Чимало жінок відчувають себе щасливими та коханими у шлюбі. Проте, вчені доводять, що часто заміжжя негативно позначається на здоров’ї представниць прекрасної статі. Причиною цьому є відсутність турботи про жінку її чоловіком.

Запис Заміжжя шкодить здоров’ю жінок спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Більшість українських чоловіків вважають, що жінка має бути поступливою чоловіку, заробляти менше за нього і виконувати більшість хатніх обов’язків. Крім того, на думку 10% опитаних чоловіків, жінка має терпіти насильство для збереження сім’ї. У той час, як 18% респондентів погодилися з тим, що чоловік має право вдарити, або побити дружину, якщо дізнається про її зраду.

За матеріалами 24tv.ua

Запис Українська жінка має догоджати чоловіку та відразу погоджуватися на інтимні стосунки, – соціальне дослідження спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сексуальна активність людей помітно знизилася в останні десятиріччя. У чому причини і як вирішити цю проблему, досліджував оглядач BBC Future.

Ми живемо в добу найбільшої сексуальної свободи в історії людства. Нові технології, що з’явились в останні 40 років, як-от протизаплідні таблетки або сайти знайомств (Grindr, Tinder), відкрили безліч можливостей.

Сексуальна революція поступово змінила соціальні норми, зробивши суспільство більш толерантним до гомосексуальності, розлучень, дошлюбного сексу і таких форм сексуальних стосунків, як-от поліаморність та свінгерство.

Тим більш парадоксальним виглядає факт, який підтверджують численні дослідження. Сьогодні ми займаємося сексом менше, ніж раніше.

У березні американські дослідники Джин Твендж, Райн Шерман і Брук Веллс опублікували статтю в “Архіві сексуальної поведінки”, в якій зазначили, що американці на початку 2010-их в середньому щороку мали на дев’ять сексуальних контактів менше, ніж наприкінці 1990-х, тобто середня кількість сексу знизилися з 62 разів на рік до 53-х – на 15%.

На початку 2010-тих американці протягом року мали на дев’ять сексуальних контактів менше, ніж наприкінці 1990-х

Зниження сексуальної активності було приблизно однаковим у представників різних статей, рас, національностей, у людей з різною освітою та професійною зайнятістю. Найнижчим цей показник був в одружених пар.

І хоча можна заперечувати, що результати одного дослідження ще нічого не означають, ця тенденція зростає по всьому світу.

У 2013 році Національне дослідження сексуальних стосунків і способу життя (Natsal) показало, що британці віком від 16 до 44 років мали в середньому менше п’яти сексуальних контактів на місяць.

У попередньому опитуванні 2000 року цей показник був 6,2 рази на місяць для чоловіків і 6,3 – для жінок. Ситуація, вочевидь, є найбільш серйозною в Японії, де, як свідчать останні дані, 46% жінок і 25% чоловіків 16-25 років мають “зневажливе” ставлення до сексу взагалі.

Хоча цьому можна знайти багато очевидних пояснень, журналісти BBC Future вирішили дізнатись про глибші причини зниження сексуальної активності людей в усьому світі.

Порно і соцмережі

Перше пояснення, яке лежить на поверхні, – це нові технології, які стають дедалі доступнішими, насамперед, порнографія і соціальні мережі.

Зростання популярності онлайн порнографії дає привід деяким дослідникам вважати “залежність від сексу в інтернеті” психічним розладом. Захоплення порнографією заміняє секс у реальному житті і суттєво знижує сексуальне бажання в спальні.

Порнографію також звинувачують у створенні нереалістичного образу сексу, що призводить до таких психічних розладів, як “сексуальна анорексія” та “сексуальна дисфункція, спровокована порно”.

Дослідження 2011 року виявило, що серед 28 тисяч італійців, які регулярно дивляться порно, багато хто відвідує порносайти майже щодня. Як стверджує один з авторів дослідження Карло Фореста, ці люди звикають до “несамовитих зображень” сексуальних стосунків і в результаті мають проблеми із збудженням в умовах реального життя.

Деякі дослідники навіть стверджують, що перегляд порнографії впливає на шанси знайти постійного партнера. Дослідження, опубліковане 2014 року в Eastern Economic Journal виявило залежність між частотою перегляду порнографії і одруженням. Насамперед ця кореляція була помітна серед чоловіків.

І це стосується не лише порнографії.

Соціальні медіа є другою головною причиною, яка відволікає людей від сексуального життя.

Якщо раніше дослідники доводили, що телевізор в спальні суттєво знижує сексуальну активність, тепер таким чинником стали Facebook, Twitter та Instagram.

Утім, не всі вчені погоджуються з такими висновками. Дослідження 2015 року, в якому взяли участь 280 чоловіків, і результати якого опубліковано в журналі Sexual Medicine, стверджує, що перегляд порно 40 хвилин принаймні два рази на тиждень підвищує бажання займатися сексом.

Те саме можна сказати й про соцмережі. Хоча смартфони й відбирають час у реального життя, сайти знайомств і додатки на кшталт Grindr та Tinder зробили секс більш доступним.

І отже, хоча технології, безперечно, вплинули на наше сексуальне життя, вважати їх єдиною причиною зниження сексуальної активності аж ніяк не можна.

Робота і стрес

Іншим винуватцем часто називають роботу з її стресами, втомою і кількістю часу, який ми проводимо в офісі.

Однак і тут залежність не така очевидна. У 1998 році Джанет Гайд, Джон Деламатер і Еррі Гьюїт опублікували в “Журналі сімейної психології” результати дослідження, які не показали ніякої різниці в сексуальній активності, задоволенні сексом і бажанні в жінок, які працювали повний та неповний день і у домогосподарок.

Навіть навпаки, активне професійне життя, як правило, корелювало й з більшою частотою сексуальних контактів.

Але це не означає, що робота взагалі не впливає на сексуальність. Важливою, проте, виявляється її якість, а не кількість. Робота, яка не приносить задоволення, шкідливіша для психічного здоров’я, ніж навіть безробіття, і це також позначається на сексуальному житті.

Стрес дедалі частіше вважають основною причиною зниження сексуальної активності і задоволення.

Сучасне життя

Серед багатьох інших причин, які погано впливають на сексуальне життя, дослідники називають психічне здоров’я, добробут та відчуття щастя. Останнім часом у західних суспільствах спостерігається справжня епідемія психічних розладів, перше місце з яких посідає депресія і тривожність.

Численні дослідження доводять, що депресія спричинює труднощі в сексуальному житті і знижує статевий потяг. Науковці Твендж, Шерман і Веллс зазначають також, що між зниженням задоволеності життям і зменшенням сексуальної активності є безперечний причинно-наслідковий зв’язок.

Дослідники пояснюють спалах психічних розладів невпевненістю, притаманною сучасному життю, яка насамперед вдаряє по молодому поколінню.

Саме в цього покоління науковці й спостерігають найбільше зниження сексуальної активності. Як підкреслює Джин Твендж, мілленіали займаються сексом менше, ніж покоління X (народжені в 1960-1970 роках) і бебі-бумери (1950-1960 роках) у відповідному віці.

Брак стабільної роботи і житла, страх глобальних катастроф і самотність життя у великих містах погано впливають на психічне здоров’я.

І таким чином, зниження сексуальної активності можна вважати наслідком сучасного життя. Причина не в чомусь одному, а в сукупності багатьох чинників. Це, насамперед, – стрес, напруга на роботі, відсутність стабільності і технології.

Напевно, хтось скаже, що з огляду на надто вільні звичаї в сучасному суспільстві, зниження сексуальної активності – це не так вже й погано. Але секс є важливим. Він робить людину щасливішою і здоровішою, сприяє задоволенню від професійного життя. А головне – багатьом людям секс приносить радість.

Саме тому, по всьому світу активно намагаються вирішити цю проблему. У лютому цього року член муніципальної ради шведського містечка Оверторнеа Пер-Ерік Маскос запропонував ввести для 550 співробітників ради щотижневу оплачувану годину для сексу.

Пан Маскос підкреслив важливість сексу і заявив, що його пропозиція “надасть парам трохи вільного часу лише для себе”.

Японія вже давно намагається впоратися з цією проблемою, насамперед через швидке падіння народжуваності в країні.

За народження дитини японcький уряд виплачує батькам премію, а підприємствам рекомендує давати співробітникам більше вільного часу на продовження роду. Так, одна з найбільших японських корпорацій Keidanren заохочувала надавати співробітникам більше вільного часу, який вони могли би провести зі своїми родинами.

Щоби підвищити народжуваність, місцева влада видає багатодітним сім’ям талони на продукти, а також фінансує сайти знайомств. Уряд Австралії проводить подібні заходи вже багато років.

Проте, всі ці заходи не вирішують глибинних проблем, тому що не впливають на рівень задоволеності життям, що могло би підвищити сексуальну активність людей.

Оскільки ця проблема – дуже складна, її вирішення також має бути багатовимірним. Воно насамперед вимагає покращення психічного здоров’я людей, на яке погано впливають стреси і ненадійність сучасного життя.

Покращення психічного здоров’я націй не тільки позитивно позначиться на їхньому сексуальному житті, але й поліпшить загальне самопочуття та добробут людей.

Запис Чому люди все менше займаються сексом спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Справжній світ чоловіків, як і раніше, залишається загадкою для жінок і лише нечисленні “інсайдери” дозволяють судити про те, як насправді живуть звичайні чоловіки.

Почуття гумору впливає на кількість коханок
Дослідники з’ясували, що почуття гумору в житті чоловіка має прямий зв’язок з кількістю його любовних захоплень. Таким чином, власники гострого гумору, в середньому, мають більше партнерів, ніж ті, хто сприймає життя занадто серйозно, інформує eizvestia.com/uk/news-ukr.

Чоловіки страждають від гендерної несправедливості
Сучасна реклама і масова культура використовує ідеальні образи чоловіків, далеких від реальності, так само, як це роблять з ідеальними моделями-дівчатами. У більшості випадків чоловік в рекламі – це юний м’язистий чоловік, забезпечений. У реальному світі такі принци живуть хіба що в жіночих мріях.

Жінкам краще під начальством чоловіків
У компаніях, де посаду генерального директора займає чоловік, жінки, як правило, заробляють більше, ніж там, де керівник є жінкою. Так само батьки дочок схильні налагоджувати робочі контакти насамперед з жінками.

Чоловіки шукають несхожих на себе дівчат
Дослідники помітили, що невеличкі та худі хлопці хочуть великих і високих дівчат. І навпаки, високим і м’язистим чоловікам більше до душі невисокі і маленьки дівчата. Причини такої суперечливої тяги вчені бачать в еволюційних механізмах. Максимальна різниця на генетичному рівні гарантує сильне і витривале потомство.

Чоловічу увагу легко обдурити
Красива телеведуча випуску новин здатна абсолютно переключити увагу чоловічої половини глядачів на себе, заважаючи розумінню сенсу новин. Приваблива жінка на ділових переговорах здатна докорінно змінити позицію опонента в позитивну сторону.

Батьки часто виховують чужих дітей
Довести чоловікові, що дитина насправді його, може тільки дорогий ДНК-тест. У всіх інших випадках доказ неможливий, тому ситуація з чужою дитиною так часто використовується в літературі, кінематографі та у реальному житті.

Запис Усе, що ви не знали про загадкових чоловіків спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Незвичайний позов про розірвання шлюбу подано в рабинський суд міста Хайфи (Ізраїль). У наш вік цифрових технологій розлучення часто трапляються через віртуальне спілкування у соцмережах, знайомства в інтернеті і тому подібне. Даний позов теж пов’язаний з комп’ютерними технологіями, але він настільки нестандартний, що привернув увагу журналістів.

Чоловік, який захотів розлучитися, стверджує, що дружина кинула його заради … комп’ютерних ігор. «Всі спроби позивача поговорити з відповідачкою, долучити її до його життя і до життя його дітей закінчувалися нічим. Відповідачка прикута до комп’ютерного екрану, її апатія, повна відсутність участі в сімейному житті завдають шкоди і дітям, які жадають материнської уваги, але отримують лише байдужість і відторгнення, яке не раз доводило їх до сліз», – йдеться в позові.

За твердженням адвоката Гая Офіра, що представляє позивача, дружина вже протягом п’яти років не мала з чоловіком шлюбних стосунків, там самим завдаючи йому «фізичні та емоційні страждання».

У світлі даних обставин позивач просить рабинський суд примусити дружину згоди на розлучення і звільнити його від зобов’язань по ктубі.

Запис В Ізраїлі чоловік подав на розлучення через комп’ютерну залежність дружини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Науковi дослiдження доводять: одруженi чоловiки живуть довше, нiж розлученi або самотнi. Вони рiдше скоюють самогубство, частiше ходять до лiкарiв, краще харчуються, менше пиячать. Однак, попри це, чимало чоловiкiв до шлюбу не поспiшають, а деякi хочуть бути холостяками до кiнця життя.

Згiдно з дослiдженнями, у вiковiй групi 25 – 29 рокiв нiколи не були у шлюбi або не перебувають тепер 20% чоловiкiв. Тобто кожен п’ятий чоловiк цього вiку. У 30 – 35 рокiв холостякiв залишається менше – 5%. До речi, 12% пар в Українi живуть у незареєстрованому шлюбi. Як правило, iнiцiаторами такого способу спiвмешкання є саме чоловiки, особливо тi, якi вже мали перший невдалий шлюб.

Багато представникiв сильної статi побоюються шлюбу (пiдсвiдомо чи показово). Адже родина – це вiдповiдальнiсть, а в наш неспокiйний час чоловiк не має гарантiї, що зможе забезпечити сiм’ю.

Як правило, чоловiк психологiчно готовий до шлюбу у вiцi 30 – 40 рокiв. Якщо вiн одружується до 30 рокiв, то велика ймовiрнiсть розлучення, адже людина стикається з економiчними та побутовими проблемами, до яких не готова. А от чоловiки пiсля сорока, якi нiколи не були у шлюбi, вже мають так званий синдром холостяка. Такий чоловiк може бути успiшним у бiзнесi, мати стосунки з жiнками, але психологiчно не здатен жити з кимось. Важливий ще один аспект – кожен чоловiк у своєму життi має пережити такий етап iнiцiацiї, як вiдрив вiд матерi. Тобто повинен стати вiдповiдальним за своє життя. I це не залежить вiд вiку – однi чоловiки роблять це у шiстнадцять, а iншi навiть у сорок так i не стають дорослими. Якщо така емоцiйна пуповина мiж дорослим чоловiком i його мамою не розiрвана, вiн не буде готовим створити свою родину. I найбiльше холостякiв я б зарахувала до категорiї таких, якi перебувають у символiчному шлюбi з мамою.

– Якi ще причини заважають чоловiковi створити сiм’ю? – Другий тип холостякiв – чоловiки, якi не змогли знайти себе, не мають роботи, не мають ресурсiв створити сiм’ю. Загалом, уже до 30 рокiв у чоловiка має закiнчитися так званий перiод безстрашностi та безсмертя. А затятi холостяки часто i в пiзнiшому вiцi не замислюються над тим, що час минає, вважають, що життя довге, а вони ще на нагулялися. Третiй тип холостякiв пiдживлюється соцiальними стереотипами. У суспiльствi досi культивується думка, що чоловiк може провадити вiльний спосiб життя, а жiнка обов’язково має бути замiжньою. Коли жiнка довго не одружується, про неї кажуть “не така”, а якщо чоловiк, то це культ свободи й полiгамiї. Урештi, є чоловiки, якi залишаються холостяками через свої страхи – страх втратити свободу, страх близьких стосункiв, страх вiдповiдальностi. Iнодi такi iнiцiюють вiльнi стосунки, шлюб без печатки в паспортi, щоби зняти з себе вiдповiдальнiсть за взаємини та їхнi наслiдки.

 – То що робити жiнкам – намагатися змусити холостякiв одружитись чи все ж таки втiкати? – Перш нiж одружувати на собi холостяка, добре подумайте – чи потрiбен вам чоловiк-дитина або бабiй. Замiж слiд виходити за того, хто дозрiв до вiдповiдальностi за сiм’ю.

Запис Вічні холостяки чи боягузи: чому сучасні чоловіки не поспішають одружуватися спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дівчина засиділася в подруги до опівночі, тож подруга – абонент (постійний клієнт служби таксі «Браво») викликала машину. Диспетчер повідомила, що авто буде за дві хвилини, і Христя одразу вийшла. Біля під’їзду стояли дві машини. Оскільки клієнтка не знала, таксі якої саме служби їй викликали, то підійшла до однієї з автівок уточнити, чи та приїхала на виклик. Водій відповів, що ні, тож Христя підійшла до другої машини. І тут почалося!

Водій таксі «Браво» (машина №77) безпардонно почав відчитувати дівчину за неуважність. Вона змушена була безперестанку просити вибачення, нарахувала аж вісім перепрошень на закиди водія. Не зупинило його навіть нагадування, що він їхав на виклик постійного клієнта. Коли нарешті він припинив сваритися, клієнтка назвала адресу. Виявилось, що водій не знає, як до тієї адреси їхати… Довелося «вмикати аутосервіс» – переходити на самообслуговування і показувати таксистові дорогу. У перервах між його подальшими повчаннями і вимогами «бути уважнішою». На спроби хоч щось пояснити, брутально заявив: «Якщо ти по жизні шугана, то не треба шугати мене!»

Налякана тендітна дівчина, гарно вихована і не навчена на хамство відповідати хамством, встигла лише про всяк випадок відбити СМС подрузі. Та одразу зателефонувала в службу таксі, і диспетчер зв’язалася з водієм. На щастя, клієнтка вже дісталася до кінцевої точки подорожі і звільнила себе від наступної порції його обурення, покинувши салон таксі.

Але вихованість та інтелігентність – це не слабкість і всетерпимість. Тож Христя Венгринюк – відома в Україні письменниця – не залишила цю ситуацію без розголосу, аби від безцеремонного нахабства таксистів не страждали інші жінки і дівчата, які користуються послугами цієї або інших служб таксі. Адже великим і кремезним чоловікам зазвичай не хамлять …

Адміністрація служби таксі «Браво» визнала проблему. Виправданням для себе вважають те, що в них працює 450 таксистів – усіх, мовляв, не навчиш. Сам таксист свою поведінку продовжує вважати адекватною. І продовжує хамити – навіть у присутності свого керівництва.

Кореспондент редакції намагалася зв’язатися з адміністрацією служби таксі «Браво». Після перепитування «а што случілось? Какая, єщо раз, газета?» і довгої музики в трубці нарешті пообіцяли, що зателефонують пізніше. Так і не передзвонили.

Це мовчазне потурання хамству найприкріше. Адже у більшості цих 450-ти таксистів, як і в їхньої адміністрації, є дружини, дочки, матері, які так само можуть стати жертвами брутальності – у крамниці, перукарні, в транспорті… І це триватиме доти, доки всі погоджуватимуться з такою можливістю. Христя не погодилася. Дамо відсіч хамству разом?

Редакція «Версій» упродовж двох тижнів намагалася з’ясувати, «хто ж в домі хазяїн». Тобто, хто ж реально може вплинути на служби таксі.

У центрі пасажирських перевезень міськради відмовилися від будь-яких коментарів, переадресувавши кореспондента до директора департаменту. Попри те, що директор департаменту ЖКГ Дмитро Сірман був у відпустці, він люб’язно прокоментував ситуацію: «Міська рада не видає ліцензій службам немаршрутних таксі – тільки проводить конкурси для перевізників на маршрутах. Описана вами ситуація свідчить про порушення прав споживачів, тож варто звернутися до управління з захисту прав споживачів. Або до територіального управління Головтрансінспекції». Структура, покликана захищати права споживачів, відповіла кореспондентові коротко і ємко: «Хамство – не наша компетенція».

І лише заступник начальника теруправління Головтрансінспеції Орест Заліско пообіцяв обов’язково відреагувати на звернення. Газета ж обіцяє повідомити про цю реакцію читачеві.

Тож для потерпілих від таксистів – адреса, за якою звертатися по захист: м.Чернівці, вул. Моріса Тореза, буд. 64, тел. 050 676 88 31.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Інтелігентністю й розголосом – по хамству! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Чоловік загинув у трансформаторній будці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

19 липня цивілізований світ відзначає День програміста. А точка відліку в історії програмування і сучасних комп’ютерних наук розташована за 230 років до нашого сьогодення. І починається ця, без перебільшення, новітня цивілізація з конкретного списку операцій (алгоритму) для  обчислювальної машини, викладеному в листі Ади Августи Байрон Кінг видатному англійському винахідникові Чарльзу Беббіджу.

Якщо хтось побачить за цим повідомленням похмуру стару панну, яка, окрім сухих чисел, нічим не цікавилася, той глибоко  помиляється. Світ програмістів устиг обгородитися забобонами та міфами. Скажімо, вважають, що справа ця – виключно для чоловіків. На окремих програмісток, що потрапили до лав «просунутих» молодих людей, дивляться, як на дивачок. Та навіть найупертіші творці «софту» повинні пам’ятати, що біля джерел їхнього ремесла стояла… жінка.

Ада Августа Байрон Кінг, графиня Лавлейс народилася 10 грудня 1915 року в родині великого англійського поета Джорджа Гордона Байрона. Щоправда татусь покинув родину, коли Аді було 4 місяці. Дівчинка рано захопилася магією чисел, але окрім математичних знань, отримала цілком світське виховання, виросла красунею, вийшла заміж з любові, проводила разом з чоловіком світське життя, народила 4-х дітей – та у віці 37 років згоріла від раку…

І 20 років з цих 37 Ада Лавлейс співпрацювала із Чарльзом Беббіджем. Ідея машинного обчислення складних математичних операцій, що називається, витала в повітрі. Адже прогрес рухався, інженерні винаходи ставали все складнішими, і для обчислень наймали групи математиків, кожному з яких ставилося певне завдання. До речі, англійською ці математики-помічники називалися «комп’ютерами»!

Чарльз Беббідж першим вирішив об’єднати усі ці операції в роботі одного обчислювального агрегату і навіть збудував його, неодноразово вдосконалюючи згодом. Не повірите, але обчислювальна машина Беббіджа працювала на паровій тязі.

Не вистачало одного: як організувати роботу цієї машини, щоби вона працювала швидко й без помилок.

В історії не буває випадковостей. Так само невипадково шістнадцятирічна Ада Байрон

серед інших гостей завітала до оселі Беббіджа, аби подивитися на створену ним машину для обчислень… І поки цікаві гості роглядали це «диво», Ада розібралася в принципі роботи машини і відтоді почалася її співпраця з Беббіджем. Саме в листі вчителю від 19 липня 1843 року 28-річна аристократка написала першу в історії програму для аналітичної машини. Попутно вона ввела терміни «робочі ячейки», «цикл» тощо.

Вона бачила майбутнє сучасних комп’ютерів як багатофункціональних машин не тільки для обчислень, але для роботи з зображеннями та звуком. Її ім’ям названа одна з перших мов програмування – Ада.

Але й це не все. Скупа доля не дала Аді часу далі розвивати свій математичний талант. А сучасники (серед них Фарадей, Брюстер, Вітстон) характеризували її як Великого математика і дуже наполегливу людину. Її талант і праця вже змінили світ (важко уявити тепер його без комп’ютерів), але хто зна, якою дорогою пішла б математика, коли б Ада Лавлейс попрацювала б ще хоч років 10…

Підготував Дмитро ЦАРЕНКО, «Версії»

Марія Іванова, програмістка, Чернівці: 

8 Березня по-карпатськи

– Програмування – професія дуже цікава і обширна. Бо тут кожен знайде собі заняття до вподоби – від абстрактних моделей даних і до гламурних інтерфейсів для користувачів.

За статистикою, дівчата частіше займаються розробкою більш високорівневих додатків, часто роботою з UI (юзер інтерфейс). Та насправді жінки-програмістки є, напевно, в кожній сфері, просто в незначній кількості.

Я вчилась у фізико-математичному ліцеї. Програмування там було досить потужне, але для мене на той момент воно було швидше прикладним для розв’язання різних математичних задач. Потім, навчаючись в університеті (прикладна математика), здобула більше досвіду і зрозуміла, що це – моє. Тим паче, що студенткою вже пішла працювати на одну із IT-фірм Чернівців.

Програмую я на C#, Net, Web… Отримую завдання, які треба зробити (вони описуються в специфікації), сідаю, розбираюся, і реалізую. Трішки розводить цей «компот» спілкування із замовником (переважно англійською мовою) і робота в команді.

У чоловічих колективах почуваюся добре. Навіть дуже. Коли прийшла працювати в попередню команду, то на першому ж корпоративі хлопці підняли тост за те, що в їхній команді з’явився перший працівник-дівчина. Це актуальний приклад, бо найчастіше буває, що в команді 1-2 дівчини-програмістки серед десятка чоловіків.

Те, що програмісти – замкнені, самотні люди, – хибний стереотип. Насправді вони всі дуже різні. І багато серед них веселих і «шебутних».

Найулюбленіше  моє хоббі – походи в гори. Півтора місяці тому я повернулася з Гімалаїв. Їздила до Непалу. До речі, в нашій компанії половину складали програмісти з різних міст України. А ще займаюся танцями, трохи часу витрачаю на історичну реконструкцію тощо.

Минулих вихідних їздила на «Артполе», там теж весело, я полюбляю фестивалі й подібні заходи…

Запис Ада ЛАВЛЕЙС: донька Поезії – мати Програмування спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Захоплення автостопом розпочалося з поїздки до Львова, – розповідає Максим. – Почувши знайомі акорди, підійшов до музиканта просто на вулиці. Це був Святослав Бойко, екс-вокаліст групи «Широкий лан». Він і запропонував мені розвіятися, подорожуючи автостопом. Я спочатку скептично сприйняв ідею. Тоді для мене автостоп і Україна були цілком несумісними речами. Думав, що таке буває тільки у фільмах. Але спробував, і мені сподобалось.

Хлопець мандрує автостопом ось уже третій рік. Фактично всюди Максим ночує в наметі, лише в Полтаві заночував удома у водія, який підвозив його на етнофестиваль «Підкамінь».

– Заночувавши в будинку чоловіка, що мене підвозив, уранці я зібрався на фест, – згадує хлопець. – Трасою треба було робити гак в 60 кілометрів. Подивившись на карту, я знайшов коротший шлях, який пролягав через ліс. Вийшовши о 9-й годині з самою лише картою в руках, прибув на місце призначення о 10 вечора. Відстань в 15 кілометрів я подолав «лише» за 13 годин. Коли добрався, і побачив людей, був неймовірно щасливий.

Навіть якщо ви й подорожуєте автостопом, гроші все ж знадобляться. Ніколи не знаєш, хто тебе підвозитиме. Інколи треба залишити водієві якусь символічну суму.

– Перша поїздка була на фестиваль «Рурисько» в Бережанах Тернопільської області, – продовжує Максим. – Досвід був не дуже вдалим, важко було «стопити». Адже часто  зупиняв транспорт у заборонених місцях: на підйомах, спусках, де, як би не хотіли далекобійники, вони просто не в змозі зупинити багатотонну вантажівку.

Лише згодом  юнак відкрив для себе спеціалізовану літературу і дізнався про те, що існують цілі спілки автостоперів і правила «стопу» (див. «Поради «бувалих»).

– Якщо 2011 року я їздив тільки на фестивалі, то в 2012 катався вже глобальніше, – згадує Максим. – 2012-го тільки одного разу вертався додому під час поїздки, бо виникли деякі форс-мажорні обставини зі спорядженням. Узяв із собою забагато речей, рюкзак розірвався.

– Одного разу вирішив поїхати до Москви, – зізнається юнак. – Але прикордонники мене зупинили через призовний вік. Довелося повернутися. Подорожувати не припинив. Подався до Криму. Там на мене теж чекав не найкращий відпочинок. Оскільки я перегрівся на сонці, в мене почалися галюцинації: боявся, що мене з’їсть спальний мішок (сміється).

Свій маршрут Максим не розплановує. Діє спонтанно. І радить особливо не прислухатися до новин, у яких подають тільки негативну інформацію. «Вовків боятися – до лісу не ходити». Буває всяке, але ж автостоп –  це пошук пригод!

– Подорожуючи автостопом, будьте відкритими, простими, щирими,  – радить автостопер. – Пам’ятайте, що водій – теж людина. Говоріть і розважайте його. По суті, автостоп – обмін послугами: вас підвозять, а ви не даєте заснути в дорозі. Тому, сівши в автомобіль, не слід мовчки спостерігати пейзажі. Похмурого й нудного попутника водій може висадити дорогою – і матиме рацію. Вивчіть кілька стандартних фраз мовою тієї країни, в якій подорожуєте: «куди ви їдете?», «чи можете мене підвезти?». Якщо ж потрапили в країни Сходу і не володієте мовою, спілкуйтеся мовою жестів. Головне, будьте активними та цікавими. Підтримуйте розмову, уникаючи тем політики, релігії – тут можна не зійтися в думках з водієм. Не критикуйте музичні смаки водія. Із цим треба змиритися, бо «хто платить, той і музику замовляє».

Отже, якщо, зваживши всі плюси і мінуси, ви все таки надаєте перевагу автостопу, – дійте категоричніше і хоробріше, будьте оригінальними шукачами і винахідниками. Тоді оточення постане перед вами в усій красі та розмаїтті, вирве вас з рутини повсякденності.

Поради «бувалих»:

• вирушати в подорож уперше краще із досвідченим другом або знайомим. Вкрай не рекомендується подорожувати самотній дівчині;
• набивати весь свій гардероб у валізи не слід, оптимальний варіант – рюкзак за спиною з мінімумом речей (3-4 комплекти одягу на різні погодні умови, який не шкода забруднити);
• заздалегідь подбайте про нічліг. Всесвітня програма «couchsurfing» дозволяє домовитись про безкоштовну ночівлю з мешканцями будь-якої країни;
• вибирати місця для зупинки транспорту потрібно досить ретельно. Не слід стояти на підйомі дороги, спуску, біля залізничного переїзду. У Європі заборонено зупиняти машини на автобані (в Італії ж взагалі заборонений автостоп, там вас ще й оштрафують. Місцева поліція з недовірою ставиться до громадян з українським паспортом). Ідеальне місце – автостоянка, біля якої є кафе. Там зупиняється багато машин, в тому числі і далекобійники, які особливо раді співрозмовникам у дорозі;
• відмовляйте водієві, якщо він не вселяє вам довіри, ви сумніваєтесь в його адекватності.

Автостопер збільшує свої шанси на швидке знаходження транспортного засобу, якщо він:

• одягнений у яскравий одяг (так-так, у хітчхайтингу є свій дрес-код);
• у руках табличка з написом населеного пункту, куди він прямує;
• доброзичливий, усміхнений, справляє приємне враження. Негативні думки, похмурий настрій значно погіршують «стоп», навіть якщо вам здається, що все чудово приховане.

Марина ХАРЧУН, «Версії»

Запис Україною – автостопом: дешево і надзвичайно цікаво спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ґешефт його був геть невдалим. Але його історія, приправлена доларовою зеленню і реальним жахом, може навчити багатьох.

Йому немає ще й сорока. Великий, кремезний чоловік, який ніколи не боявся фізичної праці. Тверезомислячий, мудрий селянин зі звичайним господарством на подвір’ї.  Буковинський ґазда, який тримає лад у хаті і навколо неї. Під час розмови зі мною метушився між духовкою, де випікав булочки родині на вечерю, і купіллю, яку влаштував для молодшого малюка. Хіба що трохи мружився через слабкий зір. І ховав під сорочкою рубець від операції з видалення нирки. Здорової нирки. Яку продав за гроші.  Не усвідомлюючи, що став жертвою злочинних дій, він не мав претензій до покупців і лікарів: адже сам погодився на запропоновані умови продажу органу, і отримав за це домовлену суму, яка в десятки разів менша за реальну на «чорному ринку» людських органів. А розповів про це, аби ті, хто має намір рятувати своє фінансове становище в такий дикунський спосіб, тисячу разів подумали, чи варте хоч щось у цьому світі їхнього здоров’я. І щоби тисячу разів подумали ті, хто сприяє такому «вирішенню» фінансових складнощів людьми. Якщо їх не спинить моральна сторона питання, то хай зупинить хоча б страх перед законом.

Спочатку обманув банк

«Я в своєму житті, окрім, як вантажником, ніде не працював, – розпочинає 38-річний буковинець Олесь. –  Але всі навколо щось робили біля своїх хат – і я хотів упорядкувати побут. 2008 року взяв кредит у банку. За договором йшлося про 3 тисячі доларів, а по факту я отримав чомусь лише 2400. У банку пояснили, що різницю «з’їла» якась страховка. За два тижні долар «піднявся» від 4 грн. за долар до 8. Якщо раніше я мав платити банкові 1200 гривень на місяць – а отримував трохи більше двох – і щось залишалося на життя, то після кризи мусив віддавати всю зарплату. Це було неможливо, тож позичив приватно в одного чоловіка ще тисячу доларів. Кілька місяців спромігся платити борги, та за якийсь час лишився взагалі без роботи. Дружина тоді теж не працювала – була вдома з малою дитиною.

Тоді й почалися проблеми. Банк погрожував, що відбере все, що маю. Приватний кредитор також. А що я маю? Живемо в батьківській хаті. Все, що на ті гроші купив – усе в дім. Робив ремонт, облаштував ванну, воду до хати протягнув. Що було робити? Йти вбивати? Кредитор «порадив» швидкий спосіб: я зайшов до інтернет-клубу й попросив хлопців, щоби дали оголошення: «Продам нирку». Зазначив у цій рекламі, що не п’ю й не курю, вказав номер телефона.

«Банк погрожував, що відбере все, що маю. Приватний кредитор також… Що було робити? Іти вбивати? Кредитор «порадив» швидкий спосіб – я зайшов в інтернет-клуб і попросив хлопців, щоби дали оголошення: «Продам нирку».

Через півроку мені зателефонували. Запропонували 10 тис. доларів. Сказали, що це реальна ціна, бо ті, хто обіцяють по 100 тис. – обмануть. Я відмовився. Але, як назло, щойно поклав трубку, – подзвонив той, кому я винен (а борг зростав, за півтора роки він становив уже 2 тисячі доларів від тисячі, яку я позичав). Мені натякнули, що в мене діти… Я одразу ж передзвонив тим, що пропонували купити мою нирку, і погодився».

Продавати нирку поїхав за гроші, наколядовані дітьми

«Потенційні покупці нирки дали координати в Києві, де я мав спочатку здати аналізи. Сказати чесно, я не мав коштів навіть на дорогу. Але мої співрозмовники порадилили перезичити, бо на місці все повернуть. Я послухався. Обманув дружину, що їду до Києва лікувати зір, мовляв, знайшов гарних лікарів. Узяв у дітей гроші, які вони наколядували, і поїхав. У Києві насправді повернули – і цей раз, і наступні, бо на аналізи довелося їздити кілька разів. Нарешті, коли в черговий раз приїхав, мені повідомили, що знайшли реципієнта. Все було швидко. Операцію робили в Азербайджані.

Вилетіли до Баку. У понеділок зробили операцію, видалили нирку, а вже в суботу знову був у Києві, обмотаний еластичним бинтом. В аеропорту нас іще з однією жінкою (такою ж дурною, як я, бо теж продала свою нирку) мали зустріти – не зустріли. Тоді ми звернулися до того хірурга, який нас оперував. Він дав тисячу гривень і порадив зняти кімнату на добу, упродовж якої обіцяв усе з’ясувати.

До місця, де ми збиралися винайняти кімнату, навіть не доїхали – нам подзвонили і призначили зустріч, щоби розрахуватися. І справді – розрахувалися. Я отримав обіцяні 10 тис. доларів. Забрав гроші і відразу поїхав додому. В лютому пройшла моя операція, у квітні я вже вийшов на роботу».

Розплата за нерозважливість

«А місяців через 8-9 до нас під’їхала міліція. Одразу до мене: чи був там і там, чи давав згоду на операцію, чи видаляли нирку. Я від усього відмовлявся, але міліціонер був з кола знайомих. Просто попросив підняти сорочку… А там – рубці. Заперечувати очевидне не було змісту. Я зізнався. Розумію, що тих трансплантологів спіймали, що вони відповідатимуть за законом. Можливо, наступні ділки такого спрямування тепер десять разів подумають, перш ніж за таке братися.

Я начебто й не можу мати претензій до тих, з ким пішов на цю угоду. Я погодився на ці умови, і я отримав свої гроші. А обман полягає в іншому. Лікарі в один голос мене запевняли, що я не матиму жодних проблем зі здоров’ям, жодних ускладнень. Один з організаторів купівлі-продажу нирки  навіть казав, що сам пережив таку операцію – і нічого. «Бачиш, як бігаю!» – казав. А чого б йому не бігати, з купою грошей в кишені? Бігати і я можу. Я працювати не можу! Важкого тепер носити не можу – а я ж великий, крупний  чоловік! Я і тепер 100 кг важу, а раніше й більше важив. Мішок підняти не можу, а як підніму, то три дні потім відлежуюсь. Не маю сили нічого робити. Залишився  інвалідом.

У мене була така ситуація. Жили в батьківському домі. Взяли ділянку під будівництво. Ще до кризи в нас хотіли її купити, пропонували 5 тис. доларів. Але тоді ми самі думали будуватися. А тепер і тисячі ніхто не дає. Як я міг вийти з тієї ситуації? Що продати? Телевізор з хати? Ну й скільки він коштує, той телевізор… Позичати? Ніколи не було в мене друзів і родичів з великими гаманцями. Сестра на той час якраз лише поїхала на заробітки в Італію, теж не від хорошого життя. Мама померла ще тоді, коли я лиш школу закінчив. А я ж працював, не сидів! Працювати почав зразу, як закінчив школу: у суботу відсвяткували випускний, а в понеділок я уже в сільпо вантажником мішки з крупами і ящики з цвяхами тягав».

Залишився біля розбитого корита

«За свою нирку я отримав гроші, але з боргами так до кінця і не розрахувався. Знаю, що дурний, але ж не геть дурний. Найголовніше повіддавав одразу. А на частину грошей купив дещо для господарства. Корову купив, свиней. Бо далі треба чимось дітей годувати. От хоч їсти мають що. Про ремонти в хаті вже навіть і не думаю. Батько дуже хворий, прогресує хвороба Альцгеймера.

За допомоги організації «Сучасник» і соціальних служб тепер маю пенсію (велике їм спасибі, особливо Ельвірі Миколаївні Мручковській з «Сучасника»). Дали інвалідність – спочатку третьої групи, потім другої. Зараз маю її на рік, а через рік обіцяли зробити пожиттєвою.

2005-го я вже намагався оформити собі інвалідність. Але тоді лікар сказав мені відкритим текстом, що за це треба тисячу гривень дати йому, ще тисячу – завідувачу, а ще дві з половиною – комісії. Тоді пенсія була десь 700 гривень, то я за рік міг десь тисяч вісім отримати. Але для цього треба було чотири з половиною за раз віддати! Щоправда, нині за гроші навіть не згадують – оформляють усе швидко і без зволікань.

Мій товариш, має косоокість з дитинства, теж має всі законні підстави для оформлення інвалідності. Питаю його: чому не зробиш? Каже, що не має грошей на це. А я так думаю: піди й спробуй. А може, й не треба на те грошей? Просто права свої треба  знати.

Застерігаю всіх, хто замислюється про продаж своїх органів заради грошей: не робіть цього! Краще їсти мамалигу з сіллю, ніж так ризикувати. Бо це не ризик, це хрест на собі. Просто заради грошей я ніколи б на таке не пішов. Але йшлося вже про дітей, я своїми боргами підставив їх під загрозу.

Якби не діти, я б довго не протягнув. Але я цю кашу заварив – я й мушу тепер все це розгребти. Не можна лишати їх напризволяще.

Але я бачив і хлопців по 18-20 років, які продавали органи заради того, щоби купити собі мотоцикл. Або автомобіль (до того ж, не надто й дорогий). Бачив хлопця, який отримані гроші й додому не привіз: дорогою в гральних автоматах усе залишив. Оце насправді страшно. І ті, хто вирізав у них органи, знали, для чого цим хлопцям гроші – що це не життєва необхідність, не вимушені кроки, а просто забаганки, забавки! Знали й зустрічали з широкими обіймами…

Але я бачив і хлопців по 18-20 років, які продавали органи заради того, щоби купити собі мотоцикл. Або автомобіль (до того ж, не надто й дорогий). Бачив хлопця, який отримані гроші й додому не привіз: дорогою в гральних автоматах усе залишив. Оце насправді страшно. І ті, хто вирізав у них органи, знали, для чого цим хлопцям гроші – що це не життєва необхідність, не вимушені кроки, а просто забаганки, забавки! Знали й зустрічали з широкими обіймами…

От ми всі скаржимося: «Країна погана». А я думаю, що якби ми всі знали свої права, а ще й вимагали, аби їх дотримувалися, то всі жили б добре. І хто знає про обмани, шахрайства, інші речі – не повинен мовчати! Про це треба говорити, кричати – і чим більше людей про це знатимуть, тим менше шансів, що таке повториться!»

Коментує голова громадської організації «Сучасник» Ельвіра Мручковська:

– Україна залишається країною постачання, транзиту та поступово стає країною призначення для торгівлі людьми. За оцінками Представництва з міграції в Україні, з 1991 року понад 120 тисяч українців постраждали від різних форм сучасного рабства. У 2011-му був прийнятий комплексний Закон України «Про протидію торгівлі людьми», а у 2012-му – Державна цільова програма з протидії торгівлі людьми до 2015 року. Спільно з місцевою громадою в Чернівецькій області заплановані заходи до 2015-го з відповідним фінансуванням для інформування населення про ризики та небезпеки потрапляння в тенета шахраїв і мисливців за «живим товаром». У 2013-му році зафіксовані перші офіційні звернення від постраждалих від торгівлі людьми мешканців нашої області до органів місцевої влади за отриманням статусу та комплексною допомогою. Мінсоцполітики розглянуло надіслані пакети документів і підтвердило встановлення статусу цим особам. Нарешті держава починає здійснювати заходи на допомогу жертвам торгівлі людьми. Чимало зусиль до запуску дієвого механізму доклали місцеві громадські організації, такі, як наша, та за підтримки  Координатора проектів ОБСЕ в Україні та Представництва Міжнародної організації з міграції в Україні.  Ми багато взаємодіємо із місцевою владою, але залишаємо за собою функцію громадського контролю й захисту прав таких постраждалих як Олесь.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Жорстокий урок «мертвих американських президентів» буковинцеві, який продав… нирку спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Плитка шоколаду

Прокинутися вранці… Прокинутися не від будильника і не від потреби вставати, а від відчуття… Від відчуття того, що десь у цей же час і від таких же відчуттів прокинулася близька тобі людина. І усміхаєшся промінню сонця, знаючи, що ця посмішка лине туди, туди, де хтось посміхається тобі.
Одягаєшся. Снідаєш. Умиваєшся. Весь цей час думаєш про когось і знаєш: про тебе теж думають!
Приходять SMS-ки, одна за одною, із побажаннями гарного дня. День буде гарним. Виходиш на вулицю, а назустріч мчать заклопотані люди, в заторах стоять автомобілі і всі кудись втікають, чи то від сірих буднів, чи то від самотності. А ти ідеш… ідеш, бо десь тебе чекає той «хтось», про кого ти так часто думаєш. Він не такий як усі. Ні, ні, зовсім не такий! З ним ти почуваєшся захищеною, з ним ти забуваєш усі проблеми. Він не порожній, як інші.

І ти розумієш, що він ідеальний. Хай люди кажуть, що ідеальних людей не існує, але ти знайшла його… ідеального. Він справжній мужчина: розумний, начитаний, із гарним почуттям гумору. Саме його ти бачиш в ролі батька свого сина. І зараз ти його побачиш, такого красивого, охайного й дещо збентеженого.
Проходячи повз вітрини магазинів, розглядаєш себе – боїшся здаватися смішною. Розглядаєш бруківку і знову думаєш. І навіть усі звуки цього світу не заважають думати … думаєш далі.

Дивишся на годинника: наче не запізнюєшся. Затягуєш час, ідеш повільніше… думка – зараз з’явиться ВІН і час почне «летіти» зі швидкістю світла.

Дорога… Вулиця… Люди… ВІН, зовсім не схожий на інших, щирий, такий рідний і хороший. Все змінює його привітна посмішка. Люди зупиняються, машини припиняють рух і Земля перестає крутитися довкола власної осі. Він іде і щось захоплено розказує, а ти дивишся на нього і розумієш – він твій. І якщо весь світ буде проти нього, ти станеш на його сторону, візьмеш його за руку і будеш із ним. Ти перестала звертати увагу на думку людей. Ти подорослішала. До його появи в твоєму житті ти не вірила в такі речі, а тепер ти з ним і ти без пам’яті закохана в нього. Боїшся це визнати. Червонієш. А він такий кумедний…

І плитка шоколаду. Такого улюбленого. Подарована НИМ. І все ще є переживання, боїшся розчарувати його. Завжди думаєш: чого він, такий ідеальний, такий найкращий, вибрав саме тебе??? Таку незграбну, ще зовсім дитячу та з далеко не ідеальною зовнішністю. Розповіді, безглузді розповіді. Мовчання. Руки. Все так звично, але без цього вже неможливо.
Минають 2 найкращі години цього дня. Їдеш у маршрутці з посмішкою. Напевно, всі думають, що ти – ненормальна. Посміхаєшся злим, заклопотаним людям. Розумієш, що з ним світ уже не такий сірий, як раніше. І жоден день не схожий на попередній. ЩАСЛИВА.
Приходиш додому. І знову все звично. Не можеш дочекатися наступного ранку і бути безмежно ЩАСЛИВОЮ. І знову відчуватимеш щастя, подароване КИМСЬ… так само, як плитка шоколаду…)))

Марина, 20 років, студентка

У коханні я – активний тренер

Чи подобається мені Валентинів День? Безперечно! Це ж добре, що так багато сучасників хоча б на свято охоплюються бажанням робити щось гарне й пізнавати життя через кохання, а не лише через негаразди. Навіть своєрідний спорт – зібрати чи подарувати якнайбільше «валентинок» – створює підйом і радісний азарт!

Мені особисто «валентинки» дарують онучки. Теж приємно: вони нагадують мені про кохання і про те, що мене «не викреслили зі списку»… А я дарую їм щось смачненьке – тортика чи тістечок, яке ж свято без ласощів.

Як ставлюся до кохання? Якщо пожартувати – як активний тренер: прикро бачити чиїсь помилки, але розумієш, що жодна порада не замінить власного досвіду.

Хоча я б відрізняла закоханість від кохання. Свято – це саме закоханість: підйом, радість, бажання робити світ кращим, щасливі очі… Я люблю стан закоханості в собі, він може приходити в будь-якому віці.

Кохання ж передбачає обов’язок і дає досвід, не завжди радісний.

Та, аби не псувати всім радості від свята, краще наведу віршика. Він – від віку та досвіду – самоіронічний. Але це теж про кохання (і про досвід):

Лежить під плотом пес старий,

Полежує улітку,

А бджілка покида свій рій

І меду тягне з квітки,

А бджілчина ціла сім’я

Вирує довкіл хати…

А пес пригадує: «І я

Хотів… колись… літати…»

Святкуймо!

Лариса, 65 років, пенсіонерка

Любити – вважати найкращим. Найкращий чоловік – ідеальний

Хто такий у нашому, дівочому, розумінні «ідеальний чоловік»? Невже можна дати якесь загальне визначення?

Кожна дівчина, може, й вимальовує собі образ справжнього чоловіка – який розуміє, слухає, заробляє гроші, вдовольняє всі наші жіночі примхи. Та чи можна серцю наказати, кого любити, та за яким з цих критеріїв?

На нинішньому етапі, на мій погляд, «ідеальний» – дещо нереальний, тому влучніше писати – «мій майбутній чоловік».

Які ж риси повинен мати чоловік моєї мрії?..

У першу чергу, він повинен бути розумним та серйозним. Розумним – не обов’язково мати вищу освіту, а бути розумним і мудрим у житті. Мій чоловік повинен аналізувати свої вчинки і постійно працювати над собою. Як на мене, дуже важливо постійно розвиватися, хотіти більшого від життя.

Хоча мені й не багато років, та я вже усвідомила, що зовнішність немає важливого значення. Впевнені у собі люди вже привабливі, незважаючи на зовнішність і надзвичайно цікаві. А ще мій чоловік обов’язково повинен бути із почуттям гумору!

Для мене любити – вважати кращим за всіх. А найкращий – це й є мій ідеальний чоловік.

Світлана, 17 років, студентка

Людина, без якої неможливо жити

Кохання. Невже ці сім букв означають відчуття повноти і сили найсолодшого і терпкого до щему почуття?!

Так. Без кохання жити неможливо. Це те почуття, яке облагороджує людину, робить її кращою.

Я сиджу і сумую, знаючи про те, що моя друга половинка теж сумує, але цього не достатньо… Мені бракує його рук, його карих очей, які дивляться на мене з ніжністю і турботою, мені бракує його тіла, від якого виходить тепло, мені бракує його серця, яке любить мене. Мені не вистачає його! Тоді сум охоплює мене все більше. І я розумію, що без нього неможливо жити.

Немає в світі більшого щастя, ніж взаємне кохання. Як добре, що є людина, з  якою ти забуваєш про самотні вечори й похмурі ранки. Тоді тобі навіть хворіти солодко, адже він  поруч і завжди піклується про тебе.

Заплющую очі і відчуваю: це почуття не покине мене. З радістю розумію, що в цій людині  моя мрія, кохання, мій ідеал чоловіка та батька. Як мало треба для щастя: кохання, розуміння, доброта, турбота і, звичайно, людина без якої неможливо жити!

Діана, 20 років, студентка

ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ…

Хочу, щоби він був «оцерковлений»

…Я вважаю, що мій чоловік має бути схожий на мого тата. У мене тато не п’є, не курить, розумний, гарний, із трьома університетами, все життя працював. Із моєю мамою від шкільних років разом: 32 роки у шлюбі.

Ще для мене важливо, щоби він був «оцерковлений» – тобто, духовний, щоби ми ходили до церкви, хоча б раз на місяць. Для мене це принципово. Маю, з чим порівнювати: я ходила до церкви, а мій перший чоловік – з друзями на пиво. І коли я могла з ним у кафе посидіти, хоча я не п’ю спиртного й не курю, він зі мною до церкви не міг піти! Тож куди діти згодом ходитимуть: із татом до бару чи з мамою до церкви?

А ще чоловік має бути моїм ровесником, вищим за мене, бо не люблю, щоби було навпаки.

Мушу ще додати, що він має не пити й не курити, хоч і кажуть, що це не дуже страшно. Але, якщо у мене в родині з діда-прадіда ніхто не курив, для мене це теж принципово.

Має бути з університетською освітою, і не тому, що тойь дурний, хто не закінчував університет. А тому, що погляди людей, що живуть разом, повинні збігатися: у них мають бути спільні інтереси. От я закінчила три навчальні заклади, а мене ні свекруха, ні чоловік не розуміли: вони гадали, що я дурна, бо так багато вчуся – а все не так! Тим паче, була можливість вчитися: я працювала і вчилася, чого ж сидіти марно?

Шукаю чоловіка, який хоче дітей уже й зараз

…Для мене важливо, щоби чоловік любив дітей. Щоби чоловік їх хотів, бо нам не по вісімнадцять років, у такі роки жінка вже шукає собі чоловіка, який не чекає і не розмірковує, а хоче дітей уже і зараз. Я шукаю наразі не стільки чоловіка, швидше тата своїх майбутніх дітей. Щоби там не казали, та основне для жінки – це материнство. І чоловік мені потрібен той, який би хотів одружуватися зразу, а не жити в так званому цивільному шлюбі. Може, у 18 років це й добре пробувати, чи вживаєшся в побуті, та не в 32 – пробувати не зрозуміло що.

Ще він повинен працювати, хай навіть неофіційно. Сидіти по кілька діб у барі – це не діло, на пиво брати у батьків і казати, що немає роботи. Роботу завжди можна якусь знайти. Важко з роботою тим, кому за 50. Зрештою, хоч вагони розвантажувати, кажучи образно. Я ж не з медом за свою зарплату працюю! Проте ти в соціумі, ти в колективі, ти живеш, а не існуєш!

І не треба мені якогось принца, я не є супер-красунею, мені потрібно нормального чоловіка, нехай Господь простить – не сліпого, не кривого, не горбатого, – нормального!

Вважаю, якщо чоловікові 40 і він не має нічого – лише шкарпетки і труси – це ненормально. Один мені казав, що у нього не було мети, тому у нього нічого немає. Не було заради кого заощаджувати. А я для кого вчуся, для кого моя мама мені пів життя збирає подушки?!

Принців хочуть у 18-20 років, а нам – королів подавай!

Жінці важливо, щоби чоловік її все-таки розумів і в хворобі, і в здоров’ї. От мені потрібен такий чоловік, щоби розумів, що мене болить голова! Коли вона болить – я не йду в бар, але на город – йду, навіть коли хвора, бо город нас годує цілий рік!

Важливо мені, щоби розумів мене, поважав батьків.

Не хочу чоловіків із комплексами – наприклад, з комплексом неповноцінності. Я зустрічалася із чоловіками, котрих покинули жінки… Дуже важливо, щоби у чоловіка не було нарцисизму та едіпового комплексу (коли чоловіки прив’язані до мамами). У мене у сім’ї не повинна бути головною теща!

Принців хочуть у 18-20 років, а нам уже королів подавай (сміється, – ред.)!

Для мене важливо, щоби мій чоловік розумів мої захоплення, не обов’язково їх розділяв – але розумів… Він має бути моєю половинкою, а я – його…

Не шукай в людини позитиви – жити треба з тим, чиї недоліки ти можеш терпіти. З ким спільно переборюватимеш труднощі. Щоби коли подивишся на нього – то могла б уявити, що ви прожили дуже тяжке життя і при цьому не розійшлися: він залишився рідною людиною…

Олена, 32 роки, педагог  

Запис Принців хочуть у 18-20 років, а старшим – королів подавай! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– З іменем усе просто – мене назвала мамина сестра. Вона була тоді в захопленні від фільму «Чаклунка» за мотивами «Олесі» Купріна, а головне – від Інґи, головної героїні у виконанні Марини Владі. І заявила: коли в мами народиться дівчинка, її обов’язково треба назвати Інґою.  Оскільки мама була впевнена, що народиться хлопчик, погодилась (сміється – авт.) А от прізвище… В дитинстві я трохи його соромилася – бо не таке, як у всіх. Пізніше намагалася дослідити, звідки воно походить. Виявляється, воно має кельтське коріння, адже на Буковині були кельтські поселення. Зокрема, і в тих місцях, звідки мій тато – на Вижниччині. Найімовірніше, це були військові поселення. Є навіть гіпотеза, що городище поблизу вижницького Карапчіва – це і є відомий історичний Хмелів. Там досі багато хмелю росте. Тож хай історики з мене сміються, а інтуїція підказує, що так і є. Про це досі свідчить манера поведінки людей у тій місцевості, стосунки між ними. Там загартовані жінки, і ніхто надто не лізе в чуже життя. Там немає того шокуючого, що є в інших буковинських селах – цих жахливих практикувань у чорній магії, що загалом дуже властиво Буковині. Там зовсім інші стосунки між людьми. Я їх не ідеалізую. Там люди багато в чому жорсткі і навіть іноді цинічні, але, безумовно, є свої особливі норми поведінки.

Тож прізвище моє кельтське, але коріння його давньоіранське, це було ім’я хтонічного бога, який охороняв підземні води і скарби, а ще так зветься Сатурн – бог часу. Я дуже люблю своє прізвище і не змінила його із заміжжям.

– Чоловік не наполягав?

– Ні, він знав, що це марно. Ми з ним дуже давно знайомі, до того, як почали зустрічатися, років чотири були просто друзями без будь-яких натяків на романтичні стосунки. Він знав усі мої переконання. Я дуже свободолюбива людина і не витримую, коли мені наступають на хвіст. Життя, звичайно, змушує в якісь моменти йти на компроміси. Але не з совістю. Свободолюбивість – це моя найбільша проблема.

– Чому – проблема?

– Очевидно, чого найбільше мені бракує – це свободи. І свободи руху у моєму житті. Свободи – взагалі, у всіх відношеннях. І руху як потреби. Рух внутрішній – він завжди відбувається. А мова про інший. Про потребу «зміни старої шкіри». На жаль, цього я не можу собі дозволити. Я дуже мало мандрувала у своєму житті…

– Де бувала? Що тебе вразило?

– В піонери мене разом з усім класом приймали в Бресті (сміється – авт.) То була дуже непроста мандрівка: багато дітей, радянський комфорт… але досі пам’ятаю. Була якось на конференції в Дрогобичі – на початку 2000-х, і це містечко мене тоді дуже вразило – старими церквами, доглянутістю. Але бачу на теперішніх фотографіях – не доглядають його… Це надзвичайно прикро.

А ще була якось на конференції в Луцьку. Зовсім інша енергетика, автентика, Замок… Побувала в підземній церкві. Вдихаєш сконденсовані шари старовини… А коли піднялася на стіну, то якоїсь миті мене охопила така паніка, що я просто почала притискатися до стіни. Спочатку подумала, що це страх висоти – трохи маю такий. Та потім зрозуміла: я йду в напрямку тієї вежі, де чекали на страту. Це був страх на клітинному рівні: здавалося, мене зараз рознесе…

А загалом, у мене періодично змінюється любов-нелюбов до  міст, наприклад, до Києва. Була там взимку – все чуже. Потім навесні сама ходила містом, і здавалося, що Київ мені каже: ну полюби мене, подивись же, який я гарний місто! (сміється – авт.) І справді, там чудові вулички, особливо район Рейтарської, Софія, яку я дуже люблю, Золоті ворота – ото справді енергетично «моє місце».

– За кордоном бувала?

– Ніколи. У мене навіть немає закордонного паспорта (сміється – авт.).

– А як ставишся до Чернівців? Це «твоє» місто?

– Звичайно, я чернівчанка і Чернівці люблю. Не знаю, чи була би такою, якою є, без Чернівців. Чернівці – досить «загерметизоване» місто, попри те, що воно – на перехресті доріг і вітрів. Воно має свою містичну ауру. Чернівці – це живий організм, це місто дуже ревниве. Мені навіть здається, що воно мене закапсулувало в собі і просто не хоче відпускати. Почуваюся іноді комахою забурштиненою… Але здається, що Чернівці зараз трохи страждають. Тому що тут з’являється багато стороннього, невластивого їм. Але думаю, що місто – як топос – завжди відвойовує те, що для нього прийнятне. І те населення, яке йому за якимось «частотними хвилями» найбільше підходить, і будівлі, і їхнє розташування… Я навіть не сприймаю депресивно панельки в Чернівцях. А вони самі вписуються і, здається, обростають якимось енергетичним мохом чи плющем, що мені видається: їх уже не можна сприймати як «мертві».

Я народилася і довгий час жила в мікрорайоні на Проспекті. Це  старокиївські проекти багатоповерхівок: щось подібне до «хрущовок», довгі «бараки», і дуже зелені подвір’я… А коли вже потрапила до чоловіка в район «Кварцу», то спочатку ніяк не могла звикнути. Та згодом знаходиш якусь родзинку в усьому. Навіть недобудований спорткомплекс, який бачу з вікна – дуже жвавий, живе своїм життям, там ходять-бродять люди зі своїм самодостатнім світом, напрямками руху, там дуже багато бомжів, це зовсім інший рівень життя – і це ж життя! Я ніби живу в іншому, але це все дуже відносне.

– Ти нещодавно звільнилася з університету, в якому викладала добрий десяток років. Чому?

– Це своєрідна потреба «змінити траєкторію». Я науковець, це моя природа. За останні кілька років я не змогла зреалізувати жодної ідеї, тому що не мала на це ні часу, ні сил, ні можливостей. Ну і фінансів, звичайно, теж. Хоча річ не у фінансах – головне, що просто не було часу підняти голови і зупинитися, зосередитися. А ідей дуже багато. Прописані навіть плани, структури робіт. Я бачу, що мені відкривається те, що не відкривалося іншим. Мені б не хотілося нехтувати подарунками Всесвіту.

– Як гадаєш, чи зміниться з твоїм відходом від ЧНУ «траєкторія» університету?

– Не думаю. Університет іде своїм курсом, я свій курс бачу іншим. Я зійшла з цього поїзда і пішла своєю стежкою. За цей час через мої руки пройшло чимало студентів. Сподіваюся, що на когось я вплинула певним чином. Є люди, які досі мене знаходять, прагнуть спілкування. Мабуть, це теж показник. А загалом моя «роль» навряд чи вплине на історію Чернівецького університету. Я насправді дуже непомітна людина і не мала часу для якихось «подвигів» в університеті. Робила свою справу – чесно і відповідально – і вважаю, що не маю чим собі дорікнути. Завжди дуже любила студентів, для мене першопочаткове і основне – те, що вони люди. Вони могли би там навіть щось недовчити. Бо щось недовчають усі, а вже життя навчає, у житті людина добирає те, що їй потрібно.

– Як науковець, ти досліджуєш літературу зламу ХІХ-ХХ століть. Чим вона тебе приваблює?

– Цього періоду не переросла ще вся наступна література в Україні. Якщо порівняти з системою координат – то це своєрідний нуль, досконалість! Поєднання всього, це божественне – навіть так! Ця література об’єднала в собі минуле, різні рівні існування свідомості, і вона дивилася в майбутнє – це ж надзвичайно потужна візійна література! Там багато передбачень! Хто переріс Коцюбинського у світовій літературі, хто зайняв місце Стефаника, Миколи Чернявського? Ніхто. Хто в драматургії зайняв місце Спиридона Черкашенка? Вони СВОЄ писали, той же Винниченко! Я не беруся говорити про нього як про політика, тим більше засуджувати  – тому що він був творчою людиною, мав харизму, але не завжди адекватно все сприймав. Коли такі йдуть у політику – то проблема, вони плутають емоції з реальним життям. А як письменник він дуже сильний, потужний, потрясний! І цей ряд можна продовжувати! Міхновський, Бачинський, Ярошинська, Галіп… Як ми сміємо від цього відмовлятися? Кобилянська – письменниця такого високого світового рівня, що її порівнюють з лауреатом Нобелівської премії Кнутом Гамсуном. А я вважаю, вона вища за нього – хто би що мені не казав! У нас багато скептиків, які плюють на своє. Коли називаєш ім’я Кобилянської – чомусь це викликає скепсис. Чому так має бути? Це письменниця європейського рівня. Її «За ситуаціями» хтось із цих скептиків знає?  Хтось «Природу» її прочитав? Її «Некультурну», «За готар»? Треба читати, щоби говорити про щось…

– Ти цікавишся і суч. укр. літ. процесом…

– Так, я заступник головного редактора «Буковинського журналу», намагаюся щось зробити… Працюємо з Мирославом Лазаруком над тим, щоби журнал став цікавішим, щоб його більше піарити. Готуємо зараз останній номер року.

– …і сама пишеш… Мабуть, поезія – це «щось на клітинному рівні»?

– Так, поезія – це для мене далеко не просто «складання слів», це щось більше. Якось так вийшло, що я усвідомила: живу в ритмах поезії. Не знаю, як визначати себе, не можу себе назвати поетом. Просто живу в ритмах поезії, скільки себе пам’ятаю. Я так мислю, не можу по-іншому. У мене ж різні вірші: є чіткі строфічні, є силабо-тоніка, але більше верлібрів. Тому що той ритм виникає раніше, ніж моє усвідомлення його, і він змушує жити за своїми законами.

– Твої книги «Тремтіння сфер» і «Коли Бог приходить» побачили світ в електронному вигляді. Це твоє ноу-хау, чи за електронними книгами майбутнє?

– Насправді я більше люблю паперові книги. Вони пахнуть, це живі істоти. Але читаю все в будь-якому вигляді, як виходить. Електронний варіант книги я зробила для презентації, яку тривалий час пропонував провести в Івано-Франківську Степан Процюк. А мені хотілося щось показати людям. Виникла ідея електронної книги. Навіть не уявляла, наскільки це реально. Можна людям подарувати, а не просто розсилати електронний варіант текстів, накидати віршів якихось і сказати: от читайте, люди добрі. Концептуально це важливо. Книга – це ж концепція. Для мене важливо було, щоб ілюстрації були відповідні, передмови. Ми розробляли дизайн. Тобто все, що творить КНИГУ як таку. Візуально бачиш книгу – ілюстрації Андрія Гречанюка, дві передмови – туди ж увійшли дві книги «Тремтіння сфер» і «Коли Бог приходить».  Це передмови Миколи Рачука, якого я дуже люблю і думку якого дуже ціную. Він – справжня віддушина у Чернівцях. Микола Свиридович – це та людина, з якою я можу годинами розмовляти.

– Як не дивно для науковця, викладача університету, ти – прихильниця року.

– Насправді це дуже органічно. 80-ті диктували свої умови, пробудження зовсім іншої свідомості. Пробивалися гурти з андеграунду, ми тоді переважно слухали російськомовні гурти – ДДТ, «Алісу», само собою «Кіно», відомий і дуже деструктивний «Сектор газу», який мені, чесно кажучи, не дуже подобався… Потім відкрила для себе «Кому вниз» і «Вій» – це було для мене приємне потрясіння, адже це було українською мовою! «Арахнофобію» коли я почула… Це взагалі шикарні речі. Та, безумовно, більше слухала англомовної музики. Заради музики й англійську почала вчити.

Дуже любила «Metallica».  Зараз цим нікого не здивуєш, але мені здається, що вони так і залишилися на вершині досконалості у своєму жанрі, треш-, спід-метал. У них дуже багато драматургії, вони просто потрясно вміли все поєднати. Багато хто вважає, що вони своє уже віджили, але у них уже стільки є, що вони можуть уже «йти на пенсію» і жити на тому, що зробили. Адже теми, які вони піднімали –   у своїх піснях, кліпах, привертали увагу до дуже важливих соціальних моментів, екзистенційних зрештою – дуже важливі. Попри те, що таку музику називають не гуманістичною, вони проповідували саме гуманістичні ідеї!

І ми не лише слухали. Разом із двома двоюрідними братами, які надзвичайно близькі мені, мали своє середовище. Я навіть мала бути вокалісткою в одному місцевому гурті. Та не склалося…

– Від року ти прийшла до мюзиклів. Ти – авторка лібрето до першого в Україні мюзиклу.

– Мюзикл – це не тільки музика і пісні, це ще й театралізоване дійство. У Чернівцях немає можливості це повноцінно втілити, на жаль. А тепер я вже й не знаю, чи на часі. Тому що робота над мюзиклом з автором музики Євгеном Воєвідкою закінчилася дуже давно – 2002-го. Це був перший мюзикл в Україні. З Воєвідкою нас познайомив Володимир Оксентійович Вознюк, до якого Євген прийшов з ідеєю зробити такий твір. На жаль, ця ідея не мала тієї реалізації, яка мала би бути. Євген багато їздив – і до Києва, і до режисера Вовкуна. Але, мабуть, у Вовкуна були інші плани… (сміється – авт.) А робота була справді цікава і нова, адже раніше я хоч і писала тексти на музику – та на іншу. Тут музика складна, її треба було структурувати, щоби побачити усе дійство. Тому що спочатку то були просто якісь шматки. А вже разом ми робили своєрідний «конструктор» цього всього, впорядковували. Цікаво писати тексти на музику. Багато хто вважає це неприйнятним. А насправді ти пишеш і вже чуєш текст, відчуваєш, як «щось» для «чогось» народжується. Очевидно, що ці тексти уже є попередньо в музиці.

– Чи немає в тебе ідеї створити якийсь «закритий клуб для культурних людей»?

– Завжди була мрія літературно-мистецької кав’ярні, де би вільно, спокійно, без будь-яких обмежень спілкувалися люди. Але, окрім ідеї, існує питання матеріальної реалізації. До того ж, я не прихильниця закритих клубів. Як на мене, будь-який клуб передбачає дискусію. Ми ж не будемо  гратися в масонів (сміється – авт.) Але, попри те, що я маю доволі широке коло спілкування, живу в дуже «загерметизованому» світі. Я завжди була певною мірою маргіналізована людина. Так виходило. Свого часу життя диктувало такі умови, а я якось звикла. Ніколи бурхливо не відзначаю свят, не маю компаній, люблю спокій. Є люди, з якими я час від часу спілкуюся, до яких добре ставлюся і яким довіряю. У мене одна-єдина подруга, яка живе зараз в Німеччині – з нею я почуваюся дуже вільно, бо вона відверта і чесна, завжди скаже мені те, що думає – чи погане, чи добре. Ці стосунки в нас іще з університету.

– Оскільки ти противник творчих людей у політиці, то сама, очевидно, в політику не збираєшся. Але нещодавно заявила: «Якщо жоден чоловік у цій країні так і не зможе стати активним, маскулінним лідером – стратегом, який зумів би об’єднати Україну, я почну проект під назвою «Трипільська ідентичність» з акцентом на матріархаті». Наскільки це серйозно?

– Це більше їдка іронія (сміється – авт.). І це мій виклик чоловікам. Тому що в Україні я не бачу чоловіків, чесно. Які б мислили холодно, раціонально. Україна – це жіночна нація. А її ототожнюють переважно лише з негативними жіночими рисами. Але ж у жіночному дуже багато позитивного. І до того ж, усе у світі потребує балансу. Жіночна нація потребує кого? Чоловіка. Сильного, стратега, який би зміг скерувати, спрямувати і нейтралізувати якісь негативні риси. Або жінки з таким розумом, нехай так. Зрештою, жінки у нас завжди виявлялися більш мужніми… Я не хочу образити чоловіків. Але я констатую факт (сміється – авт.)

І я не дарма говорила про трипільську цивілізацію – тому що, на мою думку, це була наша золота епоха, яка об’єднувала все дуже важливе для людини, і насамперед – можливість внутрішнього розвитку, існування. У той же час, вони вже побудували соціум! Вміли жити в гармонії зі Всесвітом. Нам важко зрозуміти їх і не можна підходити до них суто матеріалістично. В них були зовсім інші пріоритети – духовно-енергетичні. Сучасній людині важко мислити в таких межах. Вона не просто матеріалізована, а й речовинна. Це такий час, його треба перерости, речовина мусить у щось трансформуватися. Для цього її треба структурувати.

– Ти обурена ідеями «галицької ідентичності».

– Чому говорять про галицьку ідентичність? Тому що сирники найсмачніші на Галичині? Вибачте, але мені це байдуже. Я можу обійтися без сирників, черствим хлібом, але хочу, щоби моя дитина почувалася гідно в світі. Щоб нас не вважали злочинцями чи жебраками. На нашій землі з нашою культурою – прекрасні люди. Я не хочу, щоби їх називали рагулями. Тому що вони не рагулі. Зробіть щось, аби вони не були рагулями – ви ж інтелігенція! Робіть!Кожен на своєму рівні! Я -робила.

– Твоя любов до кішок – прояв волелюбства?

– Насправді я люблю собак (сміється – авт.). Дуже. Те, що собаки розумні – нікому не треба доводити. Розумніші за людей. Та я взагалі тварин люблю. У мене була потреба мати біля себе тварину. І оскільки не було можливості тримати собаку – вирішила завести кішку. Вона мені приснилася. Кішка з кошенятами, одне з яких було чорно-біле, решта – сірі. Це кошеня в моєму сні стрибнуло і вчепилося за мій одяг. За кілька днів усе один в один повторилося в реальності: на базарі до мене підійшла кішка, почала ластитися. Продавчиня розказала, що ця кішка в них живе і має кошенят. Серед них я побачила своє, яке мені наснилося. Я ще місяць чекала, коли вони підростуть, і тоді забрала кошеня. Це просто котопес! У неї всі собачі повадки, вона кусюча і дряпуча. Чоловік каже, що вона така ж, як і я. Не любить, аби її брали на руки. Тільки коли сама прийде і ластиться. Я така ж. Не терплю будь-якого насилля.

Кішки для мене відкрилися з нового боку. Вони настільки розумні! Але розумні для себе! Вона не покаже, що розумна, коли цього не хоче – щоби це не використовували. А дитину – сина – жодного разу не подряпала і не вкусила. І при цьому всьому вона ще й «говорить»! Сприймає себе як частинку нашої сім’ї, наслідує звуки. Досить чітко «вимовляє» «мама», «ні» (це перше слово, яке вона сказала), «мені» і «нема». Причому «вимовляє» це доречно. І це дивовижно.

– У тебе є страхи?

– Страхів завжди багато. Дуже не люблю такі відчуття. Можу сказати, що несподівано для себе здолала страх темряви. Страх висоти є, але це не найстрашніший страх, я думаю. Найгіркіший страх – це страх втрати. З усіма рештою страхів можна боротися. А цей особливо властивий жінкам. Страх відпустити дитину в цей світ. Я сина досі за руку вожу, чоловік свариться… Це просто жахливо, але ти мусиш себе постійно переконувати: на все Божа воля. Треба жити, а не боятися..

– Ти сама помітила, що твої вірші наперед розповідають про тебе. Що буде?

– Певною мірою розповідають. Не знаю лиш, чи усі. І чи конкретно про мене, чи про спосіб мого існування у світі, чи про світ. Але одкровення трапляються. Важко сказати, які плани у моїх віршів на мене. Але я сподіваюся ще жити – попри те, що я така дуже межова людина. Звичайно що хочеться жити, і жити повноцінним життям. Не знаю, які плани у Всесвіту щодо мене, але я отак завжди з ним розмовляю і думаю: так, звичайно, Ти основний режисер і сценарист, я це розумію, як і те, що я такий непокірний і примхливий персонаж… Але потім думаю: напевне це просто Він, Всесвіт дозволяє мені думати, що я непокірний і примхливий персонаж. А робить в результаті так, як Він вважає за потрібне. Я сподіваюся, що у Всесвіту щодо мене якісь гарні плани.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці і чернівчанка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У селі Новоселиця на Кельменеччині швидка навпаки не доїхала до жінки, що народжувала. Пологи в неї приймав лікар місцевої амбулаторії загальної практики сімейної медицини, консультуючись телефоном із районним акушером-гінекологом. В результаті «переговорів» з’явився на світ здоровий малюк. До слова, у другій половині минулого століття пологи в селах Буковини приймали фельдшериці.

Наразі, за словами пана Шкробанця, усі лікарні області працюють без ускладнень. Навіть ті заклади, які нині залишаються без світла, – а це Заставнівська, Хотинська та Кельменецька лікарні – працюють на системі резервного живлення. У деяких із цих установ навіть при відключенні електропостачання тривали операції.

Не обійшлося і без трагедій…

– Від початку морозів і численних снігопадів почастішали випадки переохолоджень, обморожень та, і є навіть загиблі, – продовжує Ігор Шкробанець. Перший випадок, підтверджений висновком судово-медичної експертизи, зафіксували на Кельменеччині. Саме тут, у селі Бузовиця, від переохолодження померла жінка.

Пан Ігор наголошує також, що почастішали випадки обмороження кінцівок. Особливо після вживання алкоголю. Спиртне не рятує від холоду та обмороження, слід шукати тепла, а не пити на морозі.

Наразі судмедексперти вивчають смерть чоловіка, що замерз у полі між двома селами на Заставнівщині. Причини його смерті з’ясовуються.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Народилися в сніги – два сільські богатирі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це засвідчують результати дослідження групи вчених із університету міста Бат (Велика Британія), оприлюднені в журналі «European Journal of Operational Research». Аналіз взаємин 1,5 тисячі пар, які перебувають у шлюбі чи доволі близьких стосунках, показав, що тривале подружнє життя забезпечене тим родинам, де чоловік старший за кохану. Коли ж дружина старша за чоловіка на три роки й більше, то їхні шанси на розлучення втричі вищі, ніж у ровесників. Та найбільшу ймовірність прожити тривале щасливе життя разом мають пари, в яких дружина значно розумніша за чоловіка.

Редакція поцікавилася тим,  що з цього приводу думають буковинські науковці?

– Ви знаєте, я, на жаль, не належу до тих психологів, які вірять в існування формули ідеального шлюбу, – каже  Альона ГОЛОВІНА, практикуючий психолог. – Бо  все це настільки індивідуальне, що дуже важко звести до спільного знаменника, а тим паче – звести до формули. Та коли між чоловіком і дружиною є різниця у п’ять років, ми, психологи, вже називаємо це материнським чи батьківсько-дитячим ставленням одне до одного. Щодо розуму й освіти, то тут важко судити. Я вважаю, що не обов’язково бути дружині вельми освіченою, адже в жінках зазвичай переважає чутливість, ніжність, одне слово, такі риси, які не потребують енциклопедичних знань. Розумній жінці, зазвичай, доволі важко знайти такого ж розумного чоловіка.

– У чому ж секрет успішного шлюбу?

– Треба усвідомлювати, що постійно щасливою сім’я бути не може: в сімейному житті трапляються періоди, коли почуття посилюються та міцнішають і навпаки, коли слабшають. Тобто сім’я – це живий організм, у якому протягом життя тривають зміни. І там, де партнери щирі, справжні, де вони не тільки помічають одне одного, а й готові спілкуватися одне з одним, – все буде гаразд. Любов треба нести разом. Але повинна існувати готовність змінюватися та не розчинятися в партнері, бо тоді перестаємо бути йому цікавими.

Найщасливішими є ті шлюби, де жінка та чоловік намагаються завжди бути цікавими одне одному.

Ігор БУРКУТ, історик, кандидат історичних наук, політолог, який прожив у шлюбі вже майже 40 років, вважає, що для щасливого спільного життя найперше повинна існувати  взаємоповага:

– Не можна вимагати, щоби люди у шлюбі були подібними, бо подібне, мовляв, відштовхується. Але й не скажеш, що протилежності, які нібито притягуються, будуть щасливі. Тут немає універсальної формули – і бути її в принципі не може. За своє життя я бачив дуже багато шлюбів нещасливих, багато шлюбів ніяких, що трималися тільки на спільному господарстві та спільних дітях. І бачив практично зовсім невеличку кількість щасливих шлюбів.

Усі щасливі сім’ї – дуже різні: вони можуть бути представниками різних етнічних громад, різних культур, різних релігій. Та завжди подружжя в них поєднують взаємна повага і взаємний інтерес одне до одного.

Щастя – це відсутність нещастя

І ще одне: я не знаю жодного щасливого шлюбу, де і чоловік, і жінка, а то й обидва захоплювалися алкоголем чи ще чимсь подібним. Як правило, щасливий шлюб об’єднує духовних людей: це або глибоко віруючі люди, або висококультурні, або науковці чи прекрасні майстри своєї справи. Я зустрічав щасливого червонодеревника, дружина якого – відома вишивальниця. Вони обидва від природи художньо обдаровані. І хоча особливо великої освіти не здобули, та все своє життя творили. А що таке кохання? Це – творчість, доступна кожному. Але багато людей нехтує цим. Дуже часто люди піддаються першому почуттю, а це може бути звичайнісінька фізіологія: людина отримала задоволення і почуття відійшло. А от коли є щось спільне, яке об’єднує Його та Її, тоді й закладається підґрунтя для щасливого шлюбу.

Вчені можуть шукати секрети сімейного щастя, та й слава Богу, що цікавляться ними. Але наука істини тут ніколи не встановить. Істину тут може встановити тільки Бог. Це Він обирає нам партнерів. Тому головне – слухатися Творця, а не когось іншого – сусіда, друзів… Кожна людина врешті-решт починає відчувати: так, оце і є той чи та, з ким треба прожити все життя. Навчіться слухати… А далі – творіть своє щастя.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»                 

Запис Кохання – творчість, доступна кожному… спершу з'явиться на Медіа-Версії.