Водночас, після 20-ти днів голодування Андрій Шевчук припинив свою акцію. На результативний діалог з чиновниками він вже не сподівається, надіється на співпрацю з депутатами і продовжуватиме спроби отримати кошти на діяльність своєї організації в рамках міністерської програми.

Вл. інф.

Запис Громадський активіст Андрій Шевчук припинив голодування (Повертаючись до написаного) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Хабаря я не дам. Або дам – і посаджу!»

«Я ремонтую візки вже багато років. Як би там хто і що не розказував про мене – люди мене знають і розповідають про ті послуги, які отримували, – каже Андрій Шевчук. – Наша мета – допомогти їм, але в який спосіб?

По місту нас цікавить швидке обслуговування цих людей. Адже яка проблема виникає під час ремонту у людини, що через поломку візочка сидить дома, прикута до ліжка… Є два способи це вирішити: або ми приїдемо до цієї людини, або цей ремонт триватиме упродовж двох тижнів (так показує досвід). Треба ж запланувати, хто привезе візок, ми відремонтуємо, хто відвезе. Для прискорення процесу ми запропонували місцевій владі підтримати нас, придбати автомобіль, щоби  ми мали можливість зробити це швидко. Цей наш проект так і називається – «Швидке обслуговування». Крім цього, є ще півтори тисячі візочників в області! Їм узагалі ніхто не ремонтує візки і вони лишаються наодинці зі своїми проблемами. А потрібні і запчастини, і спеціаліст, і обладнання – щось треба заварити, щось,виточити, перешити сидіння… Для цього нам потрібна спеціально обладнана «майстерня на колесах», яка їхатиме по маршруту і здійснюватиме ремонт. Тому що везти візок на ремонт за 100 км і назад – рідко в кого є можливість.  Насправді один автомобіль не вирішить усіх питань, але принаймні частину. Звісно, нам потрібне і фінансування. Наразі ми обслуговуємо 200-300 осіб власними коштами, які заробляємо на ремонті велосипедів і витрачаємо на візки. Моя організація за 22 роки отримала від влади всього 18 тисяч гривень. Але наші можливості самозабезпечення не вирішують проблем усіх візочників області.

Три роки поспіль подавали документи на фінансування в Міністерство соціальної політики – ми діємо послідовно: звертаємося до різних рівнів влади, проходимо через відмови. Нас футболили. Не шукали спосіб знайти ці кошти і дати – а шукали, як відмовити. Або створити умови, щоби я змушений був давати хабаря. Але це не лише незаконно, але це ще і гріх! Тож хабаря я не дам! Або дам – і посаджу! Бо має бути справедливість!

«Влада шукає не як допомогти, а як відмовити»

Можливості вирішення порушених нами проблем – є. На сьогодні є програма Мінсоцполітики, через яку виділяють кошти на ремонт інвалідних візків – післягарантійне обслуговування тих візків, які видаються державою. Буковина ці три роки – без фінансування цієї проблеми взагалі. Причини відмов різні: то папір не той подали, то телефонну трубку хтось вчасно не підняв, то начальник у відпустці… Свого часу ми вже дійшли до моменту, що мали отримати ці кошти. Тільки була вимога – аби нам відповідний обласний департамент надав список візочників, які потребують післягарантійного ремонту візків. Поки департамент нам відмовляв у наданні цього списку, поки нарешті його складав і надавав – у Міністерстві сказали, що вже пізно, гроші розподілені.

З чим пов’язана саме ця акція? Мене обурило, що моя ініціатива викривлено використана управлінням соцзахисту. Мені пообіцяли, що автомобіль, якого просить наша організація і про який я написав петицію, управління візьме на себе. Мовляв, держава не може надати цей автомобіль нам. А нам і не важливо, на чиєму балансі буде автомобіль – важливо, аби робота робилася! А я ж проста людина, я знаю, що Бог каже: «Приймай те, що дають». Я погодився, що транспорт буде в управління, а нам за потреби надаватиметься можливість ним користуватися для обслуговування потребуючих. Два дні сидів під кабінетами і чекав цього рішення, на третій день уже не прийшов. І коли рішення приймалося, наша домовленість була проігнорована. Це не по-діловому. Як можна мати справу з людьми, які домовляються про щось, а потім порушують обіцянку.  Надалі я просто не бачу сенсу марнувати час.

Управління вирішило, що воно також буде ремонтувати візки! І отримало рішення депутатів на це. А мені відмовляють, бо я начебто дублюватиму їхні послуги. Виходить, що вони беруть на себе виконання послуг на голому місці: без обладнання, без спеціалістів, без досвіду – але з тим автомобілем, отримання якого добився я.

Для ремонту візків потрібне зварювальне обладнання, почасти – токарний верстат, швейне обладнання, треба розбиратися – як прилаштувати підшипники, як переварити щось, знати структуру візка, щоб після ремонту його не «повело» вбік… До того ж, вони здійснюватимуть ремонт за бюджетні кошти громади! Я ж таких коштів не просив – адже знаю, що є відповідна програма на це. Виходить, що завдяки моїй ініціативі вони будуть грішити. Я не хочу бути учасником цього гріха. Вони ж принесуть збитки нашій громаді. Вони хочуть виконувати начебто безкоштовно (а насправді – за кошти громади) ті послуги, які я готовий надавати насправді безкоштовно для громади! Я приблизно підрахував: такі послуги за 5 років вартують 1 млн 100 тис. грн. Я ж не просив ні водія, ні бензину, ні обслуговування і ремонту автомобіля, ні зарплатні майстрові, ні відшкодування вартості запчастин – тільки автомобіль. Витрати ж понесемо або ми, знайшовши спонсорів, або Міністерство – якщо надасть нам ці гроші за програмою. Управління ж це все забило у бюджет. Поки що – тільки це, але ж коли вони розпочнуть роботу, зіткнуться з тим, що їм буде потрібен зварювальний апарат, спеціальні лещата, компресор тощо. Але ж усе це треба буде купити! Я не конкуренції боюся, я намагаюся організувати надання якісних послуг з найменшими затратами громади!

Конкуренцією це може вважатися тільки тоді, коли вони або не братимуть кошти в громади, або надаватимуть громаді платні послуги – адже в ці послуги вкладені бюджетні гроші!

Я грішна людина, як і всі. І допускаю помилки. Але не аж такі! Наразі оголошене мною 10-денне голодування перейшло в 20-денне. Мені важко, але готовий іти і на 40 днів голодування.

«Вимагаю заборонити збитки бюджетові міста!»

• Ви не пробували писати гранти і намагатися отримувати кошти від грантодавців – або взагалі не втрачати час на переговори з владою.
• Мій багаторічний досвід каже, що грант – це тимчасове фінансування, це разова підтримка якоїсь ініціативи. Ми ж намагаємось організувати постійну роботу і хочемо уваги держави до неї! Окрім цього, грантодавці практично ніколи не йдуть на придбання автомобілів. А нам потрібен саме транспорт.
• Як реагує на ваші вимоги влада?
• 
• Вчора була розмова з депутатом міської ради Наталією Якимчук. Наше питання порушувалося на комісії, в яку вона входить. Вона каже, що шукає спосіб порозумітися. Поки що це тільки слова, тож довіри в мене немає, але депутат запропонувала те, що мене зацікавило. Зокрема, пропонується, щоби організацію «Безбар’єрне місто» вписали в програму, в якій буде чітко прописано, що громадська організація має право на обслуговування в певні дні. Коли записано – це надійно.

Я висунув своєї умови: 1) заборонити владним структурами за бюджетні кошти здійснювати ремонт візочків – тобто заборонити їм наносити збитки бюджетові міста; 2) вписати нашу організацію в програму, де буде вказано, що машина буде в нашому розпорядженні – аби ми скоротили час ремонту; 3) обклеїти машину нашою та їхньою рекламою – бо це спільна справа; 4) щоби це було публічно оголошено, і за нашої участі. Не можна говорити про нас – без нас. Пані Якимчук сказала, що ці вимоги прийнятні. Побачимо…

• Тож надія на вирішення цього питання є. Ви будете задоволені?
• Так чи інакше ми це вирішимо. А що робити з півтора тисячами віз очників області? Намагаюся і на це вплинути. Маю інформацію, що питання виділення коштів на «майстерню на колесах» розглядала відповідна комісія облради і рекомендувала винести його на сесію. Я буду боротися за соціальний захист інвалідів-візочників, чого б це мені не вартувало. Хай знають: я вмію кусатися!

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Андрій Шевчук: «Хай знають: я вмію кусатися!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.