Оскільки тривають намагання влади «реорганізувати» мережу комунальних книгарень Чернівців, тривають і протести громади проти цього необгрунтованого рішення облради. Свою позицію з цього питання вже висловили студенти, музиканти, політики, творча молодь, письменники. Журналісти, які на підтримку «Букініста» і його директорки Марини Лібанової зорганізували фотосесію в «Букіністі», власним коштом видали фотоальбом «Букініст» назавжди» (фотограф – Ігор Константинюк, виготовлення – друкарня «Колорит»). За допомоги анонімного благодійника вдалося надрукувати додаткові примірники фотоальбому, які ініціатори акції наразі передають до бібліотек. Раніше кілька фотоальбомів були передані муніципальній бібліотеці ім. А.Добрянського. Цього тижня 4 примірники передали обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.Івасюка.

«Букініст», яким ми його знаємо і який перетворився з просто крамниці на осередок культури, сьогодні уже увійшов в історію Чернівців, – зазначалося під час зустрічі з бібліотекарями. – І якщо років через сто хтось захоче дізнатися, що означав «Букініст» для громади, він може погортати цей альбом і відчути дух справжньої книгарні». Фотоальбоми передали бібліотеці ініціатор акції журналістка «Версій» Маріанна Антонюк і учасник фотосесії, журналіст Сашко Горський, який приїхав на Буковину в короткочасну відпустку із закордонного відрядження.

Вл. інф.   

Запис «Букініст» – історія Чернівців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

…1964 рік.  Всесоюзний огляд колективів художньої самодіяльності. Буковинці привезли до Москви й показали у Великому Кремлівському Палаці виставу самодіяльної опери Палацу культури працівників легкої промисловості. Лікарі, інженери, електрики й ткачі, вчителі, студенти й бібліотекарі в образах«багатонаселеної» опери Мусоргського: Бориса Годунова, Шуйського, Марини Мнішек, Шинкарки, Пімена, Юродивого – вразили вибагливого московського глядача, а головне – отримали високу оцінку Народного артиста СРСР Івана Семеновича Козловського.

А«закрутили» усе це дві жінки – тодішній директор усім відомої «текстилки» Надія Спиридонівна Красовицька та її вірна соратниця, керівниця оперної студії Міра Михайлівна Роднянська.

Цього року спливло 15 років з відходу Надії Красовицької у вічність. На жаль і на диво, її імені немає у навіть у згадці про Палац культури «Восходу» у Вікіпедії. Немає на її честь меморіальної дошки ні на будинку, де вона мешкала, ні на будівлі Палацу. І звання почесної громадянки їй не присвоєне, хоча скористатися якимись перевагами такого звання вже нема кому. Але ж йдеться про жінку-подвижницю, яка протягом понад 10 років очолювала колектив Палацу культури працівників легкої промисловості. Уявляєте, яка армія людей за ці 10 років долучилася до культури, одних лише самодіяльних колективів у «текстилі» було понад 40, між ними – два Народних. А ще – численні курси, гуртки, клуби за інтересами, чудова бібліотека тощо. Коли доводиться спілкуватися з людьми з цієї культурної «арміі», усі згадують цей час свого життя як найкращий та найцікавіший. А серед них же цілком успішні люди, що відбулися – скажімо, колишній головний інженер Машзаводу Богдан Крисюк, нині вже покійний лікар Юрій Краснобаєв, колишній головний бібліограф університетської бібліотеки Інна Карпенко тощо.

Коли ж 1967 року Надія Спиридонівна перейшла на викладацьку роботу до культпросвітучилища, вже через рік, враховуючи  величезний організаторський талант і глибоке знання клубної справи, її призначили директором цього навчального закладу. Тут уже її досвід дійшов не лише до кожного буковинського села, де працювали її випускники – завідувачі клубів та бібліотекарі, а й розповсюдився Україною і навіть за її межами. Слід віддати Надії Красовицькій належне: вона завжди цікавилася долею своїх вихованців, обов’язково зв’язувалася з районними відділами культури стосовно умов для молодих спеціалістів. Була мудрим наставником і для молодих викладачів.

Як на мене, ринкова економіка, в якій багато хто бачив рятівний круг для незалежної України, насправді не підняла нашого життя, натомість ми втратили значну частину культури, освіти, дошкільного виховання, медицини, житлового забезпечення. Бо державі не під силу тягнути на собі той віз, який скинули нові українці з плечей приватизованих ними підприємств.

Але ж є ще серед живих люди, до чиїх доль свого часу доторкнулася Надія Красовицька! Тож пропоную всім, хто пам’ятає цю чудову жінку, бути достойними світлої пам’яті її та відгукнутися. Не така складна справа – виставити матеріал про неї в Інтернеті. А, може, спільними зусиллями спроможемося ще й на меморіальну дошку?

Віктор ОБДУЛЕНКО, наступний після Н.С.Красовицької директор Палацу культури працівників легкої промисловості, член Спілки журналістів України та Національної музичної спілки.

Запис Хто призначає почесних громадян? спершу з'явиться на Медіа-Версії.