6 березня 2026-го у Центрі культури «Вернісаж» у Чернівцях відкрилася виставка пам’яті заслуженого художника України Івана Дмитровича Балана,  присвяченої 212-й річниці від дня народження Т. Г. Шевченка.

Іван Балан народився 2 серпня 1941 року в селі Стрілківці на Тернопільщині. Художню освіту здобув у Чернівцях, а згодом навчався на факультеті графіки Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова у Львові. Багато десятиліть його життя було пов’язане з Буковиною, де він сформувався як художник, графік і книжковий ілюстратор. З 1992 року був членом Національна спілка художників України, брав участь у численних обласних, всеукраїнських та міжнародних виставках.

Творчість Івана Балана вирізнялася багатогранністю. Він працював у галузі станкової графіки, живопису, книжкової ілюстрації, створював плакати, листівки та екслібриси. Митець є автором понад трьохсот книжкових знаків і численних ілюстрацій до літературних видань. Його роботи супроводжують книги українських письменників — від класиків до сучасних буковинських авторів.

На відкриття виставки у «Вернісажі» прийшло багато людей: художники, друзі, учні, науковці, шанувальники мистецтва. Приїхали і родичі митця з Тернопільської області, його малої батьківщини. Атмосфера була одночасно світлою і зворушливою: люди згадували Івана Балана як талановитого художника, мудру й доброзичливу людину, яка все своє життя присвятила українській культурі.

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Тарас Шевченко, «Думи мої, думи мої», 1840

У видавництві «АНТ ЛТД» вийшла  книга Корнелії Товстюк “Радість поруч із нами” (Іван Балан: життя і творчість (з архіву родини Товстюк), яка  базується на матеріалах з приватного архіву родини Товстюк.

Важливою сторінкою творчості Івана Балана була його багаторічна співпраця з істориком і дослідником визвольного руху Нестором Мизаком. Художник став постійним оформлювачем його книг, присвячених складним і драматичним сторінкам української історії — боротьбі за незалежність, долям учасників підпілля, пам’яті про національний спротив. Саме графічні роботи Івана Балана — обкладинки, ілюстрації, символічні композиції — створювали особливу візуальну атмосферу цих видань.

Завдяки такій співпраці книги Нестора Мизака стали не лише історичними дослідженнями, а й цілісними культурними явищами, де слово і зображення працювали разом.

Під час відкриття виставки історик Нестор Мизак також згадав, що пам’ять про митця варто увічнити і в міському просторі Чернівців. Він висловив думку, що одну з вулиць міста можна було б назвати ім’ям художника — адже саме тут, на теперішній вулиця Княгині Ольги, де колись була вулиця Маршала Рибалка, жив і працював Іван Балан. На думку Нестора Мизака, така назва стала б символічним знаком вдячності місту художникові, який багато років творив у Чернівцях, оформлював книги, працював у сакральному мистецтві й залишив помітний слід у культурному житті Буковини.

Знову повертаюся в минуле… 11 вересня 2015-го у чернівецькому центрі культури «Вернісаж» можна було переглянути виставку «Підпільна графіка ОУН, УПА» , повстанські світлини, графіка заслуженого художника України Івана Балана у книгах Нестора Мизака «За тебе, свята Україно». Я була на цій виставці і тоді зробила невеликий (чи не зовсім невеликий) фоторепортаж, можна подивитися за цим покликанням – «Нам пора для України жить!»…

Художник працював і в сакральному мистецтві. Однією з його останніх робіт став розпис храму Різдва Івана Хрестителя, де він працював разом із художником Миколою Пелешуком. Цей храмовий живопис став своєрідним духовним підсумком творчого шляху митця — поєднанням майстерності, віри та глибокого відчуття української традиції.

Для Івана Балана екслібрис був не просто декоративним знаком. Це була особлива форма діалогу з книгою, з її автором і читачем. Саме тому його книжкові знаки вирізняються індивідуальністю і часто пов’язані з українською історією, культурою та літературою, зокрема з творчістю Тараса Шевченка.

Видавничий дім «Букрек» (Чернівці) здійснив перше за часів незалежності повне академічне видання
творів Ольги Кобилянської у 10 томах. Оформленням обкладинки та художнім наповненням серії
займався заслужений художник України Іван Балан.

Друзі, художники, колеги, з якими він працював і спілкувався багато років, ділилися теплими спогадами, говорили про його людяність, доброзичливість і відданість мистецтву.

На завершення виступила дружина художника. Вона подякувала всім, хто прийшов на виставку, хто пам’ятає і цінує творчість Івана Балана, підтримує добру пам’ять про нього і зберігає його мистецьку спадщину.

Після завершення урочистої частини учасники виставки зробили спільну світлину на пам’ять. Щира вдячність  пану Юрію Грунтовському за це фото, адже й мені дуже хотілося бути разом з усіма, серед людей, які прийшли вшанувати пам’ять художника.

Після офіційної частини відвідувачі ще довго не розходилися: розглядали роботи, спілкувалися, ділилися спогадами про Івана Балана. Його графіка, книжкові ілюстрації, екслібриси й сакральний живопис ще раз нагадали, наскільки багатогранним був талант митця і наскільки глибоко він відчував українську культуру.

Щира вдячність усім, хто долучився до організації цієї виставки, хто зберігає і популяризує творчу спадщину художника. Такі події допомагають нам відчути живий зв’язок поколінь і силу українського мистецтва.

Світла пам’ять Іванові Балану…

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Тарас Шевченко

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. Пам’ять у світлинах…  Пропоную переглянути світлини Івана Балана  із виставок у «Вернісажі» та Художньому музеї. Усі світлини з особистого архіву: Світлій пам’яті Івана Балана присвячено…

Запис Наша дума не вмре… Пам’яті художника Івана Балана спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як зазначає автор романа «Останній бандерівець» Петро Воробей, історія Івана Гончарука тісно переплітається в романі з історією злету й падіння  (травень–листопад 1943 року)  Колківської повстанської республіки і долею дев’ятнадцяти Іванових земляків, засуджених у грудні 44-го року Військовим трибуналом за  участь у створенні української повстанської «держави».

Держави, яка простягалася на 2 тисячі квадратних кілометрів теперішніх Рівненської й Волинської областей.

Яка мала державні символи: герб – тризуб і синьо-жовте знамено.

Провела земельну й освітню реформу.

Друкувала підручники і книжки.

Карбувала гроші – бофони.

Мала власне військо – УПА,  якому  присягнув Іван із ровесниками – учасниками т.зв. «Справи дев’ятнадцяти». Шістьох із яких, у тому числі й 18-річну вчительку Галину Рейкіну – розстріляли.  Тринадцятьох же інших – у тому числі вісьмох дівчат, яким на момент інкримінованої їм радянською владою «зради Батьківщини» було по 17-18 років, прирекли до багатолітніх тюремних поневірянь…

Кілька слів про повстанську республіку.

Від 15 травня до 7 листопада 1943 року на території  нинішньої Волинської й Рівненської областей існувала повстанська  «республіка свободи», а маленьке містечко Колки було проголошено повстанцями «тимчасовою (до звільнення Києва) столицею України».

Тут діяла українська влада, судочинство, школи. Працювали лікарні, видавалися книжки. Саме про ці події нам нагадує пісня, що дійшла до сьогодні:

Десь там далеко – на Волині

Створилась армія УПА…

 У центрі роману – реальна людина Іван Гончарук на псевдо «Джанко». Звичайний хлопчина 1926 року народження. Із традиційною біографією для волиняка чи поліщука тих часів.  У 18 років вступає в УПА. У 1946 році отримує «четвертак» – 25 років тюрми. У 1976 році повертається в Україну – Харківську область.  На рідну Волинь навідується раз у три роки. Частіше – не дозволяли.

А тут – перебудова. Гласність. «Народний рух», куди масово «рухнулись» колишні повстанці й дисиденти. Радянська влада захиталась. Треба було  когось показово покарати «із бувших», щоб іншим – «нє повадно било!»

Вибір упав на Івана, хоча він давно відійшов від «політики». Навіть говорив   по-російськи: тридцять років у Магадані та життя на Харківщині далися взнаки. Та для показової «порки», вирішили в КДБ, і такий згодиться! Отож  Волинський обласний суд… скасовує винесений йому 40 років тому вирок Військового трибуналу і 19 жовтня 1987 року новий  суд під головуванням  Бориса Плахтія  виносять 61-річному «Джанку»… смертний вирок.

Як наслідок, 12 липня 1989 року «останнього бандерівця» України було розстріляно й похоронено, точніше – закопано невідомо де. Не врятувало Івана й звернення до «головної леді» тогочасної України – Голови Верховної Ради УРСР Валентини Шевченко.

«Нагадаю, – пише автор Петро Воробей, – це відбулось за рік до того дня, коли Верховна рада прийме  Декларацію про державний суверенітет України!

• Шок! – скажете ви.

Так, але воно не йде ні в яке порівняння з тим потрясінням, яке пережив автор під час підготовки роману – у 2021 році, коли завітав у той самий суд, який виніс Іванові «вишку», позбавивши майна, в тому числі  й житла, його дружину й двійко діточок. Як виявилось, у суді в цей день – у сусідніх залах,  слухались дві справи: про реабілітацію Івана Гончарука і про… підвищення пенсії людині, яка  винесла «Джанку» смертний вирок – Борису Плахтію!

Як і очікувалось,  Івана Савовича реабілітували . 

Не залишили  судді поза увагою і клопотання свого колишнього колеги  –  Бориса Плахтія. Одностайним рішенням суду йому збільшили пенсію визначивши її у сумі… 202217 гривень! Напишу словами, щоб читач не подумав, що трапилася  «описка»: двісті дві тисячі двісті сімнадцять гривень!

Тоді ж як ні майна, ні моральної компенсації сім’ї невинноубієнного Джанка ніхто й не подумав учинити.

Тож запитаймо у себе: яку державу ми збудували?

І для кого?

24 серпня 1991 року Україна отримала свій Прапор, Герб, Гімн. Столицею держави обрано Київ, як і мріяли Джанко із друзями, написавши на щиті при в’їзді в рідне село «Колки — тимчасова столиця української повстанської республіки (до переїзду в Київ)».

Думаю: де вони тепер — творці й захисники Колківської повстанської республіки?

Де їхні могили?

Де вулиці, названі на їхню честь?

 Немає!

Є двохсоттисячна пенсія судді Бориса Плахтія, отримана ним від незалежної України. України, над якою він насміхався всю свою суддівську кар’єру, життя героїв і творців якої цинічно відбирав, із посмішкою відправляючи  у розстрільні камери, як відправив Івана Гончарука.

…Згадуються слова Героя України Левка Лук’яненка: «Немає майбутнього у тої країни, у якій вбивці її героїв живуть, як звитяжці — ситі, вгодовані, а справжні лицарі гибіють на копійчану подачку від держави, за майбутнє якої вони “душу й тіло положили”».

Причому не в переносному, а в прямому значенні цього слова…»

Роман члена НСПУ Петра Воробея «Останній бандерівець», виданий у вересні 2025 року в Чернівецькому видавництві «Букрек», призначений  для широкого кола читачів і складається з двох частин: «Джанко» та «Жертвоприношення».

Запис «Останній бандерівець» – нова книга чернівецького видавництва до Дня створення УПА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«У цій книжці є крадені ілюстрації – не просто крадені, а навіть не підписані. А також, як казали мені поети, крадені тексти – без оформлення стосунків у вигляді договору. І тексти не просто крадені, а, як люди казали, подекуди переписані та редаговані без узгодження з автором…», – зауважує оглядачка.

Нині упорядниця антології Леся Воронюк, спільно з видавництвом «Букрек», веде переговори з окремими авторами.

Проте, попри скандал, збірку все ж таки презентували з великим успіхом (!!!) у Мармуровій залі ЧНУ. Під час презентації до благодійного продажу виставили сто примірників. Придбати книгу міг той, хто кинув у скриньку 50 гривень для дітей, чиї батьки загинули на Майдані. І люди стояли за цим у чергу.

Вл.інф.

Запис Антологія майданівських віршів викликала скандал. Жаба душить? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

2 листопада видавничий дім «Букрек» презентував нову книгу «В’язні орхідеї».
Автор – Любіра Рай.
Орхідея – символ не тільки країни (для Гонконгу та Венесуели), але, як стверджує автор в анотації, ця «неповторна квітка є справжнім уособленням жіночності». Навіть в латинській назві квітки – Phalaenopsis є деякі еротичні корені, як і у самій назві orchis.
У цей день орхідея була найпопулярнішою квіткою.
Але автор Любіра Рай не перетворився ні на квітку, ні на садівника, бо вся видавнича група тримала інтригу – зберігала інкогніто автора.

«Герої збірки еротичних оповідань автора сприймають жінку як «живу богиню з плоті і крові».Через своє захоплення прекрасною статтю вони часто потрапляють у полон почуттів і відчуттів. Власне, задоволення від того спілкування взаємне…
Всі твори базуються на правдивих фактах, змінені тільки прізвища, імена та назви місцевостей».
Аннотація

А я подумки пригадала свої відвідини першого у світі секс-музею в Амстердамі. Та екскурсія до знаменитого секс-музею в Амстердамі у деяких подорожуючих у цій поїздці викликала осудливі нарікання, в інших запитання – як туди добратися? В Амстердамі було що дивитися: музей Ван Гога, Музей мадам Тюссо, Музей Рембрандта, Квартал червоних ліхтарів… У «Храмі Венер» представлено майже п’ятсот еротичних книжок, які видавалися в різних країнах у різний час…
Тепер я маю можливість прочитати «В’язні орхідеї», придбала її на презентації. І навіть маю автограф від автора. Напевно всі присутні, крім мене, вже прочитали книгу, адже в «Букреці» зібралися секретарі, редактори, дизайнери, коректори, верстальники. Така собі п’ятсот перша еротична книга.

Презентація книги відбувалася в робочому кабінеті видавництва:
на великому офісному столі вишукувалися із прикрашеними червоною і ліловими стрічками новенькі, щойно з типографії (та й ще у типографії) книжечки.
«В’язні орхідеї» курсивом предстали на твердій палітурці відтінків тілесного з палевим кольорів з вгадуваним силуетом жіночої постаті. Жива орхідея, як лицар, уважно слухала всіх, хто був причетний до процесу видання і, звичайно, самого автора, який не тільки переказав в книзі читачам десять історій, але й ілюстрував їх.

Дарина Туз-Максимець, директор видавничого дому «Букрек», розпочала свій виступ з того, що взявшись за видавництво оповідань Л. Рай, прагнула уникнути дешевої сенсаційності та маніпулювання почуттями та смаками читача. Виокремити цю сторону людського життя, не втрачаючи художнього смаку, напевно, і важко, і одночасно привабливо. Так Юрій Винничук, майстер еротичного слова (видавництво «Піраміда»), став одним з найскандальніших переможців конкурсу «Книга року ВВС», наша землячка Марічка Матіос не уникає цієї теми в своїх творах.
         – Видання «В’язні орхідеї» нашим видавництвом – перша спроба видати еротичну збірку, свого роду розширити коло еротичної прози українського читача. І саме: не вульгарно, а так, як це представляє Любіра Рай.

«Інтимні стосунки – це невід’ємна частина нашого життя. А книга ця – не зовсім тільки про секс, а про те,  що кожна людина мріє і хоче, щоб біля неї завжди була близька людина, яка обійме, підтримає, ніжно пригорнить…», – додає редактор Мирослава Токарюк, яка читала і авторські рукописи, потім перечитувала оповідання в наборі і знає цю книгу напевно майже, як і автор.
– І в решті решт, щоб ми могли зрозуміти, що це саме друга половинка поряд з нами.

Автор Любіра Рай може намалювати контур будь-якої людини, звивистим, складним, переплетеним, символічним…
Автор – і журналіст, тому світ переживань його героїв не є для нього стороннім.
Простір життя жінки і чоловіка одночасно то збігається уподобаннями, то зосереджується на різних полюсах, то притягує один одного, бере в шори, то раптом скеровується в різні боки. Всі історії Любіра Рай знає від панн, жінки розповідали автору свої пригоди.
«Коли я пишу, я мушу все представляти на повний гас”, – автор перевтілюється у своїх героїв.
       – Я мушу видумати оточення, різні сцени, декорації, все те, що відбувається і за вигаданими умовними кулісами. Люди без гумору, то бідні люди. І ніхто не знає сам себе досконало. Але треба мати певну рівновагу відчуттів і міру відображення цих відчуттів. Важливо не перейти кордон. Я противник публічного сексу. Але я кохаю секс. На то є чотири стіни. І жодна вартість не є абсолютною.

Дійсно, вартість істини має відносну вартість, адже треба визначити, що є еталоном для виміру всіх інших вартостей і цінностей. А історично  цінності і їх вартості змінювалися. Автор пригадав Римську імперію і причини її падіння. Сексуалізоване сучасне суспільство знаходиться в протиріччі з істинами: і з абсолютною, і з відносною, об’єктивною, необхідною, аналітичною, синтетичною…
А книга, яку ми тримаємо в руках, точно не є синтетичною. Автор запевнив – вона рай для в’язнів орхідей…

А не для в’язнів?
Не знаю.
Адже я ще теж не у полоні, бо книги не читала. І майже всю презентацію вгадувала автора.
Як то: «Наяда» можна прочитати «Даная»,
«Падолист» –  «Листпад»,
«Любіра» – …
А я все ж вгадала…
Тепер можна і книгу прочитати…

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Рай для в’язнів орхідеї… спершу з'явиться на Медіа-Версії.