Уперше поріг хореографічного залу чернівчанка Олена Скрипник переступила у чотири роки. Мама привела її до гуртка народних танців. Було цікаво, проте дівчинка, пробігаючи коридором, усе частіше заглядала до сусіднього залу, де тренувалися «бальники». І одного дня по-дорослому серйозно повідомила: «Я хочу танцювати бальні танці».

– Я жила і продовжую жити танцем. Маленькою дівчинкою проводила у хореографічному залі майже щодня по кілька годин, проте жодного разу не поскаржилася на втому, – каже Олена. – Можливо, саме завдяки наполегливості і силі волі ми з партнером не раз ставали фіналістами чемпіонатів України та різноманітних міжнародних змагань. Коли ж мені виповнилося 13 років, мій партнер разом з батьками переїхав жити до Києва. Пара розпалася. Мене запросили танцювати до чернівецького шоу-балету «О-ля-ля». Згодом я стала бажаною гостею усіляких вечірок та концертів. А щоби передати свої знання і поділитися вміннями, почалавикладати танець живота дітям і дорослим.

Життя Олени Скрипник нагадувало граційне танцювальне па: репетиції, концерти, оплески… Важко було уявити, що в один день ця енергійна, талановита дівчина опиниться між життям і смертю, а потім відчайдушно боротиметься за ще один шанс вийти на сцену.

– То був чудовий теплий Пасхальний день. Мій знайомий запропонував прокататися на мотоциклі. І я погодилася. Він мчав на такій швидкості, що я боялася розплющити очі. А коли пригальмував на заправці, попросила його шолом. Наче передчувала, що незабаром він врятує моє життя, – розповідає Олена Скрипник. – Ми знову помчали. Та наступного разу очі я розплющила вже на лікарняному ліжку. Там почула, що два тижні тому потрапила в жахливу аварію. Наш мотоцикл не виїхав – вилетів на смугу зустрічного руху і врізався в автівку. У пам’яті спливали тільки уривки: якісь люди бігали навкруги, кудись дзвонили, про щось питали… Поруч не було лише водія злощасного мотоциклу. Як з’ясувалося пізніше, він нервово телефонував друзям, аби терміново забрали з місця аварії його понівеченого залізного коня. Адже нема мотоциклу – нема й ДТП.

Про те, що відбувалалося далі, Олена дізналася від слідчих та свідків аварії. Поки на місце аварії викликали «швидку» та міліцію, якийсь чоловік міцно перев’язав ременем Оленчину ногу, обережно зняв з голови розбитий навпіл шлем і, як міг, надавав першу медичну допомогу. Нині дівчина називає його своїм янголом-охоронцем, без допомоги якого, можливо, не вижила би. Він їхав у машині якраз за ними і став випадковим свідком аварії.

– Через кілька днів Олександр – так звати мого янгола-охоронця – прийшов до мене у лікарню з великим букетом квітів. Ми потоваришували. Здається, він був посланий мені з небес, – зізнається Олена.

Лікарі констатували невтішний діагноз: у трьох місцях переломаний таз, струс мозку і – найстрашніше – вщент розтрощена ліва нога, яку врятувати не вдалося.

– Я ніколи не забуду, як до палати зайшов батько і сказав, що лікарі ампутували мені ногу. Тоді вперше побачила татові сльози… – і нині зі сльозами на очах пригадує дівчина. – Я лежала у спеціальному «гамаку», 40 кілограмові гирі тиснули мені на таз, з частини ноги, яка залишилася, стирчали якісь трубочки… Сльози текли не від того, що жаліла себе. Знала: все витримаю. Головне, що залишилася живою. Та коли бачила, як через мене страждають мої рідні – серце розривалося. Боролася за життя заради них, заради того, щоби ні тато, ні мама, ні сестрички більше ніколи через мене не плакали.
Понад два місяці Олена Скрипник провела у лікарні. А після цього одразу вилетіла з батьками до Німеччини на протезування.

– …У мене «розумна» нога, – жартома каже Олена. – Мій протез один з найсучасніших винаходів людства. Він комп’ютеризований. Тобто він сам аналізує навантаження: в залежності від того, як сильно я навантажую п’ятку чи носок, він розраховує, з якою швидкістю треба зігнутися чи розігнутися. До того ж, анітрохи не відрізняється від моєї ноги. Навіть педикюр на протезі роблю. І не соромлюся влітку носити відкриті босоніжки. В Україні такі протези не роблять. Коштує він стільки ж, скільки дорога іномарка. Дуже шкода, що більшості українців,які мають подібні травми, це не по кишені. Тому я дуже вдячна моїм батькам за все, що вони для мене зробили.

Коли після встановлення протезу Олена зробила перші кроки, німецький лікар розплакався. Сказав, що це вперше за його 30-літню практику людина так хоче ходити і, незважаючи на біль та дискомфорт, у перші ж хвилини звелася на ноги. Крок за кроком Олена звикала до своєї нової ноги. А повернувшися до Чернівців, прийшла до танцювального залу.

– Мої друзі готувалися до весілля і попросили мене поставити для них перший весільний танець. Хіба я могла відмовити?.. Проводила репетиції на милицях, багато пояснювала, що могла – показувала і, зрештою, танець був готовий, – пригадує дівчина. – Тоді я зрозуміла, що повернулася до нормального життя. Коли нарешті змогла ходити без милиць, набрала нову групу дівчат і разом з ними почала заново вчитися танцювати.
Нині Олені Скрипник 23 роки. Вона має дві вищі освіти за спеціальностями «економічна кібернетика» і «державні фінанси». Зараз здобуває ще третю – юридичну. Швидко пересуватися містом їй допомагає автівка, за кермо якої сіла, як тільки виповнилося 18 років.

Дівчина живе повноцінним життям: працює, зустрічається з друзями, має коханого хлопця і, звісно, танцює.

– Різне трапляється: і протез натирає, і поболює… Але все це – дрібниці порівняно із тим, що я живу! Тому терпіти не можу, коли мене починають жаліти. Я нічим не відрізняюся від здорових людей, – переконана Олена. – Танці навчили мене терпінню і витривалості. До речі, саме завдяки гарній фізичній формі під час тієї аварії у мене не постраждали внутрішні органи. Лікарі дивувалися цьому, адже моє тіло фактично протаранило зустрічну машину. Я гадаю, це подарунок небес – отримати другий шанс на життя.

Коли запитала Олену про заповітну мрію, її голос затремтів:
– У мене мрія одна: щоби були щасливими мої батьки. Вони віддали за мій порятунок усе. Тепер моя черга віддячити їм. І я впевнена, що не підведу.

Запис «Я нічим не відрізніюся від здорових людей», – каже танцівниця, у якої замість однієї ноги – протез спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У кожного своя доля. Знати б лише одразу – яка. А то як буває: продзеленчить останній дзвіночок,  уже ніби й треба визначитися з професійною дорогою та життєвими пріоритетами. Та ні тобі віщих натяків і доленосних знаків, ні талантів якихось особливих. Що тоді робити, куди подітися? Рвати на собі останню сорочину і чимшвидше бігти, аби пробитися в люди? Чи махнути рукою і чекати, щоби тебе життям «винесло» туди, куди треба?

Герой нашої розповіді Василь ГОНТЮК, він же «КаВальєро», сорочки на собі не рвав. Бо ощадливий. Але і вдалі нагоди, які траплялися, аж ніяк не гайнував…

У дитинстві Василя в космос не тягнуло, зірочок яскравих з неба він не хапав. Життя його тягнулося без якихось особливих пригод, мляво і неспішно. Мріяв, щоправда, стати популярним естрадним співаком…

– Гітара – моя хвороба ще з дитинства. – каже Василь. До того ж, що то за рокер без відповідної зачіски? – Скільки себе пам’ятаю, ще з садочку, ходив з довгим волоссям, по плечі…

Батьки на 18-річчя навіть подарували сину електрогітару. Тож Василь із превеликим ентузіазмом деякий час «махав патлами і лабав брутал», намагаючись зібрати крутезну рок-банду. Проте зрозумів, що над цим треба багато працювати, ставити голос… Отож захоплення швидко минулося. Та з’явилися інші – театр і бальні танці.

«Театр – злий магніт, крутий і кльовий!»

У театрі Василь працює вже шостий рік. Проте потрапив він туди несподівано і неочікувано. Протирав штанці в одинадцятому класі, коли це раптом один хороший знайомий запропонував йому спробувати попрацювати в освітлювальному цеху. Хлопець погодився, хоча зайвого пієтету до театральних лаштунків не відчував.

– Раніше не любив театр взагалі. Коли водили туди зі школи – тікав з вистав. А потім, коли вже почав там працювати, зрозумів, що це кльово і круто. Театр – злий магніт! – посміхається Василь.

Отож зранку він ходив на уроки, а зі школи – в театр, допомагав виставляти світло, світив прожектором під час вистав.

Коли ж нарешті отримав шкільний атестат – подався до КНТЕУ, вивчати менеджмент. Батьки про вибір сина дізналися вже постфактумом.

– Чому саме туди вступив – і досі не маю жодного уявлення, всі вступали – і я, всі вчитись – і я вчитись, заочно…

Щоправда, від навчання та театральної праці невдовзі довелося відволіктися – Василя забрали до армії, в протиповітряні війська.

– Стежив за небом! – каже він. Василю і тут пощастило – служити довелося в Херсоні, в штабі, усе більше по нарядах. Але, як стверджує, «ракету бачив».

– Далі – повернення «за сцену», тобто в цех з її оформлення. Як тільки не називають цих трудяг закулісного фронту – і монтувальниками, і декораторами, й оформлювачами, і машиністами сцени… Тут вам не тільки цвяхи бити – доводиться годинами вибудовувати чудернацькі конструкції, влаштовувати на сцені справжнісінькі річки та кукурудзяні поля… Завдяки монтувальникам під час вистави сцена крутиться, декорації рухаються, літають казкові герої. До речі, подивитися на цих бравих монтувальників можна не лише під час монтування. Саме вони наприкінці вистави «Мадам Боварі» за Флобером, забивають останнього цвяха в домовину бідолашної Емми, – у ролі похмурих гробарів.

І тут у мене з’явилася партнерка, друга, третя…

З театру розпочалося і захоплення Василем танцями.

– Надивився я на наш театральний балет, і вирішив – треба і мені спробувати… Почав ходити на заняття з бальних танців. Чому саме бальні? Гарні танці, парні, можна ще й на дівчат подивитися, – згадує Василь. – Спочатку відчував себе таким незграбним, скутим, затиснутим… Проте пройшло кілька місяців, і вирішив –займатимусь серйозно.

Невдовзі у Василя з’явилася партнерка, друга, третя… Коли до 8 Березня для жіночого колективу театру чоловіки влаштовували «капусник», Василя запросили станцювати. Спеціально для виступу танцюристу гуртом підбирали псевдонім. Хтось запропонував: «Кабальєро». Ще хвилька дебатів – і нарешті на сцені, роздмухуючи пристрасні флюїди, з’явилася нова танцювальна зірка Василь КаВальєро.

Зрештою, просте захоплення танцями переросло у справжнісіньку пристрасть: Василь чи не щовечора витанцьовував латину по різноманітним бальним гурткам, торік вступив до Рівненського державного гуманітарного університету (кафедра хореографії).

– Я є бальник! – жартує Василій. – Проте доводиться навчатися і народним танцям, і класичному балету. В будь-якій справі, не тільки в танцях, треба «пахати як Папо Карло». Якщо серйозно взятися, тоді і за місяць почнеш танцювати. Чемпіони займаються по 6-8 годин у день, тому якщо будеш займатися лише якусь годинку в день – великим танцюристом не станеш.

Василь планує колись відкрити власну школу і викладати… Але поки до цього ще далеко, доводиться якось крутитись і заробляти гроші на навчання. В театрі надто не розживешся, тому Василь підробляє ще й у фотостудії.

– Якось зателефонували знайомі, кажуть – ти ж тямиш у декораціях, оформленні сцени? Отак я і потрапив до фотостудії. Підробляю асистентом, помічником фотографа: готую фотозйомку, конструюю декорації… Колектив мені подобається: моделі, візажистки і парукарки… – мрійно мружиться Василь.

І справді, кому б не сподобались такі гарненькі колежанки? Отож, мораль нашої розповіді: «Тримай носа за вітром і не втрачай нагоди!»

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії».

Запис Василь КаВальєро: закулісних справ майстер спершу з'явиться на Медіа-Версії.