Це фото із сторінки на ФБ, зараз воно є обкладинкою профілю Олени Карлової. Монблан тільки з італійського боку. Впевнена, що обкладинкою через певний час буде і сама вершина Монблан.

Гори різні: «авантюрні, вищі, прикольніші». Гора Аконкагуа (6962 метри над рівнем моря) розташована в Аргентинській Республіці, на 69º 59´ західної довготи та 32º 39´ південної широти, у так званому провінційному парку Гора Аконкагуа в провінції Мендоса.

Після зустрічі на «Брамі», як зазначила Олена Карлова на фб: «Макс, Maksym Dupeshko розворушив у мені спогади тримісячної давнини… Дякую за це. Отже, 3 лютого 2024».  Звичайно, я теж і прослухала всі ці відео, і переглянула всі світлини. Дякую.

Для людей, які піднімалися у гори ще студентами у минулому столітті, Кіліманджаро – це «Сніги Кіліманджаро» Ернеста Хемінгуея (Гемінґвея). А Патагонія не тільки частина Південної Америки, що розташована на південь від річок Ріо-Колорадо в Аргентині і Біобіо в Чилі, а корабель «Дункан» з роману Жюль Верна «Діти капітана Гранта». І, звичайно,  дуже знакова  книга Чарльза Дарвіна «Подорож натураліста навколо світу на кораблі «Бігль»».

Сторінка 229: «23 липня. Пізньої ночі «Бігль» кинув якір у затоці Вальпараїсо – головному морському порту Чилі. З настанням ранку все здалося нам чудовим. Після Вогняної Землі клімат Вальпараїсо був просто чудовий: повітря таке сухе, небо ясне і синє, сонце сяє так яскраво, що здається, ніби життя так і бризкає звідусіль. З якірної стоянки відкривається чудовий краєвид. Місто побудоване біля самого підніжжя ланцюга досить крутих пагорбів заввишки близько 1600 футів».

І ще така друга невеличка математична задача. А коли ж народилася доктор фізико-математичних наук Олена Олексійовна: «Власне, «Бігль» Чарльза Дарвіна кинув якір у Вальпараїсо 23 липня 1834 року, рівно за день і сто сорок шість років до мого дня народження». Розв’язали задачу? Пішли далі…

Кіліманджаро, Африка, Танзанія. Найвища точка Африки над рівнем моря (5895 м).

Монблан зі значним відривом є найвищою горою Західної Європи. 4810 м. Перше сходження 8 серпня 1786 року двома чоловіками з Шамоні, мисливцем на серн Жаком Бальма та лікарем Мішелем-Габріелем Паккаром, привернуло увагу всієї Європи. Щороку 8 серпня – Міжнародний день альпінізму або День альпініста,  своє професійне свято відзначають ті, хто не боїться нових вершин, вміє працювати у зв’язці та готовий підкорити нову висоту.

У 1950 році приблизно 100 людей щороку піднімалися на Монблан різними маршрутами. У 1980 році ця цифра становила 2000 осіб, а зараз вона приваблює приблизно 20 000 – більше людей, ніж будь-яка інша вершина в Альпах. Майже всі ці альпіністи намагаються пройти довгий, але технічно скромний маршрут Aiguille du Goûter & Arête des Bosses над Шамоні. Маршрут 3 Monts від Егюій-дю-Міді та зимовий підйом на лижах через Grands Mulets є іншими відносно доступними та популярними шляхами на французьку сторону. Цей північний бік гори (все ще) значною мірою покритий льодовиком, лише кілька хребтів і опор, що виступають із величезних покривів льоду. Навпаки, східна, південна та західна сторони, які здебільшого лежать в Італії, характеризуються дикими, значними гранітними хребтами та контрфорсами. Вони забезпечують одні з найкращих змішаних сходжень у світі та надихають альпіністів поколіннями. – Інформація з ВікіпедіЯ.

Олена з групою піднімалася  на Монблан з Італії  так званим «Маршрут Папи».

Цей маршрут від льодовика Міаж до притулку Гонелла, а потім вгору льодовиком дю Дом перед тим, як слідувати французько-італійським кордоном до вершини. Це лінія виняткової краси, яка, хоча й довша, не створює більших труднощів, ніж звичайний маршрут Goûter (38a TK) на французькому боці. 

Варіант цієї лінії вперше був пройдений під час спуску з Dôme du Goûter у 1865 році Едвардом Бакстоном, Флоренс Гроув і Реджинальдом Макдональдом під керівництвом Якоба Андерега, Жана П’єра Каша та Пітера Таугвальдера. Хоча вони мали на меті спуститися з льодовика де Бьоннассе, вони дезорієнтувалися в тумані й попрямували вниз по крутій східній гілці льодовика дю Дом.

Цей маршрут не став популярним через небезпеку падіння, але був знову відкритий у 1890 році Абатом Акілл Ратті, майбутнім Папою Пієм XI, під керівництвом Джузеппе Гадіна та Алессіо Промента. Група Ратті спускалася після сходження на західну стіну Монблану через відрогу Турнета, на той час стандартний маршрут на Монблан з Італії. Лінія, по якій вони спускалися, була далі на захід, ніж лінія Бакстона, вниз по легшій західній гілці льодовика Глейшер дю Дом від Італійського Пітона, і таким чином створили те, що згодом стало сучасним «нормальним» маршрутом з Італії.

Піднятися на Монблан з боку Італії як вважають деякі альпіністи  технічно це не складно, дуже великий перепад висот, висота над рівнем моря, відкриті проходи та порізані льодовики роблять його складним підйомом, призначеним для добре підготовлених альпіністів.

«Я не сумніваюся, що кожен мандрівник повинен пам’ятати те яскраве відчуття щастя, яке він відчув, вперше вдихнувши повітря чужої країни…Карта світу перестає бути просто вичерпаним аркушем паперу, вона стає картиною, повною найрізноманітніших і найживіших образів…», – Чарльз Дарвін «Подорож натураліста навколо світу на кораблі «Бігль»».

Під час зустрічі побажала Олені десь вже в далекому майбутньому зірки  спостерігати в районі обсерваторії Аресібо у Пуерто-Ріко . Аресібо, нажаль, зруйнована, але небо і зорі прекрасні і незмінні. Також пригадала зараз і про «Клуб семи вершин». А чому б і ні?

Я ще не розповіла про повернення з вершини гори на гелікоптері, про танго просто неба в Аргентині і не розповіла, які 10 найближчих гірських вершин пропонує мені сайт спеціалізованого прогнозу погоди для альпіністів згідно мого приблизного географічного розташуванню за IP-адресою…

Дякую за цікаву зустріч, розповідь і велику мотивацію. І романтичну також.

©Тетяна Спориніна,
фото в «Брамі» автора

Запис Браво, Олена Карлова, романтик, математик, альпініст! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Свого часу Віталію КОРЖИКУ,   автору цих рядків  – і постійному дописувачу «Версій»  – пощастило взяти участь у навчальному тренінгу «Охорона лісів та національних парків», організованому фондом USAID – Американською програмою міжнародного розвитку. Цей фонд підтримує розвиток міжнародної співпраці та навчання у різних сферах суспільного життя як самих штатів, так і залучених країн. Побачене й почуте саме на цьому тренінгу безпосередньо стосувалося професійних і людських інтересів Віталія Коржика. Серія його статей про американський досвід зацікавить багатьох…

1. ОПЛОТ СВІТОВОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ –  або  ДЕМОКРАТІЯ В ДІЇ

Програма «Охорона лісів та національних парків» є вкрай актуальною не лише для Америки, але й інших країн світу, зокрема й України, де гостро стоїть проблема не тільки збереження, але й розширення площ лісів та заповідних територій. За своїми міжнародними зобов’язаннями Україна мусить довести площу охоронюваних природних територій щонайменше до 20% від усієї площі держави, що нині виглядає навіть фантастичним. Програма тренінгу акцентувалася на чотирьох областях України – Закарпатській, Львівській, Івано-Франківській та Чернівецькій, де зосереджені найбільші масиви старовікових лісів, які потребують надійної охорони.

Приймала нас Рада з міжнародних відносин штату Вермонт. Кандидатів на поїздку відбирали організатори – і це вже саме по собі було доволі повчальним. Від поданих 160 заявок у першому турі відсіяли 100 претендентів. Після другого туру кількість зменшилася до 30, вони пройшли співбесіди й узяли участь у ділових іграх. Врешті-решт, залишилося 11 переможців, які представляли три національні природні парки, державні управління екології, лісогосподарські структури й незалежні громадські організації.

Витримані були й гендерні вимоги: дві представниці не дуже слабкої статі представляли Львівщину. З’ясувалося, головною вимогою до претендентів була їхня участь у діяльності ГО екологічного спрямування. Чому – ми зрозуміли вже у Штатах.

Звісно, до поїздки ми мали здебільшого дещо упереджене ставлення до Америки та американців, що спрямовано «вбивалося» в нашу свідомість радянською пропагандою й відсутністю іншої достовірної інформації. Тож певним шоком для нас стала новина, що ми житимемо по двоє у сім’ях середнього класу. Приймали, переважно, сім’ї пенсіонерів, які насолоджувалися заслуженим відпочинком, чиї дорослі діти працювали у великих містах і жили окремо. Зрозуміло, вони нудьгували і радо хотіли би бачити нові обличчя з різних кінців світу. Організатори потурбувалися й про наші особисті бажання.

Ми з напарником – Ігорем Коляджиним, головним лісничим Брошнівського держлісгоспу з Івано-Франківщини – попервах проживали у дерев’яному будинку дружної сім’ї струнких і відносно молодих Меган і Грегора Епплвудів у найбільшому, 30-тисячному місті,  штату Вермонт – Берлінгтоні. Грегор працював у системі телебачення і саме лобіював арабський телеканал «аль Джазіра», навколо терористичних загроз якого йшли бурхливі дискусії. Меган була організатором і першим президентом Всесвітньої спілки екотуризму, а після передачі поста іншому працювала основним експертом у численних проектах розвитку екотуризму у Південній Азії, Африці, Латинській Америці. Спілкування з ними принесло багато користі і цінної інформації. Потреби жвавої роботи змусили їх залишити нас, і нам підшукали в сусідньому містечку Річмонді сім’ю Вінді й Девіда Савойє (фото зверху), відставного військового льотчика, пенсіонера і власника приватної контори з економічних питань.

Ось тут ми з гордістю відчули переваги вільної демократичної України, оскільки наші шляхи кілька разів перетиналися з подібною делегацією з Білорусі. Їх оселили в готелі, максимально скоротивши всі контакти з тубільцями. Серед них виділялися три здоровезні, широкоплечі і широченні у стегнах дівахи, які тримали «належний порядок» у колективі різнобарвної і скромної інтелігенції. Виявилося, це була остання група, яку Бацька з болем у серці відпустив до лігва ворогів, звісно, за американські кошти.

Приємним сюрпризом стали й безпосередні знайомства з американцями середнього достатку. Це доволі різноманітні в расово-національному, професійно-культурному й ментальному сенсі люди, доволі демократичні, без англійської стриманості та потреби у третій особі для знайомства перших двох. Практично в кожного є хобі, якому вони віддаються сповна і з почуттям власної гордості. Тігель американського життя й культури не переплавив і у них родової пам’яті: вони чудово знають своє коріння –  предків до четвертого-п’ятого покоління та звідки й коли вони потрапили до Штатів. Скажімо, предки Меган у четвертому поколінні мешкали в Уельсі, а Грегора – у Німеччині. Предки Вінді загубилися десь серед перших англійських переселенців, а Девід виводив свій рід від французьких савойярів (мешканців провінції Савойя). А ще мене здивував рожевий до червоного колір обличчя у багатьох і чоловіків, і жінок. Виникало запитання: та хто ж більше червоний – корінні індіанці чи європейські зайди?

Повернімося до громадського життя. Девіз «Мій дім – моя фортеця» побутує й у Штатах, та, оскільки людина – істота соціальна, щоби не здичавіти, вона потребує комунікацій із собі подібними. У американців не має звичаю приймати друзів і гостей удома, тому поза бізнесом і справами державної ваги життя вирує у численних громадських організаціях. Середній американець перебуває в тій чи іншій громадській організації, відповідно до своїх уподобань. Подобаються метелики? – заходіть на сайт і вступайте у члени метеликолюбів. Бажаєте милуватися заходами сонця? – ласкаво просимо до відповідної  асоціації! Хочете захищати носорогів у Африці чи  пінгвінів у Антарктиді – знайдуться й такі ж організовані ентузіасти.

Відтак, держава віддала своїм громадянам усі права на організацію власної активності й максимально сприяє її успішній реалізації. Нам корисно було вивчити їхній досвід, і на це було виділено третину спільного часу, щоби заново не відкривати суспільного велосипеду. Стало зрозумілим, чому пріоритет при відборі на поїздку надавався вмінню працювати у громаді. Вивчати гарний досвід ніколи не соромно.

 До речі, чи є Америка оплотом світового імперіалізму, якщо в неї ніколи не було колоній, а реальна демократія і Свобода, надто особиста, – державне гасло?!

Віталій КОРЖИК, еколог. Далі буде.

Запис АМЕРИКА ОЧИМА ЕКОЛОГА (частина 1) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Американське видання The Washington Post розповіло про корисні властивості українського борщу,пише Укрінформ.   

Увагу до цього привернула телеведуча “Голосу Америки” Мирослава Гонгадзе у Facebook.   “Борщ офіційно вийшов на американський ринок. “Вашингтон Пост” вчить американців, як його варити, і розповідає про корисні властивості борщу:)” – написала вона. Авторка статті у The Washington Post про українську страву Еллі Крігер назвала її “розкішною їжею”. “Іноді я купую продукти з конкретним рецептом на увазі, але частіше я виходжу на ринок і нехай інгредієнти говорять зі мною. Нещодавня поїздка туди завантажила мої сумки купою чудових свіжих овочів: моркви, буряка, кореня селери та цибулі, поряд з гарною твердою головкою капусти. Я багато розмірковував дорогою додому, уявляючи всі різноманітні страви, які я міг би створити з цих продуктів. Але коли згадав про борщ, то питання було вирішене. Жодна страва не може подати ці інгредієнти більш синергічно, перетворюючи овочі в домашню, але розкішну їжу…”, – пише оглядач WP.   «Цей рецепт борщу – те, що я зробила… В нього входять шматочки м’якої яловичини, які треба варити з овочами в бульйоні упродовж приблизно години, поки все не стане м’яким», – написала Крігер.

Запис Washington Post вчить американців, як варити український борщ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як повідомляє «Інтерфакс-Україна», будь-яка інформація про діяльність фірми ПрАТ «Буковина» у відкритому доступі відсутня.

Запис Буковинська авіакомпанія постачає зброю до Сирії? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нова стипендіатка MERIDIAN CZERNOWITZ із США 71-річна Кора Шварц у Чернівцях допише свою епічну книгу, куди увійдуть щоденники Кобилянської, роздуми і спогади людей

За словами Кори, вперше вона приїхала до Чернівців ще 1998 року. Ії перший чоловік був звідсіля родом, тож багато розповідав їй в Америці про пречудове місто свого дитинства та юності.

– Якось падав сильний дощ, тож з дому ми не могли нікуди піти. Дивлячись у вікно, я звернула увагу на невеликий будинок навпроти, куди часто заходили люди. Запитала в господині, що там розташоване. Вона сказала, що музей відомої письменниці. Оскільки я сама пишу книжки, вирішила сходити туди. Про Ольгу Кобилянську до того ніколи не чула. Коли зайшла до музею, одразу ж звернула увагу на портрет жінки в чорному. Мені вона здалася добре знайомою…

Коли Кора Шварц повернулася до Америки, то кілька місяців шукала книжки Кобилянської  в американських бібліотеках. А потім дізналася, що народилася саме того дня, коли не стало буковинської письменниці. «Мабуть, в мене переселилася душа Ольги», – одразу спало на думку американки. Адже окрім літератури, психології, фотожурналістики та квантової фізики, Кора захоплюється ще й теорією реінкарнації.

Зрештою, популяризуючи творчість Ольги Кобилянської, неподалік Нью-Йорка, біля підніжжя гір Кетскілз, які нагадують Карпати, Кора Шварц відкрила літературно-мистецьку резиденцію «Моя оселя» для жінок-письменниць.

– Тут усе просякнуте духом Ольги Кобилянської, – каже Кора. – Її портрети є в кожному дерев’яному будиночку. Кімнати я прикрасила сувенірами, які привезла з Буковини. Меблі – подібні до тих, які побачила в музеї в Чернівцях. Взимку тут можна кататися на ковзанах та лижах, а влітку – на човнах і конях. Гадаю, Ользі Кобилянській мій притулок сподобався б…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Кора ШВАРЦ: «В мене переселилася душа Ольги Кобилянської» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За деякими характеристиками суперконденсаторам немає рівних: в імпульсі вони можуть видати величезну потужність, розрядившись в лічені секунди. DL-конденсатор виконує функцію елемента, що доповнює акумулятор і дає можливість створити універсальне джерело живлення.

Ідея створення суперконденсатора не нова: ще в ХІХ-му сторіччі німецький вчений Герман Гельмгольц ввів у науку поняття про подвійний електричний шар, проте не він  винайшов відповідний конденсатор. Перші патенти були зареєстровані в США наприкінці 50-х років минулого століття. Пізніше їхній досвід підтримала Японія.

В Україні розробка конденсаторів високої ємності розпочалася ще на початку 90-х. Вітчизняні вчені навчилися використовувати нові матеріали і внесли зміни в конструкцію.

Захар Ковалюк: “Основними компонентами наших суперкондернсаторів є є нановугілля, органічні електроліти й алюміній”

Як зауважує директор Чернівецького відділення Інституту проблем матеріалознавства, професор, доктор фізико-математичних наук Захар Дмитрович Ковалюк, нині для суперконденсаторів використовуються матеріали з високорозвиненою внутрішньою поверхнею – близько 1000-2000 кв.м на грам, що знаходить практичне застосування у багатьох галузях науки й техніки. Оскільки вартість суперконденсаторів повинна бути низькою, то для їхнього виробництва слід шукати дешевих матеріалів.

– Ми досліджуємо матеріали рослинного походження, потім їх обвуглюємо, перетворюємо на вуглеграфітові матеріали, – продовжує розповідь професор. – Основними компонентами наших суперконденсаторів є нановугілля, органічні електроліти й алюміній. Українським науковцям удалося досягти найнижчого внутрішнього опору і, відповідно, найвищої потужності за високого коефіцієнту корисної дії. Сьогодні ця перевага широко використовується в побутовій електроніці: в цифрових камерах, мобільних телефонах, леп-топах. Тут вони встановлюються паралельно з літій-іонним акумулятором чи з іншою батареєю. Аналогічно працює суперконденсатор і на гібридних автомобілях.

До слова, гібридні автомобілі та електромобілі уже роз’їжджають дорогами Америки і є останнім писком моди в багатих районах країни, наприклад, у Каліфорнії. Деякі з них ще  занадто дорогі для середньостатистичного американця, але процес розвивається в такому напрямку, що незабаром у цивілізованих країнах на допотопному, неекологічному автомобілі вам просто не дозволять виїхати на вулиці міста. Багато відомих компаній уже взялися за випуск гібридних авт. У великих містах таким новаціям немає ціни. Бензиновий двигун у них сильно зменшений і, відповідно, зменшуються витрати бензину й забруднення навколишнього середовища, а потужність при прискоренні забезпечується за рахунок електродвигуна. Для живлення електродвигуна використовуються блоки акумуляторів і суперконденсаторів.

Великі модулі DL-конденсаторів, які випускає компанія ISE в Сан-Дієго, встановлюються на гібридних та електроавтобусах. Подібні автобуси уже випускаються в Китаї. Компанія Siemens широко запроваджує DLC на трамвайних та залізничних лініях.

Незабаром у цивілізованих країнах на допотопному, неекологічному автомобілі вам просто не дозволять виїхати на вулиці міста

Гучні аварії останніх десятилітьна електростанціях, коли виходили з ладу великі мережі, приголомшили багато розвинутих країн. Для запобігання їм науковці також збираються використовувати суперконденсатори.

Не менші перспективи у DL-конденсаторів і в електроенергетиці, де все ширше застосовуються вітрові електростанції та сонячні батареї. Справа в тому, що споживачу потрібна електроенергія не тільки тоді, коли світить сонце чи дме вітер. А накопичувати надлишки енергії можуть суперконденсатори.

Наразі в Україні, незважаючи на перспективність винаходу, ані влада, ані місцеві інвестори не поспішають вкладати гроші у виробництво. Свої суперконденсатори українські науковці не продають, а віддають для випробування іноземним компаніям задарма, шукаючи партнерів для спільного виробництва.

Незважаючи на обставини, дослідження тривають. Чи потрібно це комусь, ніхто не знає, але сподіваються, що такий винахід незабаром здійснить революцію у світі електротехніки.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Суперконденсатор – винахід, що змінить світ електротехніки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Приїхала, придивилася і з`ясувала – жодного секрету немає. Натомість є лише декілька пунктів, що значно різняться від нашого бачення світу.

Ірина Колюда: “Саме в Америці я стала українською патріоткою”

Важко працюють. Середньостатистичні молоді американці працюють завжди на двох роботах, аби забезпечити своє проживання без батьків, навчання, утримання автомобіля. Дехто спочатку заробляє собі на навчання і поступає до коледжу в 30 років. А в нас є «діти», що і в 25 ще ніде не працювали: закінчивши «вишку» і не знайшовши роботу за спеціальністю, сидять вдома на шиї батьків. Бо хочуть роботу тільки за профілем, але ж не всі мають бути «білими комірцями», хтось має бути і «синіми».

Рано йдуть з дому. Американці тому і пестять дітей, що після того, як їм виповниться 18, батьки їх майже не бачать. З 18 років американці живуть окремо від батьків, знімаючи квартиру з друзями чи незнайомими людьми, бо для одного дорого знімати житло, маючи зарплату в середньому 1000 доларів. Світова криза відчувається і там. Щоправда, все підкріплюється їхньою не знеціненою валютою: на 1000 доларів ти можеш і знімати з кимось квартиру, і їсти непогано, і вдягатись та платити за бензин для авта і ще звісно ходити іноді «на гульки».

Не свобода, а бездоганна Система. Більшість американців є законослухняними громадянами, які завжди слухаються своєї Систему – платять страховки і податки, деякі навіть відраховують гроші на доброчинність. США називають країною свободи, і, можливо, так і було у ті далекі часи, коли люди переїжджали на новий материк у пошуках вільного, незалежного, нового життя. Проте зараз свободи не існує. Натомість є бездоганна система контролю «Back ground», через яку апарат управління знає про тебе все – номери кредиток, розмір доходів, і, навіть, з ким ти знімав колись квартиру…

Залежність від Системи. Система змушує людей все життя сплачувати кредити та страховки, адже медицина і навчання – платні. Тож виплачуючи їх, ти стаєш залежним від Системи. І лише на старості років люди можуть дозволити собі подорожувати, що вони успішно і роблять. Бабусі з макіяжем і манікюром водять машини, а не сидять вдома, закутавшись в хусточки, в’яжучи онукам шкарпетки.

Менталітет полягає у легкості. Що мені подобається в їхньому унікальному менталітеті «легкості життя», так це те, що люди не бояться переїжджати з місця на місце, з штату в штат, з квартири на квартиру…Вони просто пакують всі свої пожитки, кладуть чемодани в машину і їдуть країною в пошуках кращого рівня життя, кращої роботи і зарплати і, звісно, розваг і пригод.

В американців не прийнято говорити про гроші і зарплати, тим паче, що правду все-одно тобі ніхто не скаже! Ніхто не ділиться своїми планами і роздумами, тоді, як у нас друзі один перед одним вивертають душу… В американців для цього є психологи за гроші.

До речі, американці – нація лінива. Це спонукає їх до винаходів, які полегшують побут.

Вміють розважатися. Американці вміють відпочивати та розважатись. Вони не соромляться брати участь в конкурсах чи співати караоке. У них взагалі не схвалюється така риса характеру як сором’язливість, вони радше вважають її недоліком. Успіх на боці впевнених у собі.

Сила закону. Вражає велика сила закону, справедливість покарання, велика повага до армії та поліції. Я виглядаю молодшою за свій вік, тож мені не відпускали спиртне, оскільки при собі не було ID (картки ідентифікації особи) і я не могла довести, що мені вже 21. Не проходить там і варіант  «друг купує для друга», бо тебе обов’язково запитають: «А навіщо вам два пива одночасно? Для кого ви купуєте? Можу я побачити ID цієї особи?». Більшість людей не палить, але курці ніде не зможуть купити цигарки поки не досягнцть відповідного віку та не зможуть покурити у місці, що не відведене спеціально для цього.  Після 12 години ночі важкі алкогольні напої в магазинах не продають, а після 2-ої ночі взагалі жоден алкоголь не купиш. Тому саме о 2-ій закриваються всі нічні заклади, тоді як в Україні можна тусуватись як мінімум до 4-ої.

Суворо за уставом. Американці завжди діють суворо за інструкціями й уставами. Більшість з них – дуже чесні. Вони принесуть знайдений гаманець з усією готівкою і кредитками всередині, тоді, як в Україні в тебе вкрадуть гаманець з кишені у маршрутці. Вони викликають сантехніка, коли ми намагаємося полагодити все власними силами. Так само чесно вони «доносять» на співробітників чи навіть незнайомих людей, а в нас така людина вважається «шісткою».

Повага до всіх. Дуже вражає ставлення до інвалідів: для них – усі зручності. Їх навіть називають по-іншому – «людьми з обмеженими можливостями». Та й діти дауни називаються «артистичними». Така ж повага і до афроамериканців, і до дітей, і до всіх професій, і до сексуальних меншин, і, навіть, до домашніх тварин.

Гендерна рівність. З жінками, як на мене, вони перегнули палицю і тепер деякі жінки самі не раді, що роками виборювали рівноправ’я. Гендерна рівність зайшла так далеко, що ніхто тобі не допоможе нести важкі валізи, ніхто не відчинить перед тобою двері і не підсуне стільчика, а вагітні жінки працюють до останнього замість того, щоби лягати до лікарні на збереження як наші. У США жінки тому й народжують після 30, що намагаються зробити кар’єру, заробити гроші на утримання дитини, тоді як у нас народжують від 16-ти з надією на власну маму та на Господа Бога.

Неперевершений сервіс. Американці посміхаються фальшивою американською посмішкою на 32 білісіньких зуба і роблять свій сервіс неперевершено найкращим. У них, звісно, клієнт завжди правий, і гарного вам дня, і чим ще ми можемо вам допомогти? Так, посмішка фальшива, але, повірте, просто нереально цілими днями посміхатися натуральною посмішкою. Все ж таки я обрала б фальшиву, ніж коли тобі кидають здачу практично в обличчя з виразом «ти ще тут!?».

Американці – не тупі, а прості. Американці не тупі, як про них любить казати Михайло Задорнов. Вони нація дуже проста. Простота виявляється в діях і навіть у стилі одягу, ніхто не наряджається і не розмальовується без особливого приводу. Не те, що в нас, в Україні, де без високих підборів ти вже людина іншого сорту! В мене на потоці в інституті окремі дівчата на пари приходили більш кричущо вдягнені, ніж у штатах дівчата ходять до нічних клубів!

Патріотичність. Їхня патріотичність вражає. Це світле почуття уряд виховує у громадян з дитинства. Наприклад, кожен день у школі починається з підняття національного прапору! Вони дійсно пишаються тим, що вони є американцями, деякі навіть вважають себе «вищою расою». Та коли діти в школі грають у футбол чи баскетбол, то очки не рахують, оскільки перемогли всі – немає тих, хто програв, усі найкращі! Система навмисне не вчить дітей географії як слід, аби крім США нічого не було, а деякі не знають навіть географії своєї великої країни. Наразі їм нав’язують стереотипи, що американців у світі недолюблюють.

Відсутність національної кухні. Там дійсно багато людей страждають від надлишку ваги через специфіку харчування – жирна та швидка їжа змалку і практично відсутність рідкого. Але чимало з них бігають зранку і змушують себе ходити тричі на тиждень до тренажерного залу, адже це модно і для здоров’я добре.

Масони. Можливо, Америкою таки керують масони? Хто його знає! Принаймні, один з їхніх символів – піраміда з оком на верхівці – добре проглядається на зелених папірцях, що правлять світом. Віднедавна відому зелень доларів розбавили рожевим кольором, але це не змінило того факту, що ти можеш в будь-якій точці планети ними розрахуватися та обміняти їх на місцеву валюту.

Служба у збройних силах – честь. На американське військо витрачається половина грошей на планеті, які взагалі витрачаються на військо! Діти пишуть і відправляють воякам і миротворцям листівки зі словами: «Дякую, що ви воюєте і боретеся за наші життя». Звісно, дуже зручно вести війну з іншою країною на території тієї країни. Хоча солдати все одно гинуть, доки політики грають у свої брудні ігри. Та армія в США не є примусовою. Служити у збройних силах вважається за честь. Крім того – це високооплачувана робота, яка передбачає великі пільги до кінця життя, наприклад, право на безкоштовну освіту або навіть передання цього права своїм дітям. На жаль, багато людей не повернулись додому, бо віддали життя за Систему, яка продовжує розміщувати своїх вояків по всьому світу і насаджувати їм думку, яка велика честь служити ненці-Америці.

Коротка історія

Маючи за спиною 236 років існування і лише одну війну на своїй території, та й ту громадянську, американці дуже пишаються своєю історією. Хоча насправді країна заснована переселенцями з Європи, а своїх корінних жителів індіанців вони запроторили жити в резервації. Американці не мають навіть власної мови, і, насміхаючись з британського акценту, вони забувають, що це саме вони переробили англійську мову на американську і при цьому значно зменшили граматику, скоротили слова до мінімуму, а в деяких словах взагалі змінили правопис.

Холодна війна триває. Прийнято вважати, що гонка озброєнь, що існувала між США та СРСР, давно скінчилась. Але насправді це не так. Холодна війна триває і це чітко видно з того, з якою недовірою та іноді навіть підозрою деякі американці ставляться до вихідців з країн колишнього СРСР.

«Відплив умів». США піднялись не без допомоги наших учених. Відомий термін «відплив умів» означає еміграцію вітчизняних висококваліфікованих фахівців до більш розвинених країн світу, де їм пропонують покращені умови праці та стабільні зарплати. На даний момент це явище становить велику загрозу економічній безпеці України. У цьому я там переконалася  

Висновки: Добре там, де нас нема!

Українцю потрібно поїхати на інший кінець світу, щоби стати патріотом. От і я повернулась на Батьківщину, бо немає кращого в світі почуття, ніж пройтися рідними стежками рідної землі та обійняти маму. І, як бажав мені американський друг: «Привези, будь ласка, з Америки лише хороші спогади та навички, не бери нічого поганого». «Слухаюсь, сер», – відповіла я. І повернулася з переконанням, що нема нічого крутішого за Європу з її історією в тисячі років. А географічно Україна – в Європі, і, до речі, є там найбільшою країною. Тому давайте будемо пишатися тим, що ми – українці, і молитись за Україну та вірити лише в світле її майбутнє.

Ірина КОЛЮДА, спеціально для «Версії»

Запис Американські секрети спершу з'явиться на Медіа-Версії.