«Коли когось ловили – так знущалися, що аби був залізний, то мусів би говорити… Та наші живими не давалися»

«В совєцькій армії я бути не міг: я завжди був проти них, – розповідає пан Дмитро. – Тож пішов до УПА – в курінь «Лугового», який був створений у Шепоті ще при німцях. Йшла війна. «Луговий» організував зо 200 чоловік і відправив нас у підпілля. Озброювалися самі – відбирали зброю у ворогів. Спочатку підтримували німців проти москалів. Поки були з німцями – вони віддавали нам трофейну руську зброю. А коли німці почали відступати, ми вже били і їх, і руських. Під кінець війни руські зняли з фронту і кинули на УПА велику армію генерала Ватутіна. І так з нами воювали, що повстанці Ватутіна вбили… Коли ця армія пройшла українськими територіями – у нас почався тиф. Бували хати, які після цієї пошесті лишалися порожні. Я також перехворів: після тифу почав утрачати слух, тепер чую поганенько. А мого старшого брата, який нездужав на тиф і не мав сили навіть піднятися з ліжка, совєцькі солдати розстріляли автоматною чергою просто там…

Ми воювали у Вижницькому, Путильському районах, на Івано-Франківщині. Одна наша група дійшла майже до Чернівців – до гори, де нині телевишка – але в місті було багато совєцького війська, тож наші вернулися до лісу.

На зиму робили землянки. Самі їсти варили. Влітку, коли ходили в села – люди часто давали продукти. Взимку було сутужніше, осідали на місці. З нами були жінки. Моя жінка зі мною була весь час.

У голодний рік було дуже важко. Люди не мали що дати. Самі намагалися перебратися далі в гори – там лишалася худоба, сяке-таке молоко помагало вижити. Але ми робили нальоти на колгоспні стайні, де вдавалося роздобути будз, сир, а то й теля. Або на колгоспну пасіку за медом піти. На полювання ходили: встрелив оленя або дику свиню – і всі мали м’яса на якийсь час.

Робили вилазки. Псували совєцьке майно, нападали на магазини, роззброювали загони «стрибків», усували донощиків. Пам’ятаю, якось в Лопушній з чотою з Івано-Франківська роззброїли разом «стрибків» з цілого села – 12 чоловік.

Усі ми були побратими, усі – як одна сім’я. Та мусіли добре дивитися, бо могли до нас попасти і провокатори. Але ми то добре знали. Коли вороги когось ловили – так знущалися, що аби й був залізний, то мусів би говорити. Але трудно було зловити. Живими не давалися. Тому нас брали хитрістю.

«Заочно був засуджений совєтами до розстрілу»

Вчилися ми на практиці. Були й такі, що мало знали обходитися зі зброєю. Я ж сам з такої родини, що дід і тато були мисливці, тато був у дідича за лісника. То я ворону з гвинтівки вбивав на льоту.

Двічі був поранений. Одного разу – навиліт у плече, я тоді за це одразу трьох поклав. А куля, коли заходила, затягнула в рану всілякого дрантя з одягу. Добре, що зі мною був санітар. Коли ми добралися до якоїсь хати, він прочистив рану, зробивши гачок з дроту, повитягав то дрантя. А другий раз було поранення в ногу – шрапнеллю з міномета. Лікувалися самостійно. Якщо поранення було смертельне – бувало, що й самі вистрілом припиняли муки. Боротьба була не на життя, а на смерть. Тисячі загинули…

Я сам був заочно засуджений совєтами до розстрілу. І коли війна закінчилася, а ми залишилися, нас, повстанців, намагалися взяти хитрістю і підступом. Це вдалося, коли нас зрадив один з провідників. Він скликав усіх на зустріч, але там уже чекала засідка. Наших оточили і захопили, а пізніше – розстріляли.

Я в той час з дружиною зимував під Косовом, підвернув ногу і не зміг піти на призначену зустріч. Так, волею випадку, лишився живим. Але потім ще ціле літо ми не знали, що сталося. Пізніше отримували записки від тих, хто також вцілів – нам ці таємні повідомлення залишали в хатах людей, де нас приймали, і так дізналися, що трапилося. А потім і нас взяли. В одній хаті нагодували снодійним – таке вони вже практикували і з іншими. Дружина швидко ослабла і не змогла далеко відійти, тож коли влаштували облаву, її напівпритомну знайшли і забрали в КГБ. Я пішов далі, а коли прийшов до тями, то чекав її на обумовленому місці. Коли не прийшла – зрозумів, що сподіватися вже нема на що. І пішов за нею, пішов здаватися. То був 1952 рік.

«За сім років вони мали час підкупити людей проти нас»

Люди нас дуже підтримували. Давали продукти, приймали в хатах, допомагали, влаштовували все так, щоби ми могли зброю забрати. Але за сім років совєти мали час підкупити людей проти нас. Та й часи змінилися. Люди раніше жили у горах, на хуторах. А потім на початку 50-х їх зігнали з хуторів до центру, щоби легше контролювати, і щоби нас не приймали. Люди збідніли, то вже нерідко й проти нас були – бо ж через нас їх зевакуювали з хуторів.

Коли забрали мою Марію, я прийшов до сільради, там якраз був начальник «істребітєльного батальйону». Він подзвонив в район, звідти – в область, і за мною вночі терміново приїхали. Привезли в КГБ, показали жінку. Кажуть, що питали в неї, де я, а вона відповідала, що вони ж мене вже вбили… Тримали нас там зо два тижні. Але якраз вийшов указ не розстрілювати таких, як ми. То нас відпустили, тільки не дозволили в рідне село повертатися. Дозволили жити у вільній кімнаті одного москаля-пияка, який захопив квартиру румуна під час «звільнення Буковини». Спочатку я трохи працював електромонтером, але ця робота мені не подобалася – я ж майстер по дереву. Тож пізніше знайшов роботу столяра.

У 56-му збудував свою халупу в Садгорі, в якій і досі живу. І внукам будував – коли їх ще й не було. Син також має свою хату. Кликав мене до себе. Але я не пішов. Там же ж нема що робити! А як я без роботи? Чоловіка тільки труд і виручає…

Жінка вже шість років як померла. Я маю пенсію малу. Але роблю усілякі столярні вироби: столики, стільчики, держаки, драбини… Сам їжджу на своєму бусі в Карпати за матеріалом. Сам виготовляю, сам продаю на базарі. В молодості тяжко хворів. Вже 60 років живу з однією ниркою, півтора роки не ходив після того, як одну видалили. Але потрохи взявся до роботи – спочатку легшої, потім важчої… Кінчики пальців відрізало станком (показує покалічену руку – авт.)… Але ж, як кажуть, хто не ходить, той і не падає.

«Ви мені можете сказати, що зараз буде? Влада – не влада? Лиш цим і живу, що вже маємо Україну»

Мене радує, що є Україна, що наша боротьба не пішла намарне. Все-таки країни, які мали визвольний рух, зуміли домогтися незалежності. От Білорусія, Казахстан не мали визвольного руху, то так і не відірвалися від Росії. А Литва, Латвія, Естонія – навпаки, боролися – й вибороли.

Ви знаєте, люди тепер, я вважаю, живуть прекрасно. Але дуже погано, що влада так і не визнає ОУН-УПА. От ви мені можете сказати, що зараз буде? Телебачення дивлюся. До чого це дійде? Мене пам’ятають, приходять. От на Покрову був садигурський голова районної ради Бурега… Але це в нас так. А всюди в Україні? Влада – не влада? Насадили своїх кругом – по областях, районах, навіть по селах. Треба, аби люди вперлися за своє, та вони ніяк не зрозуміють цього.

Західні області таки крепко затормозили цю владу, коли добре проголосували на минулих виборах. Якби і в нас голосували, як на Сході і Півдні – було би зовсім погано. Але люди в більшості мало розуміють.  Не розуміють навіть, що церкви чужа держава загарбала. Москалі зробили собі корито з нашої церкви, церква навстановлювала свят, аби люди якомога більше днів ішли до храму і несли гроші. А я вважаю, що люди, якщо розумні, то й самі мають поважати себе та інших, а не зі страху перед панотцем.

Там, де була наша хата, зараз уже нічого немає. Фотографій навіть не збереглося. Усіх трьох братів замордували. Двох застрелили, третій загинув засуджений у Норильську. Дві сестри ще є живі – одна в Дніпропетровську, друга в Могилів-Подільському. Маю дві онуки, в кожної по двоє дітей – тож четверо правнуків, які мене тішать. Руки мені впали тепер, бо єдиний син, якому й 60-ти немає, тяжко хворіє. Він мені минулого року 90-річчя святкувати в ресторані загадав. Зібрав усю родину, з далеких країв. А зараз це вже хіба свято? Лиш цим і живу, що вже маємо Україну».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Активісти Садгірської районної партійної організації ВО «Батьківщина» на свято Покрови Божої Матері, коли відзначається День Української повстанської армії, поклали вінки до пам’ятника жертвам політичних репресій у Садгорі (Рогізна) та до пам’ятника-могили окружного провідника ОУН-УПА Івана Миколайовича Северина («Скригуна») на Садгірському кладовищі.

Голова Садгірської райради Юрій Бурега та голова районної «Батьківщини» Василь Храпко разом з однопартійцями вже третій рік поспіль вітають у цей день воїнів УПА, навідавшись з подарунками до них особисто. Сьогодні в Садгорі живуть троє героїв-воїнів УПА: Дмитро Дмитрович Томюк, Іван Степанович Ланівський та Марія Прокопівна Кононович. Вони й сьогодні залишаються активними членами суспільства, незламними та справжніми героями, взірцем мужності та відданості Україні.

 

Запис Вояк УПА Дмитро ТОМ’ЮК: «Сім літ зброя з плечей мені не злазила» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про 89-річного учасника бойових дій «Версії» писали уже двічі (останній    раз у №19 за 9 Травня ц.р.). Та, cхоже, влада не читає газет і навіть не дивиться телебачення, бо й ТВА виїжджало з нами.                  

Захисників багато, а ветеран без догляду  

У Департаменті соціального захисту населення у Чернівецькій області від заступника начальника відділу з дуже довгою назвою, серед функцій якого й опікування учасниками бойових дій, Максима Возного ми дізналися, що на початок ІІ кварталу у них на обліку стояло 585 людей. Протягом наступних трьох місяців хтось, звичайно, вже помер, тож  ряди героїв на сьогодні поріділи. Цими днями вони матимуть точну цифру.

Всі ці люди від 2010 року внесені до Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги. Та, оскільки йдеться про персональні дані, інформація ця для загалу закрита. Щоби дізнатися про те, на які пільги може розраховувати кожен з нас, треба звернутися до районного відділу праці та соціального захисту населення за місцем проживання.

Стосовно ж пільг Олександра Коліснека, то ми подивилися в Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Якби в Управлінні праці та соціального захисту населення Сторожинецької райдержадміністрації дотримувалися букви закону, то учасник бойових дій Коліснек мав би пільгу на світло вже протягом десятиліття, а не тільки з нинішнього 2013 року, йому провели би телефон, видавали би безкоштовно ліки та придбали би для нього слуховий апарат, а також бодай раз на два роки відправляли б у санаторій та постійно підтримували б матеріально. Натомість у сім’ї покинутих чоловіків воду беруть за кілометр від обійстя та й дрова вони завозять для себе на зиму, без будь-яких компенсацій, самі.

До слова, в районі діє також районна організація ветеранів війни, де, напевно, стоїть на обліку герой нашої публікації.

– Мабуть, там недопрацювали, – висловив припущення заступник голови обласної організації ветеранів війни Дмитро Чебан. Він також повідомив, що на Буковині нині є 1427 учасників бойових дій. Цифра, як бачимо, не збігається з тією, що має Департамент соцзахисту населення області.

Ніхто не бачив, не чув і не знав?..

Та шум, здійнятий довкола цих нещасних людей, дав свої позитивні наслідки. «Хату за

державний кошт відремонтуємо, – пообіцяли в районному управлінні праці та соцзахисту. У Законі про пільги ветеранів з’явилися зміни і ті учасники війни, кому за 85 років, прирівнюються до інвалідів війни І групи. Тож ремонт їм держава мусить робити.

Але ж 2010 року Коліснек уже звертався до райдержадміністрації. Тоді отримав звідти папір за підписом першого заступника голови РДА п. Гаврилюка з рекомендацією провести експертизу будинку. Для цього з Чернівців треба було замовити комісію з ОБТІ. За її роботу заплатив 700 грн – чек зберігається серед документів. А у висновку комісії записано, що хата саманна, без фундаменту, на 75% зношена, тобто їй, мабуть, років 75, і ремонту вона не підлягає. Після цього на ремонт хати з району дали допомогу – 1000 грн.

– А витратили ми на комісію 1200 гривень, – каже Олексій, син ветерана. – Бо 500 гривень довелося ще викласти на привезення комісії з Чернівців.

У батька пенсія 1800 грн, а у сина – 1050 грн.

– Багато грошей іде на ліки, – скаржився Олексій. – Крім ніг, ще й з нирками маю –проблеми. Та ми ніколи й не отримували ліки безкоштовно: ні тато, ні я.

…Втім, глухоті учасника бойових дій, сапера, безперечно сприяли контузії та поранення. Тож якби ветерана добряче оглянули хоча би раз у лікарні, його визнали б інвалідом…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Фото Руслана КОЗЛОВА

Запис Скільки треба стукати , щоби закони… виконувалися?! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Онуфрій Сорохан, якого в далекому 44-му з Лашківки на Кіцманщині забрали на фронт у 17 з половиною років, вочевидь і не підозрював, що воювати доведеться ще й на дев’ятому десятку – в рідному селі, за власні, вкрадені у нього, кошти.

Кінець Другої світової юний Онуфрій зустрів у Латвії. Згодом там одружився, звив сімейне гніздечко, мешкав у Ризі. Мали з дружиною двійко дітей, прожив там шість десятків щасливих років. А потім в один рік втратив і дружину, і одного з синів. В окремій квартирі стало самотньо, і навіть завчасно придбане місце на Ризькому цвинтарі, поруч із останками дружини, і виготовлений надгробок не втримали чоловіка від прагнення бути в колі родини. Адже попри довгі «прибалтійські» десятиліття, так і не змінив громадянства. Тим паче, що українська родина привітала бажання дідуся повернутися на Батьківщину. Наскільки щиро – з’ясувалося занадто пізно.

Один з лашківських племінників, Василь Твердохліб разом із дружиною навіть приїхав до Риги (вуйковим коштом) на цілий місяць, аби ближче познайомитися. Познайомилися і вирішили їхати додому вже разом. Онуфрій Сорохан продав квартиру в Ризі, і кошти за неї були переведені одразу на Кіцманське відділення одного з найвідоміших в Україні банків. По приїзду на батьківщину чоловік, природньо, захотів отримати свої гроші. Касир відділення йому відмовила – через те, що він пред’явив закордонний паспорт громадянина України. Мовляв, потрібен внутрішній український. Дідусь побував на прийомі в начальника відділення банку, отримав запевнення, що з коштами усе гаразд, і вирушив виготовляти внутрішній паспорт. Радили чоловікові тимчасом передати цю суму на рахунок племінника – аби не хвилюватися в очікуванні паспорта. Але старий відмовився.

Документ пан Сорохан отримав оперативно. Щоправда, за цей короткий період відбулися події, які його дещо здивували. Спочатку начальник банківського відділення приїхав до дідуся в гості. Онуфрій Стефанович запідозрив, що представник банку хоче, аби його дії з видачі коштів клієнтові «простимулювали». Оскільки «стимулювати» клієнт не мав наміру, то наступного після візиту банкіра дня навіть навідався до банку, аби якось задокументувати свої контакти з відділенням. Зі здивуванням дізнався, що його вчорашній гість… звільнився з роботи. Та яким був шок клієнта, коли він дізнався, що його кошти… вже отримали! Йшлося про 55 тисяч євро.

А потім були суди. Багато і різних. Спочатку районний суд визнав, що племінник пана Сорохана Василь Твердохліб незаконно заволодів коштами дядька. Та й сам Твердохліб це визнав. Суд постановив повернути кошти в повному обсязі. Та до виконання рішення не дійшло досі: племінник терміново подарував своє майно дружині – і все, що з нього тепер можна взяти – це 200 гривень щомісяця в рахунок сплати незаконно привласненої суми.

Онуфрій Сорохан знову подав до суду  – на предмет скасування фіктивної передачі майна племінником. Районний суд прийняв рішення не на користь позивача. Колег підтримав і апеляційний суд. Та касація на це рішення була таки підтримана і справа повернулася  знову до суду першої інстанції. Цього разу Кіцманський районний суд визнав, що майно Твердохліба було передане його дружині зумисно, аби уникнути виконання рішення суду стосовно повернення коштів Сороханові. Та спритний племінник подав на апеляцію. Наступної середи справу розглядатиме обласний Апеляційний суд.

Можна дивуватися з ницості і захланності людей. Можна обурюватися підступністю і зрадливістю родичів. Можна скільки завгодно говорити про мораль і загальнолюдські цінності (чи їхню відсутність). Можна знайти усіх родичів пана Онуфрія – далеких і близьких – і спитати, хто з них візьме на себе обов’язок «за покликом крові» забезпечити йому гідну старість. І можна переводити все в площину цивільно-правових відносин (що успішно і робиться упродовж шести років). Але тут питання в іншому: вочевидь, банківський працівник був у змові з племінником Сорохана і безпідставно передав Твердохлібові чужі кошти. Чи не чистий це кримінал?

Наразі на запит суду щодо руху цих коштів банк відповіді не надав. То чи можна довіряти свої гроші українським банкам, якщо вони не тільки допускають такі кричущі порушення, але й не намагаються їх усунути чи хоча б знайти й покарати винних?

Онуфрієві Сорохану – 87. Ветеран війни, інвалід другої групи. Але це міцний, привітний, абсолютно тверезомислячий чоловік. Він потребує співчуття, але не сліпого жалю. Він цілком здатний себе обходити, утримувати і за себе постояти. Жаль викликають ті учасники великої афери, які ганебно й боягузливо очікують на його смерть і, як наслідок, – на згортання нашумілої справи.

Український «латиш», мабуть, за все довге життя не здобував такого досвіду людської підступності, як за роки, прожиті після того, як розміняв дев’ятий десяток. Чи потрібен був йому цей досвід? Тепер він розуміє, що цілком міг без нього обійтися. І переконаний, що як тільки (хоча в наших реаліях точніше буде вжити слово «якщо») отримає свої гроші – одразу повернеться до Риги. Тепер уже назавжди.

Гірка й болісна історія. 87-річний дідусь, який рвався на Батьківщину, усвідомив, завдяки спритним ділкам і «дишловому» закону, що Україна – як зла мачуха. Він покине Батьківщину за першої ж нагоди, незважаючи на вік і всі пов’язані з цим труднощі. Як ви думаєте, з якою швидкістю покидатимуть її ті, в кого вік «до 80»?

Маріанна АНТОНЮК, «ВЕРСІЇ»

Запис Подвійне дно моралі і закону спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Він ніколи не скаржиться на перешкоди, не опускає рук у скруті й не розраховує на когось – звик усього досягати самотужки. Закінчивши школу, пішов навчатися до будівельного технікуму в Чернівцях, згодом закінчив Чернівецький державний університет і Київський автодорожний інститут. Саме під його керівництвом на Буковині зводилися школи, будинки культури, фельдшерсько-акушерські пункти, прокладалися десятки кілометрів доріг. Очолювана ним будівельна організація «Промбуд-1» піднімала  заводи «Вимірювач», «Гравітон», «Граніт», «Кварц», зводила пологовий будинок на Рівненській, міський молокозавод, злітно-посадкову смугу аеропорту…

«З 10 років я працював у радгоспі, бо коли був голод, іншого виходу не було. Був і біля молотарки, і їздовим, і біля трактора. Пам’ятаю, дуже чекав, коли зайде сонце, щоби вже можна було хоч трохи перепочити…»

                  «Будуємо для людей не житло, а домівки»

Шана до будівельної справи у Василя Мороза з’явилася не випадково: його батько, Гаврило Мороз, звів на рідній Кіцманщині не один десяток хат. Отож Василь Гаврилович, мабуть, і не міг стати ніким іншим, як будівельником.

Чотири покоління родини Морозів

Свою мрію – мати власне будівельне підприємство – Василь Мороз втілив 12 років тому: 2001 року на базі будівельно-монтажного управління облспоживспілки спільно з синами створив «Чернівціжитлобуд».

– Уже тоді я вирішив, що на фірмі працюватимуть найкращі фахівці, залучатимуться передові технології, – згадує Василь Гаврилович. – Ми провели технічне переоснащення, закупивши КамАЗи, ГАЗи, самоскиди, екскаватор, бульдозер, іншу необхідну будівельну техніку.

Фірма одержала ліцензію на розробку Чорнівського родовища пісків на Новоселиччині, придбала й відновила розукомплектовані цегельні заводи в селі Вікно на Заставнівщині й Стрілецькому Куті на Кіцманщині, завод будівельних конструкцій у Чернівцях, де нині є бетонний, столярний, арматурний цехи, кузня, пилорама. Тож, виготовляючи весь асортимент будівельних конструкцій для житлового й промислового будівництва, «Чернівціжитлобуду» вдається утримувати прийнятні ціни на квартири в своїх новобудовах.

– Будуючи, ми не ставимо собі за мету підняти тільки стіни, – каже заслужений будівельник України. – Ми беремося створити неповторну ауру, щоби, прийшовши на подвір’я новобудови, зайшовши до будинку, людина захотіла в ньому жити. Враховуємо не тільки те, щоби в будинку було тепло й затишно, беремо до уваги навіть ландшафт навколо нього.

У кожній з квартир у зведених «Чернівціжитлобудом» будинках установлене індивідуальне опалення, стіни утеплені за новими технологіями пінопластом чи мінераловатними плитами. Віконні блоки встановлюються з подвійними камерами, що додатково зберігає тепло, а металеві вхідні двері не тільки захищають помешкання від злодіїв, а й мають протипожежну функцію.

           Родина від батька до сина: будівельна династія Морозів

– Своїх дітей до будівництва я привчав змалечку: беручи час від часу з собою на роботу, показував, як користуватися інструментами, – говорить Василь Гаврилович. –  І вони завжди радо чимчикували зі мною, зацікавлено спостерігали за робочим процесом.  А коли прийшов час обирати фах, упевнено й безапеляційно заявили: будуть будівельниками.

Обидва сини Василя Мороза – Василь і Володимир – як дві його праві руки: один – очолює виконробські служби на фірмі, інший – головний інженер заводу будівельних конструкцій. Дідусь, який так любить справу свого життя, не залишив байдужими до будівництва й онуків: старший онук навчається в Одеському інженерно-будівельному інституті, онука – в Київському національному університеті будівництва й архітектури. Під час літніх канікул вони працюють на будівельних об’єктах «Чернівціжитлобуду», виконуючи аж ніяк не функції керівництва, а роботи від найдрібніших – щоби знати весь процес від його початку.

Іноді закрадається думка: може, вже час піти з будівництва й дати дорогу молодим? Та її одразу ж наздоганяє інша: а що я робитиму без улюбленої справи? Без будівництва я, мабуть, буду просто нея.

На будівництві      

                    Таємниця сімейного щастя – в дітях

Нещодавно подружжя Василя й Раїси Морозів відзначили золоте весілля: півстоліття вони прожили разом душа до душі, серце до серця, без гучних сварок і прикрих непорозумінь.

– Насамперед, ми завжди думали про наших дітей – їхнє виховання було для нас на першому місці, – каже Василь Гаврилович. – Бо найважливішим було, щоби вони виросли порядними людьми.

І тепер, коли вся родина – сини, онуки, правнуки – збирається разом, Василь Гаврилович і Раїса Корніївна знають точно, що прожили життя недарма. Будівельник за покликанням і за фахом, Василь Гаврилович Мороз зумів цеглина за цеглиною майстерно скласти власне щастя – дружну та міцну сім’ю. Відтак, коли все добре вдома, переконаний він, цегла лягатиме рівно й на роботі.

Лідія КИРИЛЮК, Любов НЕЧИПОРУК «Версії»

Запис Будівельник, який збудував… щастя спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Павло Іванович – дуже незвичайна людина хоча б тим, що ще зовсім донедавна – два роки тому – викладав дітям гру на гітарі, за своє життя вивчив 9 мов та є волонтером Червоного Хреста.

         Звик жити, співаючи…

Що б не сталося, за будь-яких життєвих обставин Павло Іванович, скільки себе пам’ятає, крокує життям з піснею. Ще з дитинства полюбив співати: з 9 років усе життя співав у церковному хорі, не пропустив жодної Різдвяної коляди, сам пише пісні.

– Ще 40 років тому мій вже старенький батько казав мені: «Павлику, у тебе є талант». І уявіть, якщо ще тоді тато казав мені про талант, то який я талановитий тепер – бо ж хист з роками тільки збільшується, – жартує Павло Іванович.

У його репертуарі більше 100 фольклорних пісень, багато співанок написав він сам – серед них і українською, і російською, і німецькою, і англійською мовами. Всі вони про почуття – справжні, чисті, світлі.

– Мої пісні про любов. Але не такі, як тепер щодня по телебаченню показують. Мої пісні файні і за мелодією, і за змістом, – говорить чоловік.

Своєю улюбленою піснею Павло Іванович називає «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» і охоче виконує її за першої ж нагоди.

          Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти Людина

У цьому впевнений Павло Пінковський, який досконало володіє дев’ятьма мовами, серед яких румунська, англійська, німецька, іврит, українська, російська, польська… Румунську та німецьку вивчив у школі, бо навчався в румунській школі, а німецьку опановував як іноземну. Англійську ж просто любив, тому вивчав її самостійно і потім, склавши на відмінно вступний іспит до університету саме за напрямком «англійська мова», продовжив «шліфувати» її у виші. Відтак став перекладачем з англійської та німецької мов. Мовою євреїв також вчився спілкуватися змалечку, бо ж ріс з євреями, вчився з ними, а потім і працював. А ще цю мову досконало знав батько Павла Івановича.

– Мій тато дуже гарно знав та говорив єврейською – я дивився на нього, як на артиста! Я й на чверть не утну того, що знав мій батько, – каже пан Павло. – Він був розумним чоловіком: закінчивши 6 класів, знав 5 мов. Не те, що зараз – люди закінчують університети, а достеменно не знають жодної мови.

Здобуті знання Павло Іванович удосконалював, коли, будучи перекладачем, подивився світ – був у Польщі, Чехії, Австрії, Румунії, Франції… І всюди його гарно приймали й поважали, адже він із повагою й цікавістю ставився до кожної мови, до кожної культури та завжди прагнув дізнатися більше.

Коли Павла Пінковського запитують про вік, він жартома відповідає, що йому було 29 років, а тепер 39 – бо ж не може постійно бути один і той самий вік. А через років 10 – 20, каже Павло Іванович, йому вже буде трохи більше – 49. Бабця Павла Пінковського прожила 102 роки, а він планує відсвяткувати й 105-річчя.

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис У 83 життя тільки починається… спершу з'явиться на Медіа-Версії.