Що поробиш, коли цілий рік очікувана подія почалася відвертою нудьгою? Розумію, що будь-яка вистава не може подобатися усім. Але ж фестиваль. Конкурс, змагання…

Хоча й дивилася «Скапена» утретє і, звісно, отримала й нові враження, почну, мабуть, від враження зовнішнього. Художник-постановник Наталія Руденко-Краєвська, чиї роботи гарно приживаються в репертуарі чернівецького театру, знову скористалася білою головною нотою – яку розписала яскраво й водночас вишукано, традиційно й новаторськи. Сценографія так само сучасно-модульна. Простір сцени вибагливо розсікається нібито звичайними піддонами, що надає широкі можливості і для миттєвої зміни декорацій, і для акторської гри. Додамо ще зображувальні й звукові можливості сучасної техніки, так само використані зі смаком, з вигадкою – тут відчувається робота режисера – і з гумором.
На афішу завбачливо винесене слово «фарс»: від чогось воно звільняє, до чогось по-новому зобов’язує.  Режисер відразу відсилає нас до старовинного театру ляльок, які «оживають» від поруху накидки Скапена. Складається враження, що саме ця накидка – якийсь чарівний двигун вистави. І акторам, зайнятим у ній, це, вочевидь, до душі: вони просто купаються у дійстві – у його високодинамічній легкості. Хоча якою ціною дається ця легкість, видно у фіналі, коли трупа знімає перуки на останніх поклонах…

Хоча одразу скажу про те, що «муляло»  від першого перегляду. Це завелика кількість децибел у крику персонажів. Так, обрана ось така манера гри, вона підтримується пластикою кожного персонажа, але здається, що було б навіть цікавіше, коли б актори-ляльки все-таки не кричали, а … грали крик. Тим паче, що в декого з акторів фрази вимовлялися на загальному тлі просто невиразно, доводилося здогадуватися за змістом сцени…

Постановка осучаснена: доволі «продовгувата» мольєрівська п’єса вклалася у 2 з половиною години з одним антрактом.
Найголовніше, на чому хочеться наголосити – саме на смаку, із яким закручена ця нелегка-легка вистава. Навіть деякі відверті жести, «нижчі за плінтус», не педалюються і не стають головним засобом для збурення сміху.
Класика, ніколи не втомлююся повторюватися, на те й класика, що дозволяє говорити про сучасне «відкритим текстом», не вдаючись до викривальної риторики і проголошення гасел. Принаймні, режисер-постановник Дмитро Гусаков знайшов у ній широке поле для своєї креативності.
І, нарешті, Дмитро Леончик. Він уже у «Дванадцятій ночі» спромігся бути центром вистави, а тут, як кажуть, сам Мольєр звелів! І в них вийшло – у Мольєра і в двох Дмитрів – Гусакова й Леончика.
А ще (даруйте, без звань, бо маю більший пієтет, ніж до звань, до самих акторів) у Андрія Циганка і В’ячеслава Стаханова, у Миколи Гоменюка, Сніжани Винарчук, Марини Тимку, Ксенії Король, Назара Кавулича і Григорія Руденка-Краєвського. У всієї скапенівської команди.
І в нас із вами, дорогі чернівецькі глядачі, вийшло – насолодитися цікавою виставою.
А «Золоті оплески Буковини» лунатимуть ще 10 днів.

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»

Запис Маєте проблеми? Кличте Скапена. «Золоті оплески»: день другий спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Коли він виходить на сцену, жінки затамовують подих», – написано в одному з відгуків на прем’єру «Зірки без імені», вистави, в якій Циганок у ролі Грега виходить лише в другій дії… Залишимо «за дужками» зовнішність, зауважимо на абсолютній природності актора: він грає – як дихає, живе у «запропонованих обставинах».

Свій новий сезон – із космічним знаком двох безкінечностей, 88-й – Чернівецький академічний обласний музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської розпочинає цієї суботи, 1 вересня, виставою із «космічним ухилом» – «Зірка без імені» румунського драматурга Міхая Себастьяна. Наступного дня, 2 вересня» наш сьогоднішній співрозмовник виступить в ролі герцога Орсіно у шекспірівській «Дванадцятій ночі». У передсмаку нових театральних подій пропонуємо нашим читачам інтерв’ю з актором Андрієм Циганком.

– У середині минулого сезону Ви блискуче повернулися до трупи Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської – після перерви майже у чверть століття… Як це – вдруге ступити в ту ж ріку?

– Почнімо із того, що в цій річці вже зовсім інша вода. Практично від того театру, з якого я пішов майже 25 років тому, залишилися лише стіни, приміщення…  Когось уже немає з нами, хтось пішов з театру, дехто змінив професію, залишаючись у театрі. Як відомо, театр будується режисером. Я прийшов у новий театр…

– Як відбулося Ваше повернення? Чи важливо це для Вас?

– Від того моменту, як остаточно закрився театр «Голос», минуло більше року. Я стояв на обліку в центрі зайнятості і навіть подумував, чи не оформити пенсію за вислугою років (тоді існувала така можливість, тепер вона скасована). Усі мої друзі та знайомі майже в один голос сказали: «Ти що, дурний?». Хоча я навіть знайшов би, чим займатися на пенсії: скільки книг можна прочитати, скільки зіграти на фортепіано, яке я нарешті придбав собі…Цілий список у мене є фільмів, яких я ще не подивився. Мені б не було нудно на пенсії. Я завжди знаю, чим заповнити свої дні. Навіть не надто переймаюся розміром можливої пенсії, бо я невибагливий у побуті. Мені завжди не вистачає часу на все, що я хотів би зробити.

От буває, зустріну на вулиці людину з обмеженими можливостями… Запитую сам у себе: «Що страшніше  – бути сліпим чи глухим? І друге для мене страшніше, бо не можу існувати без музики.

Але театр переміг. Тоді, взимку, зустрівся випадково з Людмилою Скрипкою – і вона запросила мене до театру. Хоча обов’язкове прослуховування таки проходив…

– Бачила практично всі Ваші роботи у театрі «Голос». Як Ви долаєте різницю між камерним «Голосом» і великою сценою облмуздраму? Адже спосіб спілкування з глядачем зовсім різний – як і різний вплив на глядача…

– Різниця, звісно, існує, але для мене це не краще і не гірше. Робота актора – жити у запропонованих обставинах. Та й починав я як актор і дев’ять років працював саме в обласному муздрамтеатрі… Потім з’явилася потреба якось змінити своє життя – і ми пішли. «Голос» ми зробили практично з нічого, за кілька місяців… Ніхто ж тепер не згадує, який це був обшарпаний підвал. А тоді, в 90-х, коли практично не було нічого – ні грошей, і матеріалів, ми зробили усе навіть не з нуля, із якоїсь мінусової позначки. І десять наступних років ми з Петром Колісником самі робили театр: не лише постановки, все-все – бухгалтерія, податки, костюми, той мінімум декорацій…

Починали з вистави «Санта-Крус» швейцарського драматурга Макса Фріша. Поставити цю п’єсу – давня мрія Петра Колісника. Але за певних матеріальних обставин «Сад хризантем» випередив «Санта-Крус»…

– «Безіменну зірку» бачила у «Голосі». І нинішній Ваш Грег – зовсім інший…

– Навіть не намагаюся порівнювати. Різні режисери, різне бачення матеріалу, хід думок, навіть жанр постановки – і звідти інші завдання для актора. Решта стає зайвим. Та що казати, одна й та ж постановка – щоразу різна.

– Петро Колісник – саме Ваш режисер?

– Однозначно. Мабуть, у житті кожної людини є свої провідники. У мене таких троє. Першим у часі був учитель музики Дмитро Федорович… Я виріс у невеличкому гірницькому містечку Орджонікідзе (нині Покров). Воно оточене кількома кар’єрами з видобутку марганцю. І от у такому місці в мене виникає пристрасне бажання займатися музикою, вчитися грати на фортепіано. Купити інструмент для нашої родини було справою непідйомною. Батьки запропонували акордеон. В музичній школі молоденька вчителька запропонувала моїм батькам для мене клас скрипки… Я погодився, бо якщо не фортепіано, мені було все одно, на чому грати. А  Дмитро Федорович не тільки займався з нами музикою, він учив нас дружити, допомагати одне одному, поступатися, підтримувати… На заняття з ансамблю, які він вів по неділях, ми поспішали, як на свято… Феєрична історія! У мене з музичної школи залишилося не менше друзів, ніж із загальноосвітньої.

Другою такою важливою людиною була Валентина Іванівна Зимня, яка набирала курс у рік мого вступу. Уявіть собі, я до того жодного разу не був у театрі, не бачив жодної вистави. Весь досвід – ранки в дитячому садочку й шкільні концерти. І вона повірила в мене. Валентина Іванівна – справжній вихователь. Не лише акторів, просто людей. Вона розкривала нашу людську сутність. Актором же неможливо стати, якщо не відкриєш у собі повної клавіатури людських знань і почуттів…

І третій, звісно, – Петро Колісник. Він забезпечив моє професійне становлення. Змусив зрозуміти,  що я є в театрі і заради чого. Театр – не забавка. Петро Денисович не бере до постановки матеріал, який йому «не болить». Глядача треба вести, призвичаювати його до роздумів, навчати вибудовувати власну особистість, виховувати його на гарній драматургії. Сенс життя – збагатитися духовно… Театр спрямований на вдосконалення людини.

– Кілька разів спостерігала за Вами просто на чернівецькій вулиці. Таке враження, що Ви рухаєтеся ніби в якійсь капсулі, відокремлений від перехожих…

– Навмисне цього не роблю, але ж завжди є про що подумати. Ми долаємо потоки інформації, забуваючи спитати себе, що таке щастя. Дивлюся інколи на молодих дівчат – вони не живуть своїм природним життям, крокують, як на подіумі, навіть не здогадуючись, що хода моделі – не приклад для поведінки, а елемент шоу…

Натомість для актора деякий навіть аскетизм у побуті – можливість накопичувати внутрішне, класти у свідомість, як у скарбничку, аби потім використати в якійсь роботі.

– Які плани та нові можливості очікують на Вас у новому сезоні?

– Одна робота – точно безмежно важка й цікава: Петро Колісник ставитиме за власною ж інсценізацією «Хіба ревуть воли як ясла повні»… Ще одна давня мрія Петра Денисовича. Нібито хрестоматійна річ, але я зрозумів її цілком, уже прочитавши текст інсценізації  Колісника: у радянській школі нам  викладали «що належить», пристосувавши твір до «класової боротьби і соцреалізму».

Петро Колісник – справжній професіонал, він має Дар Божий. В нього не буває нецікавих вистав, бо він не бере поганий драматургічний матеріал. І жодних халтур. Завжди працює на повну!

До дня народження Ольги Кобилянської робитиме виставу колишній наш чернівчанин Василь Вовкун, який нині є головним режисером Львівської національної опери. Тож принаймні до Нового року роботи вистачить.

– Ви режисерський актор? Адже є актори, які не вміють «підкорятися» режисеру, гадають, що вони краще розуміють свою роль…

– Однозначно: режисер та актор – різні професії. Режисер замислює виставу, вибудовує її, актор має це втілити в конкретному образі.  Актор – виконавець. Автор вистави – режисер. Хоча у фіналі квіти дістаються саме акторам… (сміється) Така особливість професії.

Дуже важливо, який партнер працює з тобою у виставі.  Якщо відчуваєш дует з партнером, це щастя. Натхнення від можливості дихати разом зростає в геометричній прогресії!

– Якої ролі Ви ще не зіграли?

– Мені цікаве все, над чим працюю. Узагалі життя в усіх його проявах. За понад 30 років служіння в театрі зіграно багато ролей, і в кожній викладався. Звісно, що не всі ролі однаково вдалі – тут чинників дуже багато… Дуже люблю «Батьківські пороги» за Григором Тютюнником: глибока річ, багатопланова, є що грати.

Думаю, що неправильно мріяти про якусь конкретну роль: а раптом мрія здійсниться і виявиться, що ця роль не для тебе? Доречніше говорить про ролі зіграні, про те, що вдалося, що не вдалося…

Лариса ХОМИЧ, «Версії». Фото з архіву театру.     

Запис Андрій ЦИГАНОК: «Театр дає можливість бути вільним» спершу з'явиться на Медіа-Версії.