Павліна Николаєвич — сержант Збройних сил України, учасниця російсько-української війни. У 2022 році, коли вперше відзначали День української державності, вона була нагороджена високою відзнакою «Хрест бойових заслуг». Того ж року Чернівецька обласна рада присвоїла їй звання «Почесна громадянка Буковини». Саме до цієї дати і планували провести Вечір Незламності.

Захід модерувала Наталія Батракова, виконавча директорка ГО «Центр громадської активності «Синергія»». Атмосферу вечора створювали виступи Валентини Чолкан, яка виконувала пісні у супроводі свого чоловіка-акомпаніатора Всеволода Чолкана, та Олени Рєпіної, яка читала власні поезії. Пані Олена також розповідала про власний досвід донатів і про те, як творчі спільноти долучаються до зборів коштів для фронту.

Проте ще напередодні Павліна перебувала на нульових позиціях фронту. Організатори вирішили дати їй можливість спокійно дістатися додому та бодай трохи відпочити. 15 липня активно долучилися до відзначення Дня української державності, а 16 липня зустрілися з головною героїнею, нашою захисницею Павліною Николаєвич.

Хвилина мовчання… Слава і вічна пам’ять полеглим Героям. Вічна пам’ять закатованим і вбитим мирним жителям.

Павліна щиро зізналася, що була дуже схвильована цією зустріччю і не очікувала побачити стільки небайдужих людей. Вона підкреслила, наскільки важлива для військових така підтримка земляків і друзів. Адже всі, хто сьогодні на фронті, воюють заради нас, заради вільної України.

Павліна Николаєвич у своїй розповіді говорила не лише про військову службу, про реалії війни, а й наголошувала на цінності кожного життя. Особливо емоційно звучали її слова про те, як важливо винести з поля бою і пораненого, і загиблого побратима, адже кожен — безцінний.

Вибір, що визначає не лише долю, а й совість…

– Завжди треба залишатися людиною. Якщо твій друг у біді — треба витягати. Є два шляхи: або подумати і врятувати, або відступити й сказати собі: «так сталося». Але в моєму випадку — я завжди стараюся витягнути бійця. Живого.

Під час вечора тривав благодійний збір на потреби підрозділу, в якому служить Павліна Николаєвич. Представники різних творчих об’єднань активно долучалися до збору коштів, розуміючи, що саме зараз мистецтво та слово мають силу підтримувати тих, хто боронить Україну.

«Моя любове, ти як Бог»

Дмитро Павличко

Моя любове, ти як Бог, —
Я вже не вірю, що ти є.
У безлічі земних тривог
Згубилося ім’я твоє.

Та я належу ще тобі,
Хоч сам від себе це таю,
Хоч не в молитві, а в клятьбі
Я силу згадую твою.

Жорстоко в правоті своїй
Невірство не суди моє.
З’явись, благослови, зігрій,
Якщо ти є, якщо ти є!

Олена Рєпіна

ПОНЕДІЛКОВЕ:
Із циклу «На реальних подіях»

Так трапляється часто,
Розумієте, – каже вона, –
Це у мирнім житті
На нову відкладаєш машину,
А коли твоїм хлопцям
Просто в вічі сміється війна –
Дні неначе спресовано –
У години…
На позиціях час, взагалі,
Мов надщерблений дзбан,
Крізь бинти
просочився червоно
і цівкою плине…
І коли побратим
Балансує на вістрі від ран
Тобі треба одне лиш –
Машина…

– В когось є на прикметі? –
крізь утому спита командир.

– Приженуть хоч сьогодні,
не автівка тобі, а картина,
тільки де ж його, трясця, тих грошей?

– Оголошуйте збір! Я даю половину!

Час не грає на них,
Їм також не до гри на нулі,
Не до зайвих геройств
І не треба пустої балачки,
Аби лінію фронту
Тримати на рідній землі –
Полетіли на спільну мету
сокровенні заначки:

Ця була на дрова для матусі,
бо ж скоро зима,
Ця була на навчання для сина
і трохи на мрію,
Ця була на автівку дружині,
вона там сама
у далекім селі
із дитиною
і при надії…

Небуденні історії –
історичних часів вітражі –
На солдатських
замішані буднях –
Прості і шляхетні.
І якщо ти шукаєш опор
На крутім віражі –
Задонать ЗСУ –
Стань до світла причетним.

Шановні, дорогі друзі, чернівчани, українці! Прошу долучитися до збору. Кожна ваша гривня безцінна. Ось номер картки, куди можна переказати кошти: 4441 1111 2540 2648

…У цій зустрічі було багато: і пісня «Лента за лентою», яка звучить і як молитва, і як обітниця, і пісні Івана Дерди, і щемлива розповідь Павліни про життя на фронті, де кожен день — неначе нонсенс, бо життя й війна не повинні бути поруч. Але є… І між ними — взаємини. Простір, де «всі про кожного все знають». Де немає нічого дорожчого за підтримку. Де братерство справжнє — без прикрас і пафосу.

На завершення — низький уклін і щира подяка Павліні Николаєвич:
за мужність і гідність, за правду і силу, за захист і присутність.

Дякуємо кожному і кожній, хто в строю. Хто тримає небо. Хто повертає нам день.
Миру нам усім — і Ангела-Хранителя.
І — надійного тилу. Бо він теж — частина Перемоги.

Більше світлин з заходу за покликанням – Незламна. Вечір з Павліною Николаєвич «На реальних подіях»

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Вечір Незламності з Павліною Николаєвич: На реальних подіях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іван Малкович

ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ

Старосвітська балада

Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, —

щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.

Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:
янголе, не впадь з плеча.

Несподіваним подарунком став виступ народного артиста України Івана Дерди та Вадима Лісового з піснею Дмитра Павличка “Два кольори”. Дмитро Павличко заспівав разом із Іваном Дердою.

Дмитро Павличко

Два кольори

Як я малим збирався навеснi
Пiти у свiт незнаними шляхами,-
Сорочку мати вишила менi червоними i чорними,
Червоними i чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотнi, в душi моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.

Мене водило в безвiстi життя,
Та я вертався на свої пороги.
Переплелись, як мамине шиття,
Щасливi i сумнi мої, щасливi i сумнi мої дороги.

Менi вiйнула в очi сивина,
Та я нiчого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
I вишите моє життя, і вишите моє життя на ньому.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотнi, в душi моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.

Дмитро Павличко

Коли помер кривавий Торквемада,
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.

О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада –
Чи ж не майне де усміх на лиці?

Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали…

Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам’ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Дякуємо ВАМ, людям з янголами на плечах!
Більше фото з творчого вечора за посиланням – ДМИТРО ПАВЛИЧКО І ІВАН МАЛКОВИЧ У ЧЕРНІВЦЯХ

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Творчий вечір Дмитра Павличка і Івана Малковича у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

1988 р. Лихо об’єднує людей

Після Чорнобильських подій 1986 року на Буковині виникли численні екологічні рухи та громадські організації екологічного спрямування. Першою такою організацією у Чернівцях було товариство «Оберіг», засноване поетом Миколою Бучком і журналістами газети «Молодий буковинець», серед яких була і Людмила Чередарик. Це була перша громадська організація, яка активно почала роботу з відродження культури краю, нового осмислення його історії та зробила вагомий внесок в питаннях екології.

А потім 1988 року трапилося нещастя – алопеція. Невідома хвороба, що супроводжувалась масовим облисінням дітей. Звісно, влада старалася замовчувати, але все ж інформація про хворобу просочилася в пресі. Першими журналістами, що почали висвітлювати це лихо, незважаючи на небезпеку, були Людмила Чередарик і Віктор Фреліх. Після цих страшних подій люди вимагали від влади інформації, почалися мітинги, акти непокори. Громадяни згуртовувались, особливо молодь. І саме на цій хвилі студенти Чернівецького університету вирішили у грудні 1988 року створити громадську екологічну організацію «Зелений Рух Буковини». Це була наймасовіша громадська організація і за участь в ній ми могли поплатитися не тільки кар’єрою та посадою, а й волею і, можливо, життям.

У грудні в одній з аудиторій Чернівецького національного університету студенти зібралися для створення, як ми тоді говорили, «незалежної громадської організації». Прийшли тодішній ректор університету професор Степан Костишин, секретар парткому Петро Пацурківський і, звісно ж, я. Коли пішла мова про те, щоб створити незалежну організацію ректор запитав: «Від кого незалежну?». На що я з місця відповів: «Насамперед від вас, Степане Степановичу, і від вас, Петре Станіславовичу».  Цього було досить, щоб мене обрали головою оргкомітету, а потім і головою незалежної екологічної організації, яку назвали «Зелений рух Совєтської Буковини».

1989 р. Терпець уривається…

Алопеція стала останньою краплею, що переповнювала чашу терпіння людей. Народ настільки зненавидів комуністичну владу, що готовий був на все. Стримував тільки страх перед цією владою. Та в натовпі страх зникає. А тому ті, хто свій страх подолав або був готовим пожертвувати своєю свободою і навіть життям заради ідеї, збирали багатотисячні мітинги.

Та для остаточної перемоги потрібна була організація. За такої високої політичної активності людей створити її було неважко. 26 серпня 1989 року у Чернівцях в приміщенні ПТУ №8 відбулися установчі збори Народного руху України. Після зборів в етнографічному музеї просто неба розпочався багатотисячний мітинг. Вели мітинг Володимир Старик і я в присутності тодішнього голови міськвиконкому Павла Каспрука. Я добре пам’ятаю той день, бо це був день народження моєї дружини. Настрій у людей був святково піднесений. Та не таким він був у моєї дружини: їй цілий день безперервно телефонували «доброзичливці», запевняючи, що «твій довго не проживе». Десь після другої години мітингу Каспруку передали записку, у якій йшлося про те, що під трибуною закладено бомбу з часовим механізмом. Та паніки, на яку розраховували автори записки, не відбулося, бо я попросив людей, не пояснюючи причини, розійтися, починаючи з крайніх рядів.

Потім комуністи розпочали шалену атаку на Рух та на мене як його голову. Всі районні газети публікували «листи трудящих» з вимогою позбавити мене повноважень народного депутата СРСР. У виразах газети не стримувались. Довелося притягнути до судової відповідальності за образу честі й гідності одну з них, «Будівника комунізму» – орган бюро райкому партії Глибоцького району. На суді були журналісти з московського та київського телебачення, а також кореспонденти «Комсомольської правди» та «Ізвєстій». Суд я виграв.

Потім був фарс із ДКНС (Державним Комітетом з надзвичайного стану). В той час я був на Буковині. Вранці 19 серпня 1991 року про те, що у Москві щось трапилося, мені розповів племінник. Пізніше про все я почув з телевізійних новин. Зі свого рідного села Козиряни терміново поїхав до Чернівців. Прийшов на телебачення і попросив дати мені можливість виступити. В прямому ефірі я назвав ДКНС комітетом державних злочинців. Щоправда цей момент в ефір не пустили.

Після краху ДКНС я поїхав до Києва. Настав момент проголошення незалежності України. Нарешті, у результаті волевиявлення  на всенародному референдумі українці отримали омріяну державу, владу, яку потім віддали… її лютим ворогам, вчорашнім комуністам.

1991 р. Така довгоочікувана незалежність?

Найбільше щастя для українця – бути причетним до відродження своєї держави. Мені випало щастя і велика честь написати разом із Левком Лук’яненком Акт проголошення незалежності України.

Ми одразу домовилися, що цей документ має бути коротким, а його зміст таким, щоби за нього проголосувало 239 комуністів, які тоді були у парламенті. Опісля Левко витягнув нотатника із заготовками – він певно готувався до цього моменту усе життя. Спершу він хотів назвати цей документ Універсалом, але я заперечив. Сказав, що тоді він буде діяти на комуністів як «червона ганчірка». Вони не проголосують за Універсал, а от Акт – це урочиста разова дія. Левко погодився зі мною. Саме так і виник Акт проголошення незалежності України.

Нам до сих пір дорікають, чому ми не проголосували одразу за відродження держави, тобто продовження Української народної республіки. Таке питання стояло, але за це комуністи точно не проголосували б, адже для них Грушевський та УНР були «буржуазними націоналістами», ворогами українського народу.

Написання документу зайняло десь півдня, кожне слово слід було обдумати. Потім акт відредагував та вніс свої поправки Дмитро Павличко.

Ідея проведення референдуму виникла у Леоніда Кравчука та голови Народної ради Ігоря Юхновського. Я тоді агітував за прийняття Акту про незалежність “групу 239” – комуністів. Їх офіційно очолював Олександр Мороз. Секретарем ЦК тоді був Станіслав Гуренко. В своїй промові він наголошував (звичайно, російською мовою), що не можна допустити до влади цих націоналістів. Тоді я кажу йому: «Розумію вашу стурбованість, але давайте спрогнозуємо, що буде далі. Якщо ви не приймете цей документ, не вийдете звідси живими. Погляньте у вікно – на вулиці сотні тисяч людей. А якщо проголосуєте за, то зумієте бодай працівників «Арсеналу» вивести на знак протесту». (У радянські часи усе робилося волею трудящих. Як правило, на мітинги виводили київський завод «Арсенал». Виходили вони у спєцовочках, із військовою виправкою робітника та казали, що йдуть за бажанням трудящих, які вимагають підвищення зарплати чи ще там чогось).

Комуністи стверджували, що акт приймається без згоди українського народу. Тоді я сказав (хоча офіційно це запропонував Ігор Юхновський) винести його на референдум.

Після цього я попросив Леоніда Кравчука, щоби Акт зачитав Левко Лук’яненко. Однак його зачитав сам Кравчук. Кажу йому, людина 25 років відсиділа у в’язниці. Той мовчить. Тоді я йому: «Він же писав цей документ». Знову мовчанка. «Та у нього ж сьогодні День народження. Зробіть людині подарунок». Тут він зривається і каже: «Та пішли ви!». Отак мене відправив за відомою адресою перший президент Незалежної України. А, оскільки була вже демократія, то я пішов туди, куди хтів.

2013 р. Майбутнє твориться просто зараз

Я впевнено можу стверджувати: те, що ми робили – було недаремним. Сьогодні студенти вийшли на Майдан і вони не розчаруються. Україна має майбутнє, адже його творять молоді активні люди. Думаю варто створити громадську організацію «Майдан», яка при активних діях може вийти на мітинг і здобути перемогу в 2015 році.  Якою буде мета цієї організації? Першим і найголовнішим пунктом має бути відставка цієї влади та контроль над владою, що прийде на зміну старій.

Руслан КОЗЛОВ, Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Леонтій Сандуляк: «Не мовчіть і вас почують!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.