Авторка вистави – Наталка Конюх з міста Лисичанська. Вона планувала разом зі своїми друзями зіграти цю виставу у рідному місті. Проте через початок повномасштабної війни виставу поставили  у Чернівцях.

P.S. захід організовано за сприяння Центрального палацу культури м. Чернівці, ГО «Україно-німецьке культурне товариство м. Чернівців» та Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича у рамках міжнародного проєкту «Програма з розширення можливостей заради відновлення порозуміння для лідерів громад в Україні «Мир у цифровий час».

“… час таки минає, дні змінюються ночами, за весною обов’язково прийде літо, і, попри всю застиглість твоїх відчуттів, попри все заціпеніння, життя триватиме, воно не спиняється ні на мить, вміщуючи в собі всі наші радощі та страхи, весь наш відчай і всю надію. Просто змінилася дистанція між тобою та реальністю. Реальність стала ближчою. Реальність стала страшнішою. З цим тепер доведеться жити…”, – Сергій Жадан

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Благодійна вистава «Жінки у ЗСУ» – у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Напередодні 2020 року в м. Тайджоу (Китай) відбулося засідання лідерів Дослідницького інституту університету Джейджанг, на якому підтримана ідея створення Україно-Китайського оптичного центру із затвердженням угоди на 5 років, підписаної між ЧНУ та Дослідницьким інститутом м. Тайджоу влітку 2019-го, повідомили на сайті ЧНУ. Підкреслено, що це перший оптичний центр у Китаї, утворений у співпраці з європейською країною.

На цьому ж засіданні директору Інституту фізико-технологічних та комп’ютерних наук, професору Олегу Ангельському вручено сертифікат уряду провінції Джейджанг про присвоєння йому звання «Видатний експерт провінції Джейджанг».

Запис Професор Олег Ангельський – видатний експерт провінції Джейджанг спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівецькому національному університеті планують створити сучасний музей історії університету. Про це йдеться у річному звіті ректора ЧНУ Романа Петришина, оприлюдненому на офіційному сайті ВНЗ. Він зазначив, що робоча група працює над збиранням експонатів для майбутньої експозиції (архівних документів, світлин, різних матеріалів).
«Наразі у виділених під музей приміщеннях (5 кімнат) завершені ремонтні роботи. На порядку денному, поряд із пошуком матеріалів для майбутньої експозиції, гостро постало питання пошуку коштів на придбання необхідних шаф і вітрин.
Наразі відбувається пошук мецената. А створити сучасний музей – це недешеве задоволення. Без сумніву, не личить цісарському університетові з майже 150-річною історією не мати власного музею», – повідомив Петришин у своєму звіті.
Як зазначив керівник вузу, вже розроблена концепція музею історії університету, підготовлено кілька проєктів майбутньої експозиції, триває збирання документів і матеріалів.
Утім, пригадується, що у 80-х роках минулого століття тоді ще Чернівецький державний університет мав свій власний музей. А завідував тоді ним історик Віктор Фреліх, якого у 1995 році було отруєно через пошуки причин невідомої хвороби дітей у Чернівцях 1998 року, яку в народі назвали алопецією. Нині ім’я Віктора Фреліха увіковічене в США  у центрі Вашингтона у приміщенні музею журналістики на стіні пам’яті. До неї потрапили журналісти з усього світу – усього 1685 імен. Серед них і 6 журналістів, які загинули в Україні. Це – Борис Дерев’янко, Віктор Фрелікс (помилку прізвища досі не виправили) , Георгій Ґонґадзе, Ігор Грушецький, Володимир Іванов, Ігор Олександров. Тут також ім’я українського телеоператора Тараса Процюка, який загинув в Іраку, працюючи для агентства Ройтер.

Вл. інф.    

Запис Створюється музей ЧНУ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Із 170 студентів-бакалаврів юрфаку, що здавали на комп’ютері державну атестацію, 92 отримали двійки. А перед цим майбутні юристи вчилися нібито на задовільно, добре та відмінно. До слова, перед цим іспитом ще 15 студентів відрахували. Що ж сталося?

Із цим запитанням редакція звернулася до ректора Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Степана МЕЛЬНИЧУКА.

– Йдеться про набрані бали, а не двійки, – пояснив пан ректор. – Це лише попередні очікування. Все буде з’ясовано через кілька днів, треба зачекати, – переконував нас Степан Мельничук.

Ну що ж – будемо чекати? Втім, усе й так зрозуміло…

Вл. інф.   

Запис Половина юристів-випускників у ЧНУ вчиться на двійки? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– А їхня реалізація сприятиме успішному соціально-економічному розвиткові області,  – таке переконання висловив голова облдержадміністрації Олександр Фищук після підписання договору про співпрацю з ректором Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Степаном Мельничуком.

– Сьогодні всім зрозуміла важливість наближення освіти до практики й усвідомлення того, що без ґрунтовної теоретичної бази успішний розвиток будь-якої сфери нашої життєдіяльності неможливий, – зазначив посадовець. – Ми цінуємо величезний досвід університету, який є візитівкою краю, за  плідну роботу з підготовки кваліфікованих кадрів для різних галузей як нашої області, так і України загалом.

На думку керівника обласної виконавчої влади краю, саме широта запропонованих Договором напрямків співпраці, – а вони стосуються як розвитку освіти і науки, так і реалізації спільних науково-технічних і комплексних програм, науково-інформаційного та організаційно-методологічного забезпечення, підготовки й перепідготовки фахівців, а також  наукового супроводу міжнародних проектів за пріоритетними напрямками діяльності, –  чіткіше окреслить як майбутнє краю, так і вишу. 

Прес-служба ОДА

Запис Підписання договору між ОДА й ЧНУ пришвидшить реалізацію  спільних науково-технічних і комплексних програм – Олександр ФИЩУК спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Уже вкотре за сумлінну наукову працю та рецензування наукових робіт професора кафедри кореляційної оптики Інституту фізико-технічних та комп’ютерних наук Олега В’ячеславовича АНГЕЛЬСЬКОГО нагородили сертифікатом Американського оптичного товариства «OSA», що свідчить про його вагомий внесок в розвиток оптичної галузі, повідомляє офіційний сайт Інституту фізико-технічних та комп’ютерних наук ЧНУ.

Запис Професор ЧНУ отримав відзнаку Американського товариства спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як повідомляє прес-служба УСБУ в Чернівецькій області, викладач вимагав від абітурієнтки, котра хотіла отримати другу вищу освіту,  тисячу доларів США за зарахування на заочну форму навчання.

Прокуратурою стосовно зловмисника відкрито кримінальне провадження за ч. 3 ст. 368 Кримінального кодексу України, яка передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 10 років з конфіскацією майна та з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Наразі тривають невідкладні слідчі дії, кажуть в СБУ.

Запис СБУ затримала на  хабарі декана Чернівецького національного університету спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Чернівецькі науковці розробили план розвитку Буковини на п’ять років спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Чернівчанам показали війну крізь об’єктив спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сашко ТКАЧУК – буковинець, який за короткий час з журналіста-початківця перетворився на зірку. Це й не дивно – із його могутньою фігурою у вишиванці, колоритним козацьким чубом і численними талантами: фотографа, відеооператора, автора пісень і невтомного генератора ідей. Політолог за освітою, здобуваючи журналістський досвід спочатку в газеті, а згодом на телебаченні, захопився «мистецтвом зупинення миті», на початках підробляв фотографом на весіллях та інших забавах. Урешті досяг рівня, коли цікавим стало не спіймати кадр, а розкрити ним характер, таємницю. Далі – більше: захотілося вишикувати кадри в усвідомлений, структурований рядок-історію. Так у його життя прийшло відео. А коли почалася війна, мобілізація Сашка мобілізувала і його таланти. І з’явилися кліпи на пісні буковинки Марини Тимофійчук, пісня «УкрОп» у виконанні козак-рокерів «Гайдамаків», проект «Музика воїнів».  

Кілька Великодніх днів Сашко перебував у Чернівцях, тож розповідь про карколомні сюжети у житті «Мамая з Чагра» (саме такий позивний в Олександра, який провів кілька місяців, охороняючи морський кордон у Запорізькій області) – з перших вуст.

З вишиванкою по життю

 – Хто посіяв у твоєму серці зерно патріотизму?

– Мама і дядько – історики, це люди, які в дитинстві давали читати правильні книжки – українські, а не тільки радянські. Вдома – величезна бібліотека. Ще з дитинства мені розповідали про різні традиції, історію. Я дуже вдячний за це моїм рідним, взагалі, для мене найдорожче – це сім’я.

– Вишиванка-стайл – теж звідти?

– За духом – так. А ідея запровадити День вишиванки, який ми з друзями проводимо вже 8 років поспіль і який поширився з Чернівців на всю Україну, народилася спонтанно, на перерві між парами в Чернівецькому національному університеті. Якогось дня один з наших друзів прийшов у вишиванці, а Леся Воронюк сказала: «А давайте зробимо свято». Зробили, починалося воно з 50-ти людей, а тепер до нас долучилися інші міста.

– Ти шукав на Фейсбуці інтерактивну карту України… Це для якогось нового проекту?..

– Для того ж Дня вишиванки. Ми хочемо зробити інтерактивну карту, щоби людина «клікнула» на будь-яку область України, і їй одразу «видавало» всю інформацію, пов’язану з вишивками, традиціями, які саме візерунки та кольори на вишиванці, що вони символізують, як з’явилися тут… Вишиванка стає зараз модною. Хтось її вдягає свідомо, хтось несвідомо, не розуміючи значення. Вишиванка – це своєрідне послання, набір кодів. Кожен узор вказує, з якої ти області, що хотіла сказати майстриня… Тож є отака глобальна ідея: дослідити цей величезний і дуже цікавий пласт культури, щоби люди могли дізнатися про свої традиції і щоби це залишилося нащадкам. Приміром, ти народився на Донбасі й думаєш: «Яка в мене вишиванка?». А відкрив карту – ось тобі й традиції, й історія вишиванки твого регіону. У світі сучасних технологій важливо залишити це саме в такій формі. Це потрібно для розуміння своєї ідентичності.

– Чи є якась людина, яку ти наслідуєш у житті чи творчості?

– Ні, немає. Якщо чесно, то я намагався, але в мене не вийшло. Бо зазвичай я поглинаю від кожного потроху і в мене немає кумирів. Як у житті, так і у творчості.

 Від лінощів – до творчості

 – До професії журналіста мене штовхнула лінь, – сміється Сашко. – Здавалося, що це дуже легка робота. Але коли подорослішав, зрозумів, що треба працювати, щоби чогось досягнути у будь-якій професії. Просто у творчій ти працюєш мізками, а це зовсім не легше, ніж фізична праця.

– А як став фотографом?

– Коли мені було років 14, удома з’явився фотоапарат. Його купили не для мене, а просто щоби був, щоби знімкувати якісь сімейні свята. Щось клацав ним. Не можу сказати, що я робив це тоді свідомо чи з натхненням. Захопився фотографією пізніше, почав  фотографувати квіточки, песиків, потім дівчат. І так став фотографом (сміється – авт.) Якщо серйозно – то зрозумів, що мені подобаються люди, спілкування з ними. А фото – це і є люди та спілкування. Відчув, що то моє. І зараз віддаю перевагу портретам. Бо люди – це емоції, стан душі, який можна передати. Макрозйомка чи природа – не наскільки цікаві, як люди. Хоча це теж знімаю, та лише тоді, коли всередині не натхненний, просто з їхньою допомогою відволікаюся. Бо коли знімаєш людей, це виснажує, а коли природу, то це, навпаки, релаксує й надихає.

– Режисура – це інший жанр мистецтва. Що наштовхнуло спробувати себе і в цьому амплуа?

– Так, це зовсім інше. Якщо фотографія – це, скажімо, основоположне, то після неї йде відео – картинка в русі. Мені захотілося створювати картинки, які рухалися б, і вкладати в це свій зміст. Насправді доволі непросто зробити одну фотографію і спромогтися вкласти в неї всю режисуру, сюжет… Тож іноді (але не завжди) простіше розповісти історію, коли цих картинок більше. Навколо безліч подій, яких хочеться показати через власне бачення. Відео дає таку можливість.

– Звідки ти черпав знання для створення відеотворів?

– Я працював на телебаченні, тож маю певний досвід. Знання про технічні моменти черпав з Інтернету. Якісь нюанси підказували колеги. Але найбільша складова творчості – самонавчання. Відео – це те, що мені подобається робити, в ньому мої бачення і відчуття.

– Надалі фотографія й режисура будуть поєднуватися у твоїй творчості чи ти присвятиш себе чомусь одному?

– Як буде натхнення, як складуться обставини – поки що не знаю. Я хотів усе життя займатися фотографією, але зараз склалося по-іншому: є можливість для режисури, але однозначно закидати фотографію не збираюся. Фотографія є комерційна і некомерційна. Я вже тривалий час цим не заробляю, але вона дозволяє мені залишатися на плаву у творчому руслі, реалізовувати свої проекти і бачення. Творчість – це не завжди комерція. Якщо ти хочеш заробляти швидкі гроші – йди розвантажувати вагони.

Закономірність випадковостей

– Як виникла співпраця з Мариною Тимофійчук (чернівецька співачка і, певний період, чиновниця – авт.), з гуртом «Гайдамаки»?

– З Мариною я познайомився на Майдані, де вона знімала свій кліп. Вона попросила у мене допомоги. Я дав їй потрібну техніку, заодно залишився на зйомку кліпу. Так і здружилися, а вже восени, коли я приїхав у відпустку зі служби (Сашко пішов туди добровольцем – авт.), Марина запропонувала мені зняти кліп на пісню «Я не дозволю вбивати мого брата». Коли ти пов’язаний у роботі ще з кимсь, ви повинні  знайти консенсус, поєднавши дві ідеї, два задуми в один. Щоб відчути всі тони, півтони, я прослухав пісню багато разів, – тільки «пропустивши» композицію через себе, можна зрозуміти, що хотів сказати автор. Бо кожний вірш пишеться із конкретною метою. Так і почали співпрацювати. Пізніше зняв кліп на її пісню «Герої повертаються додому».
А от з «Гайдамаками» взагалі дивовижна історія вийшла. Я написав пісню «УкрОп» («Український Опір» – авт.). Узагалі, тоді, восени, в мене була якась душевна потреба написати таку пісню… Осіння депресія, у повітрі – невизначеність щодо ситуації на фронті, люди морально видихалися через події в державі… А я за своїм характером не терплю такого стану і намагаюся якнайшвидше його позбутися: я все завжди вирішую на позитиві. От тоді й виникла ідея написати пісню, яка дала б людям якусь «надію», подарувала драйв. Пісня – це така штука, яку зрозуміють усі. Слова писав такі, щоби вони усім сподобалися: і дітям, і молоді, і людям у віці. І кліп, власне, теж знімав із такою метою: там показані всі верстви населення, зображена українська сім’я і демонструється, що від справ кожного залежить майбутнє держави. Така була ідея пісні, та я не знав, хто міг би її виконати. Підказала моя колега Леся Воронюк: «А подзвони-но «Гайдамакам». Тобто цей дзвінок не був цілеспрямований. Я зателефонував хлопцям і запропонував їм пісню. Лідер гурту Олександр Ярмола відповів, що вони «не беруть чужі пісні». Але пообіцяв послухати. А згодом передзвонив  і сказав, що їм сподобалося: «Отже, записуємо».

Взагалі я з ними зійшовся у творчому ключі, у плані співпереживань, адже вони у піснях так само розповідають про події в країні. Вони пишуть військово-патріотичну музику, а тексти їхні насичені патріотичними мотивами. Вони козаки, я теж себе так позиціоную.

«Тим, що я створив, будуть надихатися нащадки – маю надію»

 – Культурно-мистецький і військово-патріотичний проект «Музика воїнів» (серія кліпів, де військові музиканти у формі, із вигаданими псевдо виконують на різних музичних інструментах відомі композиції) став дуже популярним в Україні. Яка його головна мета?

– Є кілька завдань. Головне – показати, що українські військові – це не варвари, не карателі, а культурні й виховані захисники своєї держави. Окрім того, музика – це те, що залишається у вічності. Адже у нас є і стародавня музика, і фольклорні пісні, які прийшли з минулих століть. Тож маю надію, що моїм проектом будуть надихатися наші нащадки і знатимуть, за що боролися їхні предки.

Насправді є багато військово-патріотичної музики, але не всі її чують. Тому ще одне завдання, яке стоїть переді мною – донести цю музику до великої кількості людей. Цей проект покликаний об’єднувати людей і надихати на краще. Створювати позитивні емоції, давати надію на перемогу й мир. У рамках цього проекту вже виконувалися духовний гімн України «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» на бандурі, «Аркан» на сопілці, Гімн України на віолончелі, «Місячна соната» на фортепіано, «Лента за лентою» на шотландській волинці. Незабаром пролунають композиції на скрипці і кларнеті.

– Розкажи, будь ласка, про проект «Інформнапалм» і як ти став його частиною?

– Це волонтерський потужний антипропагандистський проект проти Росії. Це велика мережа волонтерів та інформаторів, яка висвітлює події війни на Сході. Її створив мій колега, буквально на бажанні протидіяти. Мене це теж зацікавило і я почав працювати. Проект складається з людей, які збирають інформацію з відкритих джерел, роблять розслідування, зокрема, за допомоги соцмереж. Наприклад, російські військові виставили фото в соцмережах. А наша команда з допомогою геолокації (функція, яка показує будь-де і будь-кому, де ви зробили це фото) доводить, що вони дислокуються не на полігоні в Росії, а на території Донецької області. Інколи навіть місцеві жителі телефонують і кажуть: а в нас відбувається те-то і те-то. Ми перевіряємо інформацію і передаємо її аналітикам, які, в свою чергу, систематизують і оцінюють. «Інформнапалм» має велику доказову базу військових злочинів російської армії і сепаратистів, яка складається з унікальної інформації, а не просто для «галочки».

– Ти вже тривалий час працюєш у Києві. Чи мав це колись за мету?

– Так, і я скажу, чому. У Чернівцях мені добре, але тісно. Місто маленьке, а я на зріст великий – не поміщався (сміється – авт.). Просто приходить певний момент, коли ти розумієш, що треба рухатися далі. У Києві просто більше можливостей для самореалізації.  У Чернівцях є шанс проявитися новому поколінню молоді.

– Для когось солодке слово «влада», для когось – «гроші».  А яке найсолодше слово для тебе (якщо б тебе запитали 3-4 роки тому, не в час АТО)?

– Певно, я міг би спокуситися, якщо б мені сказали «подорожі». Бо гроші та  влада – речі, які рано чи пізно закінчуються, а подорожувати можна вічно.

– У тебе з’явилися люди, готові фінансувати зйомки? Чи й надалі все самотужки?

– Поки що все на волонтерських засадах. Думаю, варто почати фандрайзинг (пошук і збір коштів, інвесторів для здійснення проектів – авт.).

– Як гадаєш, якщо б доля не штовхнула тебе в обійми війни – чи створив би ти те, що створив?

– Думаю, ні. Обставини змінюються і мобілізують творчі думки, потенціал на щось інше. Я не зняв би це. Але зробив би щось інше, бо стояти на місці – це не моє.

Ксенія ВЕРБОВСЬКА, «Версії»

Запис «Мамай з Чагра» Олександр ТКАЧУК: «Стояти на місці – це не моє» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Стосунки з містом

«Чернівці – найважливіша частина мого життя. У мене свої стосунки з містом, воно й далі займає значне місце в моєму серці, – зізнається Елеонора Степанівна. – І хоч я давно звідси поїхала – до Москви на навчання в аспірантурі, потім до Києва – працювати за призначенням, а сюди лише приїздила (спочатку до батьків, а тепер ніби в гості) – для мене надзвичайно важливі ці  коротенькі приїзди, коли нічого не встигаєш, хтось ображається, що не далася чути, не встигаєш з запланованим… Обов’язкові пункти відвідин Чернівців: родичі, університет, оця бібліотека, де після школи починався мій трудовий шлях в «Радянській Буковині» (розмова з пані Елеонорою відбувалася в одній із зал Муніципальної бібліотеки ім. А.Добрянського – авт.), могили батьків – може, навіть у першу чергу. Завтра туди піду, попорядкую, як завжди посумую над тим цвинтарем, який завжди засмучує мене тим, що він вартий кращої долі і кращих господарів…

Чернівці дуже нагадують мені Відень, і цим інтригують навіть віденців. Кілька років тому ми з чоловіком на запрошення нашого приятеля, онука поета Леоніда Первомайського (я готувала з ним книжку «Листи Л.Первомайського останнього періоду життя») були в столиці Австрії, і у багатьох куточках Відня не стримувалися і по черзі вигукували «О, це схоже на Чернівці!». Після цього наш товариш заявив, що йому конче треба побачити Чернівці! А я по-новому оцінила своє рідне місто, тільки ще гостріше захотілося, щоб вони краще зберігалися і були впорядковані їхні принади.

У Відні була в кав’ярні, де колись бував Троцький – і її з усіх сил намагаються зберегти такою, як тоді.  Як і іншу кав’ярню, де підлога з дошок, як у сільських хатах, пофарбована в червоне, і ще й скрипить. А ми хочемо геть усе перепланувати, та ще й назвати інакше. Добре хоч почали відновлювати вивіски з-під штукатурки. Бо то є дух часу, давня аура міста.

Студентське щастя – навчатися серед шляхетної архітектури

«Страшенно люблю університет, – продовжує пані Елеонора. – Мала зустріч зі студентами, бачила гарні молоді обличчя, але мусіла перепросити у них, що часто поглядала у вікно. Вид з вікна аудиторії 66 (ім. Василя Максимовича Лесина) притягує. Я просто впивалася тим краєвидом! Сказала їм: «Запам’ятайте, що вам неймовірно пощастило. Можливість бути щодня серед такої шляхетної архітектури, в дивовижному середовищі – історичному, архітектурному – це справді диво». Сподіваюсь, що вони мене почули.

Пощастило і мені – цього року я в Чернівцях побувала двічі. Зазвичай лише раз, а то і рідше… У травні приїздили на зустріч з нагоди 50-ліття випуску чоловіка, бродили в скверику біля хімфаку, страшенно хотілося в університетську бібліотеку – і склалося так, що вдалося відвідати вже тепер, наступного приїзду.

Чернівці – як машина часу, тут можна уявно повернутися в попередні роки, оскільки все-таки  багато що залишилося незмінним.

А багато й змінилося, але залишилося в пам’яті. Ідеш Кобилянською і згадуєш, що на її початку була аптека, з емалевими табличками, і вона не йшла в жодне порівняння з тією, яка є тепер в кінці Кобилянської… У приміщенні сучасної книгарні «Українська книга» колись були «Передплатні видання», де можна було придбати передплатні багатотомники письменників-класиків! А неподалік, на Кобилянській була не лише місцева, а й центральна республіканська чи загальносоюзна преса, і навіть іноземна періодика.

Страшенно тішить: на Кобилянській є дворики – аж неправдоподібно гарні. Хоч і ясно, що це на парадОвій вулиці.

У моєму дитинстві двори відігравали особливу роль у нашому житті. Вони об’єднували, тут проводили спільні свята. Це було щось таке страшенно миле, і за цим можна відчувати ностальгію. Я була тут на 600-ліття міста, знаю, як тодішній міський голова, якому завдячуємо і Муніципальною бібліотекою, хотів зробити свято якнайкраще, і як бракувало на це обіцяних коштів, і як в останній момент садовили ті дерева на Кобилянській, і фарбували ті фасади – косметично… Але якщо є у владі люди, які по-справжньому цим переймаються, то треба, щоб вони мали і можливості.

Про це зараз і говорити не випадає. Але якщо любити по-справжньому місто, відчувати отой пуповинний зв’язок, то може й можна дещо. Бо якісь бувають втрати геть незрозумілі і нелогічні. І що то за люди, які викидають те, що не лише можна було, а й треба було зберегти…

Якщо вийти з університету, наліво в бік парку (колись звався парк Шевченка) – можна шукати і знайти той будинок, де виростав Петер Демант. Дуже гарний куточок, гарні вілли, таке воно промовисте і теж варте кращої долі. Але особливо вражає, що площадка, на якій випускники шкіл традиційно завершували випускний бал і з якої для відкривалася панорама сходу сонця – уже геть заросла і втратила свою унікальність. А небагато ж треба й зусиль, аби вона була, аби залишалася тяглість традиції».

Вілли як візитівка

«Є дуже гарні чернівецькі будинки, старі одноповерхові вілли, з підвальними віконцями внизу, цокольними поверхами, з ліпниною, маскаронами, – захоплюється Елеонора Соловей. – Це є певною візитівкою Чернівців, як і модерн румунських часів.

На вулиці Українській, та і на багатьох інших є такі будинки – і вони здебільшого у плачевному стані. Облуплені і занедбані. Як цим самим людям байдуже, як їхнє житло виглядає ззовні? Адже воно тепер приватизоване, чиясь власність. Все впирається в кошти, матеріали, витрати.

Кружляю довкола резиденції. Чудовий будинок у сквері, такий добротний. А у вишуканій «розетці» над входом – уламки вибитого скла. Мені здається, якби я там жила – уже би власним коштом це зробила, але б не стерпіла, щоб так було. Загадкова річ – людська байдужість.

Багато за чим сумно. Посиділа на лавці на Центральній площі. Згадувала, що за мною була книгарня, і переді мною, і ще – де «Кобзар»… У традиціях міста були книгарні. І страшенно хотілось би, щоби все полишалося. На розі Кобилянської і Кохановського (колишня Лєрмонтова) колись був магазин подарунків. І хай би собі був! Нема…»

Спогади і відчуття заборгованості

«Я росла на вулиці Гонти, потім ми переїхали на колишню Воровського (тепер це вул. Добрянського). Вчилася в кількох школах – на розі Шевченка і Головної, згодом – на розі Кафедральної і Головної, а потім побудували нову школу, де я вчилася з 5 класу і закінчила її – 32-гу. До неї ведуть такі гарні сходи. Вона нам дуже подобалася, була новенькою, пахла фарбою, мала просторі кабінети, – усміхається спогадам Елеонора Степанівна. – Її дах з черепиці з візерунком перегукувався з Резиденцією, і це була дуже гарна ідея. Дуже тепло згадую багатьох учителів,  маю відчуття заборгованості перед ними і перед школою.

Там був хороший такий куточок міста, де жило чимало єврейської бідноти.  А у п’ятничні вечори, після заходу сонця запалювалися суботні свічки, закривали віконниці, а крізь щілини все одно було видно вогники свічок. Влаштовували дітям дні народження, на які приходив і весь свій двір, і діти з сусідніх будинків.

Маю один докірливий спогад. Якось на урок до нас до школи (№2 – авт.) прийшли якісь люди і спитали: «А правда, діти, вам дзвони заважають вчитися?» І ми хором відповіли: «Прааавда!» Після того Свято-Духівський собор закрили. І хоч зрозуміло, що не ми, діти, приймали чи впливали на прийняття того рішення, а досі прикро. Тож чудово, що відкрили церкви, які раніше були закриті. На роботу я ходила повз вірменський собор. Він стояв пусткою, зачинений, руйнувався – там був склад кінопрокату. А тепер він живий, тут відбуваються концерти, і такі речі дуже тішать. Пам’ятаю ще діючою церкву на Руській (греко-католицьку – авт.). Лазні  на Турецькій площі. Повертаючись з лазні, заходили до церкви на вечірню. Згодом дуже скоро її закрили, і вже до самого мого від’їзду вона була закрита. Тепер – діюча.

Страшенно люблю ту церкву, яка примикає до філфаку. Ми ж ходили повз неї, закриту, щодня. Уже пізніше там встановили ЕОМ, і думаю, це було на краще – адже завдяки цьому дотримувалися температурного режиму і вдалося уникнути цвілі, грибка, іншої шкоди.

Люблю колишній університетський актовий зал, де відбувалися університетські урочистості. Любилася мені та споруда, хоч і не знала про її історію. Та вочевидь, окрім знань, існує й те, що відчуваєш на енергетичному рівні. Тож лише недавно прочитала спогади про це приміщення чернівецького режисера єврейського театру Михайла Лоєва, якого, до речі, пам’ятаю – він  часом приносив свої матеріали на теми театру до газети. Прикро, що університет втратив цей зал, і що довгий час він занепадав і руйнувався просто замкнений. Але втішно, що хтось дав тому лад – хоч і не університет.

 «Збереження спадщини – це питання культури»                                                                         

Елеонора Соловей – підготувала перше повне видання творів Володимира Свідзінського – витонченого українського поета, талановитого перекладача, життя якого трагічно обірвалося у вогні сталінських репресій. Народжений на Поділлі, поет мав тривалий життєвий і творчий період у близькому до Чернівців Кам’янці-Подільському. Елеонора Степанівна, яка взялася зібрати, впорядкувати, фактично відродити його творчий доробок, мала нагоду побувати і в його рідній Тиврівській бурсі (духовному училищі), і відчути енергетику кам’янець-подільських будівель, де поет провів найщасливіші роки свого життя. І скрізь розуміла те, що усвідомлює стосовно Чернівців: збереження спадщини – це питання культури народу.

«Ми були у селі, де народився Свідзінський, у  Тиврові, де він закінчив бурсу. Бачила світлини цього приміщення, коли воно ще мало автентичний вигляд. Зараз новий директор – з гарних міркувань, звісно – поміняв вікна в ній, і будова вже втратила… – скрушно зауважує. – А всередині є ще куточки, які я фотографувала і мала відчуття, що вони такі і були, такими їх бачив Свідзінський. Це нам потрібно зберігати – під наглядом фахівців, консультуючись. Нам треба вчитися в прибалтів, у чехів, переймати досвід у європейців. Та й у нас ніби ніхто не проти, але зразу спитають: а де на те взяти кошти?

Маємо такі архітектурі дива, як резиденція, театр, Театральна площа, всі будівлі на ній, філармонія, яку я надзвичайно люблю. З її легендарними особистостями – як Пінкус Абрамович Фалік, незмінний адміністратор, при якому змінилася дюжина директорів, а в пам’яті залишився саме він. Я писала про це у своєму спогаді про Анатолія Добрянського: на запрошення Фаліка сюди приїздили такі закордонні музиканти, у концертний маршрут яких потрапляли хіба що Москва, Ленінград і Чернівці… Про Фаліка й інших легендарних чернівчан гарно писав покійний Семен Цидельковський. Гарно, але мало. Вони вартують детальних спогадів, це частина історії міста – дружина Фаліка, актриса Сіді Таль, той же Михайло Лоєв.

У часи мого дитинства і юності працювала народна оперна студія при Будинку культури текстильників. Її очолювала концертмейстер Роднянська – мати російського літературного критика Ірини Роднянської (Олексій Роднянський, один із засновників каналу 1+1, її племінник).  Боюся, що через деякий час цього ніхто вже не знатиме. Хотілось би, щоб це краєзнавство – літературне і літературно-мистецьке – розвивалося, поки ще є ті, хто пам’ятають.

Скромна англійська і кніксени

«Деякі концерти пам’ятаю зі студентських років, – розповідає співрозмовниця. – Якось приїздив хор американського коледжу Оберлін. В Будинку офіцерів – найбільшому залі Чернівців – був його тріумфальний концерт. А потім ми показували гостям-студентам місто – зі своєю скромною англійською… То був результат специфічного викладання іноземних мов для людей, які жили в закритому суспільстві.

Іншим разом був концерт приїжджого симфонічного оркестру, і гарні студентки вручали їм квіти після виступу. Одній з них музикант поцілував руку, а вона у відповідь зробила справжній кніксен, і зал ахнув – у Чернівцях, де такий знак вдячності мав би бути чимось звичайним і буденним. Дуже швидко втратилося те шляхетне, що формувалося поколіннями.

У Москві, де я вчилася в аспірантурі, адаптувалася важкувато: «домашній» дитині таки непросто було освоїтися в незвичайному – богемному, «екзотичному»  – гуртожитку. Але молодість більш адаптивна. Тож була в мене потім своя Москва. Я отримала колосальні можливості для набування вишколу, професійного і особистісного кшталтування. Але зуміла цим скористатися лише завдяки тому, що виросла в Чернівцях. Знаю, що закінчила добрий вуз, який не був провінційним, і ще до Москви вже мала потребу в театрах, в концертах: не була ні новачком, ні неофітом у цьому».

Змінилися шляхи і траєкторії. Але певні зв’язки залишилися

«Маю до Чернівців окремі сантименти, і почуття вдячності, і прив’язаності, – зізнається Елеонора Степанівна. – При зустрічах, розмовах з однокурсницями відчуваю «плин часу». Коли про когось розповідають, питають: «Знаєш його?» – виявляється, вже не знаю. Багато що змінилося. Виросли нові люди, змінили попередніх на посадах, у колективах, змінилися шляхи і траєкторії. Але місто залишається для мене важливим, посутнім, моїм.

Маю багато книжок про Чернівці: і сама купувала з різних нагод, і отримувала в подарунок – від Василя Селезінки, Богдана Мельничука… Згадую Чернівці у своїх текстах. Нова книжка – «Притча про поетів» – це не є книга про Чернівці, але місто там присутнє. І Чернівці «наздоганяли» мене далеко за своїми межами.

На презентації книжки в бібліотеці ім. А.Добрянського зустрілася з моєю вихованкою (багато років  викладала літературу в театральному інституті ім. Карпенка-Карого) Оксаною Савчук із дуету «Писанка». Вона ще тоді запала мені в душу – такий собі «сонячний зайчик», сонячність якого не змінилася ні за час навчання в інституті, ні за подальші творчі роки. Чернівецька журналістка Ірина Вишневська – також моя вихованка, тісно пов’язані з Чернівцями колишній міністр культури Василь Вовкун і актриса Лідія Жук – також мої студенти.

«Мені подобалося, як одягалися мої вчительки»

«Манера вдягатися у провінції завжди вирізняється: тут одягові надають більше значення, вдягаються ретельніше, бо всі всіх знають, – усміхається пані Елеонора у відповідь на запитання. – Точно вам можу сказати, що в столиці це вже вільніше, трохи більш «розхристано». Тому сюди я збираюся завжди дуже ретельно.  Навчила і викладацька робота: вона  зобов’язує. Як і статус, вік. Чим старша, тим ретельніше, уважніше до цього треба ставитися. Це пізнається тільки дослідним шляхом.

Загалом мені подобалося, як одягалися мої вчительки. Хоча то була доба, коли дуже було складно щось роздобути. До речі, коли впорядковувала книжку «Анатолій Добрянський. Листи до матері», зауважувала, що часом у тих листах йдеться і про таке: Анатолій Миколайович хвалиться тим, що вдалося дістати, або дякує за те, що мама для нього роздобула. І це було в Чернівцях, де свого часу багато хто виїхав за кордон і люди отримували звідти посилки! Тобто тут  можна було не лише бачити, а часом навіть і купити гарні речі. Був «товчок», зберігалися й традиції, втіленням яких були вишукано вдягнені старші пані в капелюшках і рукавичках.

Зараз усі зазнають впливу попси. Маю враження зі своїх поїздок в Молдову (Бричанський район): у них дуже великий вплив Росії, російського телебачення,  і я абсолютно впевнена, що ця попсовість і весь процес «опопсіння» – звідти. І йдеться, звісно, не лише про одяг.

Здається, раніше більше дбали про смак, різнобічний розвиток, відчували потребу в цьому. Пам’ятаю університетські курси професора Пулинця про образотворче мистецтво – це суттєво впливало на молодих людей… Зараз же студенти навіть дуже гарних вузів, добираючи ілюстрації до робіт, беруть з інтернету якісь солодкаві кічові картинки. А це впливає і на те, як вони вдягаються, і які в них пріоритети. Не знаю, як цьому протидіяти. Але впевнена, що про це треба дбати – тим більше там, де навіть і «стіни допомагають». От хоч би чернівецькі печі, старовинні кахлі, як ось тут, в бібліотеці. Відчуваєш, що тут має бути добрий смак, тому що він тут здавна був».

Регіон де люди з історичного досвіду і спадку «більш одностайні»

Елеонора Соловей – член ПЕН-клубу, міжнародної неурядової організації, яка об’єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів. «Це ще один із шляхів культурної глобалізації, інтеграції, – пояснює Елеонора Степанівна. – Основна функція його і його українського центру – це реакція письменницької спільноти на якісь події, протести-заяви-відозви, коли в цьому виникає необхідність, донесення правди про ті чи інші події, намагання вплинути на стан речей. Це дуже важливо. Іноді здається, що ефект від того не надто значний, а іноді його можна добре бачити й чути. Парадокс у тому, що ми всі перебільшували міру своєї поінформованості. А війна яскраво продемонструвала, які є можливості дезінформування і маніпуляцій. Тож є потреба, аби саме  міжнародна організація апелювала до світової громадськості, до письменників. І вона робить все, що може. Нещодавно ми зустрічалися у форматі дискусії про культурну дипломатію, представники 5 країн. Зійшлися на невтішному: попереду важкі часи. Тим важливіше чинити протидію цьому, бути конструктивними і просто щось робити. Все-таки не опускати руки.

Адже, наприклад, у Чернівцях тільки так здається, що нічого не відбувається. Я гортала місцеві газети – місто резонує на події. Молоді науковці-філологи розповідали, що поховали вже двох їхніх однокурсників, загиблих на війні. У газетах і на дошках оголошень бачила  повідомлення, куди звертатися прибулим з фронту бійцям за психологічною допомогою. І такі оголошення анітрохи не дивують. Ще десь бачила оголошення про тепловізор – все зрозуміло, жодних питань не виникає. Оксана Савчук трохи раніше пішла з нашої презентації – бо поспішала на благодійний концерт «Писанки»… Чернівці – це частинка країни. Той регіон, де люди з історичного досвіду, спадку свого досить адекватно все сприймають і розуміють –краще, аніж в Центральній Україні, більш одностайно. Хоча дуже дорогою ціною нам це дається»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Елеонори СОЛОВЕЙ: «машина часу», відчуття заборгованості, суботні свічки у щілинах віконниць, «культурні гнізда», парадОва вулиця і засади професійного і особистісного кшталтування і резонування у світ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Однією із перших мурованих споруд Чернівців була римо-католицька церква.
Її історія розпочинається з часу входження Буковини до складу Австрії у 1774 році.
Перша свята меса відбулася у дерев’яному будинку генерала Габріеля фон Спленіі— першого австрійського управителя Буковини, в якій взяла участь тільки невелика кількість римо-католиків.
В 1778 році в Чернівцях було закінчено будівництво першого костелу, який став прототипом теперішнього костелу Воздвиження Всечесного Хреста.
За розпорядженням австрійського імператора Йосифа II у 1787 році, під час його перебування в Чернівцях, було розпочато зведення нового (мурованого) костелу
Тільки в 1814 році будівельні роботи були нарешті завершені.
29 липня 1814 року відбулося святкове освячення нового костелу з присвоєнням імені «Воздвиження Святого Хреста».
Інформація з «ВікіпедіЯ»

Програма урочистого святкування 18-19 липня 2014 року

18 липня, Червона зала ЧНУ ім. Ю. Федьковича.
Науково-практична конференція з нагоди 200-ї річниці костелу Воздвиження Всечесного Хреста.

19 липня, костел Воздвиження Всечесного Хреста.
11.00 – початок ювілейних урочистостей з нагоди 200-річчя освячення костелу Воздвиження Всечесного Хреста у Чернівцях та надання титулу Меншої Базиліки.
Урочисту Святу Месу відправлятиме Його Ексцеленція Архієпископ П’єро Маріні (гість з Ватикану) у супроводі Мечислава Мокшицького, Архієпископа Львівського
Свята Меса завершиться орієнтовно о 13.00. Після Меси із журналістами зустрінуться гість з Ватикану, Його Ексцеленція Архієпископ П’єро Маріні та глава Конференції Римсько-Католицьких єпископів України, архієпископ Мечислав Мокшицький (у минулому – особистий секретар Блаженного Папи Івана Павла II та Папи Бенедикта XV).
16.00, зал Чернівецької обласної філармонії, ювілейний духовний концерт.

18 липня 2014

12:00 – 12:30

14:30 – 17:30

18 липня у Червоній залі ЧНУ ім. Ю. Федьковича відбулася науково-практична конференція з нагоди 200-ї річниці закінчення будови та освячення костелу Воздвиження Всечесного Хреста «Римо-католицька парафія Воздвиження Всечесного Хреста в Чернівцях: історія заснування, розвиток та подальші перспективи діяльності».

18:00 – 18:30

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис Урочисте святкування 200-ї річниці костелу Воздвиження Всечесного Хреста. 18.07.2014 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Заяву до російського президента зачитала проректор ЧНУ Тамара Марусик:

«Ми – матері, сестри, дружини, студентки і майбутні наречені, підтримуючи звернення українських жіночих громадських організацій до президента РФ Володимира Путіна, висловлюємо обурення втручанню військових формувань Росії в Україну. Цинічне нехтування умовами Будапештського меморандуму 1994 року, провокування сепаратизму в регіонах України є свідченням недалекоглядної політики, що може призвести до ганебних наслідків, загибелі невинних людей у ХХІ сторіччі».

Далі п.Марусик перейшла на російську: «Господин президент! Не лезьте в нашу семью! Вам не удасться выкорчевать глубокие корни. Вы не сможете обламать высокие ветки!».

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Чернівчанки засудили Путіна спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мандруючи Карпатами у серпні 2013 року я був приємно вражений змінами на краще. Бо, як з’ясувалося, невдовзі після публікації під керівництвом Михайла Бучковського, якому належить ресторанно-готельний заклад на перевалі, проведена масштабна акція зі збирання сміття. Вона охопила територію від околиці с. Виженка через перевал Німчич до Протятого каміння. Хто мандрував цією дорогою, може належно оцінити проведену роботу. До акції залучили працівників туристично-відпочинкового комплексу «Німчич», школярів сіл Підзахаричі й Виженка. Прикметно, що сміття зібрали й з узбіч дороги та стихійних звалищ у гірських урвищах. Жителі ближніх сіл, зокрема Межиброд, із задоволенням зауважували, що стало значно чистіше й приємніше відпочивати поблизу перевалу Німчич.

Особливо тішить, що це була не одноразова акція. Вздовж дороги на перевал встановлені чималі скрині для сміття, на території відпочинкового комплексу розташовані ємності для відходів. А зібране регулярно вивозиться транспортом відпочинкового комплексу на сміттєзвалище поблизу м. Вижниця.

Справжніми воротами до гірських стежок Вижниччини є Виженка. Голова сільської ради Василь Савчукевич докладає чимало зусиль для облаштування дороги до перевалу Німчич – гарно оформлені й заквітчані зупинки для автобуса, інформаційні стенди з туристичними маршрутами по околицях Виженки.

У селі визначені місця для збирання побутових відходів, які регулярно вивозять на сміттєзвалище. У декого може майнути думка: хіба це новина – збирання сміття. Та важливо інше: змінюється культура громадян, їхня психологія. У горян з’являється переконання, що треба змінювати своє ставлення до чистоти вод гірських потоків. Століттями селяни скидали сміття у потоки з думкою – прийде велика вода й усе забере. Та коли кількість сучасних полімерних побутових відходів суттєво збільшилась – а вони не розкладаються десятками років – виникла реальна загроза не тільки довкіллю, але й здоров’ю людини. Саме тому великої уваги екологічно-просвітній роботі зі школярами надають у ЗОШ І-ІІ ступеней с. Виженка. За керівництва вчительки географії Надії Клим активно працює туристично-краєзнавчий гурток. Діти беруть активну участь в акціях «Екологічно чисті узбіччя», «Екологічно чисті джерела». Юне покоління виховується з новим, сучасним, світоглядом – і переконанням, що кожний із нас відповідає за чистоту води, лісу, збереження різноманіття рослинного й тваринного світу.

Ярема ТЕВТУЛЬ, професор ЧНУ, член НСЖ України

Запис НА НІМЧИЧІ СТАЛО ЧИСТО спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Загалом у районних/міських етапах взяли участь 63 учні 10-11-х класів загальноосвітніх навчальних закладів. Найактивнішими були старшокласники з Чернівців і Хотинського району. Переможницею стала випускниця 11-го  класу Чернівецької загальноосвітньої школи №41 Анастасія Пужняк.

Переможці отримали дипломи та грошову винагороду: за І місце – 1000 грн., два ІІ-гі місця – по 750 грн., три ІІІ місця – по 500 грн., а наукові керівники – грамоти та цінні подарунки.

Професор Круглашов запропонував зробити конкурс щорічним і надати йому статус  Всеукраїнського.

Запис «Український вимір процесів європейської інтеграції» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Промовляємо «Христос Воскрес!»  – і подумки линемо до Святої Землі, аби пройти останнім шляхом Ісуса Христа й відчути її ауру. Та буковинцям поталанило як нікому: ми маємо змогу торкнутися історії двотисячолітньої давності, пов’язаної зі славою та останніми земними днями Ісуса Христа, – тут у нас, у Чернівцях. І це не перебільшення, бо резиденція Буковинських митрополитів – зменшена модель святого Єрусалима.

Щоби перевірити цю аналогію, порівняймо генеральний план православного комплексу Резиденції Буковинських митрополитів із генеральним планом міста Єрусалим.

Тут є мури середньовічної фортеці й Золоті ворота, що безпосередньо сполучаються з Храмом Соломона. Через ці ворота Вербної неділі увійшов до Єрусалима Ісус Христос. На місці Храму Соломона нині стоїть мечеть Омара. Направо від воріт розташувалася Преторія – територія римської сторожі, де під вартою перебував останні дні свого земного життя Ісус Христос. Між Преторією та Храмом Соломона пролягає дорога – останній шлях Ісуса Христа на Голгофу, де він був розіп’ятий. Отже, в кінці шляху – Голгофа й найголовніша святиня християнства – Храм Гробу Господнього.

А тепер перенесімося до Чернівців, у Резиденцію Буковинських митрополитів. Усе починається від воріт, за якими прямий шлях. Зліва – семінарський корпус і церква. Це – ніби Храм Соломона. Навпроти будівля колишньої школи псаломщиків (нині геофак). Це – ніби Римська Преторія. Прямо від воріт величіє палац Митрополита. Колись тут функціонували три найважливіші приміщення: митрополича церква (каплиця), Мармуровий зал і особисті покої митрополита. А тепер поглянемо на розташування святинь у Храмі Гробу Господнього. Одразу біля входу до Храму Гробу Господнього стоїть мармуровий Камінь Помазання, зліва – Кувуклія з Гробом Господнім, а справа – Голгофа. Всі три святині накриті одним куполом Храму. Наш Мармуровий зал із мармуровою підлогою, яка була тут колись, – аналогія мармурового Каменя Помазання в Єрусалимі.

Кувуклія складається з двох приміщень: притвору Янгола та безпосередньо Гробу Господнього. Саме так розташовані головні приміщення Резиденції: Червона зала, де нині відбуваються засідання Вченої ради, і Зелена Зала – це ніби уявна аналогія до притвору Янгола та Гробу Господнього. Кольори цих приміщень теж невипадкові: червоний символізує полум’яну любов до Бога, а зелений – єднання з Богом та Воскресіння Христа.

У стінах Мармурової зали заглиблені ніші. Колись у них були картини художника Бучевського на релігійні та історичні теми. Олійними фарбами він написав тут 12 празників. На старих фотографіях їх можна роздивитися. Дехто стверджує, що вони й досі там, лише замальовані.

Маємо ще кілька моментів, які дозволяють зрозуміти, що наша чернівецька святиня – це модель святого міста Єрусалима.

Скажімо, в Старому Заповіті в описі Храму Соломона згадуються дві великі колони, які цар Соломон поставив у притворі Храму. В Резиденції, у дворику семінарської церкви теж є дві башти, які не мають жодного функціонального навантаження. Їхня  роль символічна, але саме вони дають зрозуміти, що семінарія й церква Трьох Святителів – це аналогія Храму Соломона.

Серед цікавих елементів, які дозволяють ототожнювати Римську Преторію й теперішній корпус геофаку, – годинник. Річ у тім, що у християнській церкві немає відліку часу, тобто церква постійна, безкінечна і всюдисуща. А на цьому корпусі є годинник. Це означає плинність, минущість мирської влади.

Таким чином, Резиденція Буковинських митрополитів за структурою розташування  елементів аналогічна до Святої Землі. І назву «Єрусалим на Пруті» після зведення Резиденції Чернівці отримали невипадково.

Тож, якщо хочете відчути дух тих далеких часів, пройдіться ще раз нашою Резиденцією, придивіться уважніше до добре відомих елементів – і побачите в них нові штрихи.

Юлія ЗЕЛИК, Алла ЧОБАН, спеціально для «Версій»

Запис Чому Чернівці називають Єрусалимом на Пруті? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Головна мета проекту – створення при ЧНУ окремого підрозділу – Центру кар’єри – для допомоги студентам у пошуку роботи: проведення консультацій, надання професійної допомоги студентам у контактах із фірмами, працедавцями та підприємцями, організація студентських практик і стажувань тощо.

У Європі практично кожний університет має подібну структуру. Центри кар’єри  допомагають студентам і випускникам знайти роботу, пройти стажування, в тому числі оплачуване, знайти місця для проходження навчальних і виробничих практик.

У рамках проекту ми як організатори подібного центру в Чернівцях побували в Кракові та ознайомилися з діяльністю нашого партнера – Академічного Центру Кар’єри при Краківському економічному Університеті.

Не секрет, що студентам досить складно знайти роботу після закінчення ВНЗ, а надто  – за спеціальністю. Роботодавець воліє отримати досвідченого фахівця зі стажем. Звичайно, це проблема студентства в усьому світі, але багато що залежить і від самих студентів. На жаль, наші спершу очікують, поки в руках опиниться диплом, потім влітку відпочивають, а вже з осені починаються пошуки роботи.

У цьому й проблема! Студенти європейських ВНЗ, звісно, не без допомоги згаданих центрів кар’єри, починають готуватися до майбутньої роботи ледь не перед вступом. Уже на першому курсі  більшість студентів із задоволенням приймає участь у психологічних тренінгах і семінарах, які організовує Центр кар’єри, в різноманітних волонтерських заходах: роздають листівки, рекламні оголошення, допомагають різним організаціям і самому ВНЗ в організації конференцій, офіційних зустрічей, презентацій, ярмарок і виставок. Шукають цікаві місця для обов’язкових практик, а не домовляються просто для галочки з першою-ліпшою організацією. Ближче до закінчення студенти проходять стажування на фірмах чи підприємствах, які самі ж обрали. Часто подібні стажування оплачуються. Під час літніх канікул намагаючись здобути досвід, підробляють. І не важливо, що місце цього підробітку не відповідає твоїй спеціальності: майбутній працедавець сприйме це як великий плюс в резюме, адже студент не побоявся, не полінувався й спробував-таки свої сили…

На зустрічі в Кракові від представниці фірми IBM ми дізналися, що не обов’язково мати кількарічний досвід роботи на фірмі, щоби влаштуватися до них на роботу, скажімо, бухгалтером зі спеціальністю «міжнародний туризм».  Достатньо досвіду збирання полуниць, роботи в кафе офіціантом чи допомоги батькам-підприємцям. Найважливіше – не боятися практикуватися, мати гарні особистсні якості і знати іноземні мови. А бухгалтерської справи, підкреслила представниця великої компанії, можна навчитися за місяць. Натомість жодна європейська компанія не візьме на роботу навіть на найнижчу посаду без знань мінімум розмовної англійської. Тож якщо студент мріє про роботу в серйозній компанії, володіння англійською на високому рівні й знання ще хоча б двох мов – обов’язкова вимога! Особливо цінується в Європі володіння «рідкісною мовою». Наприклад, в IBM одразу беруть на роботу випускника ВНЗ із знанням румунської, голландської чи фінської мови.

Після волонтерських заходів, практик, стажувань студенти отримують сертифікати участі й рекомендації, які потім виступають підтвердженням досвіду, який вони здобули протягом навчання. Більше того, кожний такий сертифікат додає його власнику балів-бонусів, що одразу підвищує їхні шанси отримати омріяну посаду.

Українські реалії, на жаль, більш «приземлені»: фірмам не потрібні практиканти.  І як, власне, зацікавити в цьому роботодавців? Зрештою, і студенти не бігають за бонусами, бо вони й без того знають, що робота за спеціальністю їм «не світить».

Працюючи з нашими студентами і знаючи ставлення більшості до пошуків роботи, хочу наголосити, що їм треба просто вчитися. І хоча більшість відповість, що в нас не Європейський союз і не ті умови, та попри все наполегливість і старання зроблять свою справу.

Тож  варто спробувати, а не сидіти на місці!  Навіть, якщо вам пропонують безоплатну практику під час вільного від навчання часу.

Сподіватимемось, що Університетський центр кар’єри принесе користь буковинським спудеям. Ми вже провели і далі проводитимемо психологічні тренінги для студентів ЧНУ, які допоможуть їм реалізуватися в майбутньому.

У грудні проект завершується. Тож побажаємо собі, щоби та допомога, яку надає польська сторона, не змарнувалася перешкодами, з якими зустрічаємося ми в Україні.

Анна КІБИЧ, Мар’яна КОРНІВСЬКА 

Запис Центр кар’єри стверджує: кар’єри без знання кількох мов не буває спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перші 12 об’єктів внесені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО 1978 року.

– Нині ми під охороною цієї конвенції, і будь-яке наше рішення ми повинні погоджувати з нею, – наголосила Тамара МАРУСИК, проректор з науково-педагогічної роботи з питань навчально-виховного процесу ЧНУ ім. Ю. Федьковича, заступник керівника центру управління об’єктом ЮНЕСКО, члена українського національного комітету ICOMOS. – Головною метою ЮНЕСКО є захист світової спадщини, об’єктів, унікальних у своєму роді, – продовжує Тамара Володимирівна. Конвенція ж зобов’язує країну-учасницю щороку звітувати про свої об’єкти. Конвенція для членів ЮНЕСКО є головним робочим документом.

Міжнародна рада із питань пам’яток і визначних місць ІКОМОС (International Council on Monuments and Sites – ICOMOS) – це міжнародна організація, яка опікується збереженням культурних надбань людства всього світу. Нині ICOMOS нараховує близько 7500 членів і має представництво в 110 країнах – членах ЮНЕСКО.   

Об’єкт світової спадщини повинен залишатися недоторканним, тобто зберігати неповторність архітектури та буферну зону у відповідності до часів її забудови. Тому особливу увагу членів погоджувальної комісії привертає буферна зона університету, яка становить понад 200 гектарів. Саме в цій зоні деякі будинки потребують нагального ремонту, тобто вкладення великих коштів.

Нагадаємо, чернівецький університет став 962-им об’єктом у до списку ЮНЕСКО.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Чернівецький університет – 962-ий об’єкт світової гордості спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 При будівництві споруд, переплануванні квартир або виконанні будь-яких ремонтних робіт, а також при встановленні малих архітектурних форм, політичних наметів, елементів зовнішньої реклами в межах історичних ареалів міста та в буферній зоні об’єкта ЮНЕСКО потрібно отримати попередній висновок відділу охорони культурної спадщини. Це саме стосується і проведення земляних та шляхових робіт, робіт із реконструкції вуличних та інженерних мереж, влаштування паркувальних місць.

Члени виконавчого комітету міськради зобов’язали районні у місті ради надати пропозиції щодо перенесення за межі історичної частини самовільно встановлених споруд, проведення ремонтних робіт дорожнього покриття та тротуарів, додаткового озеленення на прилеглій до об’єкта ЮНЕСКО території. Департамент містобудівного комплексу та земельних відносин міської ради і відділ охорони культурної спадщини мають надати пропозиції щодо обмеження руху транспорту й облаштування пішохідних територій і зовнішнього освітлення історичного середовища.

Окрема увага до правил і стандартів будівництва та проектування в історичній частині міста. Зокрема, не повинно бути об’єктів, що негативно впливають на історичну будівлю, в тому числі і малих архітектурних форм, політичних наметів, літніх майданчиків і технічних пристроїв на фасадах будинків, що не відповідають вимогам збереження історичного середовища міста. Це стосується і дисгармонійних рекламних вивісок.

Максим КЛИМЕНКО, «Версії»

Запис На історію не зазіхай! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про те, чи справді в новому навчальному році викладачів у ЧНУ ім. Ю.Федьковича поменшає, ми поцікавилися у завідувача сектора ВНЗ Головного управління освіти і науки облдержадміністрації Михайла ПАВЛЮКА.

– Справді, у цьому році можливі скорочення викладацьких ставок і реорганізація окремих структурних підрозділів навчального закладу, – повідомив посадовець. – Орієнтовно ця кількість становитиме від 90 до 100. Причина цього – скорочення контингенту студентів, збільшення вартості оплати як за комунальні, так й інші платежі, недофінансування університету Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України.

Цю інформацію підтвердив і ректор ЧНУ ім. Ю.Федьковича Степан МЕЛЬНИЧУК. За його словами, протягом останніх кількох років кількість студентів вишу зменшилася: якщо раніше на факультетах ЧНУ навчалося 20 тис. студентів, то нині ця кількість перебуває в межах 17 тисяч.

– Якщо врахувати, що загальна кількість тих, хто здобуває знання в нашому навчальному закладі, зменшилася на 3 тис. осіб, то кількість посад, які підлягають скороченню, мала би становити 300. І, треба сказати, що часткове скорочення вже проводилося, – зазначає Степан Васильович. – Оскільки кількість студентів скоротилася, то Міносвіти зменшило й фінансування. Зокрема, значне недофінансування маємо на комунальні послуги, тому й мусимо вишукувати резерви.

Таким чином, кошти які вивільняться за рахунок проведеного скорочення, керівництво вишу планує спрямувати в тому числі й на оплату компослуг, а також – на зарплату викладачам, що залишаться працювати.

– Кількість посад, які підлягають подальшому скороченню, ще коригуватиметься відповідно до того, скільки студентів буде набрано у новому навчальному році, – каже ректор ЧНУ ім. Ю.Федьковича. – Наразі передбачено оптимізувати 100 викладацьких посад та 90 посад у різноманітних підрозділах, наприклад, бібліотеці, де нещодавно встановлено систему електронних карток. Також два музеї університету буде об’єднано в один, скорочено і частину телефоністів, бо їхня функція нині втратила свою актуальність у зв’язку з тим, що всі користуються мобільними телефонами.

Чи підуть такі локальні «реформи» на користь буковинській освіті і чи підвищать її якість – поки невідомо. Бо ж уже маємо більш глобальні нововведення, які мали б нібито суттєво поліпшити рівень галузі знань та на щабель підняти його в очах не тільки українців, а й європейців: і болонську систему впроваджуємо, і викладачів зобов’язуємо на інтернет-сайт свої лекції в електронному варіанті виставляти. А навіщо? Хіба напрацьована роками попередня освітня система давала недостатній рівень знань випускникам? Чи, може, сучасним студентам і на пари ходити вже не треба, а можна тільки «стягти» з інтернету лекцію, роздрукувати її як шпаргалку на іспит… і отримати гарну оцінку за новою, такою прогресивною і ефективною болонською системою?… Зрештою, поживемо – побачимо…

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис У ЧНУ скорочують викладачів.Тим, хто залишиться, підвищать зарплати спершу з'явиться на Медіа-Версії.