Співаю, скільки себе пам’ятаю. В дитинстві щоразу ходив колядувати. Був солістом у школі, потім – в техучилищі. Коли працював електромонтером з експлуатації високовольтних підстанцій в «Київенерго», теж співав. Співав і в армії. Стріляв, чистив картоплю і – співав…

На бандурі почав грати пізно, у 23 роки. Тоді я працював електриком при будинку культури заводу «Більшовик». Пішли ми якось з хлопцями до цирку, а в тому приміщенні тривав набір до Капели бандуристів. Хлопці жартома сказали: «Лишай ту роботу і йди на бандуру». Я спробував – і пройшов прослуховування. А вже за рік гастролював з солістами Капели бандуристів. При тому, що я тоді ще не знав навіть нотної грамоти й грав на слух.

Вокалу навчався у 5-ти відомих оперних співаків. Перший мій викладач – заслужений артист України, соліст Київського оперного театру Микола Шостак, найкращий друг Івана Козловського, соліста Великого театру у Москві. Друга – Ірина Макухіна. Вона не була оперною співачкою, закінчила консерваторію, але не вміла грати на жодному музичному інструменті – грала одним пальцем по клавішах фортепіано вгору, а назад збивалася. Я провчився у неї рік – і зрозумів, що це не мій викладач. Після армії мені викладав Володимир Матвєєв, він нічого особливого мене не навчив, але в нього був широкий діапазон звучання. У Рівненському музичному училищі мене вчила Лариса Свірська. Це друге покоління викладачів, вихованих Соломією Крушельницькою. В Чернівцях мені викладав Євгеній Сергєєв, соліст Душанбінського оперного театру. Він навчив мене співати «темним» звуком.

З бандури у мене було два вчителі – Анатолій Маціяка та Анатолій Грицай, засновники кобзарського мистецтва на Рівненщині. У Маціяки я навчався при Капелі бандуристів, а в Рівненському училищі – у Грицая. Останній не стільки вчив мене грати, скільки був моїм духовним наставником. Давав мені життєві поради. Я багато чого від нього перейняв. Пам’ятаю, як він сидів на уроці, слухав, як я граю, і… плакав.

Сльози дружини привели мене до Чернівців. Зі своєю майбутньою дружиною познайомився в селі Степанці Київської області. Я працював учителем у школі, а вона – дитячим лікарем. А потім у Чернівцях померла її бабуся, й дружина поїхала на похорон. Тоді батько мені сказав: «Ти збираєшся одружуватися? Тобі вже 31 рік. Пора продовжувати рід». Тож я подумав і поїхав до Чернівців. Тут і одружилися. Отак сльози моєї дружини привели мене до Чернівців.

Зараз її немає вже на цьому світі, але я й досі її кохаю. Присвятив їй кілька пісень. Одна з них називається «Розбите серце». Коли доходжу до останнього куплету – не можу співати. Немов клубок у горлі і навертаються сльози…

Настроювати бандуру – робота клопітка.  В музичний школі працювали настроювачі фортепіано з Києва. Я попросив розповісти, як вони настроюють інструмент. Ті відповіли: між квінтою має бути одне биття струни в секунду, а між квартою – чотири. За цим принципом я налаштовую й бандуру. Головне – уважно слухати коливання струни.

У піснях намагаюся зберігати буковинський колорит. Коли приїхав до Чернівців, дуже зацікавився «буковинською мовою». Знайшов її в Юрія Федьковича й вирішив: коли я вже мешкаю на Буковині, то треба навчитися співати щось буковинське. Почав писати пісні на вірші Юрія Федьковича. В одній книзі прочитав, що Федькович гарно грав на лірі та скрипці і хотів піти Галичиною та Буковиною, виконуючи свої пісні. Але тепер його нема  – і я ходжу з бандурою й виконую пісні на його слова. 

Граю по 16 годин на день. Пам’ятаю, ще коли вчився у Капелі бандуристів, мене виганяли зі студії, казали: йди додому, поспи. Коли треба готуватися до концерту, можу прокинутися серед ночі і грати. Вночі займатися найкраще, ніхто й ніщо тобі не заважає. Якщо не будеш працювати, не будеш виконавцем. А виконавцем бути тяжко. У нас на Буковині бандуристів багато. Куди не кинь, почуєш: я граю на бандурі. Але виконавців-бандуристів немає. Виходить, що я один такий.

Народився я в мазепинському краї, на хуторі Андріївка Київської області. Там є великий курган-могила Івана Мазепи, насипаний шапками. Усі, хто проживав на хуторі, були козацького роду. Хлопці дуже сильні, кремезні. Такі сильні, що один брав трактор спереду і підіймав. А як брали до рук шаблю, могли розрубати ворога навпіл з одного удару.

В нашій родині всі співали. Матері своєї я не пам’ятаю. Вона померла, коли мені було півтора року. Але люди казали, що вона надзвичайно гарно співала. Без неї не обходилися жодні іменини, весілля, хрестини. Її називали «народною артисткою», щоправда без звань і дипломів. Тато мій теж трохи співав. Брат грав на скрипці та баяні. Пригадую, коли сестри ходили співати по кутах, я чомусь завжди плакав. З дитинства був дуже вразливий до музики. Коли брат з Києва привіз радіо, я цілий день сидів коло нього і слухав симфонічний оркестр. А як на весіллі грав баяніст, то я ладен був тому в пазуху залізти, так мені подобалася музика.

За радянських часів мені постійно дорікали: чого ти співаєш пісні про могили, кайдани. От подавай нам «такіє пєсні шуточниє, про бабу-дєда». А патріотичні українські пісні співати було заборонено. Я знав напам’ять список заборонених КДБ пісень. Туди входило багато пісень на слова Шевченка: «Розрита могила», «Думи мої, думи», «За байраком байрак», «Заповіт». Але я їх все одно співав. Люди просили, я й співав. І досі, як бачите, живий.

Взірцем кобзарства вважаю для себе Остапа Вересая.  Що характерно, коли він співав на плантаціях у пана, у 87 разів (!) зростала продуктивність праці. Люди казали: якщо ти ще тиждень поспіваєш, ми всі загнемося від виснаження. Остап Вересай був знайомий з Шевченком, вони співали разом, ділились куснем хліба.

Зараз чогось усіх лякають бандерівцями. На мене часто кажуть: ви бандерівець. А я дуже радий, що мене так називають. Може, я ще й не достойний цього звання. Бандерівець – це вищий прояв патріотизму. Це ж якими героями треба бути, щоби своїм тілом затулити гранату і кричати при цьому «Слава Україні!». Це зараз тільки після Майдану ми почали вітатися «Слава Україні – Героям Слава!» і співати на вулицях «Ще не вмерла України…». А колись, лише насвистівши гімн, можна було отримати 10 років тюрми.

Багато виступав за кордоном. На концертах в Румунії, Польщі збирав аншлаги. В Німеччині виступав у Мюнхені в 47-му секторі цвинтаря, де поховані вояки УПА. Там я співав на могилі Степана Бандери. Німці, які слухали, казали, що ніби побували в Україні. Виступав й в Габсбурзі в окрузі Швабія. Тут проживають шваби – німці, що говорять на особливому діалекті німецької мови і носять кошики на головах. Колись вони проживали і в Чернівцях – там, де нині вулиця Заставнянська. А після війни всі вони переїхали до Габсбурга.

Маю неординарну звичку. Коли я виступав у Каневі, клав бандуру на могилу Шевченка. У Мюнхені – на могилу Бандери. У Львові – на могилу Франка. Клав бандуру й на могили Федьковича, Воробкевича. Здавалося б, це якісь примхи, але справа в тому, що таким чином я заряджаюся духом цих людей.

Чому бандуристи довго живуть? Тому що носять бандуру біля серця. А вібрації позитивно впливають на серцевий ритм. Це навіть ученими доведене. Та й загалом  бандуристом стають після 70-ти. Тоді ти стаєш яснішим думками, змінюється ставлення до світу, точніше відтворюєш голосом зміст пісень.

Краще оволодіти співом мені допомогла стаття «Українське бельканто», надрукована в газеті «Слово Просвіти». В ній автор порівнює голоси відомих оперних співаків зі співом птахів. У птахів же немає діафрагми, – а як же тоді в них утворюється звук? А річ у тім, що весь звук утворюється не на зв’язках, як часто вважають, а у бронхах. Треба багато розспівуватися, щоби відшукати це відчуття. Це я вам відкрив, до слова, частку секретів співу.

У філармонії справжній бардак. Після того як я відіграв ювілейний концерт на своє 70-річчя, викликає мене до себе директор. Каже: «Вам уже 70 років. Отож пора вам піти». А я  йому відповідаю: «Та я ж іще й досі звучу як треба». Натомість він сказав, що нам треба робити щось нове. Дорікнув, що я, мовляв, слова забуваю на виступах. А я йому й кажу: «Ви ж були присутні на концерті. Хіба я хоч одне слово забув? Навіщо ви повторюєте те, що на мене дівки наговорюють. Я ж єдиний бандурист. На кого ви хочете мене міняти?». Той відповів, що ще почекає, але проведе прослуховування на вакантне місце. Ось так. Поки мене ще не звільнили, але подумують. Кажуть, що я вже старий. Та бандуристи живуть довго. А мені лише 70…

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Василь ПИНДИК: «Бандуристами стають тільки після 70-ти» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Яка музика входить до вашого репертуару?

– Здебільшого – старовинна українська та музика європейських країн епохи Середньовіччя, Ренесансу та Бароко. Музикантів із таким репертуаром в Україні небагато. Принаймні, на Буковині немає таких, які виконували б музичні твори, народжені до доби романтизму. Головне наше завдання – реанімувати старовинну музику та повернути її до життя.

 – З чого розпочалося ваше захоплення світом звуків?

– Усе моє життя пов’язане з музикою, хоча я і не професійний музикант. Ще в 7-му класі взявся до гітари, тоді це було повальне захоплення: – всі слухали Deep Purple, The Beatles, Rolling Stones, ходили з гітарами, підбирали пісні.

Після 8-го класу вступив до медичного училища, де створив аматорський ансамбль. Грали на танцях, спершу виходило не дуже, але поступово рівень зростав. Тоді я жив у Новоселиці, але згодом перебрався до Чернівців. Тут закінчив курси гри на гітарі у покійного нині Олександра Зельтермана, він навчав мене нотній грамоті, ритміці.

Потім була армія, служив у Баку. Там у мене було вдосталь часу практикуватись. Опанував гітарою настільки, що вже думав про вступ до Гнесинського училища. Та батьки були проти, і я став студентом біологічного факультету, працював на санітарно-епідеміологічній станції. Проте не припиняв занять музикою і час від часу створював невеличкі колективи. Грали в різних стилях – рок, джаз, ф’южн, писали музику на вірші буковинських поетів. Десь на початку 90-х у мене виникла ідея створити ансамбль, який відродив би українську музичну спадщину. Для цього мені знадобились давньоукраїнські музичні інструменти, зроблені під старовинні один в один. Колектив назвали «Слови» – старослов’янською означає «слова». Сім років тому я познайомився з флейтистом Юрієм Пасічником, який працював тоді настроювачем музичних інструментів. Він теж мріяв про колектив, який, щоправда, мав би грати класичну музику. Спершу ми виконували європейську музику епохи бароко, потім потрохи додали до репертуару старовинні українські мелодії та пісні.

– Які музичні інструменти використовуєте?

– В нашому арсеналі ціла палітра давніх українських музичних інструментів – від суто української кобзи до древніх гусел, які, будучи інструментом багатьох народів, побутували і в Європі, і в Малій Азії. Навіть деякі африканські племена мали схожий інструмент.  Гуслі теж український інструмент, історія їхнього виникнення походить ще від княжої доби Київської Русі. На них грали бояни – знамениті виконувачі билин. У князя при дворі були цілі гуслярські оркестри: виконували героїчний епос, оспівували славу князів, богатирів.

Старосвітська бандура теж у нашому арсеналі. На ній грали наші кобзарі та саме нею захоплювався Тарас Шевченко, який, до речі, чудово грав на бандурі, кобзі і навіть на гітарі.

Паганіні від бандури

Існувало декілька технік гри на бандурі – Чернігівська, Полтавська і знаменита Зіньківська школи. Найвідомішим бандуристом цієї школи був Хведір Гриценко (Холодний,1814–1889). У молоді роки він втратив зір і 8 років навчався у старців, доки не досяг такого рівня виконавської майстерності, що його стали називали Паганіні від бандури. Холодним його прозвали через те, що в хаті ніколи не жив, тинявся селами, зимою й літом спав на  вулиці. Він був унікальною людиною, знав безліч пісень, кантів, танців, у нього багато переймали інші кобзарі. Подейкують, що Хведір Холодний міг і босими ногами на бандурі зіграти будь-яку мелодію.

Сліпих музикантів ніколи не називали сліпими, тільки незрячими, бо вони вважалися посередниками між людиною та Богом. Тому до них постійно звертались за мудрими порадами. Кобзарі нараховували 13 так званих «устиянських» книг (від слова «уста»), що передавалися в усній формі. Коли молодий хлопець ставав бандуристом, він мав знати певну кількість «устиянських» книг – це було щось подібне до посвяти. В них «записувались» норми поведінки, молитви, обряди, таємні знання. У старців існувала строга організація їхніх мандрів: вони не ходили, де їм заманеться. Бандуристи чітко розподіляли території на рівні повітів, губерній, пізніше областей. Це не були звичайні жебраки. Старцівський репертуар більше нікому не дозволялося виконувати, вони знали та передавали один одному величезну кількість пісень, казок, байок, притч.

 – Де вас можна почути?

– Виступаємо, переважно, в музеях, бібліотеках, школах, на виставках, презентаціях, творчих вечорах, адже наша діяльність більше спрямована не на віртуозне виконання, а швидше на просвітницьку місію. Ми розповідаємо про музику, що побутувала в Україні від Середньовіччя до ХІХ століття. Адже українці мають багату культурну спадщину. Жодна нація не має такої. А скільки у нашого народу пісень – близько 350 тисяч оригінальних назв, не враховуючи різноманітних варіацій.

 – Яка публіка приходить на ваші виступи, як вона Вас сприймає?

– На наші концерти приходять різні люди – від малого до великого. І, чесно кажучи, не пригадую, щоби комусь не сподобалося. Мелодії, які ми виконуємо, фактично не звучать зі сцен, їх не крутять на радіо чи телебаченні. Це не попсові пісеньки, під них не поп’єш кави, а, навпаки, все відкладеш – почнеш вслуховуватися. Українська музика найбільш елітарна, інтимна, здатна чіпляти найтонші струни душі.

– Чим ще займаєтеся, окрім музики?

– Нещодавно я звільнився з санепідемстанції, щоби цілком присвятити себе музиці. Десь біля трьох років грав на вулицях міста, базарах, майданах, у парках. Був одним з перших у Чернівцях, хто вийшов і грав на вулиці. Спершу почувався трохи некомфортно, бо люди – що зберегли комуністичну ментальність – ставилися презирливо, називали жебраком. А коли земляки поїздили світом, то зрозуміли, що Україна не пасе задніх, а тягнеться до європейських стандартів. Отже, почали ставитися до вуличних музикантів спокійніше і навіть цікавитися. Навесні знову гратиму людям.

– Часи змінюються, і ми з ними змінюємося… До чого прагнете нині?

– Хотілось би розширити коло музикантів, учнів, які цікавилися б і хотіли грати старовинну музику. Я із задоволенням передавав би їм свої знання. У мене є також ідея створити клуб старовинної культури, щоби туди приходили музиканти, поети, художники і просто освічена молодь. Головна орієнтація – на молодь, оскільки вона менше зациклена на заробітках. Її більше цікавить можливість творчо себе проявити. Хочеться відкривати їм, наскільки величні в нас історія й культура. Можливо, тоді ми перестанемо вважати себе меншовартісними, зможемо підняти свою країну, як в економічному, так і культурному плані. До того ж, слід підтримувати та розвивати в них потяг до музики, адже, як вважали наші предки, вона здатна єднати людину з космосом, його вібраціями…

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Віктор ПЕРЕПЕЛЮК: «Українська музика найбільш елітарна, інтимна, здатна чіпляти найтонші струни душі» спершу з'явиться на Медіа-Версії.