Дія 6… 

“Закінчив Ленінградський державний інститут театру, музики та кінематографії. Жив і працював у Ленінграді,після інституту починав у Товстоногова, в БДТ… Але саме на цій сцені я народився”, – Володимир Воробйов.

Дія 7… 

Дія 8… 

Дія 9. Клятва ТЮЧ 

Нам 70!

ГИМН
(кто не знает – тот не Драмовец!)

Живя тысячелетия, мир был доволен всем,

Он думал, что на свете чудес всего лишь семь.

Но празднично и трудно в течении веков

Живёт восьмое чудо для верящих в него!

Оно – театр, – восьмое чудо света.

Каких ещё не ведала планета!

Мы веря и надеясь, судьбу берём в штыки,

Пока не чародеи, а лишь ученики.

Настанет срок и нашим свершением надежд

Мир будет ошарашен открытием чудес!

Театр нас волнует, пугает и манит,

И по ночам нам снится волшебный свет софит,

Мы счастливы сегодня желанный взять барьер!

До следующей встречи, до будущих премьер!

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Театру Юних Чернівчан — 70 (продовження)… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Театр юних чернівчан Чернівецького міського палацу дітей та юнацтва відомий як перший аматорський дитячий драматичний колектив області.
Драматичний гурток Чернівецького палацу піонерів (тепер Міського палацу дітей та юнацтва) був створений на початку 1945-го і діяв під керівництвом заслуженого артиста УРСР В.А. Жихарського. Невеликий відрізок часу Піонерським театром (як тоді його називали) керувала режисер Є.Б. Золотова. Пізніше його очолила заслужена артистка УРСР В.В. Беспольотова. 1967 року керівником театру стала М.І. Полторак-Штейнберг.
1985-го колектив театру був удостоєний звання “Зразковий художній колектив”.
Від лютого 1991-го Театр юних чернівчан працював під керівництвом М. С. Данчук. Від 1999-го керівниками ТЮЧ були Ю.Г. Максимюк, В.А. Стаханов, О.Д. Григорчук. А від 2003 року – І.В. Євстратьєва-Даніліна.
Від далекого 1945-го і до сьогодні Театр Юних Чернівчан залишається мистецьким осередком і вихователем юних артистів і глядачів.
І, однозначно, восьмим чудом світу!

Інформація з Інтернет-джерел

Відчуття свята починається з моменту входу в будівлю палацу: музиканти у фойє, ювілейна газета “ВОСЬМОЕ ЧУДО СВЕТА”, яку люб’язно дарують газетчики, спілкування з гостинними працівниками і в гардеробі ( “театр починається з вішалки”), герої вистав, дійові особи, виконавці зустрічаються на сходах до самої зали, де все вже готово, щоб розпочався бенефіс…

Дія 1

Дія 2

Дія 3

А Лєра – молодець!…

Дія 4

Дія 5

Дія 6… Продовження фотозвіту за посиланням:
Далі продовження… 

Фотозвіт з вистави 2.02.2015 дивіться за посиланням – Вистава “Цирк! Цирк! Цирк!”

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Театру Юних Чернівчан — 70 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Театр юних чернівчан Чернівецького міського палацу дітей та юнацтва відомий як перший аматорський дитячий драматичний колектив області.

2.02.2015. Вистава “Цирк! Цирк! Цирк!”

Художній керівник колективу: Інна Даніліна
Викладач акторської майстерностіІван: Іван Данілін
Викладач сценічного руху: Ганна Аілінчій
Викладач сценічної мови: Марина Слижук

4.02.2015. Дивіться за посиланням – Бенефіс “Восьме чудо світу”

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис Ювілей Театру Юних Чернівчан спершу з'явиться на Медіа-Версії.

–Тамаро Дмитрівно, як Ви почуваєтеся у прем’єрно-ювілейну пору?

– Повірте, немає коли голову підвести, не те що зважувати вік і здобутки. Репетиції, репетиції, репетиції… Хвилююся лише про одне: як усе вийде. Стільки вистав зіграла, а кожного разу – як уперше: а раптом…

– Що ми побачимо на Вашому бенефісі?

– Це буде комедія. І це буде кохання! Разом з художнім керівником театру і режисером-постановником Людмилою Скрипкою ми вибрали п’єсу «Тустеп і різний «мотлох». Американський драматург Річард Байєр нібито спеціально написав її для мене.

П’єса про те, що кохання можливе у будь-якому віці, воно або є, або його нема.

– А хто – Він?

– Граємо з Богданом Мартиновичем Братко. Він дуже надійний партнер. І ще мені подобається оформлення, яке зробила художниця Наталя Руденко-Краєвська. Весь «мотлох» між яким ми пробираємося по сцені – ніби символ довгого життя з усіма набутками і забобонами, сподіваннями і втратами…

Перша роль – «тінь зайчика»

– Читачам цікаво дізнатися, як Ви стали актрисою…

– Тут кілька точок відліку. Найперша – моя мама. Так сталося, що вона, викладач німецької, пішла працювати до дитячого садочка. Там мама створила театр тіней: сама зробила екран з підсвічуванням, контури персонажів. І показувала діткам казки.  Я приходила до мами і дуже кортіло взяти ту чи іншу фігурку. А мама сварила: «Не чіпай!». Але одного разу бачу, що мамі не вистачає рук на всіх героїв, тоді я схопила зайчика і сказала його репліку. Мама здивувалася: «Дивися, все правильно зробила!».

Згодом  записалася до драматичного гуртка у міському Палаці піонерів. А керувала ним чудова актриса й неймовірно хороша людина Валентина Володимирівна Безпольотова. Гурток визначив усе життя: і перша акторська школа, і досвід, і мистецьке виховання… Сестра моя теж займалася у Безпольотової, тепер актриса Луганського драмтеатру.

Дуже жалко було покидати гурток, коли виповнилося п’ятнадцять: за правилами Палацу піонерів я була вже переростком.

До театру увійшла з парадного входу

– Я вирішила йти до драмтеатру: проситися на роботу. Навіть не знала тоді, що в театрі є службовий вхід, підходжу до парадного, а вахтер запитує: «Чого тобі, дівчинко? – Я прийшла на роботу! – Це тобі на службовий вхід треба». Пішла туди, знову кажу, що хочу в театрі працювати. Мені й покликали… коменданта, а той пропонує мені на вибір: прибиральницею або гардеробницею. «Та ні, кажу, я хочу артисткою!». І тут на прохідній нагодився тодішній головний режисер  Кость Григорович Артеменко: «Актрисою, кажеш? А що ти вмієш? А скільки тобі років?».  Відповіла, а він питає: «А як твоє прізвище? – Артеменко, – кажу. – Ну, як Артеменко, то мушу тебе прослухати!». І запросили мене на художню раду. Сидять за столом поважні метри: Козаковський, Міхневич, Янушевич  – і Безпольотова з ними. Я приготувала на прослуховування вірш, байку, але Валентина Володимирівна наказала мені зіграти уривок з драмгуртківської вистави, сама репліки мені подавала. Треба сказати, що вона мене й відстояла на тому прослуховуванні: взяли мене до театру! У 15 років!

Зимня відвезла на навчання

– Тепер я думаю, що той ранній успіх трохи зіпсував мене: я вирішила, що вже готова актриса і вчитися далі мені не треба. І тут маю бути все життя вдячною Валентині Іванівні Зимній: коли вона залишила Чернівці і перейшла на викладацьку роботу в Києві, переконала мене, що треба отримати освіту і буквально за ручку відвезла до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого.  І узяли б, але потрібен був атестат, а я лише в останньому класі школи навчалася.  Нічого не вдієш, довелося закінчувати школу і вже наступного літа мене прийняли на курс Валентини Зимньої і Володимира Неллі.

– Виходить, цього року маєте ще й 45 років на сцені?

– Так, але не всі тут, у Чернівцях. Після закінчення театрального інституту розподілили мене до Дніпропетровська. Багато грала й ролі були хороші, але тягнуло додому, до свого першого театру…

– А можете  сказати, чого Ви навчилися за усі ці роки?

– Може, найголовніше, – слухатися режисера. Ви ж бачите, яка я активна й уперта: часто хотілося щось переінакшити, доходило до конфліктів! Тепер я точно знаю, що треба слухатися режисера і трохи притамовувати свій темперамент.

– А з ким з режисерів Вам найкраще було працювати?

– Важко всіх назвати, бо ж ролей зіграно – навіть перелічити не беруся. Працювала і з Пивоваровим, і з Колісником… До речі, ніяк не можу потрапити до нього на виставу в «Голос», все якісь причини Петро висуває…

Але, найбільше,мабуть, запам’яталася робота з Анатолієм Литвинчуком. От він був, як то кажуть, моїм режисером.

Хоча було б справедливо назвати в цьому ряді і Людмилу Скрипку: вона надзвичайно талановита, має, крім бездоганного смаку, ще й художнє чуття: адже коли читаєш Марію Матіос, здається, що її вишукана проза зовсім не лягає в драматургічний твір. І який точний вистріл в десятку з виставою Скрипки!

Ще маю згадати Андрія Романова. Я грала Фрекен Бок у його постановці «Карлсона». Це надзвичайне задоволення – і серйозна, без скидки на дитячу виставу, режисура.

Білорус побачив на виставі

– А як у Вас із «тилами»? Знаю, що донька теж актриса…

– Колись стара циганка мені напророчила: «Долі своєї не шукай, вона тебе сама знайде!».

Так і вийшло. Майбутній чоловік підійшов до мене після вистави на гастролях у білоруському Могильові. Сказав, що він архітектор і що я йому дуже сподобалася. Тоді мені навіть на думку не спало, наскільки це всерйоз. Згодом, уже в Чернівцях, отримала від Віктора листа, просив дозволу приїхати. І вже добігає кінця третій десяток років, як ми разом. Вже тут в Україні Віктор отримав звання Заслуженого архітектора. Тепер ще й  доцент ЧНУ, відколи відкрилася підготовка архітекторів. Доньці нашій Ользі – 26. Вона теж актриса, Кільчицька-Дудка. І маємо онука, Юліана Петровича. Щоправда, він ще не визначився: або театр, або штанга. Та ж йому 3 роки, ще має час!

– А шити, вишивати, пироги пекти?

– На домашні справи часу не маю. Мій чоловік – чудовий, він усе взяв на себе. А я приходжу додому після вистави чи репетиції напівмертва. А на ранок – усе спочатку. І дуже щаслива, що

це коло не зупиняється!

Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»

Запис Тамара КІЛЬЧИЦЬКА: Монологи не при рампі спершу з'явиться на Медіа-Версії.