Це не документальний знімок, а візуальна метафора: може про ізоляцію, про споглядання, про світ після людини — або про світ усередині людини. Фото читається як тиша, як пауза між ударами часу, як та сама 1/100 секунди, у якій застигла думка…

Urban Victims («Міські жертви»). Узагальнений образ…Це може бути сьогодні, вчора або багато років тому…Техніка геліогравюри. Це не швидкий цифровий кадр, а зупинена мить, яка вимагала повільного народження.

Світло тут не освітлює — воно спостерігає. Лампа нагадує око, свідка або допитувача. Предмети відкидають довгі, різкі тіні на стіну, і ці тіні стають не менш важливими за самі об’єкти. Вони створюють другий, прихований сюжет — де реальність і відображення не збігаються. Тут хтось щойно був, думав, писав, працював — і зник.

На фотовиставці «1/100 секунди» — 13 авторів і 13 поглядів. Але насправді — це 13 способів домовитися з часом. Кожен кадр — відповідь на запитання: що для мене мить?

У фотовиставці «1/100 секунди» зібралися автори з різними підходами й баченням миті: Тарас Перун, Ігор Лопатюк, Віталій Панасюк, Володимир Лапушняк, Сергій Поляков, Тетяна Геда, Сергій Ахременко, Володимир Царюк, Анна Тамазликар, Богдана Руснак, Михайло Мекетенець, Віталій Паліброда та Євгеній Лашевський — кожен з них по-своєму відчуває час і рух у кадрі.

Представлені на виставці автори  працюють із різними стилями — від документального і стріт-фото до авторського мистецького погляду.

В одному просторі виставкової зали «Вернісаж» перетинаються різні світи: хтось може шукати мінімалістичну естетику, хтось — драматичну динаміку, а хтось — емоційні портрети.

На виставку завітав знаний фотохудожник Броніслав Тутельман. Його роздуми про фотографію як мистецтво вибору й відповідальності знаходять підтвердження у персональних виставках, які він щедро дарує чернівчанам.

На виставці кожен кадр — це відповідь на запитання: що для мене мить? І, можливо, якби Дон Леон, Славік Лебедєв сьогодні стояв серед цих світлин, він би усміхнувся і сказав: витримка — це коли ти встигаєш полюбити мить ще до того, як вона зникне.

Ця виставка — не лише про фотографію, а про зупинку. Про можливість у ритмі щоденних подій на мить сповільнитися, уважно вдивитися й дозволити собі думати. Дякуємо авторам за чесний діалог зі світом, за кадри, у яких є тиша, напруга і сенс. І за саму можливість — споглядати й осмислювати, залишаючись наодинці з фотографією та власними відчуттями.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис 1/100 секунди — краплинка життя, що не повториться… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Фотовиставка «Місто, в якому ми закохалися» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Виставки

Виставка «Знайомі незнайомці: земноводні та плазуни».

Виставка робіт викладачів художніх шкіл Буковини.

Стаціонарна експозиція

“Історія краю у складі Молдавського князівства та Австрійської імперії (середина XIV – початок ХХ ст.)”

Стаціонарні виставки

“Вода – скарб, яким ми нехтуємо”
“Тваринний світ Буковини”
“Панське місто (одяг кін. ХІХ – поч. ХХ ст.)”
“Чернівецька область у роки Другої світової війни”
“Афганістан – наш біль, наш сум”
“Чернівецька область за роки незалежності”
“Життєві шляхи Буковини”
“Світ пісенної краси”
“Традиції пасхальних свят на Буковині”
“Традиційний народний одяг та ремесла населення Буковини на поч.ХХ ст.”
“Відкриті фонди”
Чернівецький краєзнавчий музей
вул.О.Кобилянської, 28, т.52-50-62

Відділ «Буковинська діаспора»
вул.Й.Главки, 1а, 52-36-71
Виставки

Життя і творчість Я.Паладія
Українці в Канаді
Українська діаспора у Великій Британії

VIII обласна виставка творчих робіт викладачів художніх шкіл Буковини

На виставці експонується 127 творчих робіт 60 викладачів з 12 художніх шкіл та Берегометської школи мистецтв. Серед експонатів – олійний живопис, акварелі, графічні твори, різьба по дереву, вишивка, ткацтво, батик, вітраж, кераміка, колаж, роботи в авторських техніках тощо.

Дякую Don Leon за фотоматеріали.

Тетяна Спориніна,
фото автора і Дона Леона

Запис Нові виставки у Чернівецькому краєзнавчому музеї. Виставка робіт викладачів художніх шкіл Буковини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Михайло Давидович Котляр – географ, краєзнавець, турист, екскурсовод, орієнтувальник, учитель, геолог, електромонтажник. І головне, Михайло Давидович усе це робить на совість. А був Михайло Котляр і керівником гуртка юних геологів на станції юних туристів і в ЖЕК №12, туристсько-краєзнавчого гуртка «Азимут» у гімназії №2, педагогом-організатором, чорноробом на заводі, електриком V розряду, організатором геологічних експедицій в Чернівецькій області, в Карпатах. І сьогодні Михайло Котляр консультує школярів і вчителів у пошуково-дослідницьких роботах з краєзнавства, бере участь у змаганнях зі спортивного орієнтування, з ним завжди цікаво, надійно та позитивно-неспокійно.

Перші подорожі – евакуація на схід…

Коли почалася війна, юному Михайлові було 7 років, але до першого класу 1941 року він не пішов. 22 червня ,  першого дня війни їхній будинок було зруйновано, згоріло все майно й документи. Родина подалася на схід. Батька відразу забрали у трудову армію. А мати з чотирма дітьми добралися спочатку до Сталінградської області, а потім аж до Ферганської долини. Може, саме  з того часу Михайло Котляр відчув і зрозумів, що подорож – це нові враження, несподівані перешкоди, нові відкриття, новий досвід.
Але і зараз Михайло Давидович організовує цікаві пішохідні мандрівки. Назавжди запам’яталися мені, наприклад, наш похід, який організував Михайло Давидович  1998 року до Чорторийських озер, зустріч там з композитором Василем Пилиповичем Михайлюком, автором «Черемшини»,  2002-го –  похід до 500-літнього дуба неподалік від села Валя Кузьмін,  2004-го – до тисового лісу біля Тисівців, останніми роками – до мінеральних джерел села Біла.

«Счастлив, кому знакомо
Щемящее чувство дороги,
Где ветер рвет горизонты
И раздувает рассвет».

Кожному туристові зрозумілі та близькі слова цієї туристської пісні, а прагнення до мандрівки це, вочевидь, стан душі і спосіб життя.

Війна внесла свої корективи…

Михайло Давидович пригадує про часи війни і повоєнний час:

«Усі діти нашої родини – діти війни. А народився я  1934 року у Бельцях (тоді Румунія), але, як і у двох моїх братів і моєї сестрички, записана одна дата народження – 20 вересня. Це свідоцтво про народження нам видали вдруге в невеликому кишлаку в Узбекистані. Бо всі документи згоріли, коли тікали від фашистів. Моя мама, Іта Шейлівна –  з багатодітної родини. Батько, Давид Хаймович, кравець, був дуже релігійною людиною. Мама була красунею, у 17 років вона навіть була “Міс Молдова” (румунський повіт). 22 червня 1941 року ми разом з іншими біженцями подалися на схід, спочатку до Сталінградської області. Російську та українську мови на той час мало знали, між собою спілкувалися на ідиш, знали румунську. Пам’ятаю, як солдати, які були теж голодними, у вагонах, чи на станціях, розв’язували свої мішки і давали моїй мамі для нас кусочок хліба. Коли німці підійшли до Сталінграда, ми знову поїхали на схід і доїхали до Наманганської області Узбекистану. Мама збирала хлопок, адже треба було годувати чотирьох дітей. Іноді сусідка-узбечка давала нам декілька коржів.
У 1944 році ми повернулися до Бельців, додому, а через певний час переїхали до Чернівців, бо почули, що там є вільні квартири. Таку квартиру ми знайшли, однокімнатну, на вулиці Шолом-Алейхема, де й оселилися увісьмох. Згодом моя сестра вийшла заміж, батько знайшов стару кузню на вулиці Руській, відремонтував її і ми з батьками переїхали туди жити»

Мої університети: від чорнороба до студента-географа ЧДУ

У школі Михайло Котляр провчився 6 класів, потім пішов працювати і продовжував навчання у вечірній школі робочої молоді №3. Вчили досвідчені вчителі-фронтовики, які були водночас вимогливими, але справедливими. У 1951 році працював чорноробом, потім комірником, але мав слабкий зір і важко було опанувати цю професію. Тому перейшов до бригади електромонтажників. І через певний час вже працював електромонтажником моторного заводу на вулиці Зеленій. Маючи 13 років трудового стажу, у 28 років Михайло поступив на географічний факультет Чернівецького державного університету. Всі семестри вчився на стипендію, дипломну роботу писав під керівництвом Олексія Івановича Токмакова «Медична оцінка клімату міста Чернівці» і захистив її на «відмінно».

«Холодне літо 53 року» – фільм страшний, але в житті було ще страшніше…

1953 року Михайлу Котляру було 19, він працював електромонтажником на моторному заводі. Але того ж  року за запискою Л. Берії про ГУЛАГ в СРСР видали Указ “Про амністію”, за яким на волю вийшло близько мільйона осіб, засуджених на строки до 5 років. Як наслідок на волі опинилися сотні тисяч бандитів, кримінальних авторитетів. Один з таких прийшов працювати в бригаду до молодого Михайла. Цього звільненого за амністією злочинця звали Петькою. «Працювати я не буду», – це були перші слова цього кремезного, здорового і дуже страшного зовні чоловіка. Від комірника-інваліда він вимагав  цінні деталі, продавав їх на базарі. Комірник не міг противитися цим вимаганням, плакав, боявся ревізії. Одного разу Михайло не витримав і вступився за комірника: «Не забирайте прилади, адже буде ревізія і постраждає комірник, він один годує велику сім’ю». Михайло того часу стояв у траншеї в цеху. Петька схопив лопату, вдарив силоміць хлопця по голові й пішов геть. Михайло впав без тями, був весь скривавлений. Добре, що він був унизу, а не на рівні з нападником – це зменшило силу удару. Коли на ранок Михайло прийшов на роботу, з пов’язкою на голові, Петька загрозливо сказав: «Так ти ще живий? Я це скоро виправлю». Михайла Котляра спасло те, що цього дня Петьку за призовом забрали в армію. І, як здається, Михайлу Давидовичу, саме від цього часу в армії почалася «дєдовщина». І ще довгі роки Михайло боявся повернення Петьки та його помсти.

Головна нагорода для вчителя – успіхи його вихованців

А грамотами й дипломами, якими нагороджено Михайла Котляра, справді, можна завісити всі чотири стіни кімнати, так їх багато. І грамота ЦК ВЛКСМ за активну участь у геологічних походах 1976-1979 років і пошуку корисних копалин, Диплом ІІІ ступеня на V Всесоюзному зльоті юних геологів в Усть-Каменогорську ( Казахстан) у 1980 році, Почесна грамота Міністерства геології СРСР і ЦК профспілки робочих геологорозвідувальних робіт за активну участь у профорієнтаційній роботі з молоддю, Почесні грамоти міністерства освіти СРСР та УРСР, дипломи, кубки за спортивні здобутки, золоті, срібні, бронзові медалі за участь у змаганнях з орієнтування.

Михайло Давидович розповідає: «І ще було багато різних відряджень на змагання, зльоти, зустрічі до Москви, Ленінграда, Усть-Каменогорська, Києва, Тернополя, Бреста та інших. А під час V Всесоюзного зльоту юних геологів на Алтаї кіностудія  ім. М. Горького зняла повнометражний фільм «Вперед, хлопчиська», де знімалася й наша команда УРСР учнів з Чернівців».

Завжди треба зрозуміти, простити дитину, а не покарати

Щодня до Михайла Давидовича підходять привітатися один, два, навіть кілька його колишніх вихованців-гуртківців: «Я іноді і не пам’ятаю вже імені, навіть і не впізнаю їх. Бо дорослі, солідні чоловіки зупиняються. Але завжди для мене лишається незмінним закон педагогіки: вміти простити школяра, а не покарати. Вихованці були і лишаються для мене партнерами й товаришами. Я вдячний долі, що працював, спілкувався з такими чудовими людьми, фахівцями, як Петро Михайлович Мєркулов, науковець – природодослідник кафедри фізичної географії ЧДУ, вченим-картографом, професором Ярославом Івановичем Жупанським, колегами з Івано-Франківської, Донецької та Закарпатської геологічних експедицій».
Михайло Котляр із найстарішими туристами нашого краю, краєзнавцями Максом Шиклером, Германом Молоткіним пройшли не один кілометр карпатськими стежками.

Допитливий співрозмовник, далекоглядний оптиміст і щаслива людина

Михайло Котляр з гордістю показує Свідоцтво департаменту інтелектуальної власності про реєстрацію авторського права на твір № 40209 – Посібник «Визначення мінералів з допомогою комп’ютера» від 19.09.2011. І тепер мріє, щоби знайшовся спонсор і надрукував цей підручник. Сподіваюся, що цю публікацію прочитають численні вихованці та учні Михайла Давидовича і згаданий посібник з визначення мінералів буде надрукований.

Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора, Дона Леона та  з архіву Михайла Котляра

Запис І про нові плани чернівчанина Михайла Котляра… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Творча зустріч з художником, скульптором, дизайнером Анатолієм Житарюком з нагоди ювілею відбулася 29 травня в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Івасюка. «Різножанрове багатство Анатолія Житарюка» – під такою назвою проходила ця зустріч, яка зібрала  шанувальників, друзів, земляків, колег, митців Буковинського краю. Художник багато  працює в різних жанрах у властивій йому манері, експонує свої роботи на чисельних виставках і шкода, що через організаційні непорозуміння не відбувся вернісаж, який він планував.

Анатолію Житарюку бажали нових тем і натхнення, книжок з ілюстраціями автора, нових мистецьких пленерів, а графічний планшет, який він отримав в подарунок від сина, дасть змогу відкрити себе і у цифровому живописі…

Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора і Дона Леона

Запис Мистецькі траєкторії Анатолія Житарюка… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Я чувствам доверял, а не уму.
Ума мир очень краток.
Быть может потому
Остался этот отпечаток.

З циклу віршів «Отпечаток», Дон Леон

Коли йдеться про сучасну фотозйомку, звернення до експертів фотоапаратури декому може видатися анахронізмом. Власне в розмові з Доном Леоном ми сфокусувалися не тільки на фототехніці. Ми говорили про вірші, історію, Краків, загальну хімію, залізну дивізію, джаз, сецесію в житті та мистецтві, антураж фото-аукціонів – і деякі кадри маленьких і великих, незавершених історій, майбутніх проектів я переповім. Сподіваюся, що це буде упізнано і не суцільно скальковано.

Отже, паперова ретроспектива

Далекого 1978-го журнал АН СРСР «Общая химия» надрукував статтю на базі дипломної роботи Славка Лебедєва. І невеличка неточність чи то випадково, чи закономірно інтегрувалася в ініціали: «Л.Б. Лебедєв». Бо вже тоді всі кликали студента-органіка: Леон. Але замість того, щоби вчитися далі в аспірантурі, Славко написав рапорт і пішов добровільно до війська.

Присвячено пану Тадеушу Філіпяку.

Я все ж дозволю собі зробити переклад з польської:
«Автомобіль, заплаканий дощем,
помалу їде мокрим асфальтом.
Що там, попереду, невідомо,
але їхати назад заборонено!»

Шедеври Анрі Картьє-Брессона і Енні Лейбовіц є витворами справжнього фотомистецтва для Дона Леона. І ще два кумири, про яких ми говорили з ним: Хелмут Ньютон, найдорожчий і найскандальніший фотограф західного бомонду, та пан Збігнев Длубак, батько польського фотоавангарду.

А чи є якийсь зв’язок між Доном Леоном і умовним світом, створеним ним?  Хоча б у просторі естетичних моделей, потаємних дверей, казкових глянців, які  доволі часто в кінці 90-х років подорожували  з України до Польщі. Поїздки, що переслідували одна одну і самого подорожуючого.  А може, зовсім  просто:  тоді настав час для нових надій та їхніх звершень.
Свіжоналитий пивний келих грає бульбашками, вогонь на картині у приватній фотостудії «Краківська сецесія» дійсно вабить затишком, і на м’якій канапі за столиком у кав’ярні обговорюється не тільки  кар’єра колишнього офіцера Французького легіону пана Андре Сальве. Все доволі  пристойно і доволі респектабельно. Пан Андре після служби у Французькому легіоні опинився в Лос-Анжелесі, але  змушений був повернутися до Польщі через упередженість муніципальних чиновників. Родичів Сальве вони виселяли з  квартири у старовинному центрі Кракова. І, саме за порадою Дона Леона, Андре розпочав нову справу: салон фотоапаратури. Інший приятель, Тадеуш Філіпяк,  мав приватну фотолабораторію, надавав поліграфічні послуги і вони навчали фотосправі один одного. Фотограф консульств Австрії та Франції, доцент архітектури ( університетського заробітку  на той час і в Польші не вистачало),  Анжей Єндрак, надавав консультації, поради щодо фоторепортажу вже Дону Леону, який привозив для нього найкращі зразки вітчизняних об’єктивів. Ось такий обопільний ланцюжок стосунків, що замкнувся дзеркалами різних фотокамер – різних за конструкцією, цінами, віком…

«Не один десяток лет
Жили мы под трафарет.
Не судите нас строго за то,
Что лица своего у нас нет».

Лабораторна робота №2

На уроках хімії у нашого вчителя, Вчителя за покликанням, Клари Михайлівни Нахімович лабораторні виконували всі. І вибух бертолетової солі (яку хтось «позичив» з підсобки) не завадив і в майбутньому цікавитись хімією. Хіба що зараз: дехто з нас перейшов до пошуку філософського каменя.
Пригадайте домашнє обладнання для виготовлення фотознімків: бачок для проявлення плівки, реактиви, фотопапір, фотозбільшувач, лійки, пляшки з розчинами. Треба мати темну кімнату. Майже всі це робили у ванні. Жодної шпарки з денним світлом не повинно бути. І своїм дивним світлом спеціальний ліхтарик з червоним розсіянням дає можливість розливати реактиви у ванночки, зарядити( добре, якщо з першого разу) плівку в спіраль бачка, опромінений листок фотопаперу ( глянець або картон) занурити у ванночку з проявником. Потім треба обережно, погойдуючи ванночку, доки зображення не стане чітким, кинути його до іншої – з фіксажем. Усі зроблені фотографії ретельно промити, розвісити на дроті , прищепивши прищіпкою для білизни. Отже, не тільки камера обскура зачаровує оптичними ілюзіями.
«В камери обскури дуже дивний об’єктив,
Він по суті звичайний отвір,
Через який формується твір».

Не тільки «ефект метелика»

І, напевно, найважливіша сторона фотографії – це художнє, естетичне її сприйняття. Але фотографія поєднує досить складну хімічну технологію, оптику, точну механіку . Унікальну колекцію фотоапаратів я вперше побачила у Дона Леона. Кожний апарат має не тільки особливі технічні характеристики, але й власну історію. Сам Дон Леон досить трепетно, обережно, як до своїх дітей, ставиться до кожного апарата. Окремий футляр, чохли з м’якою обшивкою, або гарна сумочка – адже аксесуари у фототехніці відіграють досить особливу і не останню роль. Свого часу в руках Дона Леона було п’ять екземплярів «ТСВВС», яких в усіх колекціях світу немає навіть і сотні. Своєму другові Тадеушу він привіз колись довоєнний апарат «ФЕД», який був старшим за екземпляр у колекції Британського музею. Посилання на прізвище Дона Леона є в багатьох фотокаталогах, він друкував свої статті в журналі «Польський фотокур’єр». У фотолабораторії музею і в квартирі Дона Леона я бачила багато знімків Володимира Борисова, Василя Паладяна, Валерія Галицького, Андрія Сауляка, Ігоря Молоткіна, Дмитра Вереги – його давніх друзів.

Ігор Тимофійчук, голова фотоклубу “Позитив”, у телефонній бесіді зазначив, що товаришують із Дон Леоном вони давно. І він особливо цінує надійність Дона Леона. У свій час Славко підтримав його в період сумнівів – підтримав бажання стати фотографом.  Але сам Славко фотографом себе не вважає.  І це – щире переконання Дона Леона стосовно своїх фото. А ось портрет Серафими Наумівни Гуревич, знаного лікаря-терапевта багатьох чернівчан, серед яких була навіть Сіді Таль, прикрашає вітальню квартири Гуревич. Коли Дон Леон знімає в звичній обстановці, чи в новому для себе середовищі, то робить це так, що його не помічають. Про це я черговий раз пересвідчилась на літературному вечорі київського поета Ігоря Гурчика. Вийшов детальний  ілюстративний  фоторепортаж. Не менш вдалий, ніж під час сольного концерту органіста  із Києва Віктора Білла. Або серія фоторепортажів перебування у Чернівцях Холмської чудотворної ікони Богородиці. А може це концентрація досвіду й віри…

Ми всі різні люди і якогось моменту наше звичайне, повсякденне життя стає об’єктом фоторепортажу. Він не робить нас кращими, гіршими, він бачить нас такими, якими ми є. І коли будь-хто подивиться і скаже: «Я знаю про що йдеться», то тут уже й нічого додати.

І ще одна деталь: Дон Леон свої авторські фотографії і фоторепортажі завжди тільки дарує друзям.

Власний стиль і бачення

І в чому я стовідсотково впевнена, що у роботах сина Дона Леона, псевдонім якого jocker fog, суб’єктивне відчуття того, як фотокамера “лежить в руці”, є і вирішальною, і достатньою умовою для успішних фоторобіт. І це добре, коли справу батька продовжує син. В мене вдома дві роботи jocker fogа: «Цецинський ліс» і «Православний храм у Сучаві». І ще свого часу я тримала досить товсту папку з рукописом книги Дона Леона, частина якого була написана, інша надрукована, деякі сторінки навіть на механічній друкарській машинці, окремо фото, вірші до фото, як своєрідні тенета для образів…
І коли ми зараз вже залишаємо комору Дона Леона, де без суперечностей пов’язується між собою безліч уявних і документальних світів, стрічок, рулонних плівок, їхнє осмислення триває і бажання повернутися з’являється майже зразу. І ми ще повернемося сюди… Обов’язково.

«В этом мире, имеющем форму дыры,
Забавляемся мы от поры до поры,
Пока голос извне, изнутри ли не скажет:
Ну, довольно, пора выходить из игры!»

Тетяна СТРIЛЬЧИК, «Версії»

Запис У КОМОРІ ДОНА ЛЕОНА… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

11 травня в залі органної та камерної музики Чернівецької обласної філармонії відбувся концерт скрипкової, органної музики та вокальної музики.
Виконавці – Павло ЧЕБОТОВ (скрипка), народний артист України, Людмила ШАПКО (скрипка), заслужена артистка України,  Віктор БІЛЛА (орган), Юлія БІЛЛА (сопрано).
У програмі твори Г.Ф.Генделя та В.А.Моцарта.

Розповідати про концерт справа невдячна і , в принципі, недоречна.
Адже концерт треба слухати. А віртуозна інтелектуальна музика, емоції, мрії, які подарували в цей вечір артисти, запам’ятаються надовго.
І манера виконання у кожного музиканта своя: емоційна напруженість, стриманість Павла Чеботова, піднесеність та урочистість Віктора Білла, лірично, задушевно іноді навіть і драматично звучить скрипка у Людмили Шапко, «яскравим променем світла з Небес» прозвучали п’ять ( з 9) німецьких пісень Г.Ф. Генделя і Gloria у виконанні Юлії Білла.

«Gloria in excélsis Deo et in terra pax homínibus bonae voluntátis.
Laudámus te. Benedícimus te. Adorámus te.
Glorificámus te. Grátias ágimus tibi propter magnam glóriam tuam,
Dómine Deus, Rex cæléstis, Deus Pater omnípotens…»

І на цьому концерті камерного ансамблю кожний артист був солістом…

Браво!

Тетяна Спориніна, «Версії»
PROFOTO BY DON LEON

Запис Віртуозна інтелектуальна музика камерного ансамблю… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

“Хваліте Його звуком рогу,
Хваліте Його на арфі й на гуслях.
Хваліте Його на бубні й танком,
Хваліте Його на струнах і органі.
Хваліте Його на цимбалах дзвінких,
Хваліте Його на цимбалах гучних”.
Книга Псалмів,
150-ий псалом

Ці слова епіграфу  до сайту Органи України http://www.organy.lviv.ua/cgi-bin/title.cgi я прочитала, коли хотіла уточнити історію Залу органної та камерної музики
(церква св. апостолів Петра і Павла) у Чернівцях.

18 серпня 1992 року відбулось урочисте відкриття залу органної та камерної музики, присвячене 1-й річниці Дня Незалежності України. Орган для органного залу був виготовлений на фірмі „Rieger-Kloss” (м.Крнов, Чехословаччина). Орган має три мануала і педаль, 38 регістрів, з яких 5 — мікстури та 4 — язичкові регістри. Регістрова трактура — електрична, клавіатурна трактура — механічна. Проспект органа чудово гармонізує з інтер’єром залу та загальною архітектурою церкви, утворюючи з ними єдиний ансамбль.

А тепер про концерт. Враження – найкращі, найсвітліші і… з нетерпінням вже чекаємо на приїзд Віктора і Юлії Білла у травні.

Музику, звичайно, треба слухати, але…  ось і  ще фото з концерту.
Дякую за фото і Дону Леону:

Браво!!! Дякуємо!…

Тетяна СПОРИНІНА, “Версії”
Фото автора і Дона Леона

Запис Браво!!! Дякуємо!… спершу з'явиться на Медіа-Версії.