Багато людей, бажаючи схуднути або змінити спосіб життя, починають виходити на пробіжки до найближчого від будинку парку. Фахівці попереджають: під час легенького бігу підтюпцем навантаження на коліна може перевищувати 300 кг на кожне, а у людей з надмірною вагою буде ще вищим. Якщо хочеться схуднути, починати відразу з бігу не варто: без спеціальної підготовки це може «вбити» суглоби.

Важливе правильне взуття – якісні кросівки, які амортизували б сильні удари.
Експерти зауважують, що асфальтові дороги для бігунів – не найкращий вибір. Для бігу більше підходить м’який і пружний ґрунт, на кшталт лісової стежки.
Сходами вниз. Коли людина йде пішки вниз, це обтяжує коліна навантаженням приблизно вшестеро більшим за вагу її тіла. Пам’ятайте про це, коли, наприклад, ви швидко спускаєтеся сходами, не маючи під рукою опори: один невдалий рух може сильно нашкодити ногам. Крім того, спуск вниз сильно шкодить колінам людей із зайвою вагою.
Підйом по сходах. При підйомі кожний крок обрушує на суглоби ніг вагу, яка вчетверо-п’ятеро перевищує вагу тіла. Щоби знизити навантаження на коліна, важливо підтримувати масу тіла в межах норми.

Присідання. Коли людина сідає навпочіпки, навантаження на коліна учетверо більше за вагу тіла. Експерти дають пораду: щоби уникнути перевантаження на ноги, не згинайте коліна більш ніж на 90 градусів. Краще не сідати навпочіпки, а на коліна, під якими обов’зково маєти опора – спеціальний наколінник або подушка.
Ходьба. Так, ходити пішки корисно. Регулярні фізичні вправи поліпшують функцію суглобів, зміцнюють хрящі і полегшують біль при артриті. Але за великої маси тіла кожне коліно може отримувати навантаження до 150 кг і більше, в результаті корисні прогулянки обернуться болями в колінах.
Скидати зайву вагу для захисту від болю в колінах ніг слід будь-що: це знизить надто високе навантаження, яке вони змушені нести щодня.

Запис Чому виникає біль у колінах? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 

Томас ВЕБЕР (ТНОМАS WEBER) – клінічний психолог, нейропсихолог, гештальт-терапевт і травматерапевт, терапевт у роботі з парами, терапевт кататимно-імагинативної психотерапії, клінічний дослідник у сфері терапії болю в клініці SysTelios (Німеччина), засновник Німецького товариства психотравматології та дослідження насильства (GPTG), засновник методу травмафокусу, керівник інституту нейропсихотерапії (Австрія) – був учасником ХХІV науково-практичної конференції з міжнародною участю «Актуальні питання психотерапії та психології», яка проходила нещодавно у Чернівцях на базі Буковинського державного медичного університету  за організаційної участі Української спілки психотерапевтів. Цими днями він знову в Україні.

– Докторе Вебер, розкажіть будь-ласка про Ваш метод: чому він є актуальним, важливим і потрібним для пацієнтів, зрозуміло. А що в ньому приваблює медиків? 

– Метод називаєтся «Травмафокус», він спрямований на допомогу людям із травматичним та хронічним болем. Він ґрунтується  на дослідженні фокусування й руху очей людини, опрацюванні цього фокусування та заспокоюванні людини. Ми відштовхнулися від розробок Френсін Шапіро (США), відомих серед психологів та психотерапевтів ще  у 80-х роках минулого сторіччя. Девід Кен, колега Френсін Шапіро, ще років 20 тому працював за її методикою: він досліджував рухи очей, а далі зосередився на фокусуванні. Відтак травмафокус є протилежність EMDR. Eye Movement Desensitization and Reprocessing у перекладі з англійської – «десенсибілізація и репроцесуалізація (обробка) рухом очей». Ми ж досліджуємо не рух очей, а фокусування. Я працював з доктором Кеном над цим: якщо людина під час розмови дивиться застигло в якусь точку, це може означати і  перезбудження, і, навпаки, заспокоєння. Якщо людина впала й пошкодила суглоб, за допомоги фокусування очей, правильного дихання можна протягом 40 хвилин  позбутися болю. Гострий біль при нещасному випадку спровокував мене досліджувати це питання далі. Я почав працювати з людьми із хронічним болем і тепер за допомоги травмафокусу можна допомогти людям позбутися такого болю безповоротно.

Але що є головним принципом травмафокусу і чому я роблю це саме в Україні – це інше питання. Окрім того, що мені дуже подобається Україна і я багато разів приїжджав сюди раніше, кілька років проводив семінари у Львові. В роботі з травмами колеги часто стикаються з хронічним болем – головним болем, болем в опорно-руховому апараті, плечах, спині, післяопераційним болем, при пошкодженні суглобів. Такі хворі мають дуже складний фізіологічний стан.

– Дозвольте уточнити, із фантомним болем Ви теж працюєте?

– Фантомний біль – це чудовий приклад того, що в мозку, на його карті, є точка, яка відповідає за те, чого вже немає: наприклад, руки чи ноги вже немає, а людина, що їх утратила, відчуває біль у них.  Фантомний біль виникає тому, що мозок намагається далі встановлювати контакт з тим, чого немає. Люди розповідають, що в них щось болить або свербить, – у місці, де нічого немає. Бо це залишилося в мозку. З цим ми також можемо дуже добре працювати, хоча особисто в мене дуже рідко буває така можливість, бо я не працюю в реабілітаційному центрі. Є такий індійський психіатр Рамачандран, він розвинув так звану «дзеркальну техніку», коли людина дивиться у дзеркало, бачить свою іншу руку –  так тренується мозок і так зникає фантомний біль. Таку методику зараз використовують у реабілітаційних центрах Австрії. Над цим також можна працювати.

– У нас в області є значна кількість дітей із відхиленнями в розвитку, з інвалідністю. Чи існують обмеження за рівнем інтелектіального розвитку для використання травмафокуса?

– Я розумію колег, які працюють за допомоги травмафокусу саме з дітьми, які мають інтелектуальні обмеження. Людина, яка взагалі може працювати з дитиною із такими особливостями, може працювати й цим методом також. Бо цей метод потужно використовує тілесне сприйняття, контрольоване дихання, відтак це можна використовувати серед людей, що мають інтелектуальні обмеження.

– Чи бачите ви розвиток травмафокусу в Україні: хто цим буде займатися та які можливі труднощі?

– Вже створена команда. Я почав 2017-го з 5-ти семінарів. Ті колеги, що керують цією командою, здійснюють класний менеджмент, вирішують організаційні питання. На першому семінарі було понад 70-т учасників, всі вони пройшли навчання. Тобто, є високий інтерес і на цьому можна будувати якусь структуру. Вони вибрали центром Хмельницький. Наступними роками з усієї України приїжджатимуть на таке навчання саме  до Хмельницького. Я планую також їздити до інших міст і проводити ввідні семінари. У Києві у реабілітаційному центрі, де лікуються учасники війни, провів семінар для колег, які займаються саме солдатами, які повернулися з війни. Ідея в тому, щоби українські колеги, які навчаються в нас, далі передавали цей метод своїм колегам.

– Чи можете розповісти про якийсь випадок чи епізод, який «закохав» вас у цей метод?

– Що перше спадає на думку: під час своєї роботи постійно переживаю якісь несподіванки. Допитливість завжди змушувала мене доходити до основ проблеми. Мушу наголосити, що в Західній Європі маємо більш вільний доступ до матеріально-навчальної, наукової бази, бібліотек. В Україні з цим набагато важче. Планую видати друком кілька книг, які були б доступними в бібліотеках для опрацювання цього методу.

Те, що чинить спротив, у мене збуджує інтерес – і на тому я зростаю. Труднощі для мене – це класно. Я дуже вдячний допитливим і зацікавленим колегам, які вміють працювати й хочуть розвиватися далі. Цього року в Україні отримали сертифікати 27 людей. Вони цілком відповідають усім критеріям.

– Дякуємо вам за те, що ви в нашій країні розвиваєте свій метод, бо в нас багато людей залишаються без допомоги. Хочеться вірити, значна частина фахівців буде працювати і з особливими дітками, дітками з інвалідністю…

– Добре, що ви про це згадали. Ми хочемо запустити окрему програму – саме для роботи з дітьми. Стало неочікуваним, що процес лікування методом травмафокусу, який триває у дорослих години, в дітей з хворобливими станами й проблемами пролітає за хвилини. Діти, які мають енурез, досить швидко позбавляються цього. Ми не були впевнені, що це спрацює з дітьми. Як і проблема заїкання. Психофізіологічний зв’язок більший, ніж із дорослими.

На наступний рік теж заплановані семінари.

– Скажіть будь-ласка, це навчання розвиватиметься чи буде на базі основного?

– Ми не хочемо розпорошуватися на різні семінари, хочемо, щоби було найефективніше. Я у себе вдома і в Західній Європі маю багато семінарів, маю щільний розклад. Є ще три колеги з Австрії, які працюють разом зі мною. Ми всі разом з повною відповідальністю можемо працювати з дорослими. Досвід дуже інтенсивний. Це є волонтерський проект, та ми сподіваємося, що отримуватимемо гроші на його здійснення.. Важливо, щоб ми і далі проводили ці семінари, і гроші на цей проект «припливли» б до України.

Марія ЖИБЧИН, завідувач відділення соціальної реабілітації ДРУ «Всеукраїнський центр комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю «Віра, надія, любов»

Запис Томас ВЕБЕР: Боротися з болем – будь-яким! – можна й потрібно спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Томас ВЕБЕР (ТНОМАS WEBER) – клінічний психолог, нейропсихолог, гештальт-терапевт і травматерапевт, терапевт у роботі з парами, клінічний дослідник у сфері терапії болю в клініці SysTelios (Німеччина), засновник Німецького товариства психотравматології та дослідження насильства (GPTG), засновник методу травмафокусу, керівник інституту нейропсихотерапії (Австрія) – був учасником ХХІV науково-практичної конференції з міжнародною участю «Актуальні питання психотерапії та психології», яка відбулася у Чернівцях на базі Буковинського державного медичного університету за організаційної участі Української спілки психотерапевтів.

Інтерв’ю з видатним лікарем і вченим від прес-служби БДМУ.

– Докторе Вебер, розкажіть будь-ласка про Ваш метод: чому він є актуальним, важливим і потрібним?

– Метод називаєтся «Травмафокус», він спрямований на допомогу людям із травматичним та хронічним болем і ґрунтується  на дослідженні фокусування й руху очей людини, опрацюванні цього фокусування та заспокоюванні людини. Ми відштовхнулися від розробок Френсін Шапіро (США), відомих серед психологів та психотерапевтів ще  у 80-х роках минулого сторіччя. Девід Кен, колега Френсін Шапіро, ще років 20 тому працював за її методикою: він досліджував рухи очей, а далі зосередився на фокусуванні. Відтак травмафокус є протилежність EMDR. Eye Movement Desensitization and Reprocessing у перекладі з англійської – «десенсибілізація и репроцесуалізація (обробка) рухом очей». Ми ж досліджуємо не рух очей, а фокусування. Я працював над цим з доктором Кеном: якщо людина під час розмови дивиться застигло в якусь точку, це може означати і  перезбудження, і, навпаки, заспокоєння. Якщо людина впала й пошкодила суглоб, за допомоги фокусування очей, правильного дихання можна протягом 40 хвилин позбутися болю. Гострий біль при нещасному випадку спровокував мене досліджувати це питання далі. Я почав працювати з людьми із хронічним болем і тепер за допомоги травмафокусу можу допомогти людям позбутися такого болю безповоротно.

Але що є головним принципом травмафокусу і чому я роблю це саме в Україні – це вже інше питання. Окрім того, що мені дуже подобається Україна і я багато разів приїжджав сюди раніше й кілька років проводив семінари у Львові.

У роботі з травмами колеги часто стикаються з хронічним болем – головним болем, болем в опорно-руховому апараті, плечах, спині, післяопераційним болем, при пошкодженні суглобів. Такі хворі мають дуже складний фізіологічний стан.

– Дозвольте уточнити, із фантомним болем Ви теж працюєте?

– Фантомний біль – це чудовий приклад того, що в мозку, на його карті, є точка, яка відповідає за те, чого вже немає: наприклад, руки чи ноги вже немає, а людина, що їх утратила, відчуває біль у них.  Фантомний біль виникає тому, що мозок намагається далі встановлювати контакт з тим, чого немає. Люди розповідають, що в них щось болить або свербить, – у місці, де нічого немає. Бо це залишилося в мозку. З цим ми також можемо дуже добре працювати, хоча особисто в мене дуже рідко буває така можливість, бо я не працюю в реабілітаційному центрі. Є такий індійський психіатр Рамачандран, він розвинув так звану «дзеркальну техніку», коли людина дивиться у дзеркало, бачить свою іншу руку –  так тренується мозок і так зникає фантомний біль. Таку методику зараз використовують у реабілітаційних центрах Австрії.

– У нас в області є значна кількість дітей із відхиленнями в розвитку, з інвалідністю. Чи існують обмеження за рівнем інтелектіального розвитку щодо використання травмафокуса?

– Я розумію колег, які працюють за допомоги травмафокусу саме з дітьми, які мають інтелектуальні обмеження. Людина, яка взагалі може працювати з дитиною із такими особливостями, може працювати й цим методом також. Бо цей метод потужно використовує тілесне сприйняття, контрольоване дихання, відтак це можна використовувати серед людей, що мають інтелектуальні обмеження.

– Чи бачите ви розвиток травмафокусу в Україні: хто цим буде займатися та які можливі труднощі?

– Уже створена команда. Я почав 2017-го з 5-ти семінарів. Ті колеги, що керують цією командою, здійснюють класний менеджмент, вирішують організаційні питання. На першому семінарі було понад 70 учасників, усі вони пройшли навчання. Тобто, є інтерес і на цьому можна будувати якусь структуру. Вони вибрали центром Хмельницький. Наступними роками з усієї України приїжджатимуть на таке навчання саме  до Хмельницького. Я планую також їздити до інших міст і проводити ввідні семінари. У Києві у реабілітаційному центрі, де лікуються учасники війни, провів семінар для колег, які займаються саме солдатами, що повернулися з війни. Ідея в тому, щоби українські колеги, які навчаються в нас, далі передавали цей метод своїм колегам.

– Чи можете розповісти про якийсь випадок чи епізод, який «закохав» вас у цей метод?

– Що перше спадає на думку: під час своєї роботи постійно переживаю якісь несподіванки. Допитливість завжди змушувала мене доходити до основ проблеми. На жаль, доводиться визнати, що в Західній Європі маємо більш вільний доступ до матеріально-навчальної, наукової бази, бібліотек. В Україні з цим набагато важче. Планую видати друком кілька книг, які були б доступними в бібліотеках для опрацювання цього методу.

Те, що чинить спротив, у мене збуджує інтерес – і на тому я зростаю. Труднощі для мене – це класно. Я дуже вдячний допитливим і зацікавленим колегам, які вміють працювати й хочуть розвиватися далі. Цього року в Україні отримали сертифікати 27 спеціалістів. Вони цілком відповідають усім критеріям.

– Дякуємо вам за те, що ви розвиваєте свій метод у нашій країні, бо в нас багато людей залишаються без допомоги. Хочеться вірити, значна частина фахівців буде працювати і з особливими дітками, дітками з інвалідністю…

– Добре, що ви про це згадали. Ми хочемо запустити окрему програму – саме для роботи з дітьми. Неочікувано й несподівано процес лікування методом травмафокусу, який триває у дорослих години, в дітей з хворобливими станами й проблемами пролітає за хвилини. Діти, які мають енурез, досить швидко позбавляються цього. Ми не були певні, що це спрацює з дітьми. Натомість отримали добрі результати – легко вирішується й проблема заїкання. Психофізіологічний зв’язок більший, ніж із дорослими. На наступний рік теж заплановані семінари.

У мене щільний розклад, бо у себе вдома і в Західній Європі маю багато семінарів. Разом зі мною працюють ще троє колег з Австрії. Досвід дуже інтенсивний. Але працюємо ми виключно з дорослими. Це, до слова, волонтерський проект, та ми сподіваємося, що й надалі отримуватимемо гроші на його здійснення. Це важливо, бо тоді гроші на цей проект «припливли» б і до України.

На знімку: Німецький психолог Томас Вебер – автор новітньої методки позбавлення болю за допомоги фокусування очей – привіз її до Чернівців.

Запис Наукові новинки на Буковині: Травмафокус – боротьба з болем за допомоги…  власних очей спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 Якщо вас мучить головний біль, а ви не бажаєте гасити його таблеткою, озбройтеся простими методами:

1. За сильного головного болю негайно відкладіть усі справи і лягайте: найпростіший спосіб швидко «перечекати» головний біль – це нічого не робити. Ляжте зручніше, закрийте очі. Вже за 20 хвилин відчуєте значне полегшення, а якщо пощастить, біль зовсім зникне.
2. Не менш простий спосіб – випити склянку води. Часто саме це допомагає швидко й ефективно впоратися з головним болем без ліків і процедур: випийте склянку прохолодної води не поспішаючи, маленькими ковтками. Після чого можна прилягти на 10-15 хвилин, бажано в добре провітрюваній кімнаті.
3. За головного болю можна прийняти теплу – не гарячу! – ванну. Для більшого ефекту скористайтеся ефірними оліями: м’ятною, лавандовою тощо. Можна насипати у воду морської солі. Помічний за головного болю й теплий душ: він допомагає зняти спазми. Можна зробити гарячу ванну для ніг, що відтягне кров від голови й знизить тиск крові в мозку.
4. Можна також легко масажувати голову від чола до потилиці. Далі спрямовуйте рухи від тімені до вух, після того погладжуйте голову від маківки до потилиці й спускайтеся до шиї. Дуже важливо масажувати шию, аби зняти напругу з шийних м’язів і поліпшити кровообіг.
5. З головним болем непогано справляються ефірні олії і мазі. Приміром, потрібно нанести трохи ментолової мазі на скроні й потилицю та почати масажні рухи. Підійде й в’єтнамський бальзам. Можна скористатися оліями цитрусових або розмариновою: вони мають заспокійливі властивості.
6. Спокійна, тиха музика також допомагає, але не всім. Проте спробувати варто. Найкраще обирати інструментальні твори, бо тексти пісень можуть спровокувати їхнє обдумування – й посилення болю. Непогано відволікає сміх. Спробуйте подивитися кінокомедію чи гумористичну передачу: якщо почуватиметеся гірше, негайно вимкніть її.

За матеріалами korusna.info

Запис Як позбутися головного болю без ліків спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вирішили і ми з друзями додати трохи гостинців у Великодний кошик для тих, хто в той час перебував на Шевченка, 41.
Настя займалася всіма господарськими справами: готувала, прала, прибирала. Вставала дуже раненько, о 6 годині і… до вечора.
Ця зустріч відбулася 19 квітня 2014 року…
Тетяна Рибачук спитала Настю:
– А як ви встигаєте на всіх готувати?
– Нам би великий казан, бо посуд тут мілкий і готуємо на 5-6 людей, а потім знову.
Тетяна тоді привезла великий казан, деякі кухонні дрібнички. Також дала Насті маленький радіприймач. Хлопці хотіли телевізор, бо треба було взнавати новини, але Настя дуже зраділа і радіоприймачу.
– Коли будуть хлопці обідати, можна буде включати радіо.

Потім почало діяти громадське формування “Сотня Буковини”. Анастасія Горбачова разом з частиною майданівців пішла добровольцем на фронт захищати Україну. Від березня 2015 року Настя перебувала у 5 батальйоні ДУК “Правий Сектор”.
А це фото, коли Настю бачила в останнє, коли вона збиралася їхати на фронт – 1 листопада 2014.
Принесла тоді трохи теплих речей і молитовничок…

Дуже важко жити в країні, де одночасно і ніби мир, і війна…
Ми в той день пройшли і повз Целанівського центру.
І я тоді подумала: “У Целанівському центрі ми побуваємо з тобою і твоїми побратимами іншим разом… У мирний час. По-справжньому – в мирний… Друзі! Боже, бережи вас і всіх наших воїнів!”… З Настею у Целанівському центрі ми вже не побуваємо…

В Насті рано помер батько, виховувалася в інтернаті. Мама в неї померла недавно. Настя часто згадувала маму, коли та хворіла, дуже за неї переживала…

На фронті Настя мала позивний “Ліса”. Олена Білозерська на ФБ пригадує:
“На фронті Ліса зустріла своє кохання, створила сім’ю, чекала дитину… На перших місяцях вагітності ще ходила у розвідку на зайняту супротивником територію. Вона була безбашенна абсолютно, взагалі нічого не боялася, не дбала і про власне здоров’я. Не раз казала, що помре молодою і це її не засмучує. Однак вірила, що переживе війну, не раз мріяла, як ми всі після війни зустрінемось у будиночку високо в Карпатах, у якому їй дозволяв зупинятися під час тривалих гірських прогулянок, якщо не помиляюся, колишній тренер…”

Велика втрата… Великій біль…
Світла пам’ять…

Пані Мирослава написала на ФБ слова, які співзвучні з тим, що відчуваю і я:
“СМЕРТЬ НА ВІЙНІ ЗДАТНА ЗНАЧНО УМИЛИСТОВИТИ БОГА, ТОМУ ЩО ЛЮДИНА, ЯКА ЗАГИНУЛА СМЕРТЮ ХОРОБРИХ, ЖЕРТВУЄ СОБОЮ, ЩОБ ЗАХИСТИТИ ІНШИХ. ЦІ ЛЮДИ – НАСЛІДУЮТЬ ХРИСТА. ВОНИ – НАЙБІЛЬШІ ГЕРОЇ, … ПЕРЕД НИМИ ТРЕМТИТЬ І САМА СМЕРТЬ, ТОМУ ЩО ВІД ЛЮБОВІ ВОНИ ЗНЕВАЖАЮТЬ СМЕРТЬ І В ТАКИЙ СПОСІБ ЗДОБУВАЮТЬ БЕЗСМЕРТЯ, ЗНАХОДЯЧИ ПІД МОГИЛЬНОЮ ПЛИТОЮ КЛЮЧ ВІД ВІЧНОСТІ.
(о. ПАІСІЙ СВЯТОГОРЕЦЬ).”

Тетяна Спориніна,
фото автора

27.12.2015 ТРК “Буковина” опублікували фільм “Герої… Анастасія Горбачова”

Запис ЗАГИНУЛА НА ВІЙНІ АНАСТАСІЯ ГОРБАЧОВА… СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Подружжя ледь не залишилося каліками через необережність

Микола та Марія Чоботар вийшли на город, аби обробити землю і посіяти кукурудзу, а опинилися на операційному столі. Мотоблок, на якому завжди працює чоловік, відмовився слухатися – і затягнув обидві його руки. Жінка, яка кинулася на допомогу, теж залишилася без руки.

Коли подружжя з села Тисівці Сторожинецького району привезли з важкими травмами до лікарні швидкої медичної допомоги у Чернівцях, вони вже не вірили, що матимуть руки.

– Дорогою я молився, аби пройшов цей страшний біль. Думав, що залишилися ми з жінкою каліками, – зі сльозами на очах розповідає 54-річний Микола Савович.

…Того дня чоловік разом із дружиною та донькою пішли на город. Землю у цей час завжди обробляють за допомогою мотоблоку, а потім засівають. Та цього разу сільськогосподарський агрегат відмовив у керуванні – замість того, аби рухатися вперед, різко дав задній хід і затягнув обидві руки господаря у механізм.

– Жінка перелякалася, підбігла до мене, хотіла витягнути мої руки, а натомість і сама потрапила у цю страшну різанину – у неї пошматована права рука, – продовжує Микола Чоботар. – Дочка викликала «швидку». Приїхало аж три машини, серед них – реанімаційна бригада. Дякувати Богові, вони швидко привезли нас до лікарні. З приймального покою нас одразу поклали на операційний стіл.

– У чоловіка травмовані два передпліччя: ліве – із відкритим переломом обох кісток на межі нижньої третини з незначним пошкодженням м`яких тканин, а от на правому – субтотальний відрив на рівні середньої нижньої третини. У жінки в ділянці ліктьового суглобу субтотальний відрив з вивихом. Операція тривала сім годин. Працювала команда реаніматологів-анестезіологів, травматологів та судинних хірургів, – розповідає Дмитро ЯКИМ`ЮК, завідувач відділенням травматології лікарні швидкої медичної допомоги. – Спочатку промили рани, видалили нежиттєздатні тканини. Потім відновили цілісність кісткової тканини – це свого роду каркас. Після цього до роботи взялися судинні хірурги.

– Права рука у чоловіка була практично повністю відірвана – трималася практично на сухожиллі. Переламані кістки, розірвані нерви і судини. Коли бралися оперувати, не були впевнені в тому, що вдасться врятувати кінцівку, – розповідає Дмитро Домбровський, професор кафедри хірургії Чернівецького державного медичного університету, завідувач відділенням хірургії судин обласної лікарні. – В обох були розірвані артерії так, що зшити їх було неможливо. Тому доводилося з іншого місця брати вени і вшивати їх замість артерій. Тобто реконструкція була складна і тривала. Та, зрештою, кровопостачання вдалося відновити. Нині можна казати, що після тривалої реабілітації руки і в чоловіка, і в жінки будуть функціонувати.

Нині з-під гіпсу, який наклали на травмовані руки подружжя, стирчать металеві штирі, на яких тримаються зібрані по шматочках кістки. Кажуть, біль уже несильний і настрій з кожним днем покращується.

– У чоловіка повністю збережені рух і чутливість лівої руки, а от на правій наразі рухи коливального характеру, чутливість на деяких ділянках втрачена. Це через те, що там травмовані периферійні нерви, – пояснює Роман БУГАЙ, лікар-травматолог. – У жінки ж рана загоюється цілком нормально, рука повністю відновиться.

Марія Григорівна та Микола Савович досі не можуть повірити, що вони живі і будуть практично здорорвими. Кажуть, лікарі здійснили диво. Тож коли одужають, обіцяють щонеділі ходити до церкви і молитися Богові за здоров’я своїх рятівників.

Олена ТИМОФІЙЧУК, «Версії»

Запис Відірвані руки – пришили спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівецькій області понад півтори тисячі онкохворих із четвертою стадією раку потребують постійного медичного догляду та вчасного знеболення. А в краї досі немає хоспісу. Тому люди в страшних муках помирають удома, іноді так і не дочекавшися чергової дози знеболення. Та «Кожен має право на достойне життя і достойну смерть без болю і страждань»,  – переконані Олександр ЛЯШКО, обласний позаштатний спеціаліст з паліативної та хоспісної допомоги, й Анатолій ГОНЦА, головний лікар Чернівецького обласного онкодиспансеру. Проте на Буковині в найближчі 5 років хоспісу, ймовірно, не буде.

Олекандр Ляшко: – Паліативна та хоспісна допомога – це система медичних, соціальних, психологічних заходів, метою яких є забезпечення максимально досяжної якості життя пацієнтів з невиліковними хворобами та обмеженим прогнозом життя. Наразі чимало паліативних онкохворих отримують медичну допомогу у звичайних відділеннях онкодиспансеру.

Анатолій Гонца: – Відповідно до проектно-кошторисної документації, двоповерхове приміщення хоспісу розраховане на 50 ліжок: п’ять дитячих, п’ять – денного стаціонару та 40 – ліжка постійного перебування хворих. Щоби все це втілити в життя, тільки на будівельно-монтажні роботи треба витратити щонайменше 15 мільйонів гривень. Наразі таких коштів у краї немає. Є лише спеціально виділена ділянка землі на території онкодиспансеру, де й плануємо будувати хоспіс. Тут же хотілося би звести невеличкий готель для родичів, які, можливо, мешкають не в Чернівцях і на кілька днів зможуть приїхати провідати хворого. І головне – виїзні бригади, які зможуть обслуговувати ще 100-300 пацієнтів на дому.

– Перебування у хоспісі буде платним?

А.Г.: – Ні, хоспіс повинен існувати за рахунок держави та благодійних організацій, тому перебування й лікування в ньому абсолютно безкоштовні. Платним буде лише готель для родичів.

– Щоби інкурабельного, тобто невиліковного, хворого покласти до хоспісу, йому, мабуть, треба повідомити діагноз…

О.Л.: – Я переконаний, що за будь-яких обставин пацієнт повинен знати свій діагноз. Якщо це онкологічно хворий – навіть стадію свого захворювання. Інша справа – слід обрати правильну форму для оголошення цього діагнозу. В цьому, власне, лікарям допомагають психотерапевти.

А.Г.: – Хоспіс – це не будинок смерті, а будинок життя. Хворі не перебуватимуть тут постійно. Вони оформлятимуться сюди на тиждень-два, аби отримати ширший спектр допомоги, дати можливість близьким, які не відходили від нього вдома, трішечки перепочити.

– Чи правильно говорити про те, що в хоспісі пацієнти головним чином отримуватимуть якісне знеболення?

А.Г.:– Як показує світова практика, до штату хоспісу входять онколог, терапевт, психолог або психотерапевт, медсестри, хірург, фізіотерапевт і рентгенолог. Тобто хворим надаватиметься цілий спектр допомоги.

О.Л.: – Больовий синдром у паліативних хворих – це не просто постійне відчуття болю, а цілий клубок відчуттів та емоцій, які виснажують фізично й емоційно. Тому, кажучи про знеболення, поряд з препаратами, які знімають біль, обов’язково призначаються сильнодіючі седативні ліки, що знімають тривожність, депресію, очікування біди. Бо, власне, наш організм так влаштований, що гнітючі думки посилюють відчуття того болю, що вже є.

До Всесвітнього дня хоспісної та паліативної допомоги в Обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Михайла Івасюка відбувся «круглий стіл», який зібрав медиків, священиків, громадськість.

Щороку в Україні помирає 700 тис. наших співвітчизників. 500 тис. із них потребують опіки та допомоги наприкінці життя. Це не лише онкохворі та літні люди, а й хворі на СНІД, серед яких багато молоді, та хворі на цукровий діабет і туберкульоз.

Чимало таких нещасних і в нашому краї. І хоча розмови про створення хоспісу в області ведуться давно, орієнтовний прогноз його появи, на думку Анатолія ГОНЦИ, головного лікаря Чернівецького онкодиспансеру,– 2015 рік. І це у кращому випадку. Принаймні, він на це сподівається.

Хоспіс – спеціалізована медична установа для догляду за невиліковними людьми наприкінці їхнього життя. Варто усвідомити, що йдеться не про будинок смерті, а про  будинок життя. Тому він повинен бути комфортним як для хворих, яких там  навчають не боятися смерті, так і для родичів, які отримують там моральну, духовну та психологічну підтримку.

На території нашої держави діють лише 20 хоспісів, перший з’явився у Львові. Але типового європейського хоспісу в Україні досі немає.

– Із проблемою страдницької смерті нині зіштовхується кожна третя, а то й друга людина в Україні, – розповіла Наталя ШКВАРКОВСЬКА, завідувачка відділенням відновного лікування онкодиспансеру. – Та нині в Україні лише 10% хворих, які потребують паліативної допомоги, перебувають на стаціонарному лікуванні. Решта опиняється з цією проблемою сам на сам.

І хоча паліативна допомога може надаватися разом із допомогою, спрямованою на одужання, але її мета не лікування, а піклування. Саме така філософія була закладена знаменитою Сесілією Сандерс, медичною сестрою, відтак лікарем і письменницею, основоположницею сучасної концепції паліативної допомоги. Саме вона у далекому 1967 році створила у Великій Британії перший хоспіс.

Невід’ємним елементом паліативної допомоги є духовна підтримка. «Молитва суттєво допомагає у лікуванні тяжкохворих», – стверджує головний лікар онкодиспансеру. Чи не тому на його території вже тривалий час діє каплиця Святого Пантелеймона – святого, який опікується хворими, де щодня працює отець Юрій. Учасникам круглого столу він розповів, що Святе письмо подає хворобу як один із способів спасіння людей.

– Недуга – не вирок, – наголосив священик. – А першочергове наше покликання – зуміти це пояснити хворому. Та ще поспівчувати йому від щирого серця, бо якщо ми  не в змозі вмираючому допомогти, то, вислухати його мусимо…

Лідія КИРИЛЮК, «Версії» 

– Чи доступний нині таблетований морфін?

О.Л.: – Так, його можна придбати в аптеках, які мають дозвіл на продаж наркотичних лікарських препаратів. Переваги морфіну в таблетках очевидні: відпадає потреба щоразу викликати «швидку», запастися ліками можна на 10-15 днів, а таблетований препарат пролонгованої дії позбавляє болю на триваліший час – до 10 годин.

– Отже, сьогодні хоспіс є лише на папері? А де братимете кошти на його зведення?

А.Г.: – Ми хочемо створити фонд, на рахунки якого усі небайдужі зможуть перераховувати гроші. Єдине, чого побоюємося – це спекуляцій на цій темі. Два роки тому мені розповідали, що по домівках чернівчан ходили невідомі люди і просили жертвувати гроші на зведення хоспісу в Чернівцях. Хто вони такі – гадки не маю. На той час ми навіть проектно-кошторисної документації на хоспіс ще не мали.

– А не боїтеся закидів на кшталт: гроші варто витрачати не на хоспіс, а на ранню діагностику і сучасне обладнання клінік?

О.Л.: – За будь-якого рівня діагностики та розвитку медицини завжди будуть люди, яких неможливо врятувати, але яким можна допомогти. На жаль, від невиліковної хвороби застрахуватися неможливо. І коли вона приходить на поріг, доводиться робити вибір: страждати самому і змушувати страждати своїх близьких у домашніх умовах, чи відправлятися до спеціалізованого закладу, в якому, крім кваліфікованої медичної допомоги й догляду, є ще й нормальна психологічна атмосфера. Хоспіси потрібні так само, як і лікарні. Це – аксіома.

Олена ТИМОФІЙЧУК, «Версії»

Запис Хоспіс на Буковині поки що існує лише на папері спершу з'явиться на Медіа-Версії.