Провела захід дивовижна пані Валентина Чолкан, кандидат філологічних наук та доцент ЧНУ. Її потужний голос, заворожлива харизма та пристрасне виконання класичних танго й романсів тримали залу на одному диханні. Особливої магії зустрічі додавало й те, що акомпанував пані Валентині на гітарі її чоловік Всеволод. Виступи цієї творчої пари — це окреме мистецтво, сповнене тонкого взаєморозуміння, ніжності та гармонії.

Валентина Чолкан майстерно вела слухачів не лише музичними лабіринтами, а й драматичними сторінками біографії самого Богдана Весоловського. Його життя — це дзеркало української долі ХХ століття. Усе починалося у міжвоєнному Львові 1930-х років. Навчаючись на юриста, молодий Богдан став зіркою першої величини та подарував Україні європейське ретро як головний композитор і піаніст легендарної капели «Ябцьо-джаз», яку очолював Леонід Яблонський. Його перше кохання та муза Ірена Яросевич надихнула митця на створення шедевра «Прийде ще час».

Проте Друга світова війна безжально розбила цей романтичний світ, змусивши Весоловського емігрувати. Згодом він оселився в Канаді, де створив сім’ю з Оленою Залізняк, але туга за Батьківщиною ніколи не полишала композитора.

Лише через 30 років розлуки, у 1967-му, йому вдалося відвідати рідний Львів. Проте омріяне повернення принесло невимовний біль. Замість європейської культурної столиці він побачив жорстко русифіковане, затиснуте в радянські лещата місто, де його пісні були під забороною. Цей духовний занепад настільки вразив митця, що підірвав його здоров’я. Повернувшись до Канади, він прожив лише кілька років і помер у 1971-му, заповівши поховати свій прах на Личаківському цвинтарі.

Саму цю стрімкість, внутрішній драматизм та багатогранність почуттів пані Валентина розкрила через аналіз музики. Вона детально пояснила слухачам внутрішню архітектуру танго — жанру, де за чітким ритмом завжди ховається буря пристрастей. Весь виступ пари був неймовірно потужним, стрімким та глибоким. У залі звучали шедеври, що назавжди вписані в історію нашої культури: «Усміх твій таємничий », «Прийде ще час», «Жоржина», «Ми закохані одне в одне», «Намалюй мені ніч» та інші.

Унікальність музичної структури танго, пісні «Як тебе не любити» полягає в тому, що її текст складається з трьох куплетів-катренів, і для кожного з них написана своя оригінальна мелодія. Валентина Чолкан говорить:  «І зверніть увагу, тут будуть знову ж таки три катрени. І всі три катрени — абсолютно інша мелодія». Композитор Богдан Весоловський створив унікальну форму українського ретро-танго, де три чотиривірші (катрени) не повторюють одну й ту саму музичну тему, а розвиваються динамічно один за одним.

Та найбільшим емоційним потрясінням вечора став романс «Я знов тобі».  «…мені краси її не треба, коли тебе на ній нема…»,  – ці щемливі рядки з романсу вражають до глибини душі. Це і мої особисті спогади…

Музика Богдана Весоловського виявилася дивовижним дзеркалом: вона стала виразником не лише сьогоднішніх драматичних подій і самотності, а й безмежного кохання та патріотизму, які тримають нас у найважчі часи. Його тужливі пісні летять крізь роки, нагадуючи, що справжні почуття не вмирають. У цьому й полягає унікальний феномен композитора: створивши свого часу легке міське ретро, він зміг загорнути в тужливі ритми танго і вальсу незламний український дух. Його творчість, яка колись рятувала українців від ностальгії в еміграції, сьогодні знову повертається, щоб об’єднувати нас на рідній землі і перемагати…
Лише наприкінці заходу присутні дізналися, що пан Всеволод напередодні потрапив в аварію — саме тому він увесь час виступав сидячи. Ця мужність та відданість мистецтву зворушили всіх нас.

Дякуємо пані Валентині та пану Всеволоду за цю зустріч. Вони подарували Чернівцям не просто творчість, а й довели, що справжнє мистецтво не має кордонів і часу…

Браво!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Музика, що перетинає кордони часу: як у Чернівцях ожили танго Богдана Весоловського… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перед початком концерту присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих Героїв України. Ця тиша у Мармуровій залі звучала особливо проникливо й нагадувала, якою ціною сьогодні виборюється можливість жити, творити й співати українську пісню.

Особливого змісту концертові додала благодійна мета. Усі кошти, зібрані під час заходу, колектив спрямує на придбання зарядної станції «Бандера-павер» для свого колеги — викладача Коледжу ЧНУ та воїна 36-ї окремої механізованої бригади Іллі Гудзика.

У концертній програмі прозвучали стрілецькі та повстанські пісні, духовні й хорові твори, обробки українських народних мелодій, твори українських та буковинських композиторів. Кожна композиція звучала щиро й сильно, нагадуючи: українська пісня — це не просто мистецтво, а жива пам’ять народу, його історія і незламний дух.

За диригентським пультом — художній керівник капели, лауреат премій імені Сидора Воробкевича та Марка Черемшини Любомир Равлюк. Музичний супровід забезпечила концертмейстерка Людмила Нагірна. Ведучими вечора стали Галина Абрам’юк та Дмитро Павлюк.

До Мармурової зали прийшли викладачі, студенти, друзі капели, шанувальники хорового мистецтва.

Під час концерту ректор Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Руслан Білоскурський вручив учасникам капели подяки за багаторічну сумлінну працю, вагомий внесок у розвиток хорового мистецтва та популяризацію української пісні. Це стало щирим визнанням багаторічної діяльності колективу, який уже багато десятиліть є важливою частиною культурного життя Буковини.

Народна аматорська чоловіча хорова капела «Дзвін» — один із найвідоміших чоловічих хорових колективів Буковини. Колектив діє при Центрі культури та дозвілля ЧНУ й об’єднує викладачів, співробітників, студентів університету та знаних митців краю.

Особливо приємно було бачити, що упродовж багатьох років капела «Дзвін» об’єднувала не лише професійних музикантів, а й представників різних факультетів університету. Чимало співаків прийшли до колективу саме з математичного факультету ЧНУ. Як людина, яка закінчила свого часу матфак, знаю, що у свій час у капелі співали студенти-математики, викладачі фізмату, а потім матфаку — зокрема Володимир Кирилович Маслюченко, Михайло Леонович Свердан,  Антон Михайлович Садовяк та інші. Це ще раз підтверджує особливу атмосферу «Дзвону», де любов до науки гармонійно поєднувалася з любов’ю до української пісні.

На концерті був присутній і колишній ректор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Степан Васильович Мельничук, який упродовж багатьох років підтримував і опікувався капелою «Дзвін». На його адресу зі сцени прозвучали щирі слова вдячності за увагу до хорового мистецтва та підтримку колективу.

Зі словами вдячності виступили представники Чернівецького обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Чернівецького обласного товариства «Політв’язнів та репресованих», профспілкової організації працівників та Студентського парламенту ЧНУ.  Теплі слова лунали також від рідних учасників капели та численних шанувальників хорового мистецтва. Атмосфера вечора була особливо щирою й піднесеною — такою, коли музика звучить не лише зі сцени, а й у серцях слухачів.

Привітати колектив завітав і  Народний артист України Павло Дворський.

Під час концерту прозвучала й пропозиція порушити клопотання про присвоєння художньому керівникові капели Любомиру Равлюку почесного звання «Заслужений працівник культури України». Адже багаторічна праця диригента, його відданість українській пісні та внесок у розвиток хорового мистецтва Буковини давно заслуговують на високе державне визнання. Водночас хочеться, аби підтримка таких ініціатив звучала не лише у словах зі сцени. Авторитетні громадські та культурні організації, які висловлюють вдячність колективу, мають вагу й можливість бути почутими. Тому важливо не просто згадувати про клопотання, що «перебуває у кабінетах», а й наполегливо сприяти його реальному розгляду та втіленню. Люди, які десятиліттями працюють для української культури, заслуговують не формальної, а дієвої підтримки.

Сьогодні, коли Україна виборює свою свободу, такі концерти набувають особливого значення. Бо хорова пісня — це не лише мистецтво. Це підтримка, молитва, пам’ять і сила, яка об’єднує людей.

Капела «Дзвін» вкотре довела: українська пісня звучить не лише зі сцени — вона звучить у самому серці народу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

P.S. Цю статтю присвячую світлій пам’яті свого батька — викладача кафедри математичного аналізу, який щиро любив і пишався Народною аматорською чоловічою хоровою капелою «Дзвін». Для нього українська пісня, університет і «Дзвін» були частиною життя, якою він по-справжньому дорожив.

Запис Пісня, що тримає дух: у Чернівцях відбувся благодійний концерт капели «Дзвін» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час зустрічі звучала і важлива думка про вибір мови та культурної ідентичності буковинських письменників. У ХІХ столітті німецька мова відкривала значно ширші можливості для кар’єри, публікацій і визнання в Австро-Угорській імперії. Однак і Юрій Федькович, і Сидір Воробкевич свідомо обрали українську мову — попри те, що могли б стати успішними німецькомовними авторами. Саме тому їхня творчість — це не лише література, а й культурний вибір та праця для формування українського середовища Буковини. Вони писали мовою народу, серед якого жили, і фактично творили український культурний простір у регіоні, де перетиналися різні мови та традиції. Олександр Попович також показав присутнім унікальний тритомник творів Сидора Воробкевича. Старовинне видання справляло особливе враження — до нього навіть було страшно торкатися руками, настільки цінними й  музейними здавалися ці книга. Мені випала честь потримати цю книгу і переглянути її сторінки.

Прозвучало і цікаве спостереження від присутнього священника, який звернув увагу на один із портретів Сидора Воробкевича. Йшлося про хрест на грудях письменника-священника. Як пояснив Отець, право носити такий нагрудний хрест у церковній традиції отримували далеко не всі священники — це було знаком особливої пошани та визнання заслуг.  Від 1875 -го, з часу відкриття Чернівецького університету, Сидір Воробкевич викладав співи на богословському факультеті. Його заслуги були відзначені наданням почесних титулів протоієрея (1881) та архіпресвітера-ставрофора (хрестоносця, 1890). Таким він зображений на фото, опублікованому в 1901 році. Ця деталь стала ще одним нагадуванням про багатогранність постаті Воробкевича. Він був не лише письменником і композитором, а й духовною особою, яка мала великий авторитет у церковному середовищі.

Також Сидір Воробкевич отримав і найвищу державну нагороду Австро-Угорської імперії за цивільні та культурні заслуги. Отримання такого хреста українським православним священником на Буковині свідчило про визнання його культурно-освітньої праці на загальнодержавному імперському рівні. Це була оцінка його роботи як професора Чернівецького університету, автора десятків підручників та засновника української хорової школи в регіоні. Нагорода має вигляд золотого чотирикінечного хреста, покритого червоною емаллю. Позаду хреста розміщений двоголовий австрійський орел. У центрі — білий медальйон із золотими ініціалами імператора «FJ».

Особливо емоційною стала мить, коли Олександр Попович зачитав два вірші Сидора Воробкевича — «Збудилась Русь» та «То моя Буковина». Другий твір звучав під пронизливий звук повітряної тривоги, яка кілька разів переривала зустріч.

Наш світ великий, кажуть,
Повнісінький краси:
Тут Альпи, а там море,
Міста тут, там ліси…
Я край один лиш знаю,
Одну лише ріку,
Для них б’є серце в грудях,
Для них я лиш жию.
Для них із мого серця
Усі пісні пливуть, –
То моя Буковина,
Мій милий, синій Прут!..

Сидір Воробкевич, 1879

У цей момент поезія ХІХ століття сприймалася особливо гостро й сучасно. Особливо відчувалося, що розмови про літературу й культуру сьогодні — це не лише про минуле. Це про пам’ять, ідентичність і про здатність суспільства триматися за власну культуру навіть тоді, коли над містом звучать сирени…

…Вісти усім просторам,
Що братняя любов
Нас разом поєднала,
Щоб слава-доля знов
До нас назад вернули;
Щоб цвів наш рідний край,
Як цвів в часах минулих
Красою, мов той рай!..

Сидір Воробкевич, 1869

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

Під час зустрічі Олександр Попович згадав і Семінарську церкву Трьох Святителів у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича — колишній Резиденції митрополитів, де свого часу Сидір Воробкевич викладав церковний спів і музику. Цей сакральний простір пережив різні епохи — від австрійського богословського центру до радянського обчислювального осередку та сучасного українського відродження.

Для мене ця згадка була особливою ще й тому, що я належу до покоління студентів математичного факультету, яким свого часу передали приміщення храму під обчислювальний центр. У церковній залі тоді розмістили перші ЕОМ, а саме Мінськ -4,  і не одну задачу довелося розв’язувати саме в цьому просторі під старовинними склепіннями.

І хоч епохи змінювали призначення храму, надзвичайно важливо, що завдяки науковій інтелігенції вдалося зберегти унікальний іконостас, настінні розписи та фрески. Вони залишилися майже у первинному вигляді. А вже у 1991 році в університеті відновили теологічне відділення.

Особливо символічно згадується 29 квітня 2018 року, коли мені довелося побувати у цій церкві разом із бійцями АТО — тоді захисників офіційно називали учасниками Антитерористичної операції. І тоді це був простір, де поєдналися історія, віра, наука й пам’ять різних поколінь…

Запис «То моя Буковина» під звук сирени: у Чернівцях говорили про Сидора Воробкевича… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Саме на Форумі вдалося зустріти багатьох знайомих — не лише колег, а й просто близьких за духом людей, які мені небайдужі. Ці короткі розмови, усмішки, обійми — ще одна цінність таких подій.

У центрі розмов — Буковина як «міст», «платформа», «фронтир». Формулювання звучали красиво і правильно. І водночас — дуже знайомо.

Серед спікерів особливу увагу привернув Павло Клімкін, міністр закордонних справ України у 2014–2019 роках. Його виступ був концептуальним, місцями провокативним, місцями — риторичним. Він став, без перебільшення, центральною фігурою форуму.
«Поїдьте за кордон і запитайте в румунів, що вони знають про нас. Моя відповідь: «Нічого». Це крута історія для Буковини — у контексті політики, бізнесу, ментальності, культури — показати румунам, що таке Україна», — зазначив Клімкін. Водночас він запитував у глядачів у залі, хто читає польських, угорських чи румунських поетів і письменників, і дивувався, що люди підняли руки. Я читаю — і польських, і угорських авторів, сучасних. І зараз згадую, що й румунських — зокрема чернівецьких.
Чи була це провокація? Швидше, це виглядало як узагальнення, яке не враховує живих міжлюдських зв’язків, характерних для Буковини.

Але саме тут виникає питання не до змісту — до атмосфери. Бо поруч із дискусіями про розвиток регіону існував ще один вимір — медійний. Кожна інституція паралельно створювала власний «форум».

У виступах звучало багато правильних формулювань — тих, що добре вписуються у формат форумів і стратегічних обговорень. Але саме ці формулювання подекуди залишали відчуття узагальненості — коли хочеться більше конкретики, менше відполірованих фраз. У цьому сенсі виступи, які привертають найбільшу увагу, не завжди є найглибшими. Вони — найпомітніші.

Можливо, це неминуча риса великих форумів: між реальністю і мовою, якою про неї говорять, виникає дистанція. І саме її найгостріше відчувають не спікери, а слухачі — ті, для кого ці слова мають колись перетворитися на зміни.
Із залу це виглядає інакше, ніж зі сцени.

Була і на другій панелі «Буковина зсередини: як різноманіття формує розвиток і стійкість регіону». У виступах спікери підкреслювали, що представники національних меншин є повноцінними громадянами України, для гідності та самоідентифікації яких критично важливо знати рідну мову, літературу та історію, проте водночас надзвичайно необхідним є володіння державною мовою для успішної інтеграції за межами рідного села у будь-якій частині країни. Мультикультурність Чернівців, відображена в топоніміці міста, є природною перевагою регіону, яку необхідно цінувати поряд із розвитком соціальних ініціатив, як-от проєкт «Мандротерапія» для реабілітації ветеранів, що за підтримки міжнародних донорів масштабується на всю Україну. Також було наголошено на оновленій стратегії ЧНУ імені Юрія Федьковича, головною метою якої є збереження молоді в Україні через підвищення конкурентоспроможності вітчизняної освіти у порівнянні з європейськими університетами.

Точилися дискусії щодо толерантності.  В побуті, в інтернеті…  А толерантності і людяності  вчилася і в свого друга, чернівчанина Михайла Давидовича Котляра – І про нові плани чернівчанина Михайла Котляра…   До серії виставки «Прості обличчя непростої історії», про яку нагадав  спікер Сергій Гакман, віцепрезидент БФ «Суспільні ресурси та ініціативи»,  я б додала ще портрет Михайда Котляра.

Дочекалася і виступу письменника, перекладача Олександра Бойченка. Він говорив і про Андрія Любку, і про Василя Кожелянка. Здається, назвав «Діти застою» найкращим і найбільш «чесним» романом Кожелянка. Прозвучали цікаві паралелі — балканський контекст. У цьому романі буковинців названо «північними балканцями». Іронія, як виявляється, іноді — це спосіб витримати реальність.

А після було спільне фото, яке я все ж знайшла в інтернеті. За яке вдячна.

Попри всі відчуття і запитання, цей Форум відбувся — і це вже важливо. Дякую організаторам, спікерам і всім, хто долучився, за спробу говорити про складне і шукати спільні сенси.  Такі події потрібні — хоча б для того, щоб краще почути одне одного і побачити, де ми насправді є. І, можливо, наступного разу між словами і реальністю буде трохи менше відстані.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Форум ідей і форум образів: як у Чернівцях говорили про Буковину спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Особливим моментом став сценічний відгук: моновистава Валентини Чолкан про життя і творчість Лідії Липковської.

Лідія Яківна Липковська (28 квітня (10 травня) 1884, село Бабин, Бессарабська губернія, Російська імперія) — 22 березня 1958, Бейрут, Ліван) — українська і російська співачка (колоратурне сопрано). У шлюбі — Маршнер.

У Лідії було три сестри та четверо братів. Її тіткою була Марія Заньковецька , відома українська акторка. Вона здобула освіту в Маріїнській жіночій гімназії в Кам’янці-Подільському . Разом з іншими ученицями співала в церковному хорі, мала власні сольні партії, привертаючи увагу чарівним голосом, який лунав під куполом собору. Мешканці Кам’янця називали дівчинку «Співочий птах».

1906 року закінчила Петербурзьку консерваторію. Навчалася в Наталії Ірецької.
У 1906—1916 роках (з перервами) була солісткою Маріїнського театру в Петербурзі. Її репертуар у цьому оперному театрі включав Джільду в «Ріголетто», Джульєтту в «Ромео і Джульєтті», Марфу в «Царській нареченій», Мікаелу в «Кармен» , Ольгу в «Івані IV», Тетяну в «Євгенії Онєгіні», а також головні ролі в «Іоланті», «Лакме» , «Лючії ді Ламмермур» та «Снігуроньці».

У 1909—1914 роках гастролювала в містах Західної Європи та Північної Америки. Від 1917 року жила за кордоном. У 1927—1929 роках гастролювала в СРСР. Виступала в Україні — в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Харкові.

Кар’єра – Маріїнський театр, «Ла Скала», Метрополітен-Опера; співпраця з провідними майстрами (Карузо, Тосканіні, Пуччіні, Шаляпін, Джованні Мартінеллі). Після революції – еміграція, педагогічна діяльність: Кишинів, Париж, Бейрут.

Інформація з WikipediА

Валентина Чолкан, доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Тримає у руках брошуру Анатолія Добрянського «Лідія Липковська» (Чернівці, 2000). Саме Анатолій Добрянський у своїх дослідженнях  повернув ім’я Лідії Липковської у культурний обіг, адже після світової слави на початку ХХ століття її постать в Україні була майже забута. Він детально збирав матеріали про співачку, писав про її феномен, наголошував, що вона — гордість не лише Буковини, а й усієї України.

Ігор Сєверянін, поет «Срібної доби» присвятив Липковській низку творів: «Дзвони собору почуттів», «Рояль Леандра», нариси «Зразкові основи» та «Трагічний соловей» (1930), вірші «Кузині Ліді», «Снігурковість Липківської»… В останньому вірші мається на увазі виконання Снігуроньки в однойменній опері Римського-Корсакова. Крім того, Липківську нерідко називали Снігуронькою за її крихкість та витонченість…  Ігор Севєрянін неодноразово зустрічався з нею і брав участь у спільних концертах. Збереглася афіша виступу Северянина та Лідії Липківської у Бухаресті 2 липня 1934 року. Олександр Купрін також публікував  присвяту Лідії Липковській…

Валентина Чолкан під час мистецького виступу здавалося в певні моменти перевтілилася у Липковську та відтворила її драматичну і водночас величну історію.

У Кам’янці-Подільському Лідія пробувала себе в різних ролях, зокрема, в ролі Офелії. У спогадах Липковська писала: «Якось, під час великої перерви, розпустивши волосся і зробивши „безумні очі“, принаймні мені так здавалося, я почала виконувати сцену безумства Офелії. В класі зібралося понад 30 дівчаток. Я так ввійшла в роль, що плакала справжніми сльозами, а припадками безумства лякала учениць, що спостерігали за моєю грою з великою цікавістю… Можливо, в розвитку драми я би дійшла до найвищої кульмінаційної точки, якби, відступаючи назад, не потрапила в обійми начальниці гімназії… Через декілька років я, виконуючи роль Офелії в паризькому „Гранд-опера“, часто в сцені безумства Офелії бачила хоча на мить себе серед класу гімназії і цю сцену з начальницею на чолі, себе заточену під арешт»

Присутні переглянули фрагмент з документального фільму “Український Ліван”. Автор – Ігор Осташ, режисер – Станіслав Литвинов. Цей фільм і про “унікальне повернення оперної співачки Лідії Липковської до української історії“.

Спадщина А.М. Добрянського — це не лише наукові дослідження, а й уміння повертати з небуття забуті імена та вкорінювати їх у сучасну культуру. 90-річчя від дня народження Анатолія Миколайовича стало ще одним підтвердженням того, що його інтелектуальна й духовна праця продовжує жити у нашій пам’яті та в культурному житті Чернівців.

На завершення учасники зібралися в одному з кабінетів бібліотеки для спільного фото — у просторі, де й досі збережені його книги, рукописи й дух щоденної праці.

Дякуємо Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, директору Лесі Іларівні Щербанюк за цю зустріч. Окрема велика вдячність Валентині Чолкан за глибоку, пристрасну, емоційну розповідь про легендарну українську співачку Лідію Липковську. 90 років від дня народження А.М. Добрянського ми зустріли разом — у слові, у пісні, в живому спілкуванні…

Більше світлин з заходу за покликанням – 90 років Добрянському: Липковська і сучасне мистецьке прочитання від Валентини Чолкан.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Анатолій Добрянський — 90. Моновистава Валентини Чолкан про життя і творчість Лідії Липковської спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Автор-укладач книги «Йому усміхалися зорі…» (друге доповнене видання) – Наталія Мельничук, організатор та керівник музею «Буковина – край космічний» у Клішківцях, дослідник життєвого шляху першого космонавта незалежної України Л.К. Каденюка.

Презентація відбувалася у відділі документів з економічних, технічних та природничих наук Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Михайла Івасюка. Тамара Сендульська, завідувач відділу документів із економічних, технічних та природничих наук.

Герой України Леонід Костянтинович Каденюк зробив неоціненний внесок для становлення нашої молодої держави і його подвиг назавжди залишиться в нашій історії. На презентацію книги прийшли односельчани із Клішківців, родичі космонавта, вчителі та викладачі учбових закладів міста, громадські діячі, журналісти, діячі культури, члени міського центру УМАКО «Сузір’я». Захід пройшов у теплій і щирій атмосфері, сповненій спогадів, музичних композицій, виступів друзів, земляків…

«Дякуємо за все – за любов до рідної землі, реалізовану високу мрію, за добрі земні справи, які встиг зробити для людей», – Н.В. Мельничук. Наталія Володимирівна зазначила, що частина тиражу передбачена і вже відправлена для переможців ІІ Міжнародної та XVI міської науково-практичної конференції «Всесвіт-2025» у Дніпро і в Чернівці.

Своїми розповідями про Леоніда Костянтиновича поділилися М.Й. Бауер, Г.М.Тимчук, А.Г.Чорний, В.М.Максимчук, Г.М. Василенко, Т.С. Богачик, Л.І. Вілянська, А.І. Козоріз, М.В. Мандрик-Мельничук, Ю.Г. Корнєв.

У виконанні народного артиста України Івана Дерди прозвучали «Черемшина» та «Марічка», про які Леонід Каденюк на сторінках своєї книги «Місія – Космос» висловився так – «я міг їх слухати безкінечно».

Лауреат Міжнародних вокальних конкурсів Лариса Бєлова виконала пісні «Червона рута» та «Мій шлях».

Олена Рєпіна, член НСПУ, НСЖУ, поетеса, волонтер прочитала вірш-присвяту Леоніду Каденюку.

…Таємниці буття час ховає в густій імлі,
Але в космосі теж не згубилась людська звитяга:
Ще відлунює Гімн України з орбіти Землі,
І космічні вітри виграють українським стягом!

Чому ми повинні пам’ятати Леоніда Костантиновича сьогодні? Бо його шлях — це доказ, що українці можуть досягати зірок, навіть якщо шлях туди тернистий. Він показав, що українська наука, освіта і прагнення до знань мають світовий рівень. Він надихав і надихає молоде покоління вірити у власні сили, мріяти масштабно і долати будь-які перешкоди. Сьогодні ми вшановуємо не просто космонавта. Ми вшановуємо Людину, яка пронесла Україну крізь космічний простір і залишила нам спадщину віри в наші можливості. Пам’ятаємо. Пишаємось. Натхненно рухаємось вперед , – Чернівецький міський центр УМАКО «Сузір’я».

Дякуємо Наталії Володимирівні за унікальну книгу спогадів про Леоніда Каденюка, першого космонавта незалежної України, дякуємо всім авторам спогадів. Дякуємо всім доброчинцям за фінансову підтримку видання книги. Адже це жива історія, яка назавжди залишиться в пам’яті прийдешніх поколінь. І дякуємо організаторам заходу, що стала справжньою подією і свідчить про глибоку повагу до Леоніда Костянтиновича та величезне значення для збереження історії нашої країни.

Більше фото і прямої мови з заходу за покликанням – «Йому усміхалися зорі…» – презентація книги про Леоніда Каденюка

Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями!

©Тетяна Спориніна, член правління Чернівецького міського центру УМАКО «Сузiр’я», фото автора

Запис «Йому усміхалися зорі…» – презентація книги спогадів сучасників про Леоніда Каденюка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

23 січня 2025-го  о 18.00 в кіноконцертній залі імені Івана Миколайчука відбудеться показ документального фільму «Місія – Космос. Мрія».

Ця стрічка присвячена видатному українському космонавту Леоніду Каденюку – першому космонавту незалежної України, який у 1997 році здійснив політ у складі місії NASA на шатлі «Колумбія».

Допрем’єрний показ документального фільму «Місія – Космос. Мрія» відбувся 5 грудня 2024-го, в день 27-ої річниці завершення польоту на шаттлі «Колумбія» (місія STS-87) першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка, в київському Будинку кіно. На захід тоді зібралося понад 300 гостей. Це ветерани космічної галузі, учнівська та студентська молодь, працівники Державного космічного агентства України, вчені з НАН України та представники Буковинського земляцтва. Із виходом стрічки про життєвий шлях видатного жителя нашого краю, Героя України Леоніда Каденюка усю команду привітав голова Чернівецької обласної ради Олексій Бойко. Він оголосив подяки творцям фільму та запросив їх із презентацією на Буковину.

Стрічка «Місія-Космос. Мрія» вийшла за підтримки Державного агентства з питань кіно. Сценаристка – керівниця продюсерської агенції «Спільна перемога продакшн» Валерія Іваненко. Режисери: Сергій Волков, Орест Борко, Ігор Стрембицький; оператор Сергій Борденюк. Консультантами творців фільму були голова громадської ради Державного космічного агентства України, почесний громадянин Чернівців Едуард Іванович Кузнєцов, а також дружина Леоніда Каденюка Віра Юріївна Каденюк.

Запис Показ документального фільму «Місія – Космос. Мрія» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Протягом 25-ти років після історичного космічного польоту космонавта Леоніда Каденюка велика кількість працівників різних організацій і установ України долучилися до поширення інформації про цю подію, знань про космос, космічну галузь України, місію STS-87, космонавта Леоніда Каденюка. Це сприяло розвитку інтересу молоді до знань, формуванню у них активної життєвої позиції, вибору сучасних професій.

За активну роботу в сфері поширення знань про космічну діяльність в Україні, місію  STS-87, космонавта Леоніда Каденюка та в зв’язку з відзначенням 25-ої річниці  польоту першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка  нагородити нагрудним знаком «Зірка космонавта Каденюка»:

Горбачевського Володимира Миколайовича – заступника Голови Правління Чернівецького міського центру УМАКО  «Сузір’я»;

Кізіму Сергія Сергійовича – директора ліцею №14 м. Чернівці;

Марусик Тамару Володимирівну – проректорку Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича;

Мельничук Наталію Володимирівну – директорку музея Л.Каденюка в с.Клішківці Хотинського району Чернівецької області;

Сендульську Тамару Василівну, завідувачку відділом Чернівецької обласної наукової бібліотеки імені Михайла Івасюка;

Спориніну Тетяну Тадеївну – вчительку ліцею №11 м. Чернівці.

З привітальним словом до учасників заходу звернувся у відеозверненні  Перший віце-президент ВГО «Аерокосмічне товариство України» Е.І. Кузнєцов.

Нагороди  за дорученням Е.І. Кузнєцова присутнім вручав Віталій Васильович Яценко, директор Чернівецького центру юних техніків ім. Леоніда Каденюка.

Фільм «Космічні пригоди сузір’ївців» нагадав зустрічі, заходи  у музеї авіації та космонавтики, зустрічі  з Леонідом Костянтиновичем Каденюком у Чернівцях і Києві.

Як відмітили нагороджені, дана відзнака – це велика честь, відповідальність  і великий аванс для майбутніх добрих справ і дій.  І наш обов’язок – втілювати ідеї Л.К. Каденюка, першого космонавта незалежної України, дивовижної людини, легенди, людини великої мрії,  гордості української космонавтики.

©Вл.інф. , фото з архівів Чернівецького міського центру УМАКО «Сузір’я»

Запис «Зірка космонавта Каденюка» – за активну роботу в сфері поширення знань про космічну діяльність в Україні… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Едуард Іванович Кузнєцов – ветеран ракетно-космічної галузі, який стояв біля витоків створення ДКАУ, беззмінний заступник чотирьох Генеральних директорів НКАУ, радник п’ятьох голів ДКАУ, голова Громадської ради при ДКАУ, перший віце-президент Аерокосмічного товариства України. З ім’ям Е.І.Кузнєцова пов’язані: формування космічного відомства країни і галузі, підготовка польоту в космос першого космонавта України Леоніда Каденюка, заключення перших міжнародних контрактів за проектами «Морський старт» і «Дніпро», успішне проходження через парламент космічних програм і законодавчих актів, участь України в світових авіакосмічних салонах і форумах, проведення міжнародних переговорів на найвищих рівнях, підписання двосторонніх документів про співпрацю з провідними космічними країнами і міжнародними організаціями.

Нагороди: орден «За заслуги» ІІІ ступеня (2005); Заслужений працівник промисловості України (1998); «Почесний працівник космічної галузі України» (2001); «Ветеран космічної галузі України» (2005); Державна премія України в галузі науки і техніки (1999); офіцер ордена Франції «За заслуги» (2010).

Едурд Іванович не просто крокує з часом, а і випереджає його. Бажаємо завжди бути на часі, бути з космосом, натхнення, нових звершень і перемог!

Vivat Academia,
Vivant professores!
Vivat membrum quodlibet,
Vivant membra quolibet
Semper sint in flore!

Хай живе Академія!
Хай живуть професори!
Хай живе кожен зокрема!
Хай живуть всі разом!
Хай завжди вони процвітають!

©Чернівецький міській центр УМАКО «Сузір’я»,
фото Тетяни Спориніної

Запис «Дивлячись на небо, ми бачимо не самі зірки, а тільки світло, яке дійшло до нас може і через тисячі, мільйони років», – Едуард Кузнєцов… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Календар виданий видавництвом ЧНУ за сприяння: Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки імені М. Івасюка, Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича, Чернівецького центру юних техніків ім. Л. К. Каденюка та Регіонального центру УМАКО «Сузір’я». Виданий за фінансової підтримки: Степана Глігора, Миколи Каденюка, Тамари Марусик та Володимира Мороза.

Ідея: Тамара Сендульська. Дизайн: Юліанна Віщак Використані фото: із особистих архівів Галини Руденко, Тетяни Спориніної та із блогу @newsparky. Сторінки календаря супроводжуються унікальними фото і цитатами першого астронавта незалежної України, Героя України Леоніда Каденюка. Емблемою календаря є малюнок з зображенням корабля Columbia місії STS-87. Зазначені члені екіпажу: Kevin R. Kregel, Steven W. Lindsey, Kalpana Chawla, Winston E. Scott, Takao Doi, Leonid Kadenyuk. І дата від запуску корабля – 1997. 19 листопада 2022 року виповниться 25 років з моменту старту місії STS-87. Внизу емблеми – неповторний силует міста Чернівці. Автори емблеми: Віталій Яценко і Сергій Кізіма.

До презентації онлайн приєдналися міста Київ, Житомир, Дніпро та батьківщина Леоніда Каденюка –  Клішківці.

В презентації взяли участь:

– Кузнєцов Едуард Іванович, заступник генерального директора НКАУ (1995-2010 рр.), лавреат Державної премії України в галузі науки і техніки (м. Київ, в онлайн);

– Цибух Валерій Іванович, голова Буковинського земляцтва в Києві (м. Київ, в онлайн);

• Марусик Тамара Володимирівна, проректорка із науково-педагогічної роботи з питань навчально-виховного процесу Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича;
• Федоренко Ірина Володимирівна, заступниця директора Національного центру аерокосмічної освіти молоді (м. Дніпро, в онлайн);
• Стрельцова Тетяна Петрівна, завідувачка відділу КБ ім. Олега Макарова ( м. Дніпро, в онлайн);
• Четвертак Вікторія Василівна, заступниця директора Національного музею космонавтики ім. С. П. Корольова (м. Житомир, в онлайн);
• Агеєва Олена Борисівна, заступниця директора Київської школи № 36 ім. С. П. Корольова (м. Київ, в онлайн);
• Мороз Володимир Васильович, генеральний директор  ТзОВ БФ “Чернівціжитлобуд”,  депутат Чернівецької обласної ради;
• Віщак Юліанна, дизайнерка видавництва ЧНУ;
• Мельничук Наталія Володимирівна, директорка Клішковецького музею «Буковина – край космічний» ( с. Клішківці, в онлайн);
• Спориніна Тетяна Тадеївна, викладачка Чернівецького багатопрофільного ліцею №11 /раніше Чернівецька гімназія № 2/, членкиня правління регіонального центру УМАКО «Сузір’я»;
• Яценко Віталій Васильович, директор Чернівецького центру юних техніків ім. Л. К. Каденюка;
• Мартинюк Анна, членкиня регіонального центру УМАКО «Сузір’я», переможниця всеукраїнських конкурсів космічної тематики, студентка ІV курсу ЧНУ ім. Ю. Федьковича;
• Каденюк Микола Галактіонович, директор ТОВ “Техносила”, двоюрідний брат астронавта Л. К. Каденюка;
• Рєпіна Олена Мірчевна, завідувачка ВЗРБФ Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Івасюка, поетка, авторка поезії-присвяти з нагоди 70-річного ювілею Леоніда Каденюка;
• Семенюк-Сисолєтіна Галина, поетка, композиторка, керівниця гуртка туристська і патріотична пісня Глибоцького центру туризму і краєзнавства, авторка музики та виконавиця пісні-присвяти Леоніду Каденюку;
• Філяк Наталія Миколаївна, директорка Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Івасюка.

Присутні на презентації отримали в подарунок ювілейний календар.

Більше фото з презентації за посиланням – ПРЕЗЕНТАЦІЯ ЮВІЛЕЙНОГО КАЛЕНДАРЯ «ЗІРКА ЛЕОНІДА КАДЕНЮКА НАД БУКОВИНОЮ»

© Тетяна Спориніна,  фото з архівів  Регіонального УМАКО «Сузір’я»

Запис Презентація ювілейного календаря на 2022 рік «Зірка Леоніда Каденюка над Буковиною» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ідея проєкту календаря належить Тамарі Василівні Сендульській,  завідувачці Відділу документів із економічних, технічних та природничих наук у Чернівецькій обласній науковій бібліотеці імені Михайла Івасюка.

Друк: видавництво ЧНУ. Дизайн календаря: Юліанна Віщак.
Календар видано за сприяння Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Чернівецької обласної наукової бібліотеки імені Михайла Івасюка, Чернівецького центру юних техників імені Л.К.Каденюка, Українського молодіжного аерокосмічного об’єднання «Сузір’я».
Календар «Зірка Леоніда Каденюка над Буковиною» видано за фінансової підтримки Тамари Марусик, Миколи Каденюка, Степана Глігора, Володимира Мороза.
Фото із особистих архівів Галини Руденко, Тетяни Спориніної, із блогу @newsparky.

Сторінки календаря супроводжуються унікальними фото і цитатами першого астронавта незалежної України, Героя України Леоніда Каденюка.

 «Для кожного з нас Ви назавжди залишаєтесь світочем-дороговказом, чиї слова, вчинки і погляди завжди бились в унісон, що є взірцем досконалої Людини», – Сергій Кізіма, член правління Регіонального УМАКО «Сузір’я».

Емблемою календаря є малюнок з зображенням корабля Columbia місії STS-87. Зазначені члені екіпажу: Kevin R. Kregel, Steven W. Lindsey, Kalpana Chawla, Winston E. Scott, Takao Doi, Leonid Kadenyuk. І дата від запуску корабля – 1997. 19 листопада 2022 року виповниться 25 років з моменту старту місії STS-87. Внизу емблеми – неповторний силует міста Чернівці. Автори емблеми: Віталій Яценко і Сергій Кізіма.

Більше фото за посиланням – ЮВІЛЕЙНИЙ КАЛЕНДАР «ЗІРКА ЛЕОНІДА КАДЕНЮКА НАД БУКОВИНОЮ»

©Тетяна Спориніна, член правління Регіонального УМАКО «Сузір’я»,
фото автора

Запис Вийшов друком ювілейний календар «Зірка Леоніда Каденюка над Буковиною»… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Третій тур третього сезону міжнародного змагання  з перегонів роботів «Roborace» 2012/2013 відбувся у Чернівцях.
У ньому взяли участь 18 команд  з Тернополя, Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Києва, а також з Мінська і Бреста (Білорусь).

Про роботів, торгівлю і… метафізику спогадів

Організатор міжнародного чемпіонату — громадська організація “Асоціація Робототехніки» та Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Змагання проходило на третьому поверсі ТРЦ “DEPOt”.
Свого часу я закінчила кафедру математичних проблем управління і кібернетики матфаку ЧНУ.
Тому пропустити такі перегони роботів, звичайно, я не могла.
Тим більше, що головним його організатором був факультет комп’ютерних наук, а його нинішній декан, доктор ф.-м.наук, професор Федір Олексійович Сопронюк читав нам курс теорії автоматів.
Коли ж опинилася на третьому поверсі ТРЦ «DEPOt», раптом зрозуміла, що саме тут колись був головний виробничий корпус заводу «Електронмаш», де здійснювалася зборка, наладка, пайка блоків живлення, керуючих пристроїв ЕОМ. А тепер тут торгові ряди. Та іноді, як зараз, проводяться змагання з перегонів роботів. А колись таких роботів саме тут виготовляли.
Скажу чесно: в душу закрався сум і якесь подвійне відчуття від такої ось метафізики…

Що ж таке «Roborace»?

Команди-учасниці складаються з двох або більше осіб, одна з яких є капітаном. Кожна команда готує свого робота, взявши за основу готове шасі або ж розробивши його робота оснащують електроживленням, а також «інтелектом», який і керуватиме рухом машини: розпізнаватиме маршрут, обиратиме оптимальну швидкість та оминатиме перешкоди. Команди самостійно розробляють алгоритм роботи пристрою, обирають комплектуючі і проектують взаємодію цих підсистем, створюють друковані плати, монтують компоненти і створюють спеціальне програмне забезпечення для управління пристроєм.
Особливістю останнього сезону «Roborace» стало запровадження масового старту, відсутність технічних арбітрів і поява пітстопів (технічних зупинок) для команд, що зробило змагання більш динамічними та захопливими. Переможцем туру вважається та команда, якій знадобилося найменше часу для проходження траси.

«Хочу створити робоболід для українських доріг»

Цього разу перемогли всі три команди з Івано-Франківська:
TopNode, Robot-711, Topnode-2.

Поспілкувалася зі Степаном Стурком, який у перегонах був механіком. Степан – студент п’ятого курсу інституту менеджменту та економіки «Галицька Академія» Івано-Франківська, окрім роботів, займається музикою та волонтерством у соціальних службах.

– Степане, трикратна командна перемога для тебе – несподіванка чи результат упевненості?
– У перемозі робота «TopNode», який посів перше місце, не сумнівалися. Але трохи переживали, бо з досвіду знаємо, що білоруси здатні на сюрпризи. Тож ми чекали від них більшого. Тепер вони запевняють, що візьмуть реванш на наступних змаганнях у Франківську. Але ж і ми готуємося… А те, що всі наші роботи посіли призові місця, приємно здивувало.

– Хто, крім білорусів, був вашим головним суперником?
– Команда зі Львова «Фотоніка». Інші роботи не дуже нас «лякали», хоча щоразу з’являються нові робоболіди, які можуть здивувати.

– З Миколою Козленком і Мар’яном Федірком у команді ти давно? Чи склад команди змінюється?
– Таким є склад команди від її створення. Мар’ян – мій одногрупник, до того ж, ще й троюрідний племінник. А Микола Іванович – наш куратор, викладач, і саме він запропонував брати участь у таких змаганнях.

– Наскільки серйозне твоє захоплення створенням роботів? Маєш мрію?
– Хочу створити гідний робоболід у натуральний розмір, який зможе їздити нашими українськими дорогами. А для людей, які мають обмежені можливості й не можуть керувати автомобілем, такий робоболід – вихід, він без проблем доставить їх до місця призначення. Цього року я закінчую Академію, та участь у змаганнях братиму й надалі.

– Чи дороге це захоплення?
Як показав результат змагань у Чернівцях, вартість нашого робоболіда «TopNode-2» , який посів третє місце, коливається в межах 300-400 грн. А той, що переміг – «TopNode», обійшовся приблизно у 2 тис. грн. Не завжди те, що дорожче, означає краще.

– Що, крім роботів, тобі цікаве?
– Музика, мистецтво фотографії… Мені подобається подорожувати, тому не лише насолоджуюся змаганнями та роботами, але й знайомлюся з новими містами, їхніми пам’ятками. Звичайно, якщо вистачає часу…

Чернівчани: від глядачів – до учасників

У змаганнях брала також участь команда «W3 Force» Чернівецького обласного центру науково-технічної творчості учнівської молоді. В її складі вихованці гуртка «Робототехніка» Олексій Івлев, Анатолій Банар – і Василь Михайлович Нагорний, тренер команди.

– Олексію, ти вперше на таких змаганнях. Твої враження?
– Це було надзвичайно! Буквально два роки тому я був на «Roborace» глядачем, а вже нині отримав можливість відчути адреналін, притаманний змаганням. Та і, взагалі, достатньо було факту, що я учасник міжнародних змагань!

– Що найбільше запам’яталося?
Напевне, емоції від того, що відбувалося на гонках.

– Чи стали конкуренти друзями?
– Стосовно конкуренції… так, звичайно, змагання потребують максимально позитивних результатів, але все це формальності, як на мене. Елемент змагання – лише стимул для самовдосконалення, головна мета – об’єднання молоді, зародження в ній бажання створювати щось, набувати безцінний досвід. Адже знання – це
сила.

– Як довго ви створювали свого робота, як його випробовували?
– Розробка почалася приблизно рік тому, але проект був призупинений через нестачу вільного часу. Наша команда планувала виступати ще торік, але все було перенесене на 2013-й. Випробували робота в ОЦНТТ під керівництвом В.М. Нагорного. Ми зробили власну тестову трасу для перевірки точності роботи датчиків. Звичайно, ми не могли цілком відтворити трасу змагань, але робот спочатку повільно, а потім все впевненіше пересувався чорними смугами.

– На змаганнях було багато ваших уболівальників. А хто ще вам допомагав?
– Скажімо, електронна плата була виготовлена з допомогою керівника радіогуртка Василя Григоровича Нікуліци. З механікою найкраще справляється Віктор Токарюк, керівник гуртка «Трасове автомоделювання». Все це не пройшло марно, адже ми багато чого навчилися у наших старших товаришів. І це стосується не тільки «Roborace», а й робототехніки взагалі.

Змагання завершилися. Залишається побажати учасникам змагань вдосконалювати свій хист і на промислових майданчиках…
Інколи це вдається. Про свої роботехнічні пригоди мені розповів Юрій Галін, капітан команди факультету комп’ютерних наук ЧНУ і чемпіон міжнародного конкурсу з робототехніки «Earth Rover 2011», який після закінчення ЧНУ організував з товаришем  ІТ-фирму…

Але про це – в наступному числі газети.

Тетяна СПОРИНІНА, «Версії»,
фото автора.

Фотозвіт змагання за посиланням – http://versii.cv.ua/pohlyad/vid-slova-pro-robota-do-robototehniki-ta-peregoniv-robotiv/20924.html

Запис Від траси змагань – до промислових майданчиків: про це мріють всі учасники чемпіонату робототехніки… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Особисто я закінчила математичний факультет, кафедру МПУіК, математичні проблеми управління і кібернетики. Тому пропустити такі перегони роботів, звичайно, я не могла. Тим більше, що основним організатором є факультет комп’ютерних наук, а теперішній декан факультету Федір Олексійович Сопронюк,  доктор ф.-м.наук, професор читав нам теорію автоматів.

У п’єсі Карела  Чапека  “Р.У.Р” (“Розумні універсальні роботи”) уперше прозвучало слово “робот” у 1921 році. І вже через декілька років ( у 1928) «робот» внесено  до  Оксфордського словника. Слово походило від словацького “robota” , тобто  “праця”, а чеською, що відповідає і змістові п’єси, воно означає “важка робота”, навіть “каторжна робота”, рабство.
А першого робота, як вважають, накреслив Леонардо да Вінчі 1495 року, це був робот-лицар, який, згідно ескізам, міг стояти, сидіти,  рухати руками, руками, відкривати забрало. Першого діючого робота побудував у 1738 році французький винахідник Жак де Вокансон. Це був андроїд, що міг грати на флейті. Цікавою є і створена Жаком де Вокансоном  механічна качка.
І ще про один винахід варта згадати. 1898 рік – Tesla’s Remote-Controlled Boat Ніколи Тесли. Коли Нікола Тесла на конференції демонстрував свою бездротову систему передачі (радіохвилі),  він занурив залізного човна у воду і контролював його за допомогою пульта дистанційного керування. І саме цей керований дистанційно човен у подальшому  позначиться на майбутньому іграшкових ( і не тільки) роботів, іграшок та інших керованих пристроїв.
А ось з праць британського математика Алана Тьюринга починається комп’ютерна революція.
Саме Тьюринг ввів поняття “computer science”, чи як зараз говорять “інформатика”, і був засновником теорії штучного інтелекту. Ця теорія стала основою для всіх дослідників в галузі штучного інтелекту.
Сучасна робототехніка виникла на основі синтезу механіки та кібернетики і дала поштовх новому напрямку їх розвитку. Для механіки це  пов’язано з механізмами типу маніпуляторів, а для кібернетики – з інтелектуальним керуванням.

Метою “Roborace” є стимулювання творчого, інтелектуального, духовного розвитку молоді, задоволення потреб у творчій самореалізації та подальший розвиток і популяризація робототехніки, інформаційних технологій, прикладного програмування в Україні та світі.

Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича, і, зокрема, факультет комп’ютерних наук та кафедра комп’ютерних систем і мереж, як колективний учасник громадської організації «Асоціація робототехніки», вже двічі у 2011 і 2012 роках успішно забезпечував організацію та проведення відкритого чемпіонату з перегонів автономних роботів «Roborace». Студенти університету регулярно беруть участь у цьому змаганні та займають призові місця. Участь у перегонах роботів дозволяє підвищити рівень фахової підготовки і практичних навичок у студентів з комп’ютерних дисциплін, стимулювати творчий, інтелектуальний, духовний розвиток молоді, задовольнити потреби у творчій самореалізації та сприяти подальшому розвитку і популяризації робототехніки в Україні.

В чемпіонаті беруть участь команди, які складаються з 2-х або більше чоловік, один з яких є капітаном команди. 

Учасники самостійно повинні підготувати робота, взявши за основу готове шасі або ж розробити його самостійно. Команди повинні оснастити робота підсистемою електроживлення, а також «інтелектом», який і буде керувати рухом машини, розпізнавати маршрут, обирати оптимальну швидкість та оминати перешкоди. Конструкцію, технічні рішення, програмне забезпечення розроблено самими учасниками з використанням покупних або виготовлених самостійно компонент. Команди самостійно розроблять алгоритм роботи пристрою, обирають комплектуючі і проектують взаємодію цих підсистем, створюють друковані плати, займаються монтажем компонентів і створенням спеціального програмного забезпечення для управління пристроєм. Успіх команди залежить, як стверджують учасники, від надійності системи живлення, довговічності двигунів та застосованої моделі чи методу розпізнавання ліній і перешкод, щоб орієнтуватися на трасі.

Особливістю останнього сезону “Roborace” стало запровадження системи масового старту, відсутність технічних арбітрів та появою пітстопів команд, що зробило змагання більш динамічними та захоплюючими.
Переможцем туру вважається та команда, якій знадобилося найменше часу для проходження траси.
Детальнішу інформацію про умови чемпіонату можна отримати на сайті чемпіонату www.roborace.te.ua або Асоціації Робототехніки www.roboart.org.ua.

Цього разу перемогли всі три команди з Івано-Франківська:
TopNode, Robot-711, Topnode-2. Ці переможні моделі представили Микола Козленко, Степан Стурко, Мар’ян Федірко, які отримали дипломи, медалі та кубок. 

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Від слова про робота до робототехніки та перегонів роботів… спершу з'явиться на Медіа-Версії.