Ми залишаємося найбіднішими в Європі, натомість «політична еліта» сконцентрувала у своїх руках величезні статки, не використовуючи їх на розвиток країни. Недарма західна преса назвала цих посадових злодіїв «моральними деградантами». І це коли значні кошти потрібні для зростання економіки: без її швидкого розвитку ми приречені на постійні злидні й поразки.

Фахівці закликають до відродження промисловості на нових засадах. У світі відбуваються бурхливі зміни, і той, хто встигне запровадити нові технології, отримає шанс на ривок уперед. Проте на це необхідні великі інвестиції, а шалена корупція в Україні відлякує потенційних інвесторів. Свого часу комуністичний Китай створив у своїй державі привабливий інвестиційний клімат, що дозволило йому вийти на провідні позиції в світі. Від комуністичної ідеології в сучасному Китаї залишилося мало (нині тут найбільше мільярдерів у світі), а модернізація відбулася глибинна. Виявилося, що її можна проводити і під червоним прапором, якщо на прагматичних засадах.

Натомість в Україні увагу сконцентрували на знищенні комуністичних символів,  залишивши все найгірше від ленінсько-сталінського режиму. Насамперед – владну номенклатуру, яка не відповідає перед суспільством за свої дії. А це породжує беззаконня, всеохоплюючу корупцію, закреслює життєві перспективи для переважної більшості українців. Саме проти цього українці повстали три роки тому, однак спромоглися змінити лише деяких осіб при владі: прогнила система залишилася майже недоторканою.

Розмов про глибинні реформи ми почули багато, дещо й насправді почало змінюватися. Втім, настільки повільно й безсистемно, що спричиняє в суспільстві лише розчарування. На жаль, Україна повторює шлях багатьох постколоніальних держав, якими правлять тісно пов’язані з колишніми колонізаторами представники компрадорської буржуазії, з  яких виходять олігархи і диктатори. Наївні маси вірять їхнім гарним словам і чекають на месію, що поведе народ у світле майбутнє. Натомість отримують або елітних злодіїв, або прямих зрадників. Колись українці повірили Ющенкові, його «рукам, які ніколи не крали». Потім побачили реальну ціну красивої телевізійної картинки. Зовсім недавно клюнули на нову приманку, уздрівши в Надії Савченко «українську Жанну д’Арк». Ще одне глибоке розчарування…

З минулого багато українців винесло віру в те, що хтось має повести нас до загального щастя. Йти за пастирем, замість того, щоби самим боротися за власні права… Громадянське суспільство в країні поступово формується, проте процес цей далеко не лінійний, і він гальмується відсутністю швидких і помітних результатів. Сподівання на швидке прийняття України в ЄС і НАТО виявилися черговими ілюзіями. Навпаки, нас позбавляють навіть сподівань на те, що Україна стане повноправним членом Євросоюзу в видимій перспективі. Від 2016-го між українцями швидко зростає розчарування в європейських ідеалах, і 2017-го воно набиратиме обертів. Адже євроскептицизм охоплює все більше громадян у країнах самого ЄС. Про вихід з Європейського Союзу оголосила Велика Британія. Схожі настрої присутні й в інших країнах, де невдовзі відбудуться вибори і до влади можуть прийти сили, орієнтовані на руйнування об’єднаної Європи.

Велику тривогу європейців спричинила перемога Трампа на президентських виборах у США. Він декларував на майбутнє значне відсторонення Сполучених Штатів від європейських справ і концентрацію сил на вирішенні внутрішніх проблем. Особливо європейців вразила погроза виходу США із НАТО, що означає кінець Північноатлантичного альянсу. Проте слова – ще не конкретні справи, а в американській політичній системі є випробувані механізми парламентського контролю за діями президентської адміністрації і,на крайній випадок, прописаний ефективний механізм імпічменту президенту. Трампу вже погрожують його застосуванням.

Для українців такі зміни в світі не віщують нічого доброго. Хоча позитив можна відшукати навіть у несприятливих обставинах. Це допомагає позбутися хибних ілюзій і покладатися лише на власні сили. Головні проблеми України полягають у нас самих, а не привнесені зовнішніми чинниками. Країні треба швидко змінюватися, позбавляючись необґрунтованих надій і сподівань на те, що хтось витягатиме нас із болота. Лише самі можемо вибратися звідти. Змінивши своє ставлення до навколишнього світу і до самих себе. Через те, що українці звикли звинувачувати у своїх проблемах «москалів, жидів, ляхів» тощо, а себе сприймати як невинних жертв несприятливих обставин, Україна так і залишаеться об’єктом, а не суб’єктом світової політики.

Життя вимагає значної активізації зусиль, спрямованих на позитивні зміни в країні. Інакше залишається тільки капітуляція, до якої вже закликає дехто з олігархів. Мовляв, якщо не вдається увійти в Європу, треба повертатися до Росії. Сили вчорашнього дня сподіваються на реванш – як це було після невдалого президентства Ющенка. А що дало таке повернення? Донецьких бандюків при владі в найбільшій за територією європейській державі. Цей сумний досвід забувати не можна.

Суспільство поступово доходить розуміння, що рух уперед може забезпечити лише зміна політичних поколінь. На неї й слід працювати, формуючи нові політичні сили, здатні висунути реальну програму виходу з усебічної кризи. Історія дає нам шанс, можливо, останній – збудувати нормальну державу. Гріх ним не скористатися.

Ігор БУРКУТ

Запис На що чекати Україні 2017-го? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це є наслідком повного відсторонення народу від політики. Адже власті приймають рішення, не радячись із суспільством, якому натомість пропонують телешоу з участю одних і тих же політичних акторів. От і живуть пересічні громадяни у міфологізованому світі, в якому домінують дві популярні, але взаємовиключні казки. Одна – про неминуче процвітання України у разі підписання нею асоціації з ЄС. Не менш ілюзорною є й казка про «розквіт України» у Митному Союзі. Правда, з Росією наша країна сотнями років жила разом і результати такого співжиття є зрозумілими для мільйонів українців. Особливо після сумних роковин Голодомору…

Політики розколюють суспільство, щоби зручніше маніпулювати масами. Саме масами, а не окремими особистостями, які мислять самостійно. Масовій людині можна нав’язувати будь-які стереотипи: вона не вміє критично сприймати сказане. Так, противники асоціації з ЄС стверджують: вона призведе до розвалу економіки України як неконкурентоспроможної. Але ж вона і так уже розвалена: господарі приватизованих підприємств нещадно експлуатують те, що їм дісталося від СРСР, не вкладаючи грошей в оновлення. Основні фонди зношені на 80-90 відсотків, технології безнадійно застаріли. Добивають нашу промисловість і конкуренти з Росії, купуючи українські підприємства, аби знищити їх, як зробили це зі Львівським автобусним, Луганським тепловозобудівним, Лисичанським нафтопереробним заводами тощо. Прибічники Митного Союзу чомусь цього «не бачать».

А прибічники асоціації з ЄС не люблять рахувати збитки, які Україна неминуче понесе у разі виконання всіх європейських вимог. Хто буде ці збитки компенсувати? Якщо цього не зробить Євросоюз, усі видатки українська влада перекладе, як завжди, на соціальні низи.

Суспільство нині стрімко розколюється, в ньому загострюється протистояння. На жаль, влада піклується лише про себе, а не про захист національних інтересів. Якби її цікавила доля України, то громадськість була б залучена до пошуку варіантів подальшого розвитку держави, з урахуванням позиції різних соціальних верств. Утім, зрілою країною можуть управляти лише висококваліфіковані спеціалісти, а не азаровські «професіонали».

Відтак Україна опинилася у кризовій ситуації. Особливої пікантності моменту надає той факт, що суспільство розчароване не лише у владі, але й у нинішній парламентській опозиції. Тому розвиток подій може набути різних форм, у тому числі й непрогнозованих. Адже за спиною народу влада веде торг з ЄС та Москвою, про який суспільство не знає нічого конкретного.

Ігор БУРКУТ

Запис РОЗКОЛ І ПРОТИСТОЯННЯ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Постійні читачі газети добре знають заслуженого майстра народної творчості України Івана Назаровича Снігура: інтерв’ю з ним регулярно друкуються у «Версіях». Відомий він і багатьом буковинцям – своєю невтомною працею і любов’ю до рідного краю. Його яскраве життя заслуговує на цілий роман або художній фільм. Тим часом – про головні віхи непростої біографії талановитого митця, справжнього народного філософа, якому напередодні Дня міста присвоїли звання почесного громадянина Чернівців.

З подачі американців до різних сучасних мов потрапив вираз «self-made man», що означає «людина, яка сама себе зробила». Цей вираз влучно характеризує активну особистість, що долає вкрай несприятливі обставини і постійно рухається вперед, здобуваючи суспільне визнання.

Коли 1929 року в селянській родині Снігурів, що мешкала у селі Грозинці на Хотинщині, народився хлопчик, якого назвали Іваном, доля не обіцяла бути до нього ласкавою. На нього чекала важка селянська праця, нестерпний національний гніт – наш край тоді перебував під владою румунського короля. Шовіністи з Бухаресту давили українську мову, культуру. У споконвічно українських Грозинцях школа була румунською, але й її Іванко не встиг закінчити: треба було заробляти на життя. Тож почав навчатися ковальству, виготовленню візків.

А тут – війна. Коли у 1944 р. повернулися «совіти» і батька мобілізували до Червоної армії, Іванові довелося на собі відчути, що таке виснажлива праця під гаслом «все для фронту, все для Перемоги!». З війни батько повернувся інвалідом, прогодувати родину вже не міг. А біда насувалася: Радянська влада почала створювати колгоспи і 1946-го Бессарабію охопив голод. Щоби заробити на харчі, Іван пішки пішов до Чернівців. Паспорта селяни тоді не отримували – і він не мав. Тож й влаштуватися на постійну роботу в місті не міг. Спочатку розвантажував вагони на станції, ночував тут же, серед таких, як сам. Довелося пізнати найтемніші боки життя. Особливо врізалися у пам’ять безрукі й безногі інваліди війни, яких цинічно називали «самоварами». Вони жебрали на вокзалі, тут же пропиваючи отримані гроші. Через деякий час нещасних вивезли з великих міст у безвість, щоби не псували картину «щасливого радянського життя»…

Історик і краєзнавець: зліва направо Ігор Буркут та Іван Снігур 

Жебрак і художник

А хлопцеві й самому довелося жебракувати, аби не померти з голоду. Проте він все ж таки знайшов собі заняття: з бляшаних банок від консервів робив терки й продавав їх. Раптом поталанило: Івана упізнав далекий родич, допоміг йому зробити документи і влаштуватися на постійну роботу.

Різні професії опановував Іван Назарович, але викристалізувалася головна – художника. Йому треба було здобувати вищу спеціальну освіту, однак відсутність атестату не дозволяла це зробити. Тоді художник пішов до вечірньої школи, отримав потрібний документ і поїхав до Північної Пальміри. Там розпочав навчання у Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі ім. В. Мухіної. Проте не завершив його. Але перебування в культурній столиці багато дало художникові. Від природи мав неабиякий талант і великий художній смак, а глибоке знайомство з експонатами Ермітажу та інших музеїв дозволило розвинути ці якості.

Російські фахівці гідно оцінили знання свого молодого буковинського колеги. Згодом Іван Снігур офіційно отримав статус експерта Державного Ермітажу – одного з найвідоміших музеїв світу. Постає питання: як простий хлопець із Грозинців, без спеціальної історичної й мистецтвознавчої освіти зміг отримати таку високу оцінку фахівців? Тож слід розповісти про головне захоплення Івана Назаровича – його дивовижну колекцію.           

Колекція зі… смітника

Тривалий час на Буковині накопичувалися значні культурні багатства як тутешнього походження, так і завезені з європейських країн. Але під час Другої світової війни край опинився у складі СРСР. Нові господарі не володіли іноземними мовами і викидали на смітник книги, що зберігалися у зайнятих ними «буржуйських» квартирах. Туди ж відправлялися ікони – атеїстам непотрібний був «релігійний дурман». Викидали вони й «мазанину» незрозумілих «простій радянській людині» західних художників. Опинялися на сміттєзвалищах і ті предмети побуту, що були незвичними для Ваньки-Маньки з рязанської «дярєвні». Цілі пласти культури виявилися непотрібними «робітничо-селянській владі». Викинуте ж і збирав Іван Снігур.

Він з любов’ю реставрував чудові речі, зберігаючи їх для майбутнього. Антикварні меблі, прекрасний посуд, зразки скульптури, вишукані гасові лампи – все це вдалося врятувати від варварського знищення. І ще тисячі різноманітних поштівок опинилися в альбомах Івана Назаровича, а не потрапили у вогнища, розпалені сучасними вандалами. Нині врятовані ним старі поштові листівки ілюструють солідні наукові видання, підготовлені чернівецькими істориками.

Непосидючий від натури, художник-колекціонер увесь вільний час проводив у мандрах. Мабуть, немає на Буковині жодного села й навіть хутора, який він оминув би у своїх подорожах. З мандрівок приносив шедеври народної творчості. Селяни поступово відмовлялися від домотканого одягу, купуючи собі фабричні вироби. А вишиванки, кептарики, сардаки, пояси домашнього виробництва поповнювали колекцію Снігура. Потрапляли туди і традиційні знаряддя праці, що вийшли з ужитку. Предмети селянського побуту доповнювали міські речі. Зрештою, колекція перетворилася на справжній музей, експонати якого дозволяють усебічно відтворити минулі історичні епохи. Понад сто тисяч предметів зберігається у цій унікальній колекції!             

Збирач народних традицій – «Білий птах з чорною ознакою»

Та Іван Снігур збирає не лише зразки матеріальної культури. Він ретельно записує народні легенди, історії, шедеври народного гумору. Зустрічаючись з цікавими людьми, записує їхні розповіді. Близько восьми тисяч інтерв’ю зберігає він, час від часу використовуючи цей матеріал у своїх книгах. А спілкувався Іван Назарович з багатьма, в тому числі й з геніальним кінорежисером Сергієм Параджановим, іншими видатними людьми. Як до консультанта, до Івана Снігура часто зверталися кінематографісти, і помітним є його внесок у створення тринадцяти кінофільмів. Зокрема, це знакова для українського поетичного кіно стрічка «Білий птах з чорною ознакою», де використані предмети з колекції художника.

Завдяки невтомній праці Івана Снігура було зібране все потрібне для відтворення спаленої під час війни хати-садиби Юрія Федьковича у Путилі. На відкритті цього музею у 1974 р. мені пощастило познайомитися з Іваном Назаровичем. За багато років нашого знайомства не перестаю дивуватися енергії цієї людини, її інтересу до життя і людей. Багато несправедливостей випало на долю художника-колекціонера. Нині чимало наших краян ідеалізує брежнєвську епоху, а саме тоді Івана Снігура було заарештовано ні за що й кинуто за ґрати. Його катували, били на допитах – намагалися звинуватити у неіснуючих «злочинах», щоби пограбувати колекціонера. Ще й досі не покаялися ці «правоохоронці» з персональними пенсіями у знущаннях над талановитим художником.

Проте не вдалося їм зламати волю чесної людини, зберіг Іван Назарович усі найкращі якості своєї душі й у нелюдських умовах. Правда перемогла: ще за радянських часів  його випустили достроково і скасували несправедливий вирок. Художник знову взявся за улюблену справу. Він є визнаним майстром лозоплетіння, створив понад 800 зразків художніх творів із лози. Свої знання передає молодому поколінню у школі художніх виробів з лози, яку сам і створив. Виставки його творів завжди привертають увагу широкої громадськості.

Мрією Івана Снігура є відкриття у Чернівцях музею на основі власної колекції, щоб ознайомитися з нею могли всі бажаючі.

Чернівчани вітають Івана Назаровича із заслуженою нагородою і висловлюють побажання якомога швидше відкрити музей імені І. Снігура. Це був би найкращий подарунок Почесному громадянинові нашого міста і самим Чернівцям.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис «Людина, яка сама себе зробила» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Разом із цісарем старіла й деградувала його монархія

Крім безумовного розвитку, була й не менш безумовна відсталість: Буковина разом з Далмацією вважалися найменш розвинутими частинами Австро-Угорщини.

Буковинське село задихалося від безземелля, а його мешканці були задавлені високими податками. Зовсім невипадково в другій половині ХІХ ст. серед селян поширювалися русофільські настрої: неписьменні селяни вірили попівським казкам про те, що російський цар буцімто «визволить» православних буковинців від католицького ярма Габсбургів і скасує всі непосильні цісарські податки.

Лише зростання грамотності й загальної культури наших краян на початку ХХ ст. поклало край широкому розповсюдженню таких ілюзій. Але критичне ставлення до Франца Йосифа існувало не лише серед темної селянської бідноти, але й в освічених верствах населення. Монарх на схилі років досяг такого стану, коли старечі хвороби впливають не лише на працездатність людини, але й на її розумові здібності. Разом із цісарем деградувала і його монархія. Франц Йосиф відзначався винятковим консерватизмом: він ніколи не користувався телефоном й тривалий час опирався проведенню електрики до свого палацу. Він був навіть проти запровадження кулеметів у збройних силах: надто подобалися йому старі мітральєзи – багатоствольні вогнепальні установки.

Франц Йосиф не командував військами безпосередньо на полі бою, але з гордістю носив вищі військові ордени своєї держави та російський орден святого Георгія. А 1849-го, на честь першого року свого правління, встановив високу нагороду – орден Франца Йосифа кількох ступенів. Не будучи справжнім полководцем, отримав вище військове звання генерал-фельдмаршала, причому тричі – в Австрії, Пруссії та Великій Британії. Саме з його благословення Австро-Угорщина вступила у війну 1914-1918 рр., не маючи для участі у світовій бойні жодних нагальних причин. Та й розпалювали війну у власних інтересах інші держави, надто Німеччина та Велика Британія.

Російсько-австрійські конфлікти: Волинь і Поділля, Галичина і Буковина 

Саме Перша світова війна поклала край імперії Габсбургів, що проіснувала кілька століть і спромоглася здобути статус великої держави.

Упродовж тривалого часу Габсбурги протистояли наступу Османської імперії на Європу, і після розгрому турків під Віднем 1683 року (до речі, завдяки зусиллям поляків і українців), правителі Австрії претендували на лаври рятівників християнства від агресивного ісламу. Втім, їхня династія дбала не стільки про захист європейських народів від азійських орд, скільки про власну імперію. До своїх володінь Габсбурги долучали землі багатьох народів. Територія імперії зростала, але зростали і складнощі управління нею.

Коли молодий імператор Франц Йосиф І 1848 року посів престол, у країні вирувала революція. Значними зусиллями, спираючись на допомогу російської армії, він зумів приборкати революційне море. Та міжнаціональні проблеми імперії нікуди не зникли, і протягом майже семи десятків років правління імператор намагався знайти прийнятний вихід з глухого кута, куди невпинно прямувала його держава.

Внутрішня слабкість неминуче призводила до зовнішньополітичних поразок. У 1859-1866 роках імперія Габсбургів вимушена була віддати італійцям колись окуповані нею Ломбардію й Венеціанську область. А поразка у війні 1866 р. з Пруссією позбавила Австрію статусу великої держави. Коли імперія припиняє зростання за рахунок захоплених земель, вона рухається до неминучого розпаду. Військові поразки тільки підсилюють цю небезпеку.

Відню потрібні були відчутні перемоги. Франц Йосиф скористався поразкою Туреччини у війні 1877-1878 рр. з Росією та ввів свої війська у Боснію і Герцеговину. Її окупація (а у 1908 році й анексія) засвідчила: Габсбурги активізують наступ на Балкани, намагаючись взяти півострів під власний контроль. Але туди ж спрямовувала свою експансію і Росія, тож визрівав конфлікт між двома сусідніми державами.

Була ще одна важлива причина загострення російсько-австрійських відносин: Габсбурги на підставі «історичного права» претендували на Волинь і Поділля, що перебували у складі Російської імперії. Володіючи Галичиною і Буковиною, вони вважали обгрунтованими свої претензії на всю територію колишнього Галицько-Волинського князівства. Натомість Росія, декларуючи політику «збирання руських земель», все голосніше претендувала на західноукраїнські землі у складі монархії Габсбургів.

Трагедії довкола спадкоємця престолу 

Апетити правителів не мали нічого спільного зі справжніми інтересами народів двох сусідніх держав. Мирна співпраця приносила значні (причому, взаємні!) вигоди сусідам, але жадібність можновладців призводила до страшної трагедії. До того ж, і Росія, і Австро-Угорщина на початку ХХ ст. зіткнулися з проблемами, які неможливо було вирішити старими, звичними методами: Росію у 1905-1907 роках струсонула революція, яка вплинула й на сусідню Австро-Угорщину. Щоби попередити подібний вибух у себе, австрійські панівні верстви реформували виборче право, чим зміцнили демократичні тенденції у своїй державі.

Проте чимала влада залишалася в руках монарха. А в нього не склалося зі спадкоємцем престолу. Максиміліан, рідний брат Франца Йосифа, не чекаючи звільнення австрійського престолу, сів на імператорський трон у Мексиці, але 1867 року був скинутий і розстріляний революціонерами. Цісар мав єдиного сина – Рудольфа, якого після загибелі брата проголосив кронпринцом. Але 1889 року і той пішов з життя, найімовірніше – через самогубство. Спадкоємцем став племінник Франца Йосифа, Франц Фердинанд. Проте й його життя завершилося трагічно. Вбивство австрійського престолонаслідника у Сараєво влітку 1914 р. стало приводом для початку Першої світової війни.

Австрійці, чехи та угорці досі живуть за регламентом Франца Йосифа

Трагедії переслідували родину монарха в останні десятиліття його правління. Через конфлікт матері імператора з його дружиною Єлизаветою остання повинна була жити окремо від чоловіка й сина. Позбавлений нормального подружнього життя, Франц Йосиф заводив коханок і навіть не приховував таких зв’язків, що спричиняло осуд віденської аристократії. А 1898 року імператриця Єлизавета була вбита анархістом, і ця трагедія позначилася на здоров’ї монарха. Незважаючи на нещастя, що переслідували його, Франц Йосиф намагався регулярно, навіть педантично займатися державними справами. Він ретельно дотримувався здавна заведеного денного розпорядку: вставав рано, працював у кабінеті чітко визначений час, приймав відвідувачів, здійснював прогулянку на свіжому повітрі і рано лягав спати. Його звички переймалися підданими, і навіть тепер австрійці, угорці й чехи продовжують жити за регламентом, установленим у часи Франца Йосифа.

…Буковинці поставили йому пам’ятник

Але в сучасній Австрії культу монарха немає. Австрійці давно відмовилися від імперських амбіцій, створили власну національну державу з високим життєвим рівнем громадян і захищеними правами її мешканців. Особливого сентименту до Габсбургів там не існує. Натомість серед галичан і буковинців нерідко можна почути ностальгійні оповідки про «добрі старі часи матінки-Австрії». Чернівчани з ініціативи політика Арсенія Яценюка, уродженця нашого міста, навіть відкрили 2009 року пам’ятник Францу Йосифу, створений заслуженим художником України С. Івановим і скульптором В. Цісариком. Ставлення до покійного монарха у європейців, а тим більше у росіян, досить неоднозначне, тож нерідко з цього приводу можна почути слова подиву від гостей нашого міста.

Проте буковинці мають власний погляд на свою історію та пов’язані з нею фігури. Габсбурги створили імперію, яка не витримала випробування часом і розпалася у 1918 році. Але перебування нашого краю в її складі залишило чимало слідів і в матеріальному, і в духовному житті буковинців. Символом цілої епохи залишився Франц Йосиф І, пам’ятник якому спонукає чернівчан до роздумів над трагічною історією Габсбургів: подібних трагедій сповнене непросте минуле Старого континенту.

Ігор БУРКУТ, історик

Запис Трагедія Габсбургів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Українська правляча верхівка рішення прийняла: ділитися своїми статками із Кремлем вона не збирається. Більшість рядових українців теж не прагне йти в Євразію: складні проблеми Росії оптимізму не додають. До речі, багато людей не схильні також ідеалізувати Європу, яка сама перебуває у глибокій кризі. До того ж, єдина відчутна перевага, яка «світить» звичайному українцеві після отримання статусу асоційованого члена ЄС – це полегшений в’їзд до європейських країн. А туди їдуть мільйони наших земляків, щоб заробити на життя. Або й назавжди осісти там, де існує нормальний рівень життя, де є можливості самореалізуватися й навіть зробити кар’єру. А в Україні (як і в сучасній Росії) «соціальні ліфти» зупинені і завершується формування станового суспільства на зразок середньовічного. Здається, що от-от тут з’являться кріпаки. Недарма російський актор і кінорежисер Нікіта Міхалков на всі лади розхвалює кріпацтво, йому вторить і малоросіянин Олесь Бузина.

Але суспільство поступово дорослішає. Все менше залишається в ньому наївних, які членство в ЄС сприймають як путівку до «раю земного». Хтось побував у країнах – нових членах Євросоюзу, хтось почув про їхні серйозні проблеми – й ілюзії почали потихеньку розвіюватися. Проте українці можуть порівнювати побут у країнах ЄС з тими умовами, в яких живуть самі, й від яких мало відрізняється повсякденне життя росіян. А бруд і повсюдне хабарництво, розбиті дороги й масове хамство на фоні чистенької та ввічливої Європи з особливою силою ріжуть око. Відтак все більше наших співгромадян починає тягнутися до європейських стандартів. Аби лише зрозуміли, що лад у нас ніхто запровадити не зможе: наводити порядок доведеться самим. І працювати при цьому багато.

Наближається час історичного вибору, а Кремль нав’язує свій варіант. Порошенку влаштували показове шмагання. Здається, що він був готовий до такого розвитку подій, бо у пресі з’явилися повідомлення, що виробництво шоколаду «Рошен» переноситься в одну з європейських країн. Український правлячий клас вчиться захищати власні інтереси. А простолюду треба готуватися до випробувань, неминучих при різноманітних «економічних» й «інформаційних» війнах. Українці прагнуть, щоб у них обходилося без людських жертв, хоча… Ще на слуху нещодавня трагедія в Азовському морі, коли російський прикордонний катер таранив човен з українськими рибалками, через що загинуло четверо наших громадян. Восени треба бути готовими до всього: багато зусиль докладуть північні сусіди, щоби закрити нам шлях на Захід.

Ігор Буркут

Запис ГІРКИЙ ШОКОЛАД ПОРОШЕНКА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Українська опозиція вкотре засвідчила свою безпорадність. Вона не зуміла скористатися масовими настроями та осідлати хвилю стихійних протестів. Щоправда, нині її критики стверджують, що штурми міліцейських відділків організовували опозиціонери, тісно пов’язані з криміналітетом. Мовляв, власники ринків намагалися такими діями поставити себе поза контролем міліції, а також не допустити переділу своєї власності. На жаль, в Україні політика і криміналітет настільки переплітаються, що відділити одне від іншого практично немає можливості.

Які попередні висновки можна зробити з недавніх подій? Головний із них: влада повертає контроль над ситуацією й тепер мусить засвідчити свою міць. Проте поваги народу до «покращувачів» немає, тож власну міць вони можуть утверджувати лише силою. А це означає, що активістів антиміліцейського руху каратимуть. Досвід тут є чималий. Адже у 50-70 роках у СРСР неодноразово спалахували антиміліцейські бунти, інколи багатотисячні і досить криваві. Щоразу влада вдавалася до цілого комплексу силових заходів, внаслідок яких натовп розсіювали, а його лідерів віддавали під суд. Найстрашнішим для можновладців під час бунту є поява лідерів, здатних ввести рух протесту в організовані рамки. Бо лише в такому випадку стихійні дії набувають раціонального змісту і можуть призвести до позитивного результату.

А неорганізовані бунти заздалегідь приречені на поразку. Вони дозволяють випустити пару, що накопичувалася в суспільстві, без вибуху самого соціального котла. Під час таких бунтів обов’язково страждають невинні, що випадково опинилися у вирі народного гніву. При штурмі міліцейських дільниць можливе розграбування запасів зброї та боєприпасів, що там зберігаються. А захоплені автомати й пістолети потім опиняються в руках злочинців, і вилучити їх дуже непросто. Тим більше, що серед натовпу, який іде на штурм міліцейської дільниці, завжди є люди з тюремним минулим,  зустрічаються й рецидивісти. У них свої рахунки з «мусорами», і міліціянтам пощади від них чекати не доводиться.

Силове протистояння може спровокувати широкомасштабний вибух насильства і призвести навіть до кривавого конфлікту. Недарма фахівці попереджають про реальну небезпеку громадянської війни. Суспільство розколоте, між соціальними полюсами зростає взаємна ненависть. Несправедливий поділ колишньої загальнодержавної власності не дозволяє мільйонам звичайних українців визнати «священне право приватної власності», без чого справді стабільне і демократичне суспільство побудувати неможливо. А на міліцейських кийках владі сидіти незручно, як і на армійських штиках. Потрібні глибинні зміни. Та чи здатна влада на них?

Ігор БУРКУТ

Запис Час розплати настав спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Коли 2008-го тріснула мильна бульбашка фінансового благополуччя, чимало людей сподівалося, що невдовзі наступить черговий економічний підйом, а їхній життєвий рівень знову почне зростати. Проте сподіваного не сталося. Кризові явища тільки поглиблюються, у країнах ЄС зростає безробіття, уряди скорочують витрати бюджету, що виводить на вулиці тисячі невдоволених. Загальмувався навіть розвиток Китаю, а днями там обвалилася фондова біржа. Важкі проблеми існують і в американській економіці.

Тривожні економічні процеси обіцяють вилитися у масштабні соціальні протести, у загострення міжнародних конфліктів.

Все більше людей починає розуміти, що невпинне зростання економіки, а разом з ним і споживання, припинилося назавжди. Ресурси планети не безмежні, а їхнє вичерпання змушує людство змінити орієнтири свого розвитку: більшості варто замислитися над власним духовним удосконаленням, а не матеріальним збагаченням. Проте духовна сфера занепадає, храми порожніють. Чимала доля відповідальності за це лежить на духовних особах. Католицька церква багато втратила через корумпованість своїх ієрархів і поширення педофілії серед священиків. А любов Московського патріархату до «немилосердної розкоші» днями спричинила нещадну критику навіть з боку протодиякона Андрія Кураєва – відомого православного інтелектуала, авторитетного мислителя.

У погоні за матеріальними благами людство втрачає ті чесноти, які колись вважалися основою його існування. Філософія гедонізму, грунтована лише на прагненні до насолод, веде до прірви. Поширення наркоманії, алкоголізму, наймерзеннішого розпутства є свідченням глибокої духовної кризи людства. Втративши справжні орієнтири, люди блукають манівцями. Не перший раз у своїй історії і не останній. Вихід знаходився завжди, але він ніколи не був вічним: нові підходи швидко застарівали, а для вирішення небачених раніше проблем необхідно шукати щось нестандартне.

От і виникали ззовні привабливі ідеології, які при втіленні в життя поверталися жахливим боком. На початку ХХ ст. мільйони повірили у справедливість соціалізму. Випробували різні його форми: від м’якого «демократичного соціалізму» скандинавського типу, аж до тоталітарного націонал-соціалізму в Німеччині й «розвиненого соціалізму» в СРСР. Крайнощі згодом зникли, а м’яка форма нині переживає кризу. Альтернативою соціалізму проголосив себе американський лібералізм, фетишем якого стали права людини. Їх довели до абсурду, що і підтвердив Сноуден. Людство мусить шукати нові орієнтири, якщо хоче вижити у швидкозмінному світі.

Ігор БУРКУТ

Запис ЛЮДСТВО ВТРАТИЛО ОРІЄНТИРИ? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Наші фахівці ведуть мову про Другу українсько-польську війну 1942-1947 рр., яка розпочалася на Холмщині зі знищення мирних українських селян польським озброєним підпіллям. Потім взаємна різанина перекинулася на Волинь, а далі – в Галичину. Завершився весь цей жах депортацією українського населення Лемківщини, Підляшшя, Надсяння в ході зловісної операції «Вісла», проведеної польськими силовими відомствами.

Особливої запеклості кривавому протистоянню надавало те, що в ньому брали участь звичайні селяни, далекі від політики. Навіть жінки і підлітки йшли вбивати і грабувати своїх сусідів іншої національності. Водночас відомо чимало прикладів, як прості українці рятували своїх польських друзів і знайомих від жахливої смерті – чи від рук хлопців у мазепинках з тризубом, чи від озброєних вилами й косами сусідів. Так само і порядні поляки ховали українців від забризканих невинною кров’ю убивць з білими орлами на конфедератках – або від розлючених селян, спраглих сусідського майна. В цьому пеклі неможливо одну сторону оголосити винною, а іншу зображувати лише як жертву чужих злочинів.

Польські сенатори пояснили українцям, що їхня резолюція лише повторила положення постанови Сейму – нижньої палати парламенту, прийнятої 2009 року. І жодних юридичних наслідків цей документ не матиме. Справді, міжнародне право чітко визначає, що політику геноциду може проводити лише держава. Адже вона має могутній апарат насильства і примусу, ставити дієвий опір якому мирні громадяни неспроможні. А українці 1943 року власної держави не мали, у поляків же для захисту була Армія Крайова, тому й термін «геноцид» тут недоречний.

Керівники України та Польщі у недавньому минулому дали чітку оцінку тим страшним подіям і висловили надію, що своє майбутнє два сусідні народи будуватимуть на взаємоповазі та добросусідстві. Таку позицію підтримує інтелектуально розвинута частина і українського, і польського народів. А хто ж спекулює на минулих трагедіях? Як завжди – нездари-політики. У Польщі наближаються вибори й деяким політичним силам хотілося б скористатися емоціональним фактором, щоби здобути додаткові голоси виборців. Це ж не розробляти реальні шляхи розвитку власної країни й подолання кризових явищ у її житті – для цього необхідно мати світлий розум і великі знання. А згадати про невинні жертви в черговий раз звинуватити в них своїх сусідів – розум непотрібний, досить лише емоцій. До того ж на роздмухуванні суперечностей з Україною можна заробити певні дивіденди й від Росії. Москва робить все для того, щоби восени не була підписана угода про асоціацію України з ЄС, тому конфлікт українців з поляками в такому контексті виглядає для неї привабливим.

Проте, і у Варшаві, і в Києві лунають заклики не політизувати історію. Минуле треба знати, але жити необхідно сучасністю і закладати підвалини майбутнього. Воно ж повинно бути добросусідським, взаємовигідним.

Ігор БУРКУТ

Запис Політизація історії: кому вигідно? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Іване Назаровичу, Ви вже розповідали про членів чернівецьких музичних товариств, які подорожували з концертами буковинськими містечками й селами. Сучасний читач може нафантазувати, що тоді співаки, музиканти і актори сідали в автобуси і їхали, куди їм треба. Проте 1913 року рейсових автобусів на Буковині не було. А як же люди тоді подорожували?

– Буковина мала вже залізничне сполучення (1911 року в краї було майже 600 км залізниці), і поїздом можна було дістатися до повітових міст і навіть деяких менших населених пунктів, але від станцій до віддалених сіл треба було добиратися гужовим транспортом або пішки. Селянським возом їхати нелегко: його добряче трясе, та й пересувається він повільно. Значно комфортнішими були підресорені візки, проте купити їх могли лише заможні люди. А панство могло собі дозволити і справжні карети, які добре захищали пасажирів від негоди. Вперше карети у Чернівцях згадуються під час візиту сюди імператорів Австрії та Росії в жовтні 1823 р.

На Буковині перший зручний візок виготовив у Мамаївцях майстер Дмитро Карасевич. А коли з’являється відповідний транспорт, тоді й можна починати регулярні пасажирські перевезення. Щоправда, карети пани купували переважно у Відні. Попередниками автобусного сполучення були кінні диліжанси, які за відповідну плату возили пасажирів узгодженими маршрутами. У середині ХІХ ст. диліжансів у нашому місті було лише два.

– Відомо, що Чернівці бурхливо розвивалися наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть. У 1914-му тут проживало майже 100 тис. мешканців. Зростала територія міста, і городянам нелегко було пішки долати значні відстані.

А як розвивався міський транспорт на початку ХХ ст.? Адже тоді в Чернівцях не було ні тролейбусів, ні маршруток, ні сучасної розвиненої мережі автомобілів-таксі.

– Натомість у місті було чимало візників, які перевозили пасажирів, – чим нині зайняті таксисти. Вони стояли біля готелів, ринків – там, де значний рух людей. Напередодні Першої світової під головним залізничним вокзалом у Чернівцях на пасажирів з поїздів одночасно чекало близько півсотні кінних екіпажів. У Західній Європі такі наймані екіпажі називають фіакрами. В нашому місті більшість власників цього виду транспорту були уродженцями Садгори. Конкуренція між ними була дуже жорсткою, нерідко навіть бійки виникали за сідоків.

Пасажирськими перевезеннями займалися і деякі чернівчани, які тримали в місті коней та власні екіпажі. У них можна було замовити карету заздалегідь. Дотепер збереглися адреси таких попередників нинішніх служб таксі: вулиця Руська №№ 1 і 24. Та чимало городян не мали змоги наймати екіпажі: не вистачало коштів. Треба було запроваджувати значно дешевший громадський транспорт.

“Ауді Ландоле-лімузин 1913”

– Іване Назаровичу, у багатьох європейських містах в останній чверті ХІХ ст. з’явилися трамваї – спочатку кінні чи парові, а потім електричні. Коли чернівчани отримали свій трамвай?

– Кінних і парових у Чернівцях не існувало, а лінія електричного трамваю від Прута до Рогатки (район нинішнього проспекту Незалежності) будувалася у 1896-1897 рр., і 1898 року вона вже діяла.  Більшість чернівчан могла дозволити собі поїздку на цьому виді транспорту.

– А чи були в місті сто років тому автомобілі-таксі?

– Легкових автомобілів взагалі було мало, та найняти машину чернівчани могли. Тільки коштувала така поїздка дуже дорого. Тому 1913 р. тут панував гужовий транспорт. Людей перевозили бричками, каретами, фаетонами. А вантажі здебільшого доставляли кінними возами. Спеціальні «площадки», запряжені конями, розвозили по магазинах ящики з товарами, продовольчі товари возили критими фургонами – для захисту від осадів та пилу. Крім цього спеціалізованого міського транспорту для перевезення вантажів, до міста приїжджало багато звичайних селянських возів.

Нинішня Центральна площа «за Австрії» була головним ринком міста і називалася Рінг-пляц, тобто «площа Ринок». Селяни привозили сюди свою продукцію. Навколо площі існувало сім заїжджих дворів, які носили німецьку назву «ган», тобто «постоялий двір» або «готель». Навіть у дворі ратуші був такий «ган», куди заїжджали селянські вози. До слова, як нині існують проблеми з парковкою автомобілів, так тоді нелегко було у центрі Чернівців поставити воза. Міська влада намагалася вирішити цю проблему. Коли у Чернівцях укладали бруківку, то від тротуару було викладено спеціальну смугу для зупинки на ній возів, завширшки трохи більше за півтора метра. Широкі вулиці мали такі смуги з двох боків, вузькі – лише з однієї. Якщо віз зупинявся не на такій смузі, то на їздового накладався штраф. В радянські часи при укладанні газових мереж ці смуги були знищені.

А чернівецьке панство свої карети «паркувало» у власних дворах. Каретний заїзд до двору дотепер можна визначити за двома трохи похиленими стовпчиками. Ними правилися і спрямовувалися каретні колеса, а також попереджалося псування воріт чи стінних кутів, коли екіпаж заїжджав у двір. У довгих заїздах передбачався тротуарчик під стінкою, щоби пішохід міг безперешкодно пройти повз екіпаж, що заїжджає.

Ігор БУРКУТ, історик

Запис Замість таксистів – візники й трамвай: буковинський транспорт сто років тому спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Іване Назаровичу, сто років тому в нашому краї відбувалися дуже цікаві процеси, вирувало громадське й культурне життя. Ви вже розповідали про багатогранну діяльність «Міщанського хору» у Чернівцях. Але це було далеко не єдине подібне товариство, українці мали й інші, не менш цікаві. Про яке з них варто дізнатися більше?

– Товариств і насправді існувало чимало: пожежні, спортивні, церковні та інші. Їх створювали справжні фахівці. До громадської діяльності особливо тягнулася молодь, студенти – найбільш активна частина громадськості. Не випадково саме вони 16 грудня 1906 року створили нове товариство, яке назвало себе Українським академічним козацтвом «Запороже». Вже з назви видно, що чернівецьке студентство українського походження своїм ідеалом вважало запорозьких козаків. Насамперед молодь почала глибоко вивчати рідну українську мову. Потім товариство створило співацьке й театральне відділення. Власного приміщення воно не мало, тож для виступів треба було щоразу шукати сцену. Врешті-решт, вирішили їздити невеличкими групами, давати концерти співаків і показувати театральні вистави.

Розпочалися гастролі селами й містечками краю. Водночас із  виступами перед селянами члени «Запорожа» збирали музичний фольклор: записували старовинні пісні, якими згодом збагачували свій репертуар. Подібно до членів інших культурницьких товариств, вони докладали чималих зусиль до створення сільських хорів, драматичних гуртків. Підтримували також тісні відносини з іншими музичними товариствами краю. Втім, «Запороже» мало й свою особливу специфіку, яка відрізняла це товариство від багатьох інших.

Одним зі своїх головних завдань воно вважало розвиток спорту та фізичну підготовку молоді до майбутніх випробувань. Члени «Запорожа» повинні були фізично й психологічно загартовуватися, виховувати в собі мужність і непохитність. Вони прагнули відроджувати традиції запорозького козацтва, тому приділяли чимало уваги володінню шаблею. Фехтування холодною зброєю насторожувало чиновників. Згодом австрійські власті побачили в намаганні цивільних студентів досконально володіти зброєю «небезпеку для держави» – і товариство було заборонене.

– Невже історія студентського товариства з козацькою назвою виявилася зовсім короткою?

– Ні, 1909 року «Запороже» відродилося. Його девізом були прекрасні слова: «Борімося – поборемо!». В ті часи члени студентських товариств носили власну символіку, що дозволяло їм миттєво впізнавати «своїх». Насамперед йшлося про головні убори – у членів «Запорожа» вони були малинового кольору. Такого ж, як традиційний прапор козаків-запорожців. Малинові шапочки носили як хлопці, так і дівчата. На Буковині діяло ще одне студентське товариство, яке розвивало українські козацькі традиції. Воно носило назву «Чорноморе». Обидва товариства тісно співпрацювали в підготовці й проведенні українських свят, їхні члени щорічно відвідували могили видатних українців на старому чернівецькому цвинтарі.

До Першої світової війни «Запороже» багато зробило для пробудження українського духу серед буковинської молоді. До нього тягнулася найкраща частина молодих чернівчан, яка прагнула розвивати рідну культуру.

– Іване Назаровичу, а якою виявилася наступна доля товариства? Адже під час великої війни 1914-1918 рр. подібні громадські організації не діяли, їхні члени опинилися на фронті, у полоні або були евакуйовані. Чи вдалося відродити діяльність «Запорожа» після закінчення війни?

– З початком бойових дій чимало членів товариства було мобілізовано до війська, а частина сміливців добровільно поповнила лави «січових стрільців». Члени «Запорожа» вже після завершення Першої світової війни брали активну участь у захисті Української державності. Так, 9 грудня 1919 року 60 «запорожців» виїхали із зайнятої румунськими військами північної частини Буковини і долучилися до братів-галичан, які заповзято билися за волю України. Вони взяли участь у боях під Старокостянтиновим, пройшли через Вінницю і Житомир до Коростеня.

А нова румунська влада на Буковині ставила перепони на шляху відродження українських товариств, що діяли тут до війни. І все ж «Запороже» відродилося швидше за інших. До його складу увійшли зовсім молоді хлопці й дівчата, які раніше не були членами товариства. Незважаючи на переслідування з боку властей, «запорожці» послідовно робили свою справу. За наказом міністра внутрішніх справ Румунії у 1925 р. товариство заборонили, але вже 1928 року воно знову було створене під своєю назвою. Його хор налічував від 300 до 600 співаків, і коли влітку він виступав у міському парку, то пісня лунала над усіма Чернівцями.

«Запороже» урочисто відсвяткувало 25-річчя свого існування, до цієї дати видало ювілейний альбом. У репертуарі хору було 242 українські пісні, у тому числі й практично невідомі сучасному слухачеві. Не виключено, що серед них є написані Сидором Воробкевичем і Юрієм Федьковичем. Історію товариства «Запороже» варто вивчати, щоби розвивати його традиції збереження рідної культури.

Ігор БУРКУТ, історик

Запис ТОВАРИСТВО «ЗАПОРОЖЕ» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Що ж передувало конфліктові? У новітній історії кримсько-татарського народу була трагічна подія, яку вони не можуть забути й простити: 18 травня 1944 р. за наказом Сталіна, кримських татар, звинувачених у «пособництві німецько-фашистським окупантам», вивезли з рідного півострова до Казахстану, Середньої Азії, а декого й до Сибіру. Репресували навіть тих, хто проливав свою кров у боях проти гітлерівців, а також членів їхніх родин.

Цього року до сумних роковин депортації цілого народу була приурочена прем’єра художнього фільму «Хайтарма», у центрі якого важка доля родини одного з найкращих асів Другої світової війни – двічі Героя Радянського Союзу Амет-Хан Султана. Автори фільму привезли на прем’єру учнів видатного пілота, російських військових льотчиків. Але до кінозалу вони не дійшли: генконсул Андрєєв «не радив» їм бути на кінопоказі. Журналістам російський дипломат пояснив: у стрічці, мовляв, «перекручується історія Великої Вітчизняної війни». От якби там йшлося про «зрадництво» татар, тоді й він схвалив би цей фільм. Дипломат навіть зверхньо повчав кінематографістів, як слід знімати стрічки про війну.

У сучасній Росії такі печуть як млинці. Але ж ніхто не радить російським кіномитцям у кожному серіалі про червоноармійців обов’язково давати сюжет про «Російську Визвольну Армію» генерала Власова, яку створили гітлерівці. Коли вже говорити про «посібників окупантів», то про всіх, а  не вибірково. Зрадники були різного етнічного походження – і росіяни, і татари, і українці, і багато інших. Проте жоден з цих народів не перейшов повністю на бік окупантів, а з нацистами билися мільйони радянських громадян, представників усіх національностей СРСР. Але  сталінське керівництво свої страшні провали початку війни переклало на чужі плечі й вигадало «зраду» цілих народів, виселяючи їх з традиційних місць проживання. Колективної відповідальності не повинно бути: кожна людина має відповідати лише за свої власні вчинки, а не за провини інших.

З Криму депортували не тільки кримських татар. Вивезли і місцевих болгар, вірмен, греків, італійців, німців, угорців. Навіть тих циган, яких не встигли знищити гітлерівці: ромське населення Криму розмовляло кримськотатарською мовою. А чекісти не мали часу розбиратися, з ким мають справу – з циганами, чи з кримськими татарами…

Півострів «зачистили» від його населення, нібито для створення там обіцяної американцям Єврейської РСР, про що нині говорять в РФ. Але завезли сюди росіян, які наразі складають більшість населення Криму. Частина з них не приховує своєї ненависті до кримських татар. Саме такі оголосили Володимира Андрєєва почесним членом «Русской общины Крыма»:шовіністи прагнуть бути єдиновладними господарями Криму за підтримки ззовні. Їм не до дипломатії, а історію вони використовують як інструмент.

Ігор БУРКУТ

Запис ІСТОРІЯ БЕЗ ДИПЛОМАТІЇ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Стрижнем сучасного імперського міфу є культ Перемоги. Про неї  новітні імперці говорять із використанням релігійної фразеології на зразок «священна війна», «свята ненависть». А об’єктивних дослідників вони звинувачують у «кощунстві». Якщо колись перемогу над гітлерівською Німеччиною приписували «генію товариша Сталіна» і «мудрому керівництву КПРС», то нині творцем перемоги оголошується російській народ. Ніби в Червоній армії воювали лише етнічні росіяни, а роль союзників СРСР у розгромі нацизму була мізерною. Гіпертрофована гординя є ґрунтом для небезпечного марення про «вищість» російської нації над усіма іншими.

На цей міф працюють численні російські серіали про війну, що заполонили екрани телевізорів. Їхні автори героїзують війну, романтизують її. Натомість більшість народів, які пережили жахи Другої світової, із сумом згадують загиблих і розмірковують над тим, як не допустити нових кривавих воєн. Не навоювалися лише ті, хто невдоволений своїм нинішнім становищем і хоче взяти реванш за минулі поразки. З одного боку – це духовні нащадки Гітлера, з іншого – неосталіністи, які мріють про необмежену владу у відновленій імперії. Обидві крайнощі потрібні одна одній, щоби лякати суспільство своїми противниками, а себе пропонувати на роль рятівника. Їхня словесна перепалка нагадує перестрілку на фронті.

Але переважна більшість людей не хоче брати участь у цьому протистоянні: вже виросли покоління, для яких та війна є далекою історією. Вони мають право жити власним життям, а не існувати в ілюзорному світі, нав’язаному пропагандистами. Адже політизація історія завдає непоправної шкоди сучасним поколінням. То у Польщі в черговий раз піднімають питання про оголошення злочинними тих українських організацій, на які покладають провину за «волинську різанину» 1943 року. То в Ізраїлі  вимагають у поляків 65 мільярдів доларів компенсації за єврейську власність, яка залишилася після Голокосту та знищення польських євреїв гітлерівцями. То в Німеччині стверджують, що євреїв убивали не стільки німецькі нацисти, скільки поляки й українці.

Постійне роз’ятрення старих ран лише шкодить сучасникам. Пам’ятати війну треба, але весь час жити минулим неможливо. Виклики нинішньої епохи вимагають сучасних відповідей, а відшукати їх в історії неможливо: епоха змінилася кардинально.

Ігор БУРКУТ

Запис ЩЕ НЕ НАВОЮВАЛИСЯ? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Радянські солдати-визволителі носили трофейні годинники на обох руках…

Німці крали все: від чорнозему й музейних раритетів – до шмаття

Перш, ніж розповісти про привезене переможцями, згадаймо про ставлення до трофеїв самих переможених. Від початку війни до Німеччини потягнулися ешелони з усім, на що наклали око окупанти. Навіть рядові солдати в окупованих землях отримали право регулярно відправляти посилки сім’ям. Тож хапали все, що являло собою хоч якусь цінність. Якщо в мирного населення країн Західної Європи можна було поживитися різними коштовними речами, то в СРСР після двадцятирічного панування більшовиків більшість людей жила бідно. Проте і тут гітлерівці примудрялися знайти чимало цінного. З України відправляли, в основному, продовольство, якого в німецькому тилу в роки війни не вистачало. Але тягли й різні речі, відібрані у наших людей – до предметів одягу включно.

Рядовий солдат чи унтер-офіцер не мали значних можливостей для грабунку. А от один з вищих керівників «Тисячолітнього Райху», райхсмаршал авіації Герман Геринг, розгорнув бурхливу діяльність з розкрадання музеїв і палаців на захоплених землях. Картини, скульптури, гобелени, дорогі килими, антикварні меблі – все це ешелонами везлося до Німеччини. Крали все. Німецькі трофейні команди вилучали кольорові метали, потрібні для виробництва зброї та боєприпасів. Серед них опинилося чимало бронзових скульптур, які на думку німецьких експертів «не мали художньої цінності». Пам’ятники історії інших народів залишали їх байдужими: нацисти тут бачили лише метал, з якого можна робити снарядні гільзи. Загарбники накладали око на те, до чого дотягалися їхні руки. До Райху ішли навіть ешелони з краденим у нас чорноземом!

Радянські офіцери привезли з Німеччини чимало велосипедів

Рядовим дозволялися посилки до 8 кг – маршали й генерали везли добро ешелонами

Спочатку трофеї стягалися з усієї Європи до Німеччини. А потім, коли наприкінці 1944-го Червона армія підійшла до німецької території, розпочався зворотний процес.. Якщо до того мародерство у військах каралося, то в Німеччині радянським  військовослужбовцям дозволили брати трофеї з «безгосподарного майна». Рядові солдати отримали право раз на місяць відправляти додому одну посилку вагою до 8 кг. Офіцерам же дозволялося відправляти ящики, вага яких не обмежувалася – лише визначалися стандартні розміри ящиків. Радянські люди вважали справедливим отримати компенсацію за те, що в них забрала війна, розв’язана противником. До того ж після вітчизняних злиднів вони побачили справжню розкіш. Рекордсменом тут був маршал Жуков – віз ешелонами. Та й не лише він. Дотепер у деяких сім’ях зберігаються речі, вивезені з Німеччини в останній період війни чи після неї. А трофеї вивозилися аж до 1 січня 1954 р., коли на території радянської зони окупації на повну силу почав функціонувати державний апарат Німецької Демократичної Республіки.  

Протягом 8 років вивозили трофеї з Німеччини до СРСР  

Переможці ділили майно, що дісталося їм за правом війни. Раніше в Радянському Союзі приватні автомобілі були величезною рідкістю, їх могли дозволити собі хіба що вищі посадовці, лауреати Сталінської премії, видатні актори чи провідні науковці та конструктори. А власний транспорт хотіли мати й інші люди. Війна відкрила таку можливість. У Німеччині генерали та офіцери захоплювали автомобілі й користувалися ними для своїх потреб. Щоправда, нерідко вищі командири відбирали кращі машини у підлеглих, тож установилася певна субординація: найпрестижнішими марками («Хорьх», «Мерседес», «Опель-Адмірал») послуговувався генералітет, машини класу «Опель-капітан» і відповідні їм належні були полковникам і майорам, а старшим лейтенантам і капітанам ліше інколи діставалися «Опель-кадети» чи «Опель-Олімпії». Найчастіше ж командири з нижчими званнями змушені були їздити на трофейних мотоциклах.

Все як завжди: Страждання – народу, здобутки – номенклатурі

Повертаючись на батьківщину, генерали отримували право безкоштовно вивозити автомобілі представницького класу. Полковники за вивезену машину платили чисто символічну ціну. Інші могли вивезти хіба що мотоцикл. Щоправда, знаходилося чимало спритників, які особисті речі вивозили під маркою військового майна, уникаючи тим самим їхньої конфіскації на кордоні: біноклі, фотоапарати тощо. До того ж, у СРСР завозили багато всякого добра централізовано. Сучасні російські історики підрахували, що з Німеччини у вигляді трофеїв було вивезено 60 тис. роялів, 460 тис. радіоприймачів, 190 тис. килимів, 940 тис. предметів меблів, 265 тис. настінних та підлогових годинників. У відкритий продаж в СРСР усе це не надходило. Куди ж воно поділося? А його за копійки викупило з баз партійне, військове, чекістське та інше начальство в різних куточках Радянського Союзу – номенклатура сповна скористалася плодами перемоги, досягнутої ціною величезних страждань простого народу.

Серед тієї ж публіки розподілялося й різноманітне барахло, вивезене з Німеччини. Так, до СРСР було доставлено 1 млн. 200 тис. чоловічих і жіночих пальт, 1 млн. головних уборів. Привезли від німців і тисячі вагонів вина, смаку якого простолюду скуштувати не довелося. А рядовому громадянину дісталося лише те, що він сам чи його близький родич приніс у солдатському «сидорі» – речовому мішку – на власних плечах. Хустина для матері чи дружини, забавка для дитини, а для себе – наручний годинник, портсигар, німецька бритва та губна гармошка, красива запальничка, зручна ложка з нержавійки та інші дрібнички. Привозили трофейні пістолети, через які постраждало багато людей, та мисливські рушниці. Останні могли собі дозволити лише генерали та офіцери. Везли і коштовності:

генерал НКВС Сєров, наприклад, привіз понад 30 кг золота.

Багато з’явилося тоді в СРСР німецьких акордеонів, особливо цінувалася марка «Вельтмайстер». Привезли й чимало велосипедів, у тому числі й раніше небачених мопедів. Офіцери намагалися розжитися високоякісним одягом, особливо шкіряним. Кому поталанило, зміг довезти до своєї домівки німецьке шкіряне пальто або таку ж куртку, високоякісне взуття, жіночі сумки та інші аксесуари «красивого життя». Але не всім удавалося перевезти речі через контрольно-пропускні пункти. Адже розжитися небаченими «дивами» хотіли й прикордонники, і співробітники НКВС, які не потрапили на німецьку територію. Тепер вони вилучали з солдатських «сидорів» усе, що їм сподобалося. А тих, хто не хотів віддавати, карали – іноді досить суворо.

Тільки фіни розрахувалися за репараціями повністю

Трофеї брали не лише в Німеччині, але й у країнах, чиї армії воювали на боці Гітлера. Першою відчула це Фінляндія: вже 1944-го вона змушена була вийти з війни, уклавши перемир’я з СРСР. Однією з умов наступного миру стала сплата Фінляндією репарацій Радянському Союзу в сумі 300 млн. доларів США за збитки, які завдала участь фінської армії в бойових діях проти радянських військ. Для початку фіни мали повернути рухоме майно та трофеї, які вони встигли вивезти з територій, що передавалися Радянському Союзу. Далі їх змусили за безцінь продати за безцінь радянській стороні панцерник берегової оборони «Вяйнемейнен». Це був перший в історії світового кораблебудування надводний корабель з дизель-електричною силовою установкою та газотурбінним наддуванням дизелів. Введений в експлуатацію 1932 року, він закінчив службу як морський монітор «Виборг» ВМФ СРСР 1966-го.

Переможені мали віддати радянській стороні фінляндське нерухоме майно у Таллінні й Ленінграді та невеличкий шматок території поруч з переданим СРСР Петсамо. А далі сплати здійснювалися фінськими товарами. Головним чином – металопродукцією, але не лише нею. Після війни в багатьох радянських гарнізонних містечках для проживання командирських родин будувалися так звані «фінські будиночки» – дерев’яні, зручні. У розібраному вигляді їх привозили з Фінляндії й збирали там, де було потрібно. З фінських верфей до радянських портів направлялися невеликі риболовецькі та учбові вітрильники – шхуни й баркентини – ними фіни також розраховувалися за збитки, завдані їхньою армією Радянському Союзу. Передавалися також рейдові та морські буксири, частина тральщиків. Вони відзначалися високою якістю.

Фінляндія – єдина країна, яка повністю розрахувалася з СРСР за репараціями. Це сталося восени 1952 р. А на зайнятих Червоною армією фінських територіях ще під час війни радянські солдати розжилися різноманітними красивими й зручними дрібничками. Особливо цінувався фінський посуд, інструменти, деякі предмети одягу – надто теплого. Чимало трофеїв у чемоданах привезли  переможці і з Австрії.

Через трофеї – до корупції

Не слід забувати, що внаслідок Другої світової війни територія СРСР значно зросла. Долучили Галичину, Волинь, Полісся, Бессарабію та північну частину Буковини, Закарпаття, частину Фінляндії, частину Східної Пруссії. А на Далекому Сході – Курильські острови й Південний Сахалін. Усі ці землі заселяли радянськими людьми й туди спрямовувався потік військових і цивільних осіб. Вони займали найкращі помешкання разом з усім, що не встигли вивезти попередні мешканці. Майно стало «трофейним», воно  дісталося чималій кількості громадян СРСР. Їхня психологія через це почала змінюватися: на зміну довоєнному аскетизму прийшла тяга до «буржуазної розкоші», значно поглибилися соціальні відмінності між привілейованими номенклатурними верствами та бідним простолюдом.

Воєнні трофеї сприяли й швидкому зростанню корупційних процесів у суспільстві. Мабуть, саме в «Країні Чемоданії» слід шукати початки того розкладання, що поступово з’їдало величезну радянську імперію. Гонитва за матеріальним багатством остаточно підірвала комуністичну ідеологію, зруйнувала віру в можливість повної соціальної рівності. А солдати-переможці, що осіли на щойно долучених до СРСР нових землях, уже не повернулися до рідних російських сіл. Серце Росії – так зване Нечорнозем’я – катастрофічно вимирало. Остаточно перетравити все поглинене імперія не змогла, вона почала важко хворіти й врешті-решт загинула.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Країна Чемоданія спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Утім, багатії світу, хоча й визначають його розвиток, все ж становлять меншість. Значно більше живе на нашій планеті бідняків і людей середнього достатку. Більшість з них невдоволена станом суспільної моралі, особливо повсюдними брехнею та шахрайством. Як правило, люди не бачать реального виходу з такого становища. Не дивно, що так швидко поширюється очікування «кінця світу» як визволення від усіх бід. Така вже людська натура: хочеться всі проблеми вирішити водночас і без зусиль зі свого боку. Мовляв, старовинний календар майя завершується датою 21 грудня 2012 року, тож світ цього дня має припинити своє існування.

Щоправда, чимало людей налаштовані оптимістичніше. Вони хочуть вірити у те, що після означеної дати світ… вступить у нову епоху. От просто наступного дня на зміну загальному цинізму прийде глибока віра, а повсюдна брехня поступиться правді та моралі. Адже романтичні натури ще народжуються і чисті людські почуття якась частина людства зберігає попри постійні розчарування та зневіру. Тим більше, що й релігійні лідери світу закликають людство до морального вдосконалення і повернення до духовних цінностей.

Історія дає чимало прикладів глибоких криз, вихід з яких завжди знаходився. Інша річ – яким він був. На жаль, такими могли стати і кривавий конфлікт вселенського масштабу, і хвиля революцій, що прокочувалися різними країнами і потім отримували різні гарні імена на зразок «весни народів» чи «арабської весни». Та «рай земний» після таких потрясінь ніколи не наступав. Швидше – навпаки. Втім, рано чи пізно починалися й позитивні зміни, які дозволяли людям покращувати умови власного життя, піднімати загальний рівень освіти й культури.

Нині світ наближається до чергової у своїй історії глибокої зміни. Для когось вона стане «кінцем світу», для інших – початком нової епохи. Старе мусить відійти, поступившись місцем новому. Далеко не завжди нове означає «краще». Проте його прихід неминучий. Недарма більшість народів завжди з нетерпінням очікує Нового року, покладаючи на нього великі сподівання. Коли перелякані «кінцем світу» вранці 22 грудня вилізуть зі своїх схронів, їхній радості не буде меж. А Новорічну ніч вони святкуватимуть вже на повну котушку. Аби тільки з тих радощів не впали у крайнощі та не наробили якихось бід. Бо з невеликого розуму можна влаштувати собі індивідуальний «кінець світу» і не побачити, в яку нову епоху людство вступатиме у найближчому майбутньому. Якщо воно, звичайно, туди вступить…

Ігор БУРКУТ

Запис Передчуття нової епохи спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Видатного буковинського краєзнавця, педагога, інтелектуала Олексу Романця вшанували нещодавно вечором-спогадом його друзі, колеги, усі, хто пам’ятає цю талановиту й хорошу людину.

– Олексі Стратоновичу мало б виповнитися 90 років, – каже Богдан Іванович МЕЛЬНИЧУК, професор філологічного факультету ЧНУ. – Не стало його 2006 року, нещодавно померла і його вірна супутниця по життєвому шляху Людмила Микитівна… Знав Олексу від першого курсу: я вступив на філологічний факультет 1954 року, а Олекса тоді вже працював лаборантом. Мабуть, вже років 30 не бачив на факультеті викладача з молотком у руках… А Олекса Стратонович весь час ходив з молотком, пилкою, хазяйновитим був, усі навіть думали, що він зобов’язаний лагодити вікна, двері…

Він прожив тяжке життя (коли розтин робили по смерті, то на серці Олекси виявили рубці, – наслідок ідеологічних «проработок»…), але водночас дуже цікаве, змістовне, надзвичайно корисне для громади, не тільки Чернівців, України, але і наших сусідів. Олекса Романець – видатний знавець україно-молдавсько-румунських фольклорних літературних зв’язків. У ньому поєдналося знання цих культур з блискучим знанням літератур, мов, народної творчості, адже батько його був українцем, а мати молдаванкою. У філологічній науці дуже важко зробити якісь відкриття: Олекса ж встановив час написання пісні «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш…», ґрунтовно довів, що збірник «Запорожская старовина» не є «фальсифікатом» тощо…

Рубці на серці – не випадкові. Олекса Романець – син репресованого 1938 року голови колгоспу, якого покарали за те, що видав людям по 10 кілограмів зерна на трудодень. Це розцінили як розтрату…

– Коли був зовсім молодим викладачем, мені поталанило кілька років попрацювати з Олексою Стратоновичем в одному кабінеті, – згадує Ігор Григорович БУРКУТ, доцент кафедри політології та державного управління ЧНУ. – І я побачив, як працюють справжні науковці. До того я й не уявляв, що стільки можна працювати, стільки знати! В педагогіці є один ефективний метод – власний приклад. Приклад Романця дозволив нам, молодим науковцям, стати тим, ким ми врешті-решт стали. Характерна риса Олекси Стратоновича – він завжди прямо в очі казав правду. Це було не завжди приємно, але вкрай корисно, тому що стримувало від різної зайвої дурні. Олекса Стратонович був надзвичайно тонким філологом, відчував щонайменші нюанси багатьох мов. Він зробив дуже багато, і не тільки в краєзнавстві: його наукова спадщина ще потребує уважного вивчення як філологів, так і істориків. У наших серцях Олекса Романець залишився як прекрасний вчений, надзвичайно чесна і порядна людина, зразок для наслідування молодих поколінь.

Понад 600 праць нараховує наукова літературознавча та краєзнавча спадщина цього вченого. Серед них – монографія «Джерела братерства: Богдан П.Хашдеу і східно-румунсько-українські взаємини», книги «Ой, Хотине, граде давній», «Літературна Буковина», «Джерела братерства», «Буковина в піснях», численні наукові статті, розділи енциклопедично-довідкових видань, наукових збірників України, Молдови, великого пласту публікацій в періодичних виданнях.

– Я мала велике щастя мешкати з Олексою Стратоновичем в одному під’їзді будинку, – розповідає Надія Денисівна Бабич, професор філологічного факультету ЧНУ. – Це великий вчений, ходяча енциклопедія! У нас в університеті багато талановитих вчених, але таких лише троє: Олекса Романець, Анатолій Добрянський та Богдан Мельничук – це ходячі енциклопедії в найвищому сенсі цього слова! Не було такого питання, про яке не можна було б довідатися в Олекси Стратоновича. З будь-якої галузі знань і взагалі з інтелектуальних надбань людства. Я кажу без найменшої гіперболи, що це була дивовижна людина. Його було страшно питати: а раптом це було запитання, яке ти не смів не знати? Краще я вже підготуюся спочатку… Правду кажуть, що він був прямолінійною людиною, ніколи не кривив душею. Я бувала в них вдома тоді, коли відбувалися оці всеукраїнські перипетії (в мене таке враження, що вони колись почалися і ніколи не закінчаться). Він ніколи ні про кого не сказав поганого слова, але треба було подивитися на нього, на його очі, на його губи – і ти все розумів… Таких людей я більше не зустрічала…

Я багато чим завдячую Олексі Стратоновичу. Коли починала писати нариси про педагогів і вчених Буковини ІІ пол. XIX ст., то скільки книжок дав мені Олекса Стратонович! Я несла їх додому, опрацьовувала і повертала назад. Де б я їх узяла? Може, вони і є десь у бібліотеці, але знати б де, як вони називаються, хто їхні автори і де їх шукати? А це все було в голові і бібліотеці Олекси Стратоновича, – згадує Надія Денисівна.

Багату книгозбірню, яку Олекса Стратонович зібрав за життя (майже 6 тисяч друкованих джерел інформації), родина подарувала обласній науковій бібліотеці ім. М. Івасюка, де і відбувався вечір-спомин. Тішить, що скористатись книжками видатного вченого може кожен. Колекція повністю опрацьована, інформація доступна в традиційному та електронному каталогах, книги із зібрання активно демонструються на книжкових виставках бібліотеки.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Олекса Романець: рубці на серці вченого спершу з'явиться на Медіа-Версії.