Нарешті відбулася вистава, про яку хочеться говорити. Втім – очікувана вистава, адже Ботошанський театр  імені Міхая Емінеску щоразу привозить на фестиваль таку справжню театральну постановку, про яку хочеться згадувати й згадувати….

«Веселих плакальниць» за шекспірівськими мотивами і власною інсценізацією поставив у Ботошанах режисер із сусідньої Молдови Александру Василаке – генеральний директор кіностудії «Молдова-фільм». Починаючи від 2004-го, А.Василаке поставив у Ботошанах уже кілька вистав – і кожну супроводжував успіх.

Найперше враження, про яке говорили на «Форумі на канапах» саме нерумуномовні глядачі, – абсолютне розуміння змісту через повноцінне й глибоке зорове втілення. Недаремно ж голова журі «Золотих оплесків» Лінас-Маріус Зайкаускас зауважив саме з цього приводу, що у театрі – саме глядач, який сприймає найперше те, що йому показують.

А подивитися у Ботошанського театру було що: починаючи від сценографії та костюмів до точних, аж гострих, мізансцен і запальних танців із не менш запальними піснями.

Сценографічне вирішення від Міхая Пастрамаджіу – лаконічне, навіть мінімальне. Два візки (не доберу кращого слова, бо вони перетворюються то на каруцу, то на святковий стіл, а то й на труну – конструкції, коли вже так хочеться узагальнити), прикрашені національними орнаментами.

Так само лаконічно – але неймовірно різноманітно, ще один феномен вистави! – вирішені костюми персонажів. Вони візуальним рядом дублюють оксюморон, покладений у назву постановки – «Веселі плакальниці». І результат: на великій кількості чорного тла завдяки розписам і руху постає неймовірно яскраве видовище!

Ще одна феноменальна засада вистави – темп. Жодного провисання дії, жодного штучного переходу від діалогу до масових сцен, які набувають шаленого темпу у танцях і піснях. Актори переходять від мізансцени до мізансцени органічно, без пауз… Таке враження, що вони, як набрали повітря в легені на початку вистави – так і видихнули наприкінці! І тут не можна не згадати роботу хореографа й автора музичного оформлення вистави Вікторію Букун. Вона і є тим 22-м персонажем, не позначеним у списку, адже весь час перебуває з акторами на сцені, у цьому вирі.

22 персонажі вистави майже від першої картини стають упізнаваними: кожен має свій характер, власні риси, не боїться бути смішним у колі таких же по-доброму смішних «товаришів по виставі» – і, що не менш важливо, не намагається смішити навмисне.

І все це – ще й історія кохання. Та й не одного. Примхлива богиня кохання зачаровує усіх – не зважаючи на вік! – і зводить у пари. І за час вистави кожна пара переконливо й правдиво розповідає нам (показує!) історію власного кохання. Їм віриш і забуваєш, що усе це «за сценарієм».

Ще одна риса, яка різнить постановку ботошанців. Так, коли розповідають на сцені, тим паче в комедії, про кохання, часто не обходиться без натяків на інтимний бік людських стосунків. Але у «Веселих плакальницях» це подається саме легкими натяками, без «розгорнутих метафор» на межі вульгарності.

Але загальну метафоричність вистави все ж таки хочеться відзначити: румунське – національне й праматеринське начало – збирає усе воєдино, закільцьовує у кола – кохання, повсякденності, високої філософії – може, й не випадково журі фестивалю нарахувало у виставі аж три фінали, один за одним, усе в тому ж шаленому темпі – темпі життя!

І звичне вставання залу на фінальних аплодисментах – зовсім не жест увічливості толерантного чернівецького глядача, а ознака загального захоплення роботою театру з Ботошан.

Лариса ХОМИЧ, «Версії», 

фото Діана Ватаман

Запис «Веселі плакальниці» змусили зал сміятися спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Режисер Максим Михайліченко багатьма деталями, що так іронічно випадають зі стародавньої історії – ну, хоча б рекомендований лист зі зворотною адресою чи пластикова пляшечка із соскою для годування немовляти – підказує нам: ні до чого тут Рим, це про нас із вами, про чоловіків та жінок. Тема така ж древня, як існування життя на Землі.

Ще наша праматір Єва змушена була за допомоги Змія спокушати Адама, бо сам він ніколи не здогадався б, навіщо Творець з усім цим затіявся: створив Адама з Євою такими різними та ще й заборонив їсти яблука з дерева пізнання… Ну хто не знає: якщо хочеш, аби жінка щось зробила – заборони їй це…

І зауважимо, тема «чоловік-жінка» і нині залишається такою непізнаванною й невирішеною – залишаючи простір творчості для обох сторін. І це добре: хіба ж цікаво жити за чиїмись рецептами? А тут принаймні весело!

Передбачувані ситуації аніскільки не псують настрою, бо сміх лікує і від розчарувань, і від надмірних очікувань.

Мені не дуже подобаються судження на кшталт: «наші чоловіки…» або «усі жінки…» – і далі що завгодно, хвалебне чи викривальне… Насправді, всі ми різні – і актори театру на Липках разом із режисером блискуче це показали. Навіть у двох чоловічих командах немає двох подібних, так само як абсолютно різних жінок грають актриси. І, що найцікавіше, усі ці 12 акторів і 6 актрис грають… головні ролі!  Дарма, що дії відбуваються нібито командні.

Чудовий велелюдний ( ми ж звикли до мало бюджетних і малолюдних вистав) ансамбль: сперечаються й борються, примиряються й приймають рішення – і усе це… смішно. І навіть смішно по-різному. Вибрані, мабуть, навмання, автором імена з історії й міфології, з дитинства знайомі нам за чудовою книжкою Н.Куна імена – уже смішно. Марк Антоній (заслужений артист України Олександр Вілков), якого зранку  мучить «сушняк» з перепою… Додайте до усього цього пластичність та імпровізаційність кожного актора – в межах малюнка ролі, накресленого режисером. Блискуче веде роль народна артистка України, найстарша зірка вистави Валерія Чайковська, Вероніка якої так пристрасно-безпосередньо зізнається наймолодшому римлянинові, що викрав її точно помилково: «Я тридцять років на тебе чекала».

Але повторюся: неголовних ролей у виставі просто немає. Із цим театральним колективом цікаво спілкуватися, бо вони подають власну версію людських стосунків, інакше висвітлюють давно нам відоме… От, здається, вхопиш за ниточку подію – а вона обертається на якусь іншу, зовсім несподівану. І це весела несподіванка. Не знати, кому пощастило найбільше: акторам із режисером чи навпаки.

Наведу тут фразу колеги журналістки, сказану «в кулуарах» : «Кожна жінка мріє бути викраденою». Причому, кожна жінка вкладає в це твердження щось своє…

А фінал мене «засмутив» (знову іронізую) своєю очікуваністю: жіноча команда набуває рис войовничих, скидає шовки й оксамити…  Бо ж навіть із цими рішучими й сміливими вояками треба брати команду на себе, інакше ладу не буде…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Викрадення Сабінянок, або Хто кого завоював спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Звісно, відкривати фестиваль та ще й виставою, яку напередодні показали публіці уперше – завдання геть невдячне. Хоча б і через те, що і глядач, і жури ще не втомлені щовечірньою зміною театральних подій, тож оцінюватимуть, як то кажуть, «на свіжу голову». А ще й зважаймо, що до останнього дня фестивалю перша вистава вже якось «підзабудеться»…

Якщо показану першого дня фестивалю виставу судити з точки зору відтворення білоруської етнічності, можна нарахувати якусь там купку недоречностей, невідповідностей тощо. Хоча не перекладені геніальним Павлом Тичиною пісні звучали-таки білоруською.

Власне, й до сюжету важко підходити із суровою міркою: дія розгортається протягом двох днів, наприкінці другого вже й відбувається щасливий фінал… Декому історія Павлинки здається неактуальною, для інших становлення особистості та історія кохання ніколи не стануть неактуальними. Важко судити без спеціального соціологічного дослідження, що саме зараз потрібне глядачеві. Адже кожний приходить до театру по своє…

«Павлинка» цілком відповідає своїй назві: це про дівчину, яка у спільноті, де жінку ніби жартома, ніби всерйоз раз за разом порівнюють із кобилою, дозволила собі «мати своє судження». У Марини Піти героїня вийшла грайливою й ніби пустотливою, типова татова донечка, єдина в родині дитина, якій батьки дозволяють трохи більше, ніж у звичайній селянській родині. Та й родина ніби й не зовсім сільська, з такої собі категорій підпанків із польськими закінченнями прізвищ. Амбіції батька (заслужений артист України Богдан Братко) на шляхетність саме й стають на заваді коханню Павлинки. Чи цікава це історія? Кожний вирішить для себе.

Натомість режисер побудував сценічне дійство не як побутову комедію, а швидше як гру в побутову комедію – із «замри-відімри», спілкуванням з оркестром і навіть замовлянням йому мелодій за гроші. Актори співають і танцюють, не зважаючи на вік, і почуваються в ансамблі. А це – головне у виставі, про що б вона не була…Підкреслюють цю ніби несправжність дійства й маріонетково виламані руки й ноги акторів за командою «замри».

Багато нарікань почула на те, що Дмитро Леончик зробив свого антинареченого Адольфа фон Биковського якимсь більш привабливим, ніж сільський учитель Яким Сорока, коханий Павлинки (Назар Кавулич). Вона, мовляв, і танцює, й співає разом з Адольфом – у той час, як Яким не присутній на сцені… А хто сказав, що обраний татом в зяті парубок має обов’язково бути гіршим? Адже кохають не кращого, кохають… коханого. І з цим одвіку ніхто нічого не може зробити. Тож, коли щасливий випадок ( deusexmahina зі стародавнього грецького театру?) не допомагає, то виходить історія Ромео та Джульєтти… Але в нас – «Павлинка»: усе закінчується на радість, причому здається, ніби батько, який був проти Павлинчиного кохання, не менш задоволений, ніж самі закохані…

Наостанок зауважу, що виклала власну думку, не претендуючи на істину в останній інстанції.

Оскільки першого дня Форум на канапі не отримав саме глядацького обговорення, залишимо професійні зауваження суворого журі за дужками: наші актори ще гратимуть «Павлинку», то зауваження стануть у пригоді… А понеділкового вечора на фестивального глядача очікують «Чарівні Сабінянки» за п’єсою Леоніда Андрєєва у постановці Київського театру на Липках.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Фото http://dramtheater.cv.ua

Запис «Золоті оплески: День перший» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

27 жовтня Київський національний академічний театр оперети представив виставу за п’єсою Михайла Старицького «За двома зайцями».

Комедія Михайла Старицького «За двома зайцями» написана у 1883 році. Вона має успішну і славну сценічну історію, популярна і актуальна донині. “За двома зайцями”, напевно, найдотепніша та найулюбленіша українська комедія.
Колоритні мешканці київських вулиць, екстравагантні герої, що співають і запально танцюють, хитрий цирульник Свирид Голохвостий, який постійно радиться із своїм внутрішнім голосом, аби врятуватися від кредиторів має намір женитися на багатій міщанці Проні Сірко, і, водночас, залицяється до бідної дівчини-красуні Галі, дивовижна кумедна мовна лексика жителів Києва – глядачі дружно аплодували, сміялися зі сценок, з персонажів і вигукували:«Браво!»…
У постановці використані лібрето Д.Шевцова та музика В.Ільїна і В.Лукашова. У виставі звучали твори А.Вільєльде, М. Римського-Корсакова, Ф.Шуберта, А.Хачатуряна, А.Шишкіна, Ф.Мендельсона у музичному аранжуванні Д.Морозова. Жива музика оркестру чудово доповнювала переконливу гру акторів, прекрасну вокальну майстерність виконавців і ексцентрику всієї вистави.
Режисер-постановник – Богдан Струтинський, з.д.м. України.

28 жовтня Чернівецький академічний обласний музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської представить п’єсу “Шельменко-денщик” за Г. Квіткою-Основ’яненком.

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора і SergiyS

Запис Опереточний день фестивалю… спершу з'явиться на Медіа-Версії.