Він ніколи не любив малювати, закінчувати шкільні завдання з образотворчого мистецтва доручав мамі. Та коли 2014 року в Донецьку почалися заворушення, 17-річний хлопець із Донецька почав малювати аквареллю портрети знайомих і незнайомих людей. Першим  він намалював відомого американського коміка Джима Керрі. Суть кожного такого портрета зосереджена в очах. Віктор розповідає: він може годинами сидіти за роботою, поки йому не вдається отримати очікуваний результат. Він полюбляє малювати дітей. Улюблена техніка – акварель. «Коли малюєш аквареллю, стверджує молодий художник, – це виходить життєрадісно».

Хлопець – самоук. Але зрозумів: якщо розвивати таке хобі, воно може стати професією.  Знайшлися благодійники, які влаштували йому поїздку до Америки за програмою «З родини в родину». І саме там, у Штатах, йому порадили вивчитися в Чернівецькому Національному університеті на кафедрі образотворчого мистецтва і далі приїхати  до Америки на роботу. Тож тепер Віктор Орлатий – студент третього курсу ЧНУ. Разом із друзями він влаштовував майстер-класи для вихованців дитбудинків.  Віктор ще не визначився остаточно, чи поїде до Америки, але точно знає, що хотів би  повернутися в Донецьк за своєю першою картиною, аби порівняти, наскільки виріс як художник. Найчастіше хлопець роздаровує свої твори, але частину з них удалося зібрати й представити широкому загалу.

Запис 20-річний Віктор Орлатий з Донецька презентував у «Бель Вю» в Чернівцях виставку портретів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Слов’янськ – місто обласного значення в Донецькій області. Засноване 1645 року як прикордонний острог проти кримських набігів. Спочатку фортеця називалася Тор, а нинішнє ім’я місто отримало 1794-го.  Слов’янськ  – транспортний вузол Донбасу, а також один із найстаріших грязелікувальних курортних центрів України. Від квітня 2011 року Слов’янськ став курортом державного значення.

Для людей на Сході немає «гібридної війни», а є просто війна зі страхом смерті – від куль і «Градів», голоду й холоду, від принижень і знущань.

На околиці Слов’янська, що має назву Семенівка, в розкішному саду розташувалася – чи то пак, уже колись була розташована психіатрична лікарня з численними корпусами – старовинними будівлями. Коли почалися обстріли Слов’янська, хворі розбіглися. Та з часом повернулися назад: така вже особливість душевнохворих. Їх удалося евакуювати без втрат. А що залишилося від психлікарні, можна побачити на фотографіях.

Але на війні, як на війні, – трапляються досить дивні речі. У Слов’янському районі є село Селезньовка. У ньому не вцілів жоден будинок – але й не постраждав жоден мешканець.

«Ми щодня слухали Путіна і Медвєдєва. І так на Донбасі тривало роками»

Ірина КОВАЛЬ – директор творчого видавничого об’єднання радіомовлення «Філія МТКЦ «Луганська регіональна дирекція». Сьогодні вона переселенка, наймає квартиру і працює у Сєвєродонецьку, куди переїхало їхнє творче об’єднання. А зустрілися ми з нею у Слов’янську. Як з’ясувалося, вона працювала із моєю подругою студентських років Валюшею Кушніренко-Казенновою, яка теж залишила квартиру в Луганську і мешкає нині у Львівській області. Торік «Версії» публікували її розповідь про події 2014-го.

Ірина чимало розмірковувала над трагічними подіями, тож поділилася зі мною квінтесенцією свого розуміння їх. Нині, за її словами, ніхто не хоче говорити про це, а варто було б, оскільки йдеться про підвалини трагедії Донбасу.

– Ще задовго до 2009 року радіо «Ера» та «Голос Росії» започаткували спільний проект, завдяки якому Донбас щодня отримував інформацію про Путіна і Медвєдєва, – розповіла Іра. – Складалося враження, що ми живемо у Росії і в нас немає ні свого Президента, ні свого прем’єра. За це отримувалися добрі гроші, які йшли через ЗАО «Лот». Дехто з моїх колег обурювався такою політикою, та їх ніхто не чув. Пізніше я зрозуміла, чому: в СБУ сиділи люди з ФСБ. Одне слово, Путін ввів інформаційні війська на Донбас ще задовго до початку війни. Він вважав, що Україна у нього в кишені.

Я думаю, що керівництво області усвідомлювало, що відбувається довкола, – розповідає жінка. –  Тим паче, в тій ситуації люди відкривалися зовсім по-новому. Приміром, наш тодішній директор ОДТРК Андрій Мановалов не побоявся виступити на сесії облради і відверто запитати присутніх: «Що ви робите?!».

Я маю запис нашої розмови з Іриною, де вона каже, що бойовики стріляли з одного двору по іншому. Вона це бачила вживу, бо мешкала у висотці й з вікна її власної квартири все це було добре видно. На моє наївне запитання: «А навіщо вони це робили», обурено відповіла: «А щоби мати привід звернутися до Путіна з проханням про порятунок!»

– Гради стояли у сусідньому дворі й вели прицільний вогонь по багатоповерхівках. Мені доводилося постійно клеїти скотчем вікна, щоби не вилітало скло, – ділилася деталями жінка. – На власні очі бачила також, як містом йшли ополченці-проплаченці та стріляли з автоматів по вікнах будинків, імітуючи напад укропів. Населення спеціально залякували та сіяли серед нього паніку. Приміром, їдеш у маршрутці, а її раптом зупиняють і озброєні люди кажуть, що їхати далі, мовляв, небезпечно, бо там десь попереду диверсійна група укропів. Хоча попереду нікого не було. І все це робилося на очах у людей. Та одні це бачили, а інші, засліплені пропагандою, – ні.

…Ірина з чоловіком виїхали з Луганська машиною практично останніми. Сталося це після того, як вона побачила російську машину із написом «десантно-штурмова бригада» і солдатами у смугастих тільниках, за якою рухалися «Гради».

– Дивом пощастило вибратися, – ділиться вона. Та в неї там залишилися старенькі батьки, тож доводиться усіма правдами і неправдами передавати їм туди харчі. Так от, хабарництво українських «вояків» на блокпостах – вони беруть дань із тих, хто везе рідним продукти – її не те що обурює, а просто… втомлює. Однак ті, що там залишился, здається, нарешті зрозуміли, що їхнім дітям доведеться жити в «українському Придністров’ї», – і це їх нині, каже Ірина, дуже лякає.      

«Пару місяців Слов’янськ був під бандитами, але цього часу людям вистачило, аби все зрозуміти»

Денис БІГУНОВ до війни працював клерком у Слов’янській держадміністрації. Нині він – координатор руху «Сильна громада».

– Війна стала каталізатором громадської та громадянської активності, – переконаний Денис. Якщо до захоплення Слов’янська у нас 40% населення становили інертні громадяни, яким було байдуже, в якій державі жити, то нині кількість таких суттєво скоротилася. Прихильників же України та Росії порівну: 30% на 30%.

Денис розповів, як залякували містян тим, що прийде «Правий сектор» і всіх російськомовних переріже. Підливали масла у вогонь і комуністи: вони збирали агресивні проросійські мітинги. До них приєднувалися й попи з червоними прапорами, інколи останні влаштовували мітинги самостійно – осіб на 300.

Але й зараз, скаржиться Денис, охоплення українським мовленням незначне, зате  ретранслятор з Донецька працює справно.

Міський відділок міліції, за словами Дениса, захоплювало осіб 50 – а райвідділ нараховував 300 працівників! Та міліціянти були деморалізовані і теж залякані «Правим сектором».

До слова, Денис розповідав також про те, як бойовики обстрілювали центр міста із самохідних артилерійських гармат. А люди були переконані, що це стріляють по них з АТО.

Показав Бігунов і місце артилерійського бою, внаслідок якого була повністю знищена психлікарня.

Денис не міг не розповісти ще й жахливу історію про те, як група Ігоря Безлера, на прізвисько «Біс», викрала в Горлівці майбутнього Героя України Володимира Рибака одразу після мітингу, який був організований ним на підтримку Євгена Клепа, міського голови. У ході акції Володимир Рибак зняв прапор самопроголошеної ДНР. А 22 квітня його тіло знайшли в місцевій річці Казенний Торець. Поруч із ним було знайдене тіло Юрія Поправки, місцевого студента. За повідомленням прес-служби МВС, причиною смерті обох чоловіків стали політравми тіла, отримані в результаті тортур із подальшим утопленням ще живими.

За наявними у слідства даними, до тортур і вбивства причетні представники терористичного угруповання, яке захопило будівлю Служби безпеки України в Слов’янську. Головний редактор порталу «Цензор.нет» Юрій Бутусов тоді повідомляв:

«Катували жахливо. Краще ці фото нікому не бачити. Це робили не люди, а звірі. Палили вогнем, різали ножами… Експерти відзначають чисто кавказький почерк. Кавказ у Донецькій області! Є два свідки, які бачили, як катували цих людей у будівлі, яку контролювали «зелені чоловічки», і стверджують, що саме «зелені» бандити з автоматами АК-100 охороняли кімнату тортур».

Потім ще був розстріл 6-ти протестантських пасторів…

«Лише пару місяців Слов’янськ був під бандитами, але цього часу людям вистачило, аби все зрозуміти», – завершив свою розповідь Бігунов.

«Влада не має права бути недалекоглядною, тим паче, закривати очі на зброю»    

Олександр КУЛЬБАКА має за спиною консерваторську освіту, та все своє життя присвятив газетярській справі. Він – редактор міськрайонної газети Слов’янська «Вісті».

– Напередодні квітневих продій у Слов‘янську, коли місто захопили бойовики, із церкви московського патріархату, де служив отець Віталій, – нині він утік до Росії, зброю перевезли до Центру руської культури. І про це знали всі, – наголошує журналіст, – СБУ, міліція, навіть голова Донецької облдержадміністрації! Та владники думали, що це наші східняки-олігархи хочуть пошантажувати Київ, тож ніхто цьому не збирався заважати. А воно он що з цього вийшло… Влада не має права бути недалекоглядною, тим паче, закривати очі на зброю.

Гібридна війна – нове поняття у політичному житті планети

Уперше з’явилося у військових документах США й Великої Британії на початку ХХI століття. Означає підпорядкування певної території за допомоги інформаційних, електронних, кібернетичних операцій у поєднанні з діями збройних сил, спеціальних служб та інтенсивним економічним тиском. Найбільш повно визначення «гібридна війна» подане у передмові «Military Balance 2015» – щорічного видання Лондонського Міжнародного інституту стратегічних досліджень: «Використання військових і невійськових інструментів в інтегрованій кампанії, спрямованій на досягнення раптовості, захоплення ініціативи та отримання психологічних переваг, використовуваних в дипломатичних діях; масштабні та стрімкі інформаційні, електронні та кібероперації; прикриття і приховування військових і розвідувальних дій у поєднанні з економічним тиском».

Специфіка гібридної війни полягає в тому, що обиватель не розуміє суті того, що відбувається: звідки, від кого виходить загроза, як вона проявляється, чим і як їй протистояти. Адже гібридні війни починаються організацією масованих інформаційних вкидань у соціальні мережі, в яких дискредитуються органи влади тієї країни, проти якої ведеться війна, їхній зовнішньополітичний і економічний курси, соціальна політика, далі розгойдується соціально-політична ситуація. Економічні інститути держави піддаються тиску, вводяться економічні санкції, закриваються можливості для нормальної зовнішньоекономічної діяльності. Активізуються опозиційні сили в середині країни, організації, засоби масової інформації, що утримуються на іноземні гранти, проводять в життя ідеї агресора і тим самим виступають у ролі «п’ятої колони».

Прикладом успішно проведеної «гібридної операції» стратеги НАТО вважають організацію Росією повернення під свою юрисдикцію Криму. Зазначається, що в ході кримської операції в лютому-березні 2014 року російські сили «продемонстрували поєднання використання швидкого розгортання, електронної війни, інформаційних операцій, можливостей морської піхоти, десантно-штурмових сил і спецназу, як і масштабне використання кіберпростору й стратегічного зв’язку для багатовекторної та ефективної інформаційної кампанії як для внутрішньої, так і для зовнішньої аудиторії».

З цього випливає ще одне визначення «гібридної війни»: «Гібридна війна – це комбінація відкритих і таємних військових дій, провокацій і диверсій у поєднанні із запереченням власної причетності, що значно ускладнює повноцінну відповідь на них». (Джерело: http://moyaosvita.com.ua)

Людмила ЧЕРЕДАРИК, фото автора

Запис Чернівці – Слов’янськ – Чернівці: дорожні нотатки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

P.S. Спілкування з Максимом залишило по собі дивний і дуже приємний… післясмак: 25-річний хлопчина справляє незабутнє враження своєю добротою і світлістю. Люди зі зброєю найчастіше бувають зовсім інші…
За цю зустріч маю подякувати Ользі Скобєєвій-Бауер, представниці двох громадських організацій – «Еко-Культури» та Спілки жінок України (Чернівці). Саме вона запропонувала створити в газеті галерею словесних портретів людей, які відчувають особливу ауру сьогодення та відповідають своїми вчинками на її виклики.
Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії»

Запис 25-річний студент-доброволець із Донецька: «Щойно ми знімемо блок-пости, як різні Гіві та Мотороли сядуть на джипи й поїдуть Україною грабувати…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Ірино, як на твій погляд, українці Сходу й Заходу насправді такі різні?

– Всі люди різні, і не тільки українці з різних регіонів. У мене був дуже показовий випадок. Ти, мабуть, знаєш, що засновником Донецька вважається Джон Юз (Хьюз) з Веллса, і саме на його честь наше місто (спочатку – невеличке селище) мало назву Юзівка. Історію Донецька, як виявилося, непогано знали британські гості Євро-2012. Якось під час чемпіонату я спілкувалася в кафе з компанією з англійського міста Ковентрі. Раптом до нас підійшов чоловік від сусіднього столика, веллсець, й узявся переконувати мене, що я маю сидіти з його компанією. «Ти не маєш сидіти з англійцями, ти маєш бути з шахтарями з Веллса! Засновник Донецька – з Веллса, тож ми земляки! Йди до нас!» Тож багато хто шукає між собою відмінностей. Як і спільностей. Дуже прикро, але мама моєї подруги зі Львова, проводжаючи її до мене в гості, плакала на вокзалі, бо боялася, що доньку тут уб’ють. У мешканців Заходу України стереотип, що в Донецьку ходять по вулицях з битами, як з сємками. Це не так.

– Але зараз у вас «гаряче». Хто збурює громаду, хто порушує спокій?

– Треба розуміти, що в захопленій Донецькій ОДА  сидить не монолітний колектив, не однодумці. Як мінімум там є 4 організації, кожна з яких має власне керівництво, власне бачення і відповідно до цього застосовує власні дії. Коли ми зі знімальною групою приходили туди робити сюжет, один охоронець нас пропускав, інший приходив і забороняв знімати, як тільки досягали порозуміння і починали працювати, – приходив вже третій і теж забороняв, ми домовлялися, просувалися вглиб барикад і знов починалося все спочатку… Нарешті до кінця знімального дня дозвіл був від усіх.  Вони не хочуть, щоби в кадр потрапили люди з відкритими обличчями, бояться порушення кримінальних справ за сепаратизм. Люди, які давали нам інтерв’ю, робили це в масках. Разом з тим, нам дозволили знімати в медпункті і в їдальні – і там були ті, хто не закривав облич, а навпаки відкрито демонстрував свою позицію.

– Вони не боялися?

– Донеччани – таки особливі. Там переважно шахтарі, а шахтарі мало чого бояться. Точно не смерті, бо щодня спускаються під землю їй назустріч. Тому в них заведено жити кожний день як останній. Це не означає творити що завгодно – навпаки. Жити так, щоби не було за що просити пробачення завтра, і всі конфліктні питання мають бути закриті саме цього дня.

– Російські телебачення замість чесного інформування про події на Сході України займаються пропагандою?

– Так, але мушу додати, що і українські телеканали не вирізняються об’єктивністю. Наприклад, коли повідомляли про один з мітингів, організований Комітетом патріотичних сил Донбасу, росіяни зазначали 3 тис. учасників, українці – 7 тис. А насправді мітингарів було близько 5 тис. Організатори, до речі, тоді розсилали запрошення всім впливовим політикам – аби ті приїхали і сказали, що Донбас потрібен Україні. Відгукнувся і приїхав один Ляшко… З Києва дуже просто «боротися за єдність України».

До речі, дуже показово було, що в Івано-Франківську, де за програмою обміну ми обговорювали питання спотворення інформації про ці події у ЗМІ, на місцевому телебаченні легко перекручували інформацію про нас. Наприклад, був один сюжет про те, як «гості зі Сходу відвідали музей Бандери і там плакали від побаченого і почутого». При цьому демонструвався відеоряд якихось зовсім невідомих нам людей, які плакали з невідомих нам причин…

– О, то крім роботи, ви мали в Івано-Франківську ще й культурну програму?

– Так, і нам дуже сподобалося місто. Хоча відчувалося, що нас сприймають дещо інакше і постійно намагаються «додати нам культури». Один з наших гідів (не професійний, а посадовець-доброволець) дещо зверхньо дивувався, що ми не знаємо достеменно родинних зв’язків київських князів. І водночас називав вірменську церкву «вірменським костьолом» і щиро вважав, що її віряни підкоряються Папі Римському, плутаючи слова «католик» і «католикос» (верховний ієрарх). Ну… таке.

– Ірино, які стереотипи стосовно донеччан не мають під собою підстав?

– Не тільки стосовно донеччан, а й «македонців» та інших східняків (сміється – авт.) Тих, хто з Макіївки на Донеччині, жартома називають «македонцями». Образливо, коли нас називають «Даунбасом», вважають нерозумними, безкультурними… Дивно, що так кажуть про край, який дав Україні і світові артиста балету і хореографа Писарєва, композитора Прокофьєва, співака Солов’яненка, кінематографіста Ханжонкова … У нас прийнято ходити в театр, абонементи в Оперний продані за місяць до початку сезону! Іноді кажуть, що ми негостинні – це неправда. Це вводить в оману певна суворість східняків. Можу відзначити, що справді тут, на Заході, більше усміхаються. Тут зазвичай не вимагають довести, що ти чогось вартий, перш ніж засвідчити свою повагу. А там треба довести, тому спочатку до тебе ставляться стримано, нейтрально.

– Який побут шахтарів?

– Колись це були заможні люди. Навіть ходив анекдот, що шахтар після «получки» на двох таксі додому повертається – в одному сам їде, у другому свій капелюх везе. Це засноване на реаліях: шахтарі справді гарно заробляли, гарно вдягалися. Зараз цього нема, немає поваги до їхньої роботи. Зрештою, зараз до жодної професії немає поваги.

А побут… Люди тиждень працюють. У п’ятницю – що є, то є – наші джентльмени випивають і закусують. У суботу займаються домашнім господарством і ходять в гості, в неділю приводять себе до ладу, а з понеділка – знову працюють. Зараз, щоправда, на прогулянку в центр вийти складнувато. Адже в пішохідній зоні, яка починається прямо від ОДА, від бульвару Пушкіна, «прогулюються» ті, що ходять з металевим пруттям.  Їх небагато, але вони помітні. Їх називають сепаратистами, а вони кажуть, що борються за незалежність Донецької республіки.

– А насправді?

– У багатьох з наших цей вибір – усвідомлений. Хтось ностальгує за СРСР і вважає, що нинішня Росія – це СРСР, адже Росія багато обіцяє і є такі, що вірять. Хтось хоче жити в неподільній Україні, а хтось – окремо, щоби не залежати ні від кого. Більшість хоче визначатися самостійно. Куди б кнутом не заганяли, нічого доброго з того не буде. Насправді не так багато тих, кого називають сепаратистами. Якщо грамотно розподілити сили – їх легко здолати. Просто треба все робити розумно.

– Кажуть, Донецьк – дуже чисте місто.

– Це правда. Пам’ятаю, колись мене дуже дратувало, коли сміття кидають повз смітник… Тоді й вирішила зайнятися екологією, але не великих підприємств, а особисто кожної людини. Адже збереження довкілля залежить від кожного з нас. Пам’ятаю, як перед Євро-2012 бракувало коштів на відновлення Галявини казок у парку Ленінського комсомолу в Донецьку, тому об’єкт просто хотіли знести. Але ми влаштували флеш-моб на захист цієї родзинки нашого міста. Запросили всіх донеччан, які мають дитячі фото з Галявини казок (це з 80-х років було улюбленим місцем для фотографування малечі) прийти до Галявини і долучитися до акції у форматі «фотосушки». Самі такого не сподівалися, але прийшло 18 тис. людей!!! І міська влада пішла нам назустріч, надавши частину коштів, був художник, який реставрував казкові фігури в сквері, решту мешканці робили власними силами – садили дерева, встановлювали лавочки.

– Громадянсько активні, розумні, освічені люди. Як до них достукатися і зупинити те, що відбувається?

– Владі, політикам – їхати і розмовляти. Причому, їхати не Ляшкові…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Донеччанка на Бандерівщині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– На «Ізоляції» доводилося спілкуватися зі справді культурними та інтелігентними мешканцями, саме тому я залишилась у Донецьку ще на три дні, щоби зрозуміти настрої всіх, – розповідає чернівчанка. – Спілкувалася з простими людьми на вулицях, із друзями знайомих, із таксистами, відвідала зустрічі з відомими російськими діячами Юлією Латиніною та Михайлом Ходорковським, де також було ще й інше середовище. Майже не зустрічала тих людей, які бажали б бути частиною Росії. Звісно, я знаю, що вони є, я бачила їх на мітингу за приєднання до Росії, але то здебільшого люди старшого покоління, яким не довго залишилося будувати нову країну. Не хочу обмежувати Господню волю, але це дуже старі люди. Вони, певне, сподіваються, що вертаються до СРСР…

– «Ізоляція» стала часом взаємного розвінчування стереотипів?

– Щодня у лекціях я намагалася розвіяти міф про бандерівців і говорила про те, що інтеграція Заходу та Сходу зараз – це чи не найважливіше. Особисто в мене не було жодних стереотипів стосовно донеччан, сподіваюся, що й вони після нашої зустрічі зрозуміли, що на Заході живуть люди з такими ж живими серцями.

– У ці дні було тамстрашно?

– Звісно, страшно, коли містом ходять люди в чорних масках і з кийками, коли знайомі просять біля ДОДА не розмовляти навіть російською мовою, бо в мене відчутний західноукраїнський акцент, коли знаєш, що за сто кілометрів відбувається справжня війна… Але я переконана, що зараз в Донецьку повинен бути кожен, хто може хоч на 1% допомогти хоча б одній людині.

– Побутує думка, що «ми Донецьк «не чули» і певною мірою перед Сходом України винні». Ти як вважаєш?

– Певна, що влада чула Схід навіть більше ніж Захід, це можна помітити бодай за тим, як виглядає Донецьк та Луганськ і наскільки вони оновлені та «вичухані». Захід має провину в тому, що дав шанс програти інформаційну війну на Сході. Треба було раніше говорити з ними, треба було раніше простягати руки, навіть коли вони відверталися. Якось я відчула цю загрозу ще на початку осені і почала свій презентаційний тур нових книг саме зі Сходу (а в рідному місті досі не зробила презентації) бо вважаю, що зараз треба вести безперервний діалог зі Сходом!

– Які твої враження від Донецька?

– Дуже чисте і затишне місто, лише мала там сильну алергію, очевидно, від викидів металу в повітря. Донецьк нагадує мені Нове місто Варшави. Настрої людей сумні та тривожні, вони не такі активні, якими мали би бути, бо кажуть, що бояться. Не можна зараз боятися – не час, але так є.

– Чи бувала ти в «гарячих точках» Донецька? Як там ставляться до журналістів?

– Була біля ДОДА, була на мітингу за від’єднання Донецька до РФ, щоби побачити, що там відбувається; мала ефір на обласному державному телебаченні, яке наступного дня стало гарячого точкою, бо його захопили сепаратисти щоби вимкнути українські канали та увімкнути російські. Саме на телебаченні я відчула, що на журналістів є тиск, бо переддень ми домовились говорити про те, що політики й Росія спекулюють питаннями мови на Заході та Сході для того, щоб роздерти країну, а коли приїхала на ефір, то молоді журналісти були дуже налякані і всю нашу розмову перевели в русло моєї творчості. Маю здогадки, що редакційна політика не дозволила вільно говорити про те, що я бажала.

– Це ж не перший твій візит у Донецьк? 

– Другий, вперше була там з презентацією книг 2013 року. Мала там подругу, з якою рік прожила в одній кімнаті в краківському гуртожитку, знайомих письменників Олега Соловея, Олексія Чупу, Віктора Семерніна. Тепер маю значно більше однодумців та товаришів, з якими ми стали дуже близькими у щирих розмовах, які були і на лекціях, і на вулицях міста, коли підходила до незнайомців і просто говорила з ними. Може, це було дивно з мого боку, але ніхто не відповів мені грубістю і не сатанів від української мови. Гострота між Сходом і Заходом дуже перебільшена, повірте.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Христя Венгринюк. З «Ізоляції» спершу з'явиться на Медіа-Версії.