Тож під завісу сезону Чернівецький облмуздрам підготував прем’єру. За іншою п’єсою цього автора – монологом-трагікомедією «Справжня історія фрекен Хільдур Бок, ровесниці століття».

Сюжет – невідома історія життя відомого персонажа: «домоправительки» фрекен Бок з трилогії Астрід Ліндгрен про Карлсона.  Історія драматична, місцями навіть трагічна, але розказана дотепно, легко і до певної міри весело.

Тож обраний режисером Дмитром Леончиком спосіб подачі матеріалу – бурлеск – цілком відповідає ідеї поєднати невідповідне, сміятися крізь сльози, виливати біль через регіт. У цьому ключі вдало підібраний і костюм героїні – рожеві лосини, пір’яне боа, спідниця-пачка. Час від часу на цей травестійний «лук» накидався то банний халат, то кумедний плед, то лікарняна уніформа – залежно від повороту оповіді. Монолог фрекен (панни) Бок, чи то пак, уже фру (пані)  Йенсен за півтори години стільки разів змінював структуру і «жанрові різновиди», що не втомив глядача: вона і оповідала усамітнено, і комунікувала з глядачами, і відповідала невидимим співрозмовникам по телефону, і співала зі спеціальної маленької сцени, і мовила з імпровізованого екрана… Загалом було не нудно.

Чи такою хотів би бачити свою героїню автор п’єси? Важко сказати, адже на самому її початку зазначається, що «це дуже стара і огрядна жінка, одягнена просто, по-домашньому. І розмовляє вона просто та спокійно. І нікуди, нікуди не поспішає». Натомість режисер запропонував глядачеві персонажа дуже активного, і до того ж у чудовій (браво, Лариса Попенко!) фізичній формі. Має на це повне право. До речі, у київській постановці Стаса Жиркова «Білка, яка жила сто років» за цією ж п’єсою актриса Віталіна Біблів узагалі, можна сказати, юна дівчина: зіграла «ровесницю століття» у свої неповні 40. І наскільки можна судити з доступних на ютюбі уривків відео з вистави, ця володарка минулорічної нагороди за найкращу жіночу роль також всупереч автору не обрала стиль «розмовляти просто та спокійно і нікуди, нікуди не поспішати».

Читала передпрем’єрні зізнання чернівецької акторки, що ця роль стала для неї експериментом, на який непросто було наважитися. Якщо геть відверто – я не впевнена до кінця, що це справді роль для пані Лариси. Наскільки вона переконлива як драматична актриса, настільки переграними і неприродніми виглядають мені її комедійні прийоми. Та це суб’єктивне відчуття. Зрештою, фрекен Бок зіграна і приязно прийнята публікою.

Не надто вдаються нашому театру (не лише в цій виставі) і моменти живого спілкування з глядачем. Для експромтів потрібні або актори з блискучим почуттям гумору (а це, погодьтеся, таки Божий дар), або  «імпровізації» мають бути дуже ретельно підготовлені.

І про деталі. Адже можна списати з корабля історії Чехова, але забувати його цитату про рушницю, яка, якщо вже є на сцені, то мусить вистрілити, неприпустимо.

Тож попри розгул бурлеску у всіх його проявах, кожна річ, яка з’являється на сцені, має мати сенс. Який глибокий сенс численних іграшкових каченят, окрім крякання невпопад – незрозуміло. Також не дуже ясно, яку роль грала у постановці ванна, яку тягали туди-сюди по сцені і постійно шукали їй застосування. Та і в п’єсі її не було. Але хай, вважатимемо, що це нагадування про оригінальний текст – там, звісно, була не велика ванна, а маленька балійка, в які фрекен Бок мила ноги, та вже гай. Художник так бачить.

На мій особистий превеликий жаль, не обійшлося без похабщини – дрібноепізодичної, та все ж. Коли героїня зазирає на телефон крізь розчепірені ноги. Ну якось то… реально ні до чого. Навіть попри те, що бурлеск – це  «навмисна вульгаризованість». Але чи є сенс обмежувати режисера, якщо він відгукується на запит публіки: адже на цій доволі-таки глибокій і дотепній виставі чернівецький глядач найголосніше сміється зі слова «какати»…

А загалом вечір був доволі милий. Зрештою, завдяки цій прем’єрі захотілося знов пролистати старого-доброго Карлсона, глянути його пригоди, намальовані норвезькими аніматорами і озвучені українською (зокрема, фрекен Бок – Тамарою Яценко), погортати ютюб з фрагментами вистав столичних  театрів. Мистецтво таки спонукає

Маріанна Антонюк, спеціально для «Версій»

Запис Зворотний бік Карлсона спершу з'явиться на Медіа-Версії.

“Одна з наймасштабніших цього сезону” – Шпальта

                                                                           “Погляд на ворога, з яким ми воюємо” БукІнфо

Нарешті Чернівецький Драм Театр зробив прорив та поставив гарну виставу. З перших секунд “Біла Пошесть” зачарувала: використання можливостей сцени, гра світла, пластика акторів – усе було ідеально. Перші секунд сорок, поки персонажі не відкрили рота.

Вистава, яка «намагалася в епатаж», але на виході змогла в абсурд. І це той випадок, коли, на жаль, це не є позитивною характеристикою.

Першу годину вистави нас знайомлять із персонажами: бородатою помічницею головного лікаря, головним лікарем, лозунгом якого є “не ділом, а словом”, інтелігентною сім’єю головного бухгалтера, яку у п’єсі чомусь подали як сім’ю алкоголіків із стереотипною вульгарною прастітуткою донькою, залетівшою непонятно від кого, яких навіть готель «Київ» не бачив (при тому, що в оригінальній п’єсі дівчина готувалася до державних іспитів та вступу до університету). І, що найголовніше – зі скромним та щирим гуманістом “лікарем-дитиною”, який віддавав усе та нічого не брав за лікування бідняків, простого люду.

Символи

Символів у п’єсі багато, на сцені – ще більше. От тільки потрібно розуміти межу, бо на сцені їхня кількість просто перетворюється на інформаційний шум. У останній сцені “народ” вдягнув шапочки з фольги, що, мені здається, навіть мусить стати обов’язковим елементом луку для глядачів, які вирішили відвідати театр – може, хоч це захистить мозок від впливу так званого мистецтва на нєокрєпший мозок відвідувачів так званого тєатру.

Персонажі та їх подача

Якого, скажіть мені, кхм, дідька, персонаж доктора Галена у п’єсі – попаяний Ісусік? Це відсилка на що? У п’єсі цей персонаж – головний герой, скромний та щирий. Це людина, яка безкоштовно рятувала бідняків від страшної смерті внаслідок білої пошесті, а на сцені ж – якийсь нємножко притрушений тіпочок із не сільно понятною мотивацією своїх дій.

Персонажі, які мали би бути негативними, сподобалися найбільше: Маршал та Барон Крюг були прекрасними, хоча мали би викликати найбільшу огиду.

Повертаючись до Галена. Сцена із булочкою, яка є однією із ключових у створенні розуміння персонажа доктора глядачем, була просто дибільною: після того, як усі “високопосадовці” пішли із лікарні, скромний доктор вийшов із палати, у якій лікував бідняків, що вже не поміщалися на ліжках та лежали на підлозі, та сів у коридорі їсти булочку, яку приніс із собою. Асистентки обговорюють, що Гален вже такий бідний, що не має чого їсти, і що одна з них вже хотіла приносити йому їжу для хворих. Тобто ця сцена демонструє нам Галена ледь не в образі “мами Терези і Діви Марії”, про яку співала Наташа-Наташа. На сцені ж Гален сидить в оточенні бідняків, які танцюють навколо нього ритуальні танці та гримають тарілками, що символізує їхній голод та те, що він – їсть, а вони – голодні (не поділився, мразота попаяна).

Вульгарність

Я не те, щоби часто ходжу у театр – живу в Чернівцях, а ходити у Івано-Франківськ нагода випадає рідко. Та все ж, із досвіду відвідування цього, кхм, центру кУлЬтУрНоГо розвитку громади – вистави вульгарні. Я цілком спокійно ставлюся до теми сексу у виставах, кіно та музиці (мій улюблений альбом – дарк сайд оф зе мун Пінк Флойда, хто поняв – той поняв), але те, що було на сцені – пошло і огидно.

Жарти про відрізання яєць, імітація фрикцій, демонстрація процесу чи то клізми, чи колоноскопії, стереотипна прастітутка у образі вагітної доньки, похлопування по сідницях. Я розумію, що це мало би продемонструвати нам відсутність традиційних сімейних цінностей та моралі у суспільстві країни-нападника, але бляха. Це гидко і мені тепер вкрай потрібен візит до психіатра. Не до психолога – тут нужні тяжолі транквілізатори.

Висновок

У п’єсі Маршал наприкінці вирішує, що його місія – нести мир та зупинити білу пошесть. Від погоджується на умову лікування хвороби від лікаря, що лікує бідняків – припинити війну. Погоджується і запрошує лікаря. Він чекає свого рятівника. І доки Гален біжить із рятівними ліками, його зупиняє та вбиває натовп: з криками “хай живе війна” та “хай живе маршал” вбивають гуманіста, який біг рятувати їхнього провідника. І це є символом того, як іпсо впливає на психіку і того, що агресивний натовп, яким його зробив сам маршал, знищує і самого маршала.

Що ж відбулося у виставі: а фіг поймеш, не знаю, у мене ще не діагностували шизофренію. Всі скоїли самогубство, а потом вбили і лікаря. Після того ще й почали танцювати странні танці. В чом смисл? Де мораль? Не понятно(

І мені сумно. Сумно, що усе так. Сумно, що режисер – типовий збоченець, який вирішив, що він «може у мистецтво» і якому дали можливість свої сексуальні травми демонструвати на публіку. Який не відчуває. І не дає відчувати іншим.

Іванна Антонюк, чернівчанка

Фото авторки

Запис Вистава, яка “намагалася в епатаж” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Що поробиш, коли цілий рік очікувана подія почалася відвертою нудьгою? Розумію, що будь-яка вистава не може подобатися усім. Але ж фестиваль. Конкурс, змагання…

Хоча й дивилася «Скапена» утретє і, звісно, отримала й нові враження, почну, мабуть, від враження зовнішнього. Художник-постановник Наталія Руденко-Краєвська, чиї роботи гарно приживаються в репертуарі чернівецького театру, знову скористалася білою головною нотою – яку розписала яскраво й водночас вишукано, традиційно й новаторськи. Сценографія так само сучасно-модульна. Простір сцени вибагливо розсікається нібито звичайними піддонами, що надає широкі можливості і для миттєвої зміни декорацій, і для акторської гри. Додамо ще зображувальні й звукові можливості сучасної техніки, так само використані зі смаком, з вигадкою – тут відчувається робота режисера – і з гумором.
На афішу завбачливо винесене слово «фарс»: від чогось воно звільняє, до чогось по-новому зобов’язує.  Режисер відразу відсилає нас до старовинного театру ляльок, які «оживають» від поруху накидки Скапена. Складається враження, що саме ця накидка – якийсь чарівний двигун вистави. І акторам, зайнятим у ній, це, вочевидь, до душі: вони просто купаються у дійстві – у його високодинамічній легкості. Хоча якою ціною дається ця легкість, видно у фіналі, коли трупа знімає перуки на останніх поклонах…

Хоча одразу скажу про те, що «муляло»  від першого перегляду. Це завелика кількість децибел у крику персонажів. Так, обрана ось така манера гри, вона підтримується пластикою кожного персонажа, але здається, що було б навіть цікавіше, коли б актори-ляльки все-таки не кричали, а … грали крик. Тим паче, що в декого з акторів фрази вимовлялися на загальному тлі просто невиразно, доводилося здогадуватися за змістом сцени…

Постановка осучаснена: доволі «продовгувата» мольєрівська п’єса вклалася у 2 з половиною години з одним антрактом.
Найголовніше, на чому хочеться наголосити – саме на смаку, із яким закручена ця нелегка-легка вистава. Навіть деякі відверті жести, «нижчі за плінтус», не педалюються і не стають головним засобом для збурення сміху.
Класика, ніколи не втомлююся повторюватися, на те й класика, що дозволяє говорити про сучасне «відкритим текстом», не вдаючись до викривальної риторики і проголошення гасел. Принаймні, режисер-постановник Дмитро Гусаков знайшов у ній широке поле для своєї креативності.
І, нарешті, Дмитро Леончик. Він уже у «Дванадцятій ночі» спромігся бути центром вистави, а тут, як кажуть, сам Мольєр звелів! І в них вийшло – у Мольєра і в двох Дмитрів – Гусакова й Леончика.
А ще (даруйте, без звань, бо маю більший пієтет, ніж до звань, до самих акторів) у Андрія Циганка і В’ячеслава Стаханова, у Миколи Гоменюка, Сніжани Винарчук, Марини Тимку, Ксенії Король, Назара Кавулича і Григорія Руденка-Краєвського. У всієї скапенівської команди.
І в нас із вами, дорогі чернівецькі глядачі, вийшло – насолодитися цікавою виставою.
А «Золоті оплески Буковини» лунатимуть ще 10 днів.

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»

Запис Маєте проблеми? Кличте Скапена. «Золоті оплески»: день другий спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На передпрем’єрній пресконференції директор Облмуздраму Юрій Марчак не без гордості поділився тим, що виконані фінансові показники, здійснені заплановані ремонти й намічені  подальші. А на творчий фінал напруженого сезону режисер-постановник Дмитро Гусаков (на фото) ставить Мольєрівського «Скапена-Штукаря». Приблизно рік тому у постановці тоді ще режисера-фрілансера Дмитра Гусакова ми побачили «Дванадцяту ніч» за Шекспіром. Дмитро Гусаков так надихнувся класикою, якої до того не ставив, що пройшов конкурс на головного режисера Хмельницького облдраму, і на запрошення театру Чернівецького узявся за Мольєра. Художник-постановник – добре відома нам Наталя Руденко-Краєвська, балетмейстер – Марія Циба. У виставі задіяна жива оркестрова музика під керуванням Володимира Шнайдера, а спів акторам ставили Оксана Первова-Рошка. І в головній ролі – Дмитро Леончик. І що з того всього вийде, дізнаємося вже через 10 днів, у суботу-неділю 22-23 червня, найкоротшу червневу ніч…

Запис 88-й театральний сезон Чернівецький театр закриє прем’єрою вистави за Мольєром спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Керівництво Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру ім.О.Кобилянської разом з художньою радою театру зважилося на цікавий і, можна сказати, сміливий експеримент: самостійну постановку довірили акторові театру Дмитру Леончику. Скажу одразу: особисто для мене нічого дивного в такому рішенні не було: дивилася успішну випускну виставу курсу дитячої студії. Педагогом курсу та її постановником саме й був Дмитро Леончик.

– Дмитре, звичайно, ти розумієш, що постановка дитячої казки і драматична вистава, нехай лише з двома актрисами, – різні речі, та й режисер у театрі – це зовсім інша професія. Чи готовий ти до таких змін?

– Тепер уже (сміється) немає вибору. Але я вірю в свої сили, коли за щось беруся. Керівники нашого курсу у Харківській академії культури Олександр Васильєв та Ангеліна Філіппова передали нам величезну базу знань і навичок, яка допомагає не лише в акторстві, але й у режисурі. На жаль, наразі немає можливості отримати другу освіту. Але ж є книги! Сьогодні моя настільна книга, наприклад, – Борис ЗАХАВА. Майстерність актора і режисера». Та й взагалі, я з дитинства звик про все дізнаватися з книг. Я ж сільський хлопець…

– От з цього місця, як кажуть, із подробицями…

– Я народився й виріс у селі Новопілля Дніпровської області. Та, мабуть, починалося все набагато раніше. Моя бабуся була акробатка, непрофесійна, просто чудово виконувала акробатичні трюки. Навіть був момент коли її зманювали поїхати з пересувним цирком, та вона відмовилася. Дід співав у церковному хорі, дуже гарний голос мав. Я теж люблю співати. Мабуть, у мене це в крові…

Чесно кажучи, до шкільної науки особливого старання не прикладав. Не стільки уваги школі, як позашкільному часу. У мене була компанія друзів, як можна тепер назвати, однодумців. Клуб, різні гуртки, всі постановки та концерти на різні свята… У шкільні роки коливався між професіями актора і…лікаря. Отакий непростий вибір. А коли настав час поступати, зрозумів, що в медінститут я не поступлю: знань не вистачить. А от на акторський можна спробувати. І поступив. Тепло згадую, як підтримали мене шкільні друзі: їздили зі мною до Харкова. Учителька української мови порадила мені для іспиту монолог з п’єси Карпенка-Карого «Сто тисяч». Ніби учора все це було.

Уже пізніше, долаючи ази акторської професії, збагнув: ми, актори, – чарівники. Ми можемо бути ким завгодно. В тому числі й лікарем…

В акторському колі

– І от ти потрапив до Чернівецького театру, пройшов певний шлях становлення і зажив тут собі репутацію саме комедійного актора. Як же ти зважився на такий серйозний матеріал для першої самостійної постановки?

– Це все завдяки Тамарі Дмитрівні (народна артистка України Тамара Дмитрівна Кільчицька – авт.). Вона наполягла на худраді: «Я хочу, щоби ти був режисером цієї постановки». І вона ж вибрала матеріал – новелу Марії Матіос «Не плачте за мною ніколи» – і навіть почала писати інсценізацію. Я вже потім до цього процесу приєднався, тож інсценізація наша спільна. На сцені вона отримала назву «Вір або Невір». Ми позиціонуємо її як містичну драму…

– Чи не боїшся, що досвід Тамари Дмитрівни позбавить тебе самостійності?

– Тепер уже можу сказати, що ні. Хоча на перших репетиціях долоні були мокрими від хвилювання. І додати треба, що в Тамари Дмитрівни не лише досвід, але й велика відповідальність у всьому, що вона робить на сцені, до дрібниць. Вона космічна особа, з неймовірною інтуїцією.  Працювати з нею насправді дуже комфортно. Хоча інколи й справді доводиться відстоювати й власну позицію. Але все це – на користь постановці.

Тамара Кільчицька і Ольга Кільчицька-Дутка

– У виставі зайнята ще Ольга Кільчицька-Дутка. Тобі не заважає цей сімейний дует?

– Знову-таки – ні. Я думаю, що Ольга трохи засиділася на ролях другого плану. А тут вистава будується на діалозі й взаємодії двох жінок – старшого віку й молодої. Практично вони обидві головні героїні. Різний вік дозволяє відкрити Жінку. Ольга дуже ретельно працює над кожним моментом, буквально кожну ситуацію пропускає через себе. І вона відкривається тут як драматична актриса.

З Ольгою Кільчицькою-Дуткою

– В чому бачиш своє завдання як режисера?

– Мабуть, вам доводилося дивитися різні постановки однієї п’єси? Вони ж різняться між собою?  У кожній ролі для актора є своє надзавдання: що ти хочеш і можеш сказати. А в мене як режисера своє, умовно кажучи, над-надзавдання. Знайти власний голос, власний погляд. Для мене в конкретному випадку – захистити маленьку людину. Не терплю хамства, не терплю, коли людину ображають. Гідність у людині – найголовніше. Я – адвокат маленької людини.

– Чи не відчуваєш себе зараз на роздоріжжі? Яким бачиш своє майбутнє…

– Роздоріжжя… Я завжди пам’ятаю, що я актор. Хоча навіть не рахую, скільки разів останнім часом мені про це нагадували. Причому, з різних міркувань… Від акторства не відмовлюся. Але не буду лукавити: режисура захопила, хоча б іншим поглядом на сцену. Іншими засобами самовираження. Чи зможу поєднувати? Час покаже.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Дмитро ЛЕОНЧИК: «Я тепер каюся перед усіма своїми режисерами, скільки я їм крові попсував!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Випускна вистава студійців Чернівецького муздрамтеатру порадувала чернівчан одразу двома прем’єрами: самої вистави й актора нашого театру Дмитра Леончика в якості театрального педагога. Для свята обрано п’єсу-казку всесвітньо відомої української авторки (на думку експертів, вона належить до ТОП-5 українських сучасних драматургів) Неди Нежданої «Зоряна Мандрівка».

Але спершу – про бонус: за годину до вистави журналісти й усі охочі мали змогу поспілкуватися з авторкою презентованої п’єси, дізнатися про її бачення сучасного українського театру і власну творчість. Якщо вам цікава ця тема, ви нічого не пропустили: знайдіть на Facebook сторінку Драма.Світ /Drama.World – і про все в сучасному театрі дізнаєтеся!

Одразу зауважу: серйозний аналітик театру і автор веселої казки для дітей Неда Неждана – це одна особа. Просто для дітей треба писати краще, ніж для дорослих.

Коли випускникам-студійцям сподобалася п’єса «Зоряна мандрівка», педагог і режисер- постановник Дмитро  Леончик запитав у авторки дозволу на її постановку. І вона не лише дозволила, але й приїхала на випуск! Діти були в захваті: вони спілкуються із живим автором!!!

Сюжет п’єси можна було б назвати по-сучасному класичним квестом: веселі клоуни Рудик і Білик мандрують казковими планетами в пошуках Чарівної Квітки, яка врятує Фею та її помічниць від вірусу. Вони зустрічаються на своєму шляху зі злими силами, та коли зовсім скрутно, на допомогу приходить зірка «Велика Ведмедиця»: вона й з халепи витягне, і подальший шлях покаже… Найцікавіше, що навіть дорослі, не відриваючись, слідкували за всіма перипетіями Зоряної Мандрівки. А закінчується вона Добром: Квітка знаходиться, хворі виліковуються, злі й недобрі перевиховуються…

Окрім успішних зусиль режисера Дмитра Леончика впоратися з багатолюдним дитячим колективом, не даючи їм обернутися на натовп, варто відзначити зусилля автора музичного оформлення і педагога студії з вокалу Оксани Рошки: от знає вона, як змусити актора, навіть дитячого віку, заспівати цілком професійно! А балетмейстер Марія Циба, вона ж викладач танцю, навчила вихованців студії не лише ритмічно рухатися під музику, а ще й відтворювати той образ, у якому вони танцюють. Танок маленьких бджілок виглядає просто зворушливо!

І наостанок – печалька: дуже хотілося, щоби ця п’єса залишилася в репертуарі театру, а не просто пролетіла випускною зіркою. Без сумніву, її з захопленнями переглянули б усі чернівчани – великі і малі, які кохаються у театральному мистецтві.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»  

Запис Зоряна мандрівка – це смішно, навіть коли… страшно спершу з'явиться на Медіа-Версії.