Галина Єреміца, журналістка газети «Версії», перевірила на собі, як почуваються безхатченки, коли за вікном під мінус 20. У даній «операції» брала участь уся редакція.
…Ми усвідомлюємо, що лише доторкнулися до світу безхатченків, що це тільки вершина айсбергу… Бо не ділили з ними підвалів, не жили у теплотрасах. Але навіть кілька годин, проведених в образі людей, які живуть на узбіччі суспільства, змінюють світосприйняття…  

 Це було минулої найхолоднішої суботи. Один із керівників ТЮЧ (театр юних чернівчан) Іван Данілін за допомогою кількох штрихів і макіяжу (синці під очима, ефект брудного обличчя і «вибитого зуба» – зуб замальовується чорною гуашшю та клеєм), перетворив нашу героїню на бомжиху, щоправда, колишню інтелігентку.

– За 15 хвилин я вже нічим не відрізнялася від тих, хто мешкає на вулиці, – каже вражена Галя, озираючи себе в дзеркалі. – Хоча психологічно спочатку було якось… незатишно. Але назвався грибом – лізь у борщ. І я почала свою гру. Для повноти образу мені дали ще й візочок на колесах. З ним я й пішла до першої точки – смітників. Попорпалася зверху, та крім порожньої пачки від цигарок та упаковки соку нічого корисного не виявила.

Колеги –Любов Кафанова і фотокореспондент Ігор Константинюк – постійно супроводжували Галину.

 За 5 хв. «заробила» на буханець

Щоби перевірити реакцію перехожих, Галина попросила у досить солідного дядечки з барсеткою гривню на хліб. «Точно на хліб?», – засумнівався той. Та, почувши ствердну відповідь, дав 2 грн. Ігор зафіксував цей момент фотоапаратом, що дуже обурило «добряка», який навіть хотів побігти за фотографом. Але минулося.

Галина: – Дорогою до тролейбусної зупинки я ще намагалася розчулити перехожих на якісь кошти, та люди були байдужі.

Наступна спланована «точка» – вхід до магазину «Чернівці» на вул. Головній, де, як правило, просять на «пропітаніє». Неподалік від нього мета нашої подорожі – пункт обігріву. Туди довелося їхати тролейбусом.

Галина: – Зайшла, заплатила за проїзд, сіла. А в голові думка: невже ніхто не присяде поруч, біля мене? Повірте, страшне відчуття. Пощастило, присіла якась старша жіночка, але швиденько зіскочила. Потім плюхнувся під своєю вагою кремезний чолов’яга, який одразу ж рефлекторно від мене відвернувся. Приїхали, йду під магазин. Стою з протягнутою рукою. Прошу на хліб. Виходить крутий молодик – без жодних слів кидає мені копійки, оскільки у гаманці тільки «крупняк». Наступні двоє не реагують на мене. А ще один пройшов, обурюючись: «Хто б мені щось дав…».

Потім вийшла жінка, відійшовши на кілька кроків, повертається і кидає копійки зі словами: «Але, щоби дійсно на хліб…». Останній перехожий з презирством  вигукує: «Іді работай!». Ледь себе стримала, щоби не відповісти: «А я що тут роблю?». За 5 хвилин жебрацтва у мене назбиралось 3,8 грн – якраз на хліб.

 … Аж на порозі добрі люди

Під магазином стояти холодно й учасники «акції» пішли грітися. У пункт обігріву Галина зайшла сама, а через 10 хвилин навідалися й колеги, так би мовити, робити матеріал.

І «бомжа» Галину, і журналістів рятівники зустріли люб’язно. Галину запросили до грубки, запропонували поїсти. За кілька хвилин на столі був плов, щоправда, без м’яса, хліб, кетчуп, сіль, гарячий чай, варення. У цей момент прийшли двоє молодиків з пакетом хліба і трьома пачками масла. Галі одразу ж перепало й масло до чаю.

Гріють, годують і тепло вдягають!

Від 26 січня у Чернівцях та районах області цілодобово працюють пункти обігріву, де безхатченків та усіх спраглих тепла запрошують погрітися. Там і гарячим чаєм напоять,  нагодують і теплий одяг видадуть.

– За одну зміну – від 9 ранку до 9 вечора приходить близько 5 людей. В основному це люди з навколишнього району. Ми вже навіть знаємо кожного в обличчя. Чужі заходять рідко. Часто вдень забігають школярі, годуємо їх та напуваємо чаєм . Зрідка зазирають й дорослі перехожі, – розповідає Вадим КУРТАШ, рятувальник воєнізованого аварійно-рятувального взводу МНС. – Усім необхідним пункти обігріву забезпечує управління МНС (чай, мівіна, дрова тощо). Але чернівчани небайдужі до безхатченків. Вони постійно приносять продукти – хліб, ковбасу, сири, закрутки, масло. Ось, навіть сьогодні у власному посуді жінка принесла свіжозварений плов. А днями приїхала сім’я з Остриці, привезла відро борщу. Приносять і теплий одяг, – каже Вадим, показуючи на цілу купу курток, штанів і взуття. – Ми кожного «гостя» вдягаємо, щоби не замерз на вулиці.

Зігрітися та поїсти безхатченки зможуть до 20 лютого.

 

…Ще й лікують

Ігор Євгенович СЕМЕНЮК, виконувач обов’язків завідувача, ординатор опікового відділення міської лікарні швидкої допомоги :

–      Нині у нашому відділенні перебувають 7 безпритульних. Хоча деякі з них уже цілком здорові. Більшість із них мають обмороження І та ІІ ступеня, меншість ج– ІІІ та ІV ступеня. Крім того, у відділенні зараз  лікуються шестеро людей з різними ступенями обмороження.

Галина: – Доїдаю. Прошу цигарку в МНС-ників. Ті кажуть, що не курять, але просять  прибрати за собою посуд, показують куди. Я запитую їх, чи можна у наметі заночувати. Вони кажуть, що вночі можна прийти погрітися, але не ночувати. Тут зі мною вітається новий напівтверезий молодий клієнт намету, запитує як справи. Я відповідаю, що замерзла. Він намагається завести розмову, пропонуючи заночувати у нього на квартирі: «Попйош кофє, покушаєш, поспіш, но утром уйдьош. Не бойся, я приставать не буду». Я відмовляюся, але запитую: «Якщо у тебе є житло, чому ти тут? Що ти тут робиш?». Відповідає: «Я здєсь чісто по пріколу. Я захожу пообщаться с людьмі».

У нашу розмову втручаються хлопці-рятівники, які пропонують мені підшукати собі теплий одяг, гора якого лежить у наметі. А ж тут на порозі знову добрі люди, причому мої знайомі, заможні підприємці з Калинки, які привезли декілька кілограмів копченого сала, домашні закрутки, нові шкарпетки. Щоби вони мене не впізнали, сідаю біля грубки й схиляю голову. А в душі – втіха й радість: є ще люди, яким небайдуже, як живуть інші, ті, що без житла. Я дякую за тепло, їжу збираюся йти, аж тут МНС-ники пропонують мені хліб, шмат сала, пачку чаю і шкарпетки.

                       Як добре, що в редакції тепло…

Галина вийшла з повною торбою, неподалік на неї чекали колеги, які вже добряче замерзли. Разом пішли до тролейбуса, жваво обговорюючи пригоду. І раптом помітили, що на них здивовано озираються люди. Що не кажіть, а компанія звичайних людей з безхатченками викликає нерозуміння і подив.

Приїхали до редакції, відігріваємося. Як добре, що маємо стіни, що в них тепло. Найбільше радіє Галина: «Як добре, що це була тільки гра…»

Враження журналістки-бомжа Галини ЄРЕМІЦИ

–За короткий час бомжування я гостро пережила три відчуття. Власною шкірою відчувала, як мені співчувають. Але переважно ті ж таки безхатченки. З боку МНС-ників – жалість. Натомість від окремих людей пахло… презирством. Дивилися не на мене, а крізь мене. І склалося враження, на рівні підсвідомості, що я нібито людина і водночас нелюдина, а щось таке середнє, незрозуміле. Ти ще нібито й не на тому світі, але якось і неповноцінний член цього світу. Ти не в системі.

Як на мене, безхатченство – не вирок. Але це хвороба суспільства. Її можна вилікувати, якщо зрозуміти просту істину: все залежить від кожного з нас.

Галина ЄРЕМІЦА, Любов КАФАНОВА, “Версії”

Фото Ігоря Константинюка

Запис Свій серед чужих, або Як я була бомжихою спершу з'явиться на Медіа-Версії.