Чарівна красуня на фото – львів’янка за походженням,  видатна актриса й уславлена винахідниця Геді Ламарр, яка ще в часи Другої світової війни запатентувала систему управління торпедами, секретні системи зв’язку, які нині використовуються всюди: від мобільних телефонів до Wi-Fi і GPS.

З Відня до Голлівуда

Геді Ламарр (від народження – Гедвіг Кіслер) народилася 1914 року у Відні. Її батько був банкіром зі Львова, а мати – піаністкою родом із Будапешта. З дитинства батьки помітили обдарованість гарної дівчинки й віддали її до театральної школи. У шістнадцять років вона потрапила на кіноекран у стрічці «Дівчина в нічному клубі». Театральний режисер Макс Райнхардт, назвав юну Геді найкрасивішою жінкою Європи і, напевно, не помилився. В 1933-му до Геді прийшла світова слава, завдяки ролі в скандальному на той час фільмі «Екстаз». Адже в цій картині Геді стала першою актрисою, що імітує в кіно оргазм. За словами самої актриси, під час зйомок режисер колов її шпилькою. Сцена спричинила обурення церкви. Картина була заборонена до показу у кількох країнах і випущена в прокат тільки через кілька років з цензурними купюрами. Тож коли того ж року їй запропонував руку і серце фабрикант зброї, австрійський мільйонер Фріц Мандль (який за шалені гроші вилучив з прокату усі доступні копії «Екстазу»), батьки із полегшенням видали доньку заміж.

Проте золота клітка не довго тримала юну красуню, яка вже скуштувала акторської слави:  після чотирьох років невдалого шлюбу однієї ночі фрау Мандль вчинила класичну втечу із замку, підсипавши снодійне покоївці. На пароплаві «Нормандія» вона вирушила з Лондона до Нью-Йорка. Актрисі не довелося оббивати пороги у Голлівуді — кінодебют 1933 був надто гучним, щоб його забули кінематографісти. Вже на «Нормандії» вона підписала вигідний контракт із засновником студії «Metro-Goldwyn-Mayer» Луїсом Маєром. Правда, щоб не викликати негативних реакцій пуританської публіки США, Гедвіг Кіслер-Мандль стає Геді Ламарр. Новий виток кар’єри розгортається запаморочливо. У цілому Геді Ламар заробила на кінозйомках 30 млн доларів.  Найвідоміші її фільми «Алжир», «Леді в тропіках», «Тортилья – Флет», «Небезпечний експеримент».

В особистому житті Геді теж не самотіла: мала шість шлюбів і трьох дітей.

1966 року 52-річна актриса спробувала повернутися на екран, але завадила розгорнута проти неї кампанія цькування. Актриса мала різкий характер і неприємну для більшості звичку відверто висловлювати невтішну думку про Голлівуд та його звички. І вона повною мірою зазнала  цього жорстокого світу на собі. Її навіть звинуватили якось у крадіжці туфель, дешевших за 100 доларів, з магазину у Флориді. Хоча суд і відкинув це звинувачення, пляма ославлення залишилася.

Ще більших збитків її репутації завдала фейкова, як тепер сказали б, автобіографія під назвою «Екстаз і я» (1966), у якій Геді нібито зізнається, що страждає на німфоманію. Ламарр подала позов на видавництво, стверджуючи, що багато з подій, описаних у книзі, були вигадані одним зі співавторів  – Лео Гуілдом. Пізніше Геді згадувала: «Ця книга зруйнувала мою кар’єру і моє життя».

Від торпеди до Wi–Fi і GPS  

Однак життя й особистість її мали ще один, не надто типовий для кінематографічного світу, бік: крім акторства, Геді Ламарр все життя активно займалась наукою.

У серпні 1942-го вона отримала патент «Секретна система зв’язку (Secret Communication System)». У розпалі Другої світової цю систему вперше почали розробляти для того, щоби керувати торпедами на відстані. Ламарр прониклася тоді важливість цієї ідеї: якщо дистанційно повідомляти координати цілі керованій торпеді на одній частоті, то ворог може легко перехопити сигнал, заглушити його або перенаправити торпеду на іншу ціль. Щоби дати своїй другій батьківщині військову перевагу, Геді запропонувала керувати торпедами сигналами, які не можна буде перехопити чи заглушити. Цінність технології «стрибаючих частот» була оцінена тільки з роками. Винахід став основою для безпровідного зв’язку розширеного спектра, який сьогодні широко використовується – від мобільних телефонів до Wi-Fi і GPS. Важко применшити значення цього відкриття в сучасному світі. Ба більше: важко уявити нинішню цивілізацію без нього. Творці програмного забезпечення для графіки, ілюстрації та технічного дизайну «Corel Draw» віддали винахідниці належне, розмістивши зображення Геді Ламарр на заставці 8-ої та 9-ої версій програми.

9 листопада  – день народження акторки Геді Ламарр – названий Днем винахідника у німецькомовних країнах.

Геді Ламарр померла 19 січня 2000 року в місті Орландо у Флориді на 86 році життя. Прах актриси й винахідниці, за її заповітом, розвіяний над Віденським лісом.

За свій внесок у розвиток кінематографа Геді Ламар удостоєна Зірки на голлівудській Алеї Слави

Уславлена вона і як винахідниця:  на початку 2014 року ім’я Геді Ламар було додано до Національного Залу Слави Винахідників США.

Дмитро ЦАРЕНКО, Інтернет-оглядач «Версій»

Запис Wi-Fi винайшла американська актриса зі львівським корінням спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Насправді – весела й доброзичлива, надійна в дружбі й ретельна в роботі. І зовні дуже виправдовує своє ім’я  – Марічка – яке звучить частіше, ніж офіційне «Марія».

До такої розмови – не за дорученням редакції, з власного інтересу – з актрисою Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської – готувалася навіть не кілька місяців… Зірки зійшлися, завдячуючи пані Людмилі Вегері, завліту театру.

Родина – без лапок та в лапках

«Виросла я в селі Підвисокому, на сусідній з Буковиною Снятинщині. Мама працювала продавцем, тато – бухгалтером у колгоспі. Ще маю брата, він і досі живе із своєю сім’єю там, у селі. Родина в нас була ідеальна: панував культ тата. Насправді усім керувала мама, але робила це так делікатно, що татко був головним…

Скільки себе пам’ятаю, мама завжди співала: і коли поралася в кухні, і коли щось шила, або вишивала. А ми з татком вечорами приєднувалися й співали утрьох. Пісень знали багато.

І марно наші співи не пройшли: 1986 року в селі започаткували при школі фольклорний ансамбль «Родина», до якого наші односельці входили цілими сім’ями, від дітей до бабусь-дідусів. І ми, родина Гордашків, теж почали співати в ансамблі. Окрім брата: не співає він, зовсім. Я брала участь в «Родині» аж до кінця школи. Ансамбль у селі існує й досі. За ці роки із концертними програмами «Родина» не лише сусідні села відвідала: виступали майже в усіх областях України, брали участь і в республіканських фестивалях. І пів-Європи об’їхали: Чехія, Словаччина, Польща, Естонія, Литва… Пісня, музика – мова універсальна, вона з’єднує людей.

Коли наша мама пішла у вищі світи, тато на деякий час зовсім розгубився… Але згодом здолав себе й пішов… на репетицію».

А в Києві – дядько і футбол…

«Ще зовсім малою, десь у 3 роки, пообіцяла рідним, що буду актрисою. Звісно, протягом шкільних років уподобання змінювалися. Дуже серйозно любила фізику. Потім стала мріяти про журналістику. До кінця школи оформилася інша мрія – стати адвокатом. Мама ж мріяла, щоби я стала учителькою української мови. Та ось під час чергового фестивалю в Києві, мій дядько, який саме в Києві мешкав, відрадив: «Адвокат – це не для тебе. Занудьгуєш. А спробуй краще в інститут культури на режисерський відділ… Якщо батьки не будуть проти».

Тато поставив умову: «Отримаєш золоту медаль – поступай, куди хочеш. Ні – підеш, куди ми скажемо».

Маленький відступ: рід Гордашків у нашому селі відомий. Прабабка була єдиною в селі письменною людиною. Сільським писарем була. Знаєте ж, що таке для села – писар?.. Для мене в цього прізвища якась особлива аура, вона зобов’язує: що вирішила – зроблю.

Мудрі в мене батьки: останні  два шкільні роки я вчилася як навіжена, щоби отримати-таки ту золоту медаль. Бо дуже хотіла вчитися в Києві: там футбол. А я – фанатка «Динамо» й збірної України. І медаль отримала, і до інституту культури вступила. І важко розрізняти тепер, де жарт, а що всерйоз: з вечірніх занять на футбол я таки втікала.

Програму до вступу підготувати допомагала мені Лідія Жук, раніше актриса Чернівецького театру. Вони з чоловіком, Василем Вовкуном (теж відоме чернівчанам прізвище – авт.) тоді вже перебралися до Києва.

Вчитися було легко майже з усіх предметів. Лише з викладачем з режисури  – предмету головного – якось не складалося. Не хотів мене атестувати – й край!

Лише після 2 року навчання, коли наш курс узяв Петро Ільченко з Київського театру Франка, справи пішли. Ільченко не просто викладав, з кожним окремо працював, надихав на професію…А взагалі викладачів своїх досі поіменно пам’ятаю, у кожного чогось навчилася, вдячна їм за це.

«Геометрія» – це не трикутники й паралельні…

«Режисуру назовсім не покинула. І досвід моїх найкращих викладачів став у пригоді, коли пішла працювати у театральну студію «Геометрія». Мої студенти – дуже талановиті, з ними працювати цікаво. Особливо люблю як навчальний матеріал «Сойчине крило» Івана Франка. І це добре, що трапилися мені такі курси, де можна комусь передати свої знання й уміння.

Чесно кажучи, працюючи актрисою, весь час «вбиваю в собі» режисера: переживаю за всю виставу. Продумую до дрібниць: хто моя героїня, яка вона, чому вона така. І реакція партнера для мене важлива».

Тут варто зробити вставку від авторки. Я доволі часто буваю в театрі, бачила практично всі вистави. Марія Романова справді відчуває партнера, варто лише згадати блискучий дует із Віктором Барановським у виставі «Кохання у стилі бароко». І в ансамблі почувається «як риба у воді»: згадаймо служницю Марію у «Дванадцятій ночі». І навіть у масовці запам’ятовується власною крихітною «виставою». Марічка над роллю «другого плану» працює так само ретельно, як над головною, і не дуже переймається, у якому вона складі, головне – зробити роль.

Так склалося, що коріння такого «спокою» лежить у площині більше особистій, ніж творчій. Але – і поважаю право актриси на це – обговорювати це вже не хоче. Одне лише сказала: «Зіркової пари – чоловіка-режисера і жінки – актриси його життя з нас не вийшло. І край». А що вийшло? Дві чудові красуні-донечки, 14-ти та 12-ти років, із якими Марічка спілкується більше як подруга. Старша.

Рухатися далі

Запитую у своєї візаві: – Чи відчуваєш себе на початку нового етапу життя?

«Так. Позаду смутні 6 років втрат, коли не знала, як далі будувати своє життя. Слава Богу, закінчилося. Мабуть, не останню роль зіграв мій веселий характер. Але хочеться вже зіграти щось серйозне, драматичне. Жінку з історією. В інституті такого грала багато. А драматична історія – не обов’язково ж має бути нудною та плаксивою. Життя ж – воно різне».

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Марія РОМАНОВА: «Я людина весела, та хочеться зіграти вже щось серйозне, драматичне. Жінку з історією» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Юну Катю Чумакову, чий батько не повернувся з фронту, мама виховувала в розумінні: хочеш щось мати – працюй. І вона добре засвоїла мамині уроки: все життя працює. В школі над уроками, вдома, у численних гуртках, які відвідувала, над книгою. Містечко Тульчин, де народилася, майже не пам’ятає: чернівчанкою Катерина Андріївна Чумакова стала у віці приблизно трьох років. Місто стало рідним для неї – і з того часу надовго не покидала його, окрім хіба що навчання в Ленінграді та гастролей…

Потяг до театру тоді й виник. І, знову ж таки, – це не були «зіркові мрії» про квіти й аплодисменти… До усвідомлення, що театр має стати справою життя, делікатно «підштовхували» і вчителі, і керівники гуртків. І рухалася до професії в роботі, поступово й наполегливо.

1964 року закінчила режисерський відділ Чернівецького культосвітнього училища, якийсь час працювала методистом будинку народної творчості (до речі, поруч із Чумаковою там починала трудовий шлях «радіоголос Буковини», покійна, на жаль, Неоніла Милашенко). Згодом Катерині Чумаковій надали направлення до театрального відділення Вищої профспілкової школи в Ленінграді.

Відступ для тих, хто не в темі: Вища профспілкова школа в ті часи була дуже ґрунтовним навчальним закладом, де готували до різних професій. На театральному відділі викладали ті ж ведучі актори й режисери Ленінграда, загальноосвітні науки читали лектори з ленінградських вишів. Отож чотири роки у північній столиці пролетіли як мить, але залишили слід на все життя!

Перед Катериною Чумаковою відкрилися театри й музеї, в яких вона проводила всі вихідні, – і не лише самого Ленінграда, але й найближчих околиць: Петергофа, Пушкіна. А до лекцій та сесій готувалася у знаменитій Публічній бібліотеці, де сама атмосфера навертала до знань…

Катерина Андріївна й сьогодні згадує усе це, ніби звідучора: назви театрів, вистав, прізвища акторів і режисерів, назви виставок у Ермітажі й інших музеях…

Навесні 1969-го пройшла прослуховування до Чернівецького облмуздрамтеатру – і нині розпочинає вже 50-й сезон як актриса нашого театру.

Тоді в нашому театрі ще працювали такі корифеї української сцени як Галина Янушевич і Петро Міхневич, Володимир Сокирко… Було в кого вчитися і роботи вистачало: театр не мав вистав лише по понеділках, усі решта днів – дві вистави в стаціонарі й одна на виїзді. І не лише в райцентрах, але й у звичайних сільських клубах. Щоби витримати таке навантаження, треба дуже любити театр і свою роботу в ньому!

Катерина Андріївна не веде обліку зіграних ролей, але приблизну цифру називає – до 150.

І що цікаво: однаково серйозно ставиться і до головних ролей, і до ролей другого плану. І навіть виходячи у масовці, завжди є поміченою, й такою, що запам’ятовується.

Знову відступлю трохи: про масовку в нашому театрі можна писати окреме дослідження, настільки органічні в ній актори Чернівецького облмуздраму…

У такому розмаїтті прожитих – не своїх – життів актрисі Чумаковій важко виділяти улюблені чи нелюбимі ролі. Отримавши нову роль, навіть не симпатичної для неї особи, Катерина Андріївна намагається «вибудувати» для себе біографію нового персонажу, аналізуючи, чому героїня стала такою чи іншою, чому вона ходить, говорить, робить отак, а не інакше. І тільки зрозумівши все це, можна виходити на сцену… Хоча, якою саме буде того вечора її героїня, передбачати не береться: «Сцена – це таке чарівне місце… На ній відбувається найнеймовірніше!», – стверджує акторка.

Чернівецькому глядачеві актриса Чумакова запам’яталася і в ролі Памели у «Дорогій Памелі» Дж.Патріка, і Палажкою з «Кайдашевої сім’ї», Переперчихою з гоголівської «Різдвяної ночі», Агафією Семенівною з «Шельменка-денщика»…

(фрагмент з вистави “Кайдашева сім’я”, баба Палажка. Справа – актриса Діана Анепська)

На сцені Катерина Андріївна забуває про все навколишнє, ніколи не бачить облич у залі – починає їх розрізняти, лише виходячи вже на заключні поклони…

Зовсім не випадково 2003-го область пошанувала актрису літературно-мистецькою премією імені С.Воробкевича: вона створила галерею образів жінок-буковинок. Серед них – Настка («Дністрові кручі» за Ю. Федьковичем), Хима («Запечатаний двірник» Ю.Федьковича), вдовиця («Земля» О.Кобилянської),  бабуся-примара («Апостол черні» О.Кобилянської), Митерчиха («Гнат Приблуда» С.Воробкевича), Васюта («Солодка Даруся» за М. Матіос),  мати Василя («Як козам роги виправляють, або приборкання норовливої» Ю. Федькович & В.Шекспір), Єва («Мандрівні зорі, або Життя – Театр» за Шолом-Алейхемом) тощо.
2009-го Катерина Чумакова отримала звання заслуженої артистки України. Та може, найсимпатичнішою нагородою був 2016 року Диплом  на рідних «Золотих оплесках» – регіональному фестивалі комедії.

(Фрагмент з вистави “Шельменко-денщик”, Агафія Семенівна)

Рахувати роки – теж не для Катерини Чумакової. Ще так багато чого треба зробити, зіграти, навіть навчитися!

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Від редакції: Попереднє число «Версій» виходило саме напередодні ювілею Катерини Андріївни Чумакової. І, як справжні буковинці, ми вирішили наперед не вітати, притримали свої побажання до наступного, нинішнього числа газети.

Бажаємо ж із роси й води на довге життя й здоров’я – та сонячних днів для радості.

Запис 50-й сезон  Катерини ЧУМАКОВОЇ: при рампі й поза нею спершу з'явиться на Медіа-Версії.