“Одна з наймасштабніших цього сезону” – Шпальта

                                                                           “Погляд на ворога, з яким ми воюємо” БукІнфо

Нарешті Чернівецький Драм Театр зробив прорив та поставив гарну виставу. З перших секунд “Біла Пошесть” зачарувала: використання можливостей сцени, гра світла, пластика акторів – усе було ідеально. Перші секунд сорок, поки персонажі не відкрили рота.

Вистава, яка «намагалася в епатаж», але на виході змогла в абсурд. І це той випадок, коли, на жаль, це не є позитивною характеристикою.

Першу годину вистави нас знайомлять із персонажами: бородатою помічницею головного лікаря, головним лікарем, лозунгом якого є “не ділом, а словом”, інтелігентною сім’єю головного бухгалтера, яку у п’єсі чомусь подали як сім’ю алкоголіків із стереотипною вульгарною прастітуткою донькою, залетівшою непонятно від кого, яких навіть готель «Київ» не бачив (при тому, що в оригінальній п’єсі дівчина готувалася до державних іспитів та вступу до університету). І, що найголовніше – зі скромним та щирим гуманістом “лікарем-дитиною”, який віддавав усе та нічого не брав за лікування бідняків, простого люду.

Символи

Символів у п’єсі багато, на сцені – ще більше. От тільки потрібно розуміти межу, бо на сцені їхня кількість просто перетворюється на інформаційний шум. У останній сцені “народ” вдягнув шапочки з фольги, що, мені здається, навіть мусить стати обов’язковим елементом луку для глядачів, які вирішили відвідати театр – може, хоч це захистить мозок від впливу так званого мистецтва на нєокрєпший мозок відвідувачів так званого тєатру.

Персонажі та їх подача

Якого, скажіть мені, кхм, дідька, персонаж доктора Галена у п’єсі – попаяний Ісусік? Це відсилка на що? У п’єсі цей персонаж – головний герой, скромний та щирий. Це людина, яка безкоштовно рятувала бідняків від страшної смерті внаслідок білої пошесті, а на сцені ж – якийсь нємножко притрушений тіпочок із не сільно понятною мотивацією своїх дій.

Персонажі, які мали би бути негативними, сподобалися найбільше: Маршал та Барон Крюг були прекрасними, хоча мали би викликати найбільшу огиду.

Повертаючись до Галена. Сцена із булочкою, яка є однією із ключових у створенні розуміння персонажа доктора глядачем, була просто дибільною: після того, як усі “високопосадовці” пішли із лікарні, скромний доктор вийшов із палати, у якій лікував бідняків, що вже не поміщалися на ліжках та лежали на підлозі, та сів у коридорі їсти булочку, яку приніс із собою. Асистентки обговорюють, що Гален вже такий бідний, що не має чого їсти, і що одна з них вже хотіла приносити йому їжу для хворих. Тобто ця сцена демонструє нам Галена ледь не в образі “мами Терези і Діви Марії”, про яку співала Наташа-Наташа. На сцені ж Гален сидить в оточенні бідняків, які танцюють навколо нього ритуальні танці та гримають тарілками, що символізує їхній голод та те, що він – їсть, а вони – голодні (не поділився, мразота попаяна).

Вульгарність

Я не те, щоби часто ходжу у театр – живу в Чернівцях, а ходити у Івано-Франківськ нагода випадає рідко. Та все ж, із досвіду відвідування цього, кхм, центру кУлЬтУрНоГо розвитку громади – вистави вульгарні. Я цілком спокійно ставлюся до теми сексу у виставах, кіно та музиці (мій улюблений альбом – дарк сайд оф зе мун Пінк Флойда, хто поняв – той поняв), але те, що було на сцені – пошло і огидно.

Жарти про відрізання яєць, імітація фрикцій, демонстрація процесу чи то клізми, чи колоноскопії, стереотипна прастітутка у образі вагітної доньки, похлопування по сідницях. Я розумію, що це мало би продемонструвати нам відсутність традиційних сімейних цінностей та моралі у суспільстві країни-нападника, але бляха. Це гидко і мені тепер вкрай потрібен візит до психіатра. Не до психолога – тут нужні тяжолі транквілізатори.

Висновок

У п’єсі Маршал наприкінці вирішує, що його місія – нести мир та зупинити білу пошесть. Від погоджується на умову лікування хвороби від лікаря, що лікує бідняків – припинити війну. Погоджується і запрошує лікаря. Він чекає свого рятівника. І доки Гален біжить із рятівними ліками, його зупиняє та вбиває натовп: з криками “хай живе війна” та “хай живе маршал” вбивають гуманіста, який біг рятувати їхнього провідника. І це є символом того, як іпсо впливає на психіку і того, що агресивний натовп, яким його зробив сам маршал, знищує і самого маршала.

Що ж відбулося у виставі: а фіг поймеш, не знаю, у мене ще не діагностували шизофренію. Всі скоїли самогубство, а потом вбили і лікаря. Після того ще й почали танцювати странні танці. В чом смисл? Де мораль? Не понятно(

І мені сумно. Сумно, що усе так. Сумно, що режисер – типовий збоченець, який вирішив, що він «може у мистецтво» і якому дали можливість свої сексуальні травми демонструвати на публіку. Який не відчуває. І не дає відчувати іншим.

Іванна Антонюк, чернівчанка

Фото авторки

Запис Вистава, яка “намагалася в епатаж” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– За нашим статутом ці кошти будуть витрачені на благоустрій приміщення. Звісно цих грошей все одно не вистачає, тож директор сподівається на допомогу чиновників та меценатів. Пан Марчак зазначив, що з їхньою допомогою цього року планують замінити дерев’яні вікна на пластикові та замінити вентиляційні системи, опалення та водяні труби.

Щодо творчих планів, то у цьому році театр планує збільшити кількість вистав та збільшити кількість глядачів. Планується три прем’єри, перша – це притча «Лавина», яка буде представлена глядачу вже з 28 січня, а також вистава «Шельменко денщик» та дитяча казочка «Ще раз про Червону шапочку». Планують також роботу із запрошеним режисером Віталієм Денисенком, який працює у Запорізькому театрі. Він ставить вистави по всій Україні. Ці три прем’єри будуть представлені любителям театру до завершення нинішнього сезону.

А ще, за словами художнього керівника Людмили Скрипки, театрали мріють про затишний буфет та «малу сцену» на третьому поверсі…

Запис Про малу сцену театрали… мріють спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мирослав та Світлана Маковійчуки, Антон та Ольга Сисюки, Денис Жупник, у якого нещодавно народила дружина (до речі, теж актриса театру), Наталія Щербакова, Максим Сідоров, Василь Михайлишин, Юрій Кухаренко… Перерахунок талановитих артистів, які тихо, без зайвого розголосу залишили сцену чернівецького театру, можна продовжувати довго. Хтось із них пропрацював тут десятки років, а комусь вистачило й одного театрального сезону, щоби розчаруватися у внутрішній ієрархії та у власних примарних перспективах. Коротше кажучи, у театрі триває вже звичний (для внутрішнього спостерігача) робочий процес вибудови чіткої вертикалі «своєї команди». І все би нічого, бо досі, якщо під склепіннями драмтеатру собаки тихесенько і підвивали, караван собі йшов далі… Аж раптом один із чергових акторів театру, страшно навіть писати про таке! – відмовився… звільнятися.

Мова, звісно, про Івана Даніліна, який за 11 років роботи в театрі, як виявилось, остаточно і безповоротно втратив акторську кваліфікацію. Мабуть, те, що він був задіяний чи не у кожній виставі, їздив за кордон підвищувати свою акторську кваліфікацію – навпаки, зіграло з Іваном, як і з давньогрецьким філософом, злий жарт: «чим більше ти знаєш – тим більше «твоя голова» розуміє, що ти не знаєш нічого…» І якщо дружині Івана, Інні Даніліній, дали ще рік, щоби зробити для себе відповідні висновки, то щодо її чоловіка керівництву театру довелося вжити крайніх заходів.

А до нього ж спочатку зверталися по-хорошому: «Іване, напиши заяву за власним бажанням – і живи приспівуючи: хочеш, дозволимо тобі декорації тягати, хочеш – прилаштуємо білетером?» Але той чомусь вперся, і домовлятися не захтів. Обурення керівництва театру зрозуміти можна: ну і справді, поміркуймо, чого такого актора тримати?!

Скажіть, чи помічав хтось в нього якоїсь пристрасті до «біленької», чи виходив Іван п’яним на вистави, чи бив пляшки у себе в гримерці? Та ні, до алкоголю він аж занадто стриманий, зайвого собі не дозволяє, тим паче на робочому місці, у стінах театру. Тоді, може, Іван прогульником є злісним, ігнорує репетиції, зриває вистави?! Теж ніби ні: колеги відгукуються про нього як про дисципліновану, відповідальну, працьовиту людину. То, може, у нього просто характер кепський, конфліктний, буває, що зривається, в істерики впадає, бризкаючи несамовито в усі боки слиною? Та ж знову ні! Характер в Івана спокійний, стриманий та на диво врівноважений. І, що найгірше, – у вільний від роботи час він з дітьми усілякими возиться в Театрі юних чернівчан при Чернівецькому міському палаці дітей та юнацтва, навчаючи їх акторської справи. Та ще й у якихось авангардних виставах грає, коротше, як для актора муздрамтеатру – виявляє занадто багато ентузіазму, ініціативи та самостійності.

Звісно, що таким акторам зараз у нашому театрі – не місце. А те, що Іван Данілін надумав з театром судитися – зайвий раз доводить його невдячність. Та й загалом, кожному з нас, шановний глядаче, варто було б замислитись, а що, перефразовуючи відомий вислів  Д.Кеннеді, ми зробили для свого театру. Звісно, чи не кожен перший школяр чи студент може обурюватися, що їх примусово, як худобу, заганяють на вистави. Якийсь «перечитаний» інтелектуал виглядатиме ледь не в кожній виставі чужі шаровари. Рафіновані бабусі не втомлюються дорікати місцевим білетерам їхніми львівськими колегами, а випадкові туристи щиро дивуються, чого парадні двері до театру відкривають тільки у вихідні, та й то лише ввечері. Навіть актори тихенько стогнуть, нишком обурюючись через постійні репетиції і «вводи»… Звісно, можна не стриматись і написати у відповідь усім неукам, профанам, і просто черствим, упередженим недоброзичливцям: усе у нашому театрі добре, театр працював, працює, і буде працювати на благо нашої вітчизни! Проте, поза цією навколишньою метушнею та балаганом, чи справді ми робимо щось конкретне, щоб наш театр став кращим, цікавішим, сучаснішим?

Іван ДАНІЛІН, звільнений актор чернівецького драмтеатру:

Я працюю в театрі з 2001 року, проте за весь цей час подібних атестацій, коли перевіряли б усіх артистів драми, балету та оркестру, не було. Члени атестаційної комісії мали би протягом місяця ходити на вистави,  оцінюючи артистів, проте насправді вони зібралися лише на дві останні вистави перед закриттям сезону. Вони переглянули «Солодку Дарусю» і «Тисячу снопів вітру», в яких мене лише епізодичні ролі.

Потім нас по черзі викликали в окремий кабінет. Директор театру, Юрій Марчак, зачитав мою характеристику – просто перелік вистав, де я був зайнятий, і то не всіх. Він не ознайомив мене з нею попередньо, за два тижні, під розпис, як того вимагає закон. Запитань до мене стосовно творчості та професійної кваліфікацій не було. Говорилося лише про те, що я не ставлюся до театру як до постійного місця роботи. Наголошували, що коли я приїхав з Москви, де підвищував кваліфікацію, то дуже змінився, мені дорікали якоюсь іншою роботою – поза театром. Хоча за кількістю зіграних вистав за театральний сезон – я на другому місці, і весь репертуар майже на мені… До того ж моя діяльність поза театром відбувається у вільний від роботи час.

Зрештою, мені повідомили, що 8 з 12 членів атестаційної комісії вирішили, що я не відповідаю свої посаді, тобто – профнепридатний. Отже, актором працювати не можу. Директор театру, він же і голова цієї атестаційної комісії, Юрій Марчак, запропонував мені дві інші посади – машиніста сцени або контролера-білетера.  Я відмовився. Тоді мене звільнили за статтю.

Звісно, що з таким рішенням атестаційної комісії я не погоджуюсь, вважаю, що з цим треба боротися, тому і підготував подання до суду, бо лише так можу поновитися на роботі.

 Юрій МАРЧАК, директор Чернівецького драмтеатру:

Ми отримали наказ про проведення атестації від міністерства культури на обласну державну адміністрацію. Безпосередньо курує нас обласне управління культури. Тому ми змушені були провести атестацію. Дирекція театру разом із управлінням культури створили атестаційну комісію, до якої ввійшли вокалісти, викладачі училища мистецтв, тобто люди-спеціалісти, які передивлялися вистави, «тренажі».

8 членів атестаційної комісії вирішили що він не відповідає посаді, четверо – утрималися. Івана ознайомили з протоколом рішення атестаційної комісії, голосування проводилося таємно. Рішення ж атестаційної комісії є обов’язковим для виконання керівнику та працівнику театру…

Іван Данилін здобув вищу освіту, вже працюючи в театрі. Проте, знаючи, коли у нас відпускний термін, Іван «створював» його собі так, як вважав за потрібне. Я нічого не маю проти того, що він закінчив ще й Московську школу. Проте і для мене, і для нашої на сьогоднішній день законодавчої бази – той документ нічого не дає абсолютно, він виграв просто грант, через інтернет, й отримав право навчатися один місяць в Москві, підвищувати кваліфікацію. Акторську школу не проходять не за один місяць, а за 4 роки…

Іван ПЕТРУСЯК, начальник управління культури ОДА:

У кожному конкретному випадку звільнення актора є свої причини, озвучувати які публічно не завжди потрібно і коректно. У звільнених акторів (а серед них – і заслужені артисти), були дисциплінарного плану порушення, зловживання деякими речами, одним словом, вони вели себе неадекватно… Тому сказати, що в театрі почали чіплятися до когось, не можна. Навпаки… Процес рухається вперед. І хтось, можливо, творчо відстає…

Наприклад, у найбільш непередбачуваний час з театру зникають актори. І це подається так, що вони були на лікарняному, тоді як їх ніде не можна було знайти. Ми навіть робили запит, чи ці актори не перетинали кордон, де займалися приватними справами… Я б не хотів, щоби це було публічним фактом, проте бувало і таке…

Тому, коли я чую, що прибігає актор і каже: «Перенесіть виставу, бо в мене халтура»… А таких моментів в театрі чимало… У мистецтві ж, на жаль, компромісів не може бути. Там або працюють, або…

Зокрема, до Івана Даніліна є серйозні претензії щодо дисципліни, є претензії щодо фаховості. І це не є рішення однієї особи. В атестаційній комісії була ціла низка фахівців, які прийняли таке рішення…

Для Санкт-Петербургу – переможець, для Чернівців – профнепридатний?!

Барабаси Карабаси, – вибачайте, що так називаю «відповідальних осіб від театру», – дорікають акторам, які потрапили до них у немилість, безвідповідальністю, фаховою невідповідністю, творчою відсталістю… Зрештою, я б ще міг повірити в якусь випадкову «неадекватність», проте коли таким стає кожен другий артист театру?! Будьмо відверті, в Чернівецькому театрі яскраві костюми та громіздкі декорації все частіше затуляють собою акторську гру, колективну творчість, власну імпровізацію… А якщо хтось з акторів намагається вирватись з цього прокрустового ложа, його за першої ж нагоди викидають з театру як якийсь непотріб. Не секрет, що звичайному актору, щоби вижити і хоч трохи справляти враження «достойності», крім основної роботи доводиться ще десь підпрацьовувати та «халтурити». Зокрема, не гребують такими підпрацьовками (зокрема, тамадами на весіллях) і керівники театру! Ясна річ, що високим мистецтвом на таких «халтурах» і не пахне. Проте коли актор починає займатися поза театром якоюсь творчістю, справді мистецтвом – у Барабасів Карабасів це викликає справжній переляк та нестерпні ревнощі. Вистава Олега Мельничука «Пісок з урн» про життя видатного чернівецького поета Пауля Целана, яку чернівецький глядач вперше мав змогу побачити на торішніх «Меридіанах» нещодавно виборола на одному з Санкт-Петербурських театральних фестивалів перше місце. Відомі російські театральні критики та народні артисти Росії (Александр Галибін, Георгий Тараторкін, Юлія Мельнікова, ………..) із захватом зустріли її на пітерській сцені. А головну роль у цій виставі грав Іван Данилін! То хто ж у чернівецькому театрі насправді «профнепридатний»?!

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис У Чернівецькому театрі лютує Барабас Карабас? спершу з'явиться на Медіа-Версії.