощують виноград. Мабуть, тому і з дітьми в родині Саєвських жодних  проблем. Старший, Назар, уже визначився із майбутньою професією: хоче стати архітектором. Зараз навчається у художній школі. 13-річна Яна не тільки відмінниця, а й призерка змагань з художньої гімнастики. А найменший, 8-річний Тарас, просто радіє життю, навчаючись в експериментальному класі «Інтелект України» ліцею №4.

Кандидат на посаду міського голови Мирослав Саєвський зізнався, що коли б його у цьому рішенні не підтримала дружина Галина, він не зробив би такого кроку.

Кор.: – А чому Мирослав Саєвський вирішив запропонувати свою кандидатуру чернівчанам?

Саєвський: – З простої причини: не побачив у списку кандидатів на посаду міського голови жодного господарника – людини, яка вміє створювати валовий продукт. Чернівчанам уже набридли інтриги й популізм. Вони чекають на чесність, відкритість та щирість.

Людмила РЕВУЦЬКА 

Запис Мирослав САЄВСЬКИЙ – щаслива людина, яка любить свою сім’ю, роботу і батьківщину спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Відомий серед прихильників оперного мистецтва цілого світу, наш земляк Василь Герелло відсвяткував у чернівецькому готельно-ресторанному комплексі «Георг Палац» свій ювілей. Щоби потрапити у своє свято на Буковину, йому довелося скасувати чергові гастролі у Парижі.
Та, попри те, що йому аплодують у найбільших оперних театрах світу, рідну публіку він цінує найбільше. Щоліта в кінці серпня навідується на Буковину. Удома під виноградом столи заставляються тарілками у кілька шарів, ставиться бочка з вином. Приходять люди, випивають, закушують, співають безупину.

А 2008-го року Василь на честь 600-річчя Чернівців співав на площі Філармонії під зливою. Могло ж й апаратуру «закоротити». І для голосу це погано. Та екстрим не злякав буковинця, який через два роки привіз до Чернівці своїх добрих друзів – солістів театру «Ла Скала» – на відкриття оновленого приміщення обласної філармонії.
…Перебуваючи у Чернівцях, Василь Герелло любить прогулюватися вулицями міста, сидіти у затишних кав’ярнях і спостерігати за буковинцями, яких вважає людьми особливими – душевними та працьовитими. В репертуарі співака твори Чайковського, Верді, Рахманінова, інших видатних класиків, проте артист зізнається, що часто виконує перед закордонною публікою українські пісні. Його навіть прозвали «першим Фігаро в українській сорочці».

Довідка: Василь ГЕРЕЛЛО народився 13 березня 1963 року в селі Васловівці Заставнівського району Чернівецької області. 1991 року закінчив Санкт-Петербурзьку державну консерваторію ім. Римського-Корсакова. Нині народний артист Росії, заслужений артист України, лауреат міжнародних конкурсів, соліст Маріїнського оперного театру, відомий у світі баритон. Ще на третьому курсі був запрошений до трупи Маріїнського театру. Лауреат вищої театральної премії Санк-Петербурга «Золотий софіт», музичної премії «Fortissimo». Виступав на таких відомих сценах, як «Опера де Бастіль» (Париж), «Земперопер» (Дрезден), «Дойче Опер» і «Штаатсопер» (Берлін), «Метрополітен-опера» (Нью-Йорк), «Штаатсопер» (Відень), Королівський оперний театр «Ковент-Гарден» (Лондон.)

«Із Санкт-Петербурга до Києва ми прилетіли літаком, а вже звідти їхали до Васловівців машиною майже 11 годин. Слава Богу, що взяли японський джип, бо інакше могли не доїхати. Українські дороги, навіть на головних трасах, просто страшні – ніби після бомбардування. Таких я не бачив ніде». Цим враженням Герелло поділився з кореспондентом «МБ» Надією Будною.

В різні роки Василь Герелло багато спілкувався з «Версіями»:

«Мій прадід – італієць з Неаполя. Потрапив на Буковину за Першої світової  війни й  залишився, бо покохав українську дівчину. Тож у моїх жилах тече й італійська кров. Але голос – наш, український, з Васловівців. Його ми Італії не віддамо! (сміється)»

«Знаю безмежну кількість українських пісень. Ще підлітком співав і грав на акордеоні – трофейному німецькому «Хохнері» – на весіллях. Інструмент був величезним, затуляв мене майже до підборіддя. Це був подарунок батька. Коли вручив мені акордеон, сказав:  «Завтра прийду з роботи – щоби ти заграв мені «Несе Галя воду». І я заграв.
Потім опанував інші  інструменти – гітару, трубу, саксофон… В армії грав у духовому оркестрі. Згодом заробляв:  увечері – в ресторані, вранці – на похороні. Провчився рік чи півтора в Чернівецькому музучилищі – і поступив до Ленінградської консерваторії. Просто так, без диплома. Навчався в класі Ніни Серваль, якій дуже вдячний: вона зробила з мене людину. А вже від  третього курсу співаю в трупі Маріїнського театру»

«Співав перед багатьма президентами, серед яких і Білл Клінтон, і Володимир Путін»

«Сучасний співак живе в режимі спортсмена. Сьогодні Мюнхен, завтра Нью-Йорк, далі Токіо – і скрізь треба бути у формі. А в твоєму розпорядженні лише дві маленькі голосові зв’язочки, які повинні  витримати таке навантаження. Найважче звикати до змін часових поясів. Вечеря – в Петербурзі, сніданок у Нью-Йорку… А для голосу найкраще живлення – сон. Недоспав – голос не звучить. В Італії, Іспанії, де для голосу найкращий клімат, я  навіть ніколи не розспівуюсь перед спектаклем. У Петербурзі  ж клімат не вельми… Тут треба  більше спати, менше вештатися холодними вулицями.

В Маріїнському театрі працюю за контрактом. Я одним із перших пішов на контракт. Було незручно мало співати й отримувати в театрі гроші. Тепер працюю ще в «Метрополітен-Опера», у Відні, в «Ковент-Гардені», в «Опера Бастиль», в «Дойче Опера», в «Ла Скала»… Постійного театру немає… І поки що не повинно бути! Доки є можливість так працювати, треба рухатися. Мій театр – уся земна куля!»

«При середній зарплаті у 250 доларів саме 100-доларовий квиток робить оперне мистецтво елітарним. До того ж і попса лізе з усіх щілин. Вона споганила весь світ! За радянських часів були чудові естрадні пісні – там і мелодія, і текст. Їх співали виконавці з прекрасними голосами – Магомаєв, Кобзон, Софія Ротару. Зараз голосять: «я тебе поцілую, ти мене ні». І все. З екранів телевізорів, з радіоприймачів суне жахливий потік музичного товару найнижчої проби. Ця машина пожирає все і робить бідну оперу з її чарівною музикою мистецтвом елітарним. Але: «Проходит все, и нет к нему возврата. Жизнь мчится вдаль мгновения быстрей…». І це минеться»

«Краса людини – чесність, скромність і повага до людей. Коли ти хоч трішки сноб, уся краса одразу ж зникає»

«Кажуть, зірок багато – співати нікому. Зірки, про яких ідеться, світять високо. Вони далеко, публіка повинна до них тягнутися. Я інший – і не можу себе змінити. Як на мене, ми повинні бути тут, на землі. Любити, поважати одне одного. Зірковість – це хвороба»

«Якщо й маю ворогів, то нехай будуть здорові. Життя – штука добра. Навіщо набундючуватися й влаштовувати собі проблеми? Хоча, зрештою, улюбленцем ніколи не був, до комсомолу не вступав, бувало, й бандерівцем називали. Коли почався обмін студентами, міг поїхати навчатися до Америки. Не пустили. Нічого страшного, потім я з власної ініціативи стажувався в Америці, Італії. Мене радянська влада зачепила, та я на неї не ображаюсь. Адже навчався у чудових педагогів»

«Нині людям живеться нелегко. Стрес – їхній постійний супутник. Свого часу мистецтво якось допомагало людині вберегтися від відчаю. Та нині воно стає все недоступнішим, все елітнішим або ж стає просто профанацією…

Потрібно пропагувати добро. А це, я вважаю, завдання усіх публічних людей. Коли ми провели газову трубу, від неї має бути всім добре, а не окремим особам»

«Про погане намагаюсь не думати. Зневіра – великий гріх. Сьогодні часто говорять про депресію. Психологи нині – одна з найприбутковіших професій. Вийти на грядку, прополоти пару гектарів – депресія пройде. З чорних смуг треба виходити швидко»

«Море не люблю: дуже спекотно. Люблю закинути вудочку з катера десь у наших широтах – в Карелії, Фінляндії… Якось у Вашингтоні ловив рибу з афро-американцями майже біля самісінького Білого дому. Рибка ловилася добре. А щороку в серпні їду на Буковину до батьків. Кращої природи немає! Такого нічного й вечірнього неба я ніде не бачив, навіть в Італії, навіть у Неаполі. В Україні небо – на віддалі простягнутої руки, але воно не тисне: оксамитове й бездонне»

«Маю дружину Альонку, 8 жовтня буде 30 років, як ми з нею разом. Одружився у 20 років, їй було 17. Вона найкраща жінка у світі! І в нас є син  Андрійко, наш, так би мовити спільний витвір… Дай Боже їм здоров’я! Це дуже важливо, щоби нашому брату-музиканту пощастило із сім’єю. А з таким тилом, як у мене, я можу за своє майбутнє не боятися!»

Людмила ЧЕРЕДАРИК, Ольга СКЛЯРЧУК, «Версії»

Запис Фігаро у вишиваній сорочці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кінець минулого року ознаменувався для Чернівецької обласної організації воїнів-«афганців» скандалом. Звітно-виборна конференція, попри спроби зробити її якомога закритішою, продемонструвала загалові речі не просто прикрі, а ганебні. Та ще й, вочевидь, не цілком законні.

«Афганці», яким зазвичай притаманні солідарність і єдність позицій, раптом усвідомили, що їхній багаторічний і незмінний ватажок банально дурить їх. На конференції були оприлюднені матеріали прокурорської перевірки, які це підтверджували.

Згідно з інформацією прокуратури, голова обласної спілки воїнів Афганістану Станіслав Козак  ще 1992-го року отримав 4-кімнатну квартиру в Хотині. Згодом його родина знялася з квартирного обліку в райцентрі і зареєструвалася в Чернівцях. Вочевидь, фіктивно, адже за жодною з трьох адрес, за якими Козаки були зареєстровані, вони насправді не жили, за комунпослуги не платили, із сусідами не знайомилися. Та це не завадило їм 2011-го отримати, відповідно до рішення міськвиконкому, ордер на квартиру в центрі Чернівців. Цю  квартиру лідер обласної УСВА дуже швидко передав синові, який її згодом продав. Тобто реальної потреби отримати це житло в родини Козаків не було. Тим  часом, 2010-го родина спритного «афганця» отримала дозвіл на приватизацію ще однієї кватири в Хотині – в ОСББ, де пан Козак був одним із членів і, увага, де також жив. Тобто, за наданими до органів влади довідками, він одночасно жив і в Хотині, і в Чернівцях. До того ж, із різними складами сім’ї: в Хотині лише з дружиною, а в Чернівцях – лише з дітьми. Хотинський міськвиконком уже вдруге «пішов назустріч» пільговикові – всупереч закону.

Жодним чином не обмежуючи право громадянина жити де завгодно, прокуратура лише зазначає, що «Статтею 59 Житлового кодексу визначено, що ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні порядку і умов надання жилих приміщень».  І правом оскаржити видачу ордера своєму ватажкові мають намір скористатися воїни-«афганці». Як повідомив учасник бойових дій, заступник голови Чернівецької міської організації УСВА Ільдус Муслюмов, наразі готується позов до суду щодо визнання незаконним рішення міськвиконкому про надання житла Козаку С.В. на пільгових умовах.

Йдеться в цій доволі нечистій ситуації навіть не лише про пристосуванство на межі (чи – за межею) закону. І навіть не про спекуляції на спільній біді 160-ти тис. українців, які пройшли через радянсько-афганську війну. Йдеться про речі значно конкретніші.

Зокрема, про родину такого ж «афганця», інваліда 2-ї групи Георгія Спіжавки, який з дружиною й чотирма дітьми мешкає у квартирі площею 34,3 кв.м та з 1997-го року (року народження другої дитини) стоїть у черзі на отримання житла. Він не такий спритник, тож за 15 років квартири так і не отримав.

Питання перебування на посаді нинішнього голови обласної спілки воїнів Афганістану Станіслава Козака залишається відкритим. Звітно-виборна конференція, на якій була спроба його усунути, визнана недійсною і перенесена на березень. Суд  розставить крапки над «і» у квартирному питанні, яке, за твердженням класика,  так псує людей. А тим часом пан Козак, позичивши в Сірка очі, «захищає інтереси афганців» на різноманітних зустрічах та круглих столах, організованих владою до 24-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану та до Дня захисника Вітчизни.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

P.S. Редакція запрошує другу сторону конфлікту – пана Станіслава Козака – до висвітлення його позиції.

Запис По афганцях «стріляють» чергами… Квартирними спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Він ніколи не скаржиться на перешкоди, не опускає рук у скруті й не розраховує на когось – звик усього досягати самотужки. Закінчивши школу, пішов навчатися до будівельного технікуму в Чернівцях, згодом закінчив Чернівецький державний університет і Київський автодорожний інститут. Саме під його керівництвом на Буковині зводилися школи, будинки культури, фельдшерсько-акушерські пункти, прокладалися десятки кілометрів доріг. Очолювана ним будівельна організація «Промбуд-1» піднімала  заводи «Вимірювач», «Гравітон», «Граніт», «Кварц», зводила пологовий будинок на Рівненській, міський молокозавод, злітно-посадкову смугу аеропорту…

«З 10 років я працював у радгоспі, бо коли був голод, іншого виходу не було. Був і біля молотарки, і їздовим, і біля трактора. Пам’ятаю, дуже чекав, коли зайде сонце, щоби вже можна було хоч трохи перепочити…»

                  «Будуємо для людей не житло, а домівки»

Шана до будівельної справи у Василя Мороза з’явилася не випадково: його батько, Гаврило Мороз, звів на рідній Кіцманщині не один десяток хат. Отож Василь Гаврилович, мабуть, і не міг стати ніким іншим, як будівельником.

Чотири покоління родини Морозів

Свою мрію – мати власне будівельне підприємство – Василь Мороз втілив 12 років тому: 2001 року на базі будівельно-монтажного управління облспоживспілки спільно з синами створив «Чернівціжитлобуд».

– Уже тоді я вирішив, що на фірмі працюватимуть найкращі фахівці, залучатимуться передові технології, – згадує Василь Гаврилович. – Ми провели технічне переоснащення, закупивши КамАЗи, ГАЗи, самоскиди, екскаватор, бульдозер, іншу необхідну будівельну техніку.

Фірма одержала ліцензію на розробку Чорнівського родовища пісків на Новоселиччині, придбала й відновила розукомплектовані цегельні заводи в селі Вікно на Заставнівщині й Стрілецькому Куті на Кіцманщині, завод будівельних конструкцій у Чернівцях, де нині є бетонний, столярний, арматурний цехи, кузня, пилорама. Тож, виготовляючи весь асортимент будівельних конструкцій для житлового й промислового будівництва, «Чернівціжитлобуду» вдається утримувати прийнятні ціни на квартири в своїх новобудовах.

– Будуючи, ми не ставимо собі за мету підняти тільки стіни, – каже заслужений будівельник України. – Ми беремося створити неповторну ауру, щоби, прийшовши на подвір’я новобудови, зайшовши до будинку, людина захотіла в ньому жити. Враховуємо не тільки те, щоби в будинку було тепло й затишно, беремо до уваги навіть ландшафт навколо нього.

У кожній з квартир у зведених «Чернівціжитлобудом» будинках установлене індивідуальне опалення, стіни утеплені за новими технологіями пінопластом чи мінераловатними плитами. Віконні блоки встановлюються з подвійними камерами, що додатково зберігає тепло, а металеві вхідні двері не тільки захищають помешкання від злодіїв, а й мають протипожежну функцію.

           Родина від батька до сина: будівельна династія Морозів

– Своїх дітей до будівництва я привчав змалечку: беручи час від часу з собою на роботу, показував, як користуватися інструментами, – говорить Василь Гаврилович. –  І вони завжди радо чимчикували зі мною, зацікавлено спостерігали за робочим процесом.  А коли прийшов час обирати фах, упевнено й безапеляційно заявили: будуть будівельниками.

Обидва сини Василя Мороза – Василь і Володимир – як дві його праві руки: один – очолює виконробські служби на фірмі, інший – головний інженер заводу будівельних конструкцій. Дідусь, який так любить справу свого життя, не залишив байдужими до будівництва й онуків: старший онук навчається в Одеському інженерно-будівельному інституті, онука – в Київському національному університеті будівництва й архітектури. Під час літніх канікул вони працюють на будівельних об’єктах «Чернівціжитлобуду», виконуючи аж ніяк не функції керівництва, а роботи від найдрібніших – щоби знати весь процес від його початку.

Іноді закрадається думка: може, вже час піти з будівництва й дати дорогу молодим? Та її одразу ж наздоганяє інша: а що я робитиму без улюбленої справи? Без будівництва я, мабуть, буду просто нея.

На будівництві      

                    Таємниця сімейного щастя – в дітях

Нещодавно подружжя Василя й Раїси Морозів відзначили золоте весілля: півстоліття вони прожили разом душа до душі, серце до серця, без гучних сварок і прикрих непорозумінь.

– Насамперед, ми завжди думали про наших дітей – їхнє виховання було для нас на першому місці, – каже Василь Гаврилович. – Бо найважливішим було, щоби вони виросли порядними людьми.

І тепер, коли вся родина – сини, онуки, правнуки – збирається разом, Василь Гаврилович і Раїса Корніївна знають точно, що прожили життя недарма. Будівельник за покликанням і за фахом, Василь Гаврилович Мороз зумів цеглина за цеглиною майстерно скласти власне щастя – дружну та міцну сім’ю. Відтак, коли все добре вдома, переконаний він, цегла лягатиме рівно й на роботі.

Лідія КИРИЛЮК, Любов НЕЧИПОРУК «Версії»

Запис Будівельник, який збудував… щастя спершу з'явиться на Медіа-Версії.