На зображеннях переважає м’який, теплий теракотово-брунатний тон — колір випаленої глини, землі, що зберігає сонце. Це поєднання кольору охри, кори, іноді навіть паленого цукру.

Цей птах справді вражає — ніби виліплений із теплої землі, згустку пам’яті чи сну. На перший погляд – він застиг. Але тіло, хоч і стилізоване, сповнене напруги: нахил голови, загострений дзьоб, «перо-крила», мов лезо чи знак. Птах, який не летить – і водночас завжди у польоті в нашій уяві. Так, це не буквально живий птах, але живий символ…

Майже всі роботи у кольорах теплих і стриманих, не палає, а тліє… Давність… Спадкоємність… Матеріали, які не зникають – кераміка, камінь, дерево. Земні кольори. Вони не викликають галасу, а вселяють тишу і глибину…

«Скам’яніла, щоб не зів’янути…» – Олег Любківський справді вкладає у свої образи глибокий сенс: краса, яка застигла, щоб вічно жити.

Пані Світлана Балінченко розпочала з Мішеля Фуко. «Народження біополітики».
– Король – це не той, хто керує, а той, хто піклується. І, власне, як керманич, не той, хто керує кораблем, а той, хто знає, де кинути якір, той, хто піклується про цей корабель. Коли дивилася цю виставку, подумала, що певною мірою це є і піклування про минуле, тобто збереження минулого, але це є і піклування про майбутнє… Щоб майбутнім чернівчанам було де кинути якір…
Не буду повторювати цей невеликий виступ пані Світлани до завершення виставки, можна послухати відео.

Тарас Возняк, письменник, філософ, культоролог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї», генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького відзначив в статті «Елімінація митця і простір інтерпретації.  Любківський»:
…у цій діалектиці полягає таїна кожного мистецького твору. Твір не «відмирає», не «кам’яніє» після написання чи висихання пензля майстра. Твір стає справжнім мистецьким твором, коли починає жити своїм, дуже інтимним, невідомим та в натуральний спосіб скритим від свого першого творця, художника, життям. Твір, що називається, – йде в люди…

Тарас Возняк порівняв митця з Робінзоном Крузо, який з уламків корабля створив власну міні-Британію. Але ж Олег Любківський дійсно будує власний світ із фрагментів пам’яті, простору й часу.
Олег Любківський поділився спогадами про витоки своєї творчості. У 17 років, під час навчання у Вижниці, він створив першу умовну фантазію – вид з висоти пташиного польоту на Кути: гора Овідій, річка Черемош, поле, маленький будинок… Композиція вийшла природною, органічною, такою, якою її уявляв молодий художник. А вже у часи перебудови Любківський повернувся до цього образу. Зріло, свідомо, він завершив картину, надавши їй символічну назву – «Земля обітована». Назва виникла інтуїтивно, як відгук на бажання повернення – у місце, де хочеться жити, куди хочеться повертатися.

«Художник не має права мовчати в війну.
У нього не має танків, не має солдатів. В нього є пензлі і олівці.
І він може показати інтелектуальну перевагу над ворогом. Що вміє тільки вбивати і стріляти…
А я вмію таке, що не по їхньому рівню розвитку.
Тобто морально я вище, ніж війна і та агресивна сторона…», – Олег Любківський.

Доктор філософії німецької літератури Judith Schifferle /Юдіт Шіфферле/ звернулася до учасників персональної виставки «Земля обітована» Олега Любківського, яка у січні 2025-го презентувалася у великих виставкових залах відділу «Палац Лозинського» у Львові. Judith Schifferle у Чернівцях знають і як поетесу з Швейцарії. Пан Юрій Якимчук зачитав звернення присутнім на виставці у Чернівцях 4 квітня.

– Мистецтво може творити нові світи і фігури з усього, що нас оточує. У кращому випадку художник не має робити нічого іншого, крім як зменшувати, забирати, підкреслювати. Приведення чогось до суті має щось спільне з кінцем. Так само, як крапка завершує речення, але оповідь тільки починається…

– Ці надгробки утворюють пейзаж без географії. Зараз, коли ми пишемо і так близько підходимо до малюнків, тут і там вони знаходяться на відстані всього одного кроку одна від одної. Роботи Любківського настільки зменшені і загострені, що залишається каркас життя, звільнений від усіх зайвих елементів. Це фрагмети, які стосуються нас усіх…

– Ці кладовища – це також наш світ. Але де небо, земля і кольори життя. Тут не має навіть горизонту, що розділяє верх і низ. Художник тримає в руках свої інструменти, як каменярі надгробки, і лише дає простір речам. Життя заховане в них. Вони розростаються в порожньому просторі і залишаються свідками. Пелюстки зкам’яніли, щоб не засохнути… Доктор Юдіт Шіфферле, Базель, 2024

Вислів «Під кожною могильною плитою ховається історія людства» набуває особливого звучання, це не просто фраза – це роздуми про пам’ять, спадок, минуле, яке формує наше сьогодення, усе те, що робить людське існування унікальним. Це світ, де важливо не лише пам’ятати про смерть, а й шукати в ній відображення життя – з його кольорами, небом і землею. І в цьому пошуку мистецтво відіграє надзвичайно важливу роль: воно оживляє пам’ять, дає голос тим, хто вже мовчить.

«Земля обітована» це свого роду і медитація над історією, пам’яттю, життям і смертю. Це простір, де художнє слово і візуальні образи об’єднуються, щоб нагадати нам: під кожною плитою – цілий світ, якого більше немає, але який усе ще живе в нашій пам’яті й культурі…

І ще пані Світлана Балінченко на умовних листівках підписала нам на ідиш різні побажання. Слово «וועלט» — «мир» — на цих картках звучало як благословення, як надія…

Далі буде… І нехай «Земля обітована» живе у наших серцях не тільки як місце, а як стан – глибокий, чутливий і сповнений надії. Дякуємо Автору!

Більше фото з виставки за покликанням – «Скам’яніла для того, щоб не зів’янути…», – Олег Любківський

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Краса, яка застигла, щоб вічно жити: виставка «ЗЕМЛЯ ОБІТОВАНА» Олега Любківського у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дозвіл гей-шлюбів обґрунтовують забороною дискримінації, зазначеною в конституції країни

З  1 січня 2019 року в Австрії можна буде укладати одностатеві шлюби. Конституційний суд країни визнав їхню заборону дискримінацією. Про це повідомляє DW.

Конституційний суд Австрії у вівторок, 5 грудня, дозволив у майбутньому укладати одностатеві шлюби. Суд обґрунтував своє рішення забороною дискримінації, зазначеною в конституції країни. Одностатеві шлюби буде можливо укладати в Австрії починаючи з 1 січня 2019 року.

У ЗМІ нагадують, що дедалі більше країн узаконюють одностатеві шлюби. У Німеччині принцип «шлюб для всіх» діє з 1 жовтня поточного року. Правлячий союз християнських демократів у німецькому Бундестазі розділився під час голосування щодо одностатевих шлюбів. Голова правлячої в Австрії Австрійської народної партії (АНП) Себастіан Курц (Sebastian Kurz) виступає проти одностатевих шлюбів.

Парламент Мальти у липні проголосував за легалізацію одностатевих шлюбів. Прем’єр-міністр острівної країни Джозеф Мускат таким чином виконав свою обіцянку зробити легалізацію одностатевих шлюбів першим законопроектом його нової каденції.

Запис В Австрії дозволили одностатеві шлюби спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Різдвяний ярмарок у столиці Австрії відкрили 17 листопада. Майже півтори сотні яток продають різний крам, наїдки та напої. Найпопулярніші серед них – це ґлінтвейн, смажені ковбаски, різдвяна випічка та сувеніри.

У Відні сьогодні також мають запалити вогні на святковій ялинці. Зробить це мер міста – Міхаель Гойпль. 25-метрову зелену красуню привезли 8-го листопада із західного міста Фраштанц. У мерії австрійської столиці кажуть – це найдовша подорож різдвяної ялинки від 1959 року. Саме тоді віденці започаткували традицію встановлювати дерево. Цю ялинку везли з відстані 600 кілометрів.

Запис У Відні відкрився традиційний щорічний різдвяний ярмарок спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Голова Вищого госпсуду Ємельянов одружив сина у старовинному віденському замку – «Схеми»

Син голови Вищого господарського суду України Артура Ємельянова 21-річний Гліб відсвяткував весілля у старовинному австрійському палаці Тальгайм, який розташований за годину їзди від центру Відня. Про це повідомляють журналісти програми «Схеми», які застали святкування весілля 6 жовтня, знімаючи у Австрії розслідування про численні статки родини судді Ємельянова.

Палац Тальгайм зведений у XVII столітті і нині слугує готелем та місцем проведення церемоній і урочистих свят. Попри те, що територія, де відбувалося святкування, була закритою, антураж весілля показали гості свята, публікуючи світлини та відео у соцмережах.

Розважав гостей російський співак грузинського походження Сосо Павліашвілі.

Син судді навчається у престижному приватному швейцарському Інституті Гліон, вартість навчання тут коштує близько 40 тисяч доларів на рік.
Австрія як місце для святкування весілля сина була обрана родиною Ємельянових не випадково: саме тут з 2014 року мешкає з дітьми колишня дружина судді Ємельянова Світлана, орендуючи апартаменти площею 193 квадратні метри на одній з найдорожчих вулиць у самому центрі Відня – Геренґассе.

Колишня дружина судді Вищого господарського суду України Артура Ємельянова Світлана також володіє численною елітною нерухомістю у різних куточках світу. Журналісти «Схем» наголошують, що розірвання шлюбу може мати фіктивний характер задля уникнення необхідності декларувати елітне майно, оформлене на тепер вже колишню дружину.

При цьому суддя регулярно відвідує Відень. Окрім того, «Схеми» виявили дані про щонайменше чотири спільні закордонні поїздки пари на відпочинок вже після розлучення протягом 2015-2016 років. Вони літали на новорічний відпочинок до Відня, Берліна та Амстердама, літали на день народження сина Артура у Женеву, згодом відпочивали у турецьких Стамбулі та Анталії. І кожного разу вилітали та поверталися до Києва разом одним рейсом.

У жовтні журналісти програми «Схеми» зустріли Артура Ємельянова у Відні біля будинку, в якому, за офіційними документами, апартаменти винаймає Світлана. Однак суддя спілкуватися із журналістами не захотів, лише коротко відповів, що готовий в інтерв’ю прокоментувати всі наведені факти. Щоправда, у зазначений день він відмовився від коментарів. І пообіцяв відреагувати на запит «Схем» після повернення з відпустки.

Запис Голова Вищого госпсуду Ємельянов одружив сина у старовинному віденському замку спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Знайдені зображення, наприклад, фото, дитячі книжки, журнали чи картинки з інтернету є часто відправним пунктом робіт Преснітца, у такий спосіб він відходить не лише від реальності, але й від уже культуралізованих, колективних уявлень. Постійна присутність технічних комунікацій – комп’ютерів, телефонів, супутникових тарілок – нагадує про те, що буття у першу чергу є «буттям із», а отже – комунікацією і трансляцією. Оригінальна візуальна мова Преснітца поєднує сюрреалістичний, кубістичний, романтичний підходи і завдяки цьому вписує себе у контекст існуючих жанрів, від портрету до пейзажу через натюрморт (із технічних приладів).
ALFONS PRESSNITZ BILOMODELLE
Каталог виставки «Художні моделі»

Відкриття виставки приурочено до 25-ліття дипломатичних відносин Австрії та України. Триватиме виставка до 15 червня.

Більш детальний фотозвіт з відкриття виставки за посиланням – «ХУДОЖНІ МОДЕЛІ» ВІД ХУДОЖНИКА АЛЬФОНСА ПРЕСНІТЦА

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Виставка «Художні моделі» австрійського художника Альфонса Преснітца у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До відкриття цієї рубрики редакцію спонукали суспільні настрої. Всі ми сьогодні знервовані й розгублені. Та якщо уважно подивитися довкола, можна знайти паростки нового, яке зігріє душу, порадує серце та позбавить депресії.

Найкращий сир Австрії зварив… буковинець

Юрій ВІЗНЮК із Шишківців, що на Кіцманщині, став переможцем Європейської кезіади 2001 року в Австрії. Тоді ця держава надала йому безпроцентний кредит. Тож нині Юрій варить сири для буковинців і відкриває нове спрямування в діяльності шишківчан. За радянських часів вони, як відомо, славилися овочівництвом, а тепер переорієнтовуються на тваринництво.

Отже, Юрій ВІЗНЮК –

Я – оптиміст. У моєму житті, зрештою, все було як у всіх: вирізняв мене хіба що оптимізм. Народився в сім’ї колгоспників, закінчив школу, Кіцманський сільськогосподарський технікум за фахом агронома, відслужив в армії й вступив на біологічний факультет ЧНУ на спеціальність «агрохімія та ґрунтознавство». Ще під час навчання поїхав на практику-роботу до Австрії, де пізніше пропрацював 15 років. Там пропонували мені залишитися дві найпрестижніші сільськогосподарські фірми. Та я повернувся додому, бо хочу розбудовувати рідну державу: вважав і вважаю, що Україні нині потрібні найперше професіонали. А ще хотів, аби мої діти – а у мене четверо дівчаток – росли в Україні.

 Якби знав дорогу, втік би з австрійської практики. І таке непереборне бажання у мене з’явилося за кілька тижнів до її закінчення. Чому? Бо так важко я до того ніколи не працював. І сил терпіти вже не було. А потрапив я до фермера, який вирощував овочі. Адже колись наш колгосп-мільйонер мав саме овочеву спеціалізацію і я гадав, що цим і займатимусь.

Працювали від зорі до зорі. Спали по 6 годин: повірите, в мене не було сил навіть помитися. За перший місяць я схуд на 21 кілограм. Але фермер не був експлуататором. Ми вставали разом, разом снідали та йшли у поле. Він працював не менше за мене а, може, й більше. Та він був до цього звичний….

 Тільки Бог мене зцілив – і після того я увірував у Нього. Було це так: восени ми почали зрізати «пекінку» (пекінську капусту – авт.). А вона зранку покрита льодом і чомусь таким гострим, як лезо. Від нього навіть рукавиці не рятували. Тож усі пальці були порізані. Після «пекінки» йшли копати буряк, де був глинистий грунт. І ця глина забивалася у порізи. Долоні загноїлися, піднялася температура, та від роботи ніхто не звільняв. Щоправда, мені привезли якісь мазі, пігулки, та нічого не допомагало. Саме тоді я й хотів утекти з практики – думав, вистрибну через вікно й побіжу світ за очі… Тоді фермер узяв мене вперше до церкви. Я зайшов у середину, глянув на ікони – і сльози потекли з моїх очей, як у малої дитини. Стою я серед храму, здоровий хлопака, і нічого не можу з собою вдіяти. Люди озираються… А я раптом відчув, ніби мене чимсь накрило… Не годен цього пояснити словами. Та й навіть зараз, коли пригадую той дивний стан, у мене мурашки по шкірі бігають. А через два дні після відвідин церкви руки мої цілком загоїлися.

 А після практики фермер подарував мені машину. Я першим у селі пригнав додому авто з-за кордону. Скажу чесно, про машину я мріяв – мабуть, як і кожний молодий хлопець. А ще той фермер вибачився, що так змушував мене працювати…

Антон Гакшпіль – найкраща людина серед тих, з ким мені довелося зустрічатися, і я вдячний долі за наше знайомство . Він президент сільськогосподарської палати Форанберга, землі на кшталт нашого Прикарпаття. Ця палата переймається усіма справами фермерів. Якщо в когось із них проблема, скажімо, хвороба ратиць у корів, він збирає фахівців, які вивчають питання і видають рекомендації. До слова, все це робиться для фермерів безкоштовно.

Саме Гакшпіль дуже багато робить для українців. Я познайомив його з професором-ґрунтознавцем з нашого біофаку Іваном Івановичем Назаренком, на жаль, нині покійним. Між ними виникла дружба і, зрозуміло, почалася співпраця двох професіоналів. Саме завдяки Гакшпілю, 130 наших студентів уже стажувалися в Австрії. І саме завдяки йому, я потрапив у Альпи-Вайсенбах до сировара Ігнаса Бера. Вайсенбах перекладається як «білий струмочок». І справді, вода там чиста, як сльоза – годі десь такої шукати.

 Висококласним сироваром мене зробив дідусь Ігнас Бер. Прадіди його теж варили в Альпах сир. Нині йому під 90, але виглядає він парубком і бігає горами так, що молодий не дожене. Ігнас передав мені всі свої секрети. На опанування їх у мене й пішло 15 років. Хоча перших п’ять я не мав права навіть дивитися у бік чанів: лише випускав корів пастися, а потім розвозив горами на конику коров’ячий гній та розкидував його – для удобрення.

 Наца (так скорочено-лагідно називали Ігнаса) усе робить за старовинним місячним календарем. У їхній сім’ї вже не перше століття він переходить від батька до сина. У господарстві я не бачив ані мила, ані миючих засобів. Виключно зола: нею мили і руки, і чани від молока… А ще Наца ніколи не приступав до роботи, поки не перехрестить молоко та не прочитає над ним молитву.

 Якщо молоко під твоїми простягнутими над ним руками поводиться спокійно, можеш варити сир. Такий тест я пройшов у Ігнаса через 5 років роботи, коли почав позирати убік чанів.

Він мене покликав і каже:

– Ану, спробуй молоко на смак. Яке воно, по-твоєму?

– Молоко як молоко, – відповідаю.

Тоді він покликав мене на пробу ще раз: – Ану, зараз скуштуй.

– Солонувате, – кажу.

– А чому, знаєш?

– Мабуть, паслися на тому схилі, – махнув рукою вбік.

– Правильно, – задоволено посміхнувся Ігнас. – Анну, простягни руки над молоком.

Я простяг, він уважно подивився і плеснув мене по спині:

– Будеш варити сир!

Я, звісно, нічого тоді не зрозумів, а він і не пояснював. Та відтоді я почав вставати на півгодини раніше, щоби зробити свою роботу до того, як Ігнас почне варити сир, і спостерігати за процесом.

Коли учергове до нього навідався один із синів, він закликав нас до чанів і наказав простягти руки над молоком синові. І я на власні очі побачив, що молоко під руками його сина захвилювалося і від центру до стінок пішли хвильки. Тепер Ігнас пояснив:

– Молоко – живий організм із багатьма живими бактеріями. Вони й реагують на біополе людини. Якщо поля несумісні – добрий сир не звариться.

Відтоді я почав варити сир разом з Нацою.

 2001 року сталася пам’ятна для мене подія, що змінила моє життя. Щороку в Австрії відбувається Європейська кезіада (від нім. Käse – сир) – це такий фестиваль-конкурс сироварів країни, де визначається десятка кращих. До слова, учасники не самі привозять найкращі зразки свого сиру на конкурс, а відповідна комісія приїжджає до сировара додому і в підвалі сама відбирає сир. Такі підвали, до речі, я бачив у старих австрійських будинках Чернівців: там завжди однакова температура +12(14).

Уже багато років поспіль Ігнас Бер завжди брав на конкурсі третє місце, але того 2001 року за третє місце його прізвище не назвали. Коли ж оголосили перше місце і сказали «Ігнас Бер», він у мене, як завше, з гумором перепитав: «Це не галюцинація? Мене назвали?»

Йому вручили медаль, конверт із чеком на 10 тис. шилінгів – і він почав розповідати про те, як вариться його сир, тобто про стадо у 50 корів, яке пасеться на альпійських лугах, розташованих на 1800 метрів над рівнем моря, про повну відсутність хімії в циклі та міцні дідівські традиції. І тут раптом він покликав мене і сказав, що нарешті він знайшов людину, якій зміг передати всі знання свого роду з сироваріння. І що ця людина – українець Юрій. І їй він передає медаль і грошову винагороду, бо сир-переможець був зварений 7 липня – у день народження Ігнаса. Цього дня сировар ніколи не працює. Тож найсмачніший австрійський сир зварив саме Юрій.

 Того ж року мені подарували чан для варіння сиру, а пізніше Антон Гакшпіль допоміг мені взяти безвідсотковий кредит. Австрійський банк запропонував мені кредит у півмільйона євро, та я побоявся брати таку суму, зупинився на ста тисячах. І правильно зробив. Бо з початком кризи повертати його стало дуже важко. Наразі завдяки австрійським коштам я облаштував сучасний сироварний цех і купив на околиці Шишківців закинутий консервний завод. Там зроблю доїльні зали – апаратуру вже купив на аукціоні в Австрії. Поруч розташоване пасовище: утримання тварин буде безприв’язне, як і скрізь у Європі. Поруч є вода, доволі великі озера. Найкращого місця для сироварного комплексу не знайти. Наца мене вчив: аби отримати добрий сир, треба звести до мінімуму віддаль між коровою та чаном із молоком. А ще маю мрію зробити так, як в ізраїльських кібуцах: там корови перед тим як потрапити на доїння, проходять… душ, який їх обмиває й знизу, й зверху, а потім сухе тепле повітря обсушує. І на дойку вони поступають чистесенькі та пахучі, як немовлята.

«Буковина-Форальберг». Так я назвав на честь австрійського побратима своє приватне сільськогосподарське підприємство. Бо саме сільськогосподарська палата Форальберга допомагає мені в усьому – консультує, підтримує…».

Через с/г підприємство я даватиму односельцям по 2 нетелі (молоді корови – авт.) безкоштовно, а вони здаватимуть мені молоко.

У планах – випуск питних йогуртів і навіть оздоровчі ванни з «мойке» – так австрійці називають рідину, яка залишається після сиру. Це не зовсім зеро, але річ дуже корисна. В Європі у SPA-салонах дуже цінуються такі оздоровчі ванни.

Повірте, все це в нас – у шишківчан – буде: я ж оптиміст і за жодних обставин не опускаю рук.

Один у полі не воїн: новостворений сільськогосподарський кооператив «Екоперспектива» відродить село. Щоби здійснити задумане, потрібні, найперше люди. Люди, які не тільки хочуть, а ще й уміють працювати. Щоби задіяти населення, ми створили у Шишківцях сільськогосподарський обслуговуючий кооператив. Маю дуже велику надію на молодь. Адже більше третини села вже побувало в Австрії – тож побачили, як там господарюють і що з того мають. Ми будемо збирати й заготовляти молоко, займатися його переробкою, зберіганням і збутом. Але це тільки початок. Далі повернемо собі колишню славу овочівників і займемося тваринництвом.

СОК «Екоперсектива» створений за допомоги ПроООНівської програми «Розвиток, орієнтований на громаду».

Щоправда, люди бояться податкового і державного тиску. Та, попри це, у них все ж таки з’явилася надія на те, що чесною працею можна заробити гроші.

Із розповідей Юрія Візнюка про тварин

«Протягом усього мого перебування в Австрійських Альпах лідером череди була корова на ім’я Тамара. Та настав день, коли було вирішено відправити її на м’ясо. Зістарілася. А в австрійців святкують не вихід на полонину, а повернення звідти. Череду прикрашають вінками, квітами, а дорогою вниз ще й пригощають цукерками та шоколадом.

Так от, перед тим, як почати спуск, Тамара, – а на неї вдягли найбільший дзвін, – збігла хутко на пагорб і застигла. Я підійшов до неї і побачив, що з очей у корови течуть сльози. Вона прощалася з горами і життям. Це було моє найсумніше повернення

з літування. Тамара відмовлялася від пригощань і приречено йшла донизу. Я не зміг довести її до кінця шляху і пішов геть…

Хочу, щоби таку коровку мали мої двійнята – Іринка та Христинка. Назву її обов’язково Тамарою…»

«Наца був великим противником безрогих корів. Адже, щоби роги не росли, телятам їх припалюють.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Ши́шківці — село в Кіцманському районі Чернівецької області.

Уперше згадуються в грамоті молдавських господарів від 1739 року.

Культурним осередком села завжди була школа, яка з’явилася у Шишківцях 1854 року. Тут не тільки давали освіту, а й навчали дітей основам домашнього господарювання.

Вихідці з цього села:

Дерпак Юрій Юрійович (1968 р. н.) – медик, кандидат медичних наук.

Шупеня Микола Миколайович (1957 р. н.) – юрист, свого часу заступник Міністра юстиції.

Рихло Петро Васильович (1951 р. н.) – доктор філологічних наук, професор Чернівецького університету, відомий перекладач німецькомовних авторів.

Руснак Іван Степанович (професор) (1949 р. н.) – педагог, доктор педагогічних наук, професор ЧНУ.

Радомський Іван Степанович (1948 р. н.) – художник, член Національної спілки художників.

Липовик Василь Васильович (1944 р. н.) – фізик-математик, кандидат фізико-математичних наук, професор Криворізького технічного університету.

Запис Найкращий сир Австрії зварив… буковинець спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Контрабандисти сто років тому – це шпигуни         

Крім легальної торгівлі, тут процвітала ще контрабанда, на якій заробляли чималі гроші. Але й небезпека була великою. Карали контрабандистів суворо, і, щоб уникнути кари, дехто з них погоджувався співпрацювати зі спецслужбами – австрійськими чи російськими. Шпигунів у прикордонній смузі завжди вистачало, та напередодні війни їхня кількість значно зросла. Точилася справжня таємна війна, в якій виразно вигравала Росія. Саме її розвідувальні служби завербували блискучого австрійського офіцера Альфреда Редля, який очолював військову контррозвідку Австро-Угорщини і навіть став кандидатом на посаду начальника Генерального штабу всієї цісарсько-королівської армії.

Запис розмов, прихована камера, світло електричної лампи в очі – ідеї Редля  

Уродженець Львова, він здобув чудову військову освіту і проявив надзвичайні професійні здібності. Першим у світі серед контррозвідників запровадив таємний запис підозрілих розмов (магнітофонів тоді не було, а звук записували на покриті воском валики фонографа). Саме полковник Редль впровадив до практики спецслужб зйомки прихованою кінокамерою. Велику увагу приділяв такій новинці, як отримання відбитків пальців підозрюваних осіб. Йому належить також ідея спрямовувати під час допитів яскраве світло електричної лампи прямо в очі допитуваного. Результати отримував надзвичайні. Йому безмежно довіряли і генерали, і навіть сам імператор. А дарма…

Керівник військової контррозвідки Австро-Угорщини працював на Росію 

За великі гроші цей офіцер передав росіянам списки австрійських агентів, що дозволило їм знешкодити майже всю розвідувальну мережу противника напередодні війни. А своєму начальству клав на стіл дезінформацію, підготовлену російською розвідкою. Тому австрійці проґавили розгортання цілих корпусів противника на своєму кордоні. Натомість російські генштабісти, завдяки Редлю, знали мобілізаційні плани своїх ворогів і те, які операції запланував австрійський Генштаб на випадок війни з Росією та Сербією. Згодом ці відомості використали росіяни й серби, забезпечивши собі успіх у битвах 1914 року.

Досі навколо фігури Альфреда Редля залишається багато таємничого, починаючи з його походження та завершуючи мотивами зради. Досконало володіючи кількома мовами, він стверджував, що рідною для нього була «русинська». Втім, чимало дослідників вважає, що походив він не з русинської (тобто української) родини, а із сім’ї євреїв-вихрестів. На його русинському походженні акцентують лише російські історики, які вважають, що співпрацю з царською розвідкою Редль розпочав з ідейних міркувань – мовляв, стояв на позиціях москвофільства. Значно більше фахівців, спираючись на документи, стверджують: австрійського офіцера російські контррозвідники спіймали на гомосексуальних зв’язках під час його відрядження до Росії. До того ж Редль дуже любив гроші й звик до розкішного життя. Йому після вербування відразу виплатили суму, що дорівнювала грошовому утриманню офіцера австрійського Генштабу за десять років.

Російське консульство й австрійські чиновники, москвофіли та українські націоналісти

Але навіть такий цінний агент не міг замінити цілої розвідувальної мережі, яку послідовно сплітали у прикордонних районах російські спецслужби. У Чернівцях такою роботою, зокрема, займалося російське консульство, що перед світовою війною було розташоване на вулиці Панській (сучасна вулиця О. Кобилянської). Чимало уваги воно приділяло і пропагандистській діяльності, матеріально й морально підтримуючи місцевих москвофілів. А державні чиновники Австрії, на противагу росіянам, підтримували діячів українського національно-визвольного руху, які часто відвідували Чернівці, де друкували свої твори, заборонені в Росії.

Полковник Альфред Редль

Кордон: сто років тому, як ніби нині…

Чимало й простих людей у різних справах перетинало кордон – наприклад, торгівці худобою. А ще більше через кордон проходило заробітчан. Під час збирання врожаю російським поміщикам не вистачало робочих рук, тому вони широко залучали до роботи галичан і буковинців. Селяни не хотіли втратити заробіток і масово відправлялися у сусідню державу – хто легально, а хто і скрито, під покровом нічної темноти. До того ж росіяни самі допомагали їм: козаки-прикордонники віхами позначали броди на прикордонних річках. Але робили це не з мотивів доброчинності. На зворотному шляху ті ж козаки обдирали заробітчан як липку, вимагаючи хабара за повернення в Австро-Угорщину. Продажності вистачало й тоді…

Буковинці, які часто бували у сусідній Російській імперії, мали чітку уяву про цю країну, й серед них небагато залишалося справжніх москвофілів, до нестями закоханих у царські порядки. Українці бачили, що наскрізь корумпована російська адміністрація не лише вимагала постійних «подарунків». Вона майже відкрито підтримувала зухвалі дії чорносотенців, які намагалися викорінювати все українське. Крім цього, чиновники разом з чорносотенцями час від часу організовували єврейські погроми. Повсюдно в імперії домінувала російська мова, а «малороссійскоє нарєчіє» відверто зневажалося і висміювалося шовіністами. Звичайно, симпатій свідомих українців така політика викликати не могла. Натомість буковинські українці співчували своїм наддніпрянським братам і намагалися допомагати їм у збереженні рідної мови та культури.

Обидві імперії тягнули кожуха на себе 

Кожна з імперій прагнула скористатися настроями громадськості у власних інтересах. На Буковині поширювалися російські видання, що ідеалізували стан речей у Росії. Ще більше тут виходило друкованої продукції москвофілів, яка переконувала місцевих українців, що ті є «частиною триєдиного російського народу – великоросів, малоросів і білорусів». Але вплив цієї примітивної пропаганди зменшувався, оскільки на початку ХХ ст. зростали освітній рівень буковинських українців та їхня національна свідомість. А з іншого боку державного кордону в українському середовищі теж поширювалося невдоволення шовіністичною політикою царизму. Цим намагалися скористатися австрійські спецслужби.

Таємна боротьба загострювалася. Що більше зростала напруга у міждержавних відносинах, то активніше працювала австрійська агентура в російському прикордонні і російська – в австрійському. Тимчасом сюди стягувалися війська, ремонтувалася і розширювалася мережа шляхів сполучення. Ще від 1907 р. у російській Бессарабії активно будувалися нові дороги для перекидання військ і накопичувалися запаси снарядів для артилерії на випадок війни. Тут концентрувалися значні сили. Австрійські ж сили на Буковині були відносно невеликими: 41-й піхотний, 22-й ландверний піхотний, 8-й уланський полки та частини 33-го полку польової артилерії. Ландверними в Австрії називали військові частини другого розряду, які тільки перед війною були переведені у війська першої черги. Уланські ж полки формувалися в Галичині: улани вважалися польською національною кіннотою, вони носили шапки, що нагадували чотирикутні польські конфедератки. Служили в уланах не лише поляки, але й галицькі українці.

Готуючись до війни, росіяни планували швидко розгромити й оточити австрійські війська в Галичині й на Буковині. Маючи передані полковником Редлем плани цісарсько-королівської армії, вони почувалися впевнено. Проте російський Генштаб не знав, що австрійське командування після виявлення зрадника перенесло розгортання своїх частин на 100-200 кілометрів західніше, ніж планувалося раніше. Щоправда, згодом це не вплинуло кардинально на нещасливий для австро-угорських військ початок бойових дій. До початку війни ще залишався час, і обидві сторони намагалися максимально його використати для зміцнення своїх позицій.

Долю народів вирішували у столицях, а населення прикордонних країв навіть не могло уявити, які випробування чекають на нього.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис ПРИКОРДОННЯ В ОЧІКУВАННІ БІДИ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

ГАЙДЕР – ЛАВА
Quotation Circus (коло цитат, цирк цитат -?..) та LILI goes East (Лілі їде на схід)

Юдіт Лава навчалася в академії мистецтв, клас скульптури. Брала участь у виставках в Італії, Швейцарії, Таїланді, Англії, Словенії, Австрії… Живе і працює у Відні.

Кароліна Гайдер. Має музичну освіту, вчилася в академії образотворчого мистецтва і фотомистецтва. Живе і працює у Відні.

Завжди цікаво подивитися на твори митців з іншого середовища. Не тільки географічно інших, але й, напевно, і за світосприйняттям, і за міркуваннями…
Зразу вразили різні конструкції, зрозумілі і умовно зрозумілі наближення, декоративні незворушні ляльки, які видавали себе за реальність і дещо удавано насолоджувалися нашим здивуванням…
Навколо розігрувалися та модифікувалися різні, дивні, випадкові, несподівані сцени.
У різних проекціях ми бачили себе, тіні паралельних тіл, рух уяви, площини нісенітниці…
І фотографії Євгена Рубіна окреслювали не що саме, а як саме…
Чи ідентифікувалися ми з персонажами? Не знаю. Адже у цирку буває все. І навіть під музику Йозефа Гайдна.
І ще хочу зауважити, що у культурі з іншого середовища тема фемінізму досить актуальна. Про це говорила і К. Шварц, яка нещодавно приїхала у Чернівці досліджувати творчість Ольги Кобилянської. Я не заперечую, що український рух «Femen» дістав вже всіх і в Європі. І комусь це цікаво.
Тінь, яка завжди ніби чорно-сіра, виявляється буває і інакшою.
І не тільки в житті. Можна власноруч окреслити коло і заховатися в ньому, як у паспорту.
Перед тим вибрати колір паспорту і змішатися з тінню.
Але «ідеальну» картинку можуть скласти, зігнути, спотворити, розправити. І навіть не хрестоматійно.
Бо класика – це інші сюжети, інші дійові особи. І врешті решт – інші виконавці…

Книгу Олега Любківського «Die Dankbare Bukowinа» я не відкривала. Зараз у залі вона є експонатом виставки. Ця відкрита книга – моя власна.

Я так і не зрозуміла, чим достеменно різниться хіромантія від хірології, але зустрівши на виставці послідовника (чи майже) графа Луїса Хамона, ми навіть спробували прочитали на відкритій долоні долю Лілі. Потім я подивилася і на свою долоню. Напевно добре, що там є оберігаючий квадрат… Суцільна астрологія…

Про те, що тут відбувається, можна було прочитати з анонсу Heider – Lava на аркуші німецькою мовою. Я не склалася у літак і не полетіла шукати Петра Рихла, адже цей анонс напередодні бачила в Інтернеті. В перекладі.
Та вже вдома із своєї книжної шафи дістала деякі книги, які побачила на поличці на виставці, і поринула в інші світи…
А потім здається навіть і заснула разом із книгою…

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Перформанс під музику Гайдна… і не тільки спершу з'явиться на Медіа-Версії.