Історія мера Чернівців у 1941-1942 роках Траяна Поповича, якого в Ізраїлі проголосили Праведником світу. Фільм презентує вражаючі історії порятунку чернівчан у часи Другої світової війни. Це спільний проект В’ячеслава Хабайла, Сергія Воронцова та Благодійного фонду «Суспільні ресурси та ініціативи» за фінансової підтримки європейського фонду Roaid.

Керівник проекту: Сергій Гакман.
Оператори: В’ячеслав Хабайло, Віталій Яскевич.
Монтаж: Андрій Дубінецький.
Актори: Іван Данілін, Олексій Григорчук.

Літературний редактор: Олеся Андрійчук.
У фільмі беруть участь: архівіст, дослідник, співавтор книги про Траяна Поповича Драгош Олару; директор музею історії та культури євреїв Буковини Микола Кушнір; доктор філологічних наук, перекладач Петро Рихло; директор Чернівецького обласного краєзнавчого музею Ірина Яворська; дослідник біографії та організатор першого музею Траяна Поповича у Румунії Флорентін Лєхач.

Траян Попович став мером Чернівців у найбільш трагічний період історії міста (1941-1942). Він  урятував життя тисячам чернівчан єврейського походження. В Ізраїлі 1969 року йому надали звання Праведника народів світу з формулюванням «на знак особливої вдячності за порятунок двадцяти тисяч чернівецьких євреїв від депортації у табори смерті в Трансністрії».

Під час війни дуже важливим є  слово «любов», взагалі любов,  як і залишатися людиною у драматичних, складних обставинах. Війна не здатна зруйнувати любов, що є основою життя людини…

…
ніщо
ми були, є і будем,
квітучи:
троянда-Ніщо, троянда-
Нікому.

Пауль Целан
Переклад: Петро Рихло

…Ein Nichts
waren wir, sind wir, werden
wir bleiben, bluhend:
die Nichts, — die
Niemandsrose…

Дякую всім, хто працював над створенням фільму…

Більше фото з заходу за посиланням – ЛЮБИТИ ТЕ, ЩО Є…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Перегляд документального фільму «Виживуть тільки закохані. Траян Попович та інші» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Війна – це не жіноча справа, так часто кажуть. «І не чоловіча. І взагалі не людська», – додає одна з героїнь документального фільму «Невидимий батальйон», презентованого в Чернівцях. Усього цих героїнь шість, усі вони, попри нюанси українського законодавства, воюють чи воювали на Сході України з російськими нападниками. Майже всі – неофіційно. Бо, наприклад, снайперка офіційно значиться швачкою – закон не передбачає, що снайпером може бути жінка. Наш закон взагалі не передбачає, що жінка може бути на війні в інакшій ролі, ніж швачка чи куховарка. Але вони влучно стріляють, штурмують міста, вивозять поранених «дорогою життя», документують цю війну, дивляться в очі смерті – своїй і чужій. І коли повертаються з воєнного пекла, проходять через пекло мирне…

Ідея фільму належить волонтерці Марії Берлінській, яка й сама має досвід аеророзвідки.  Знімали стрічку жінки-режисерки Ірина Цілик, Світлана Ліщинська й Аліна Горлова. Показали війну, як вона є – без звичного з радянської героїки пафосу і героїзму. Війна – брудна і страшна. Війна – це місити болото в зливу, бо маєш виконати завдання.  Це вночі вибиратися з відносно теплого приміщення в ліс і налаштовувати зброю для стрілянини на світанку. Це витягувати поранених з-під обстрілу і везти їх до госпіталю, намагаючись по дорозі вколоти необхідні ліки і не дати піти з життя. Або – прочитати молитву, коли чиєсь життя закінчується і нічого вже не вдієш. Це дізнаватися, що твій друг не витримав усього і вкоротив собі віку. Це вдень відправляти молодих хлопців у бій, а вночі точно документувати в рапортах обставини загибелі тих, хто не повернувся. Це не знаходити потім сенсу в мирному житті і сил для нього. Війна – це жах і руйнація, але хтось має чинити спротив тим, хто її породжує. І це мають робити ті, хто можуть і вміють. А фаховість не залежить від статі.

Героїні фільму посміюються над тим, ким вони офіційно значаться в армії. А всерйоз кажуть про те, що слід уже нарешті урівняти чоловіків і жінок у праві захищати свою Батьківщину зі зброєю в руках. І вони цілком мають рацію, коли стверджують, що навіть за наявності відповідного закону ніколи не стане армія наполовину «жіночою» – воювати підуть дуже небагато жінок. Але саме тим, хто цього хоче, необхідно надати таке право.

Вони не «люблять війну». Вони мають цілком мирні професії – дизайнерка, економістка, викладачка соціології… Вони мають родини – чоловіків, дітей, коханих. Вони іноді плачуть. Або стримуються і чекають, коли закінчиться війна, аби нарешті виплакатися. Вони нерідко мріють або повернутися на передову, або просто зникнути, коли не вміють відкласти війну у далекі «шухляди» своєї пам’яті. Просто вони готові і вміють воювати.

Окрім як зафіксувати, задокументувати реальність, авторки стрічки поставили й інші цілі: змінити гендерні стереотипи в суспільстві, щоби полегшити жінкам самореалізацію в силових структурах, а також нагадати світові, що в Україні йде не «громадянська війна», як стверджує російська пропаганда, а війна з російським агресором. Зважаючи на те, що фільм уже побачили глядачі й далеко за межами України, і навіть у Раді Європи, він свою місію виконує. Тепер слово за законотворцями – щодо жінок-військових. І за світом – щодо агресії Росії.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Довідково. За інформацією Міноборони України, станом на 2017 рік у військових частинах бойового складу проходять службу близько 10 тис. жінок, з них 639 офіцерів. За участь в проведенні АТО станом на кінець травня 2017 року статус учасника бойових дій отримали 5 287 жінок. За час проведення АТО нагороджені 1 857 жінок, з них державними нагородами України – 84 особи (3 людини – посмертно); відзнаками Міноборони України – 507 осіб; відзнаками начальника Генштабу, Головнокомандувача Збройних сил України – 1 266 осіб.

Запис Аби «невидимий батальйон» нарешті став видимим спершу з'явиться на Медіа-Версії.