Сто років тому практично всі вони були маловідомими і у себе на батьківщині, і в інших країнах. Лише Перша світова війна виштовхнула цих осіб на авансцену політичного життя і створила умови для їхньої подальшої кар’єри.

А чим вони займалися останнього довоєнного року? Спробуємо з’ясувати – і почнімо з того, іменем якого донині клянуться залишки колись могутніх, багатомільйонних комуністичних партій.

Володимир Ульянов (Ленін)

Народжений 1870 року, він розпочав революційну діяльність наприкінці ХІХ ст. Після поразки першої російської революції 1905-1907 рр. змушений емігрувати. Осів неподалік від кордону Австро-Угорщини із Російською імперією, щоби легше спілкуватися з колегами-революціонерами, які приїжджали з Росії. Жив у Кракові, влітку з дружиною і тещею відпочивав у Карпатах, в курортній місцевості Закопане. Дружині Леніна зробили операцію з приводу базедової хвороби, і лікарі рекомендували їй гірське повітря. Подружжя знімало будинок у Білому Дунайці біля містечка Пороніно, де проживали переважно поляки. Влітку 1913-го в цьому будинку Ленін провів Поронінську нараду ЦК РСДРП. Тоді вождь більшовиків навіть не сподівався на те, що через кілька років зможе повернутися до Росії.

Ленін 1913 року багато писав. У Кракові є бібліотека Ягелонського університету, яка дозволяла йому знаходити необхідні для роботи матеріали. Маючи добру освіту, Володимир Ілліч вільно володів німецькою, французькою, англійською мовами, знав польську. Екстерном він отримав диплом Петербурзького університету, був фаховим юристом.

Лев Бронштейн  (Троцький)

На відміну від Леніна, інший майбутній вождь більшовиків – Троцький – вищої освіти не здобув.

Лейба (так його називали батьки) народився 1879 року на Херсонщині, в родині заможного орендатора. У дитинстві розмовляв українською та російською, а не ідиш (єврейською). Вчився в училищі святого Павла в Одесі, потім у Миколаєві. Відзначався особливими здібностями до навчання, особливо цікавився громадсько-політичним життям. Рано зайнявся революційною діяльністю, був заарештований. Свій псевдонім (Троцький) узяв за прізвищем тюремного наглядача. Після першої російської революції 1905-1907 рр. змушений був емігрувати, у Відні видавав газету «Правда». Дуже обурювався, коли 1912 року Ленін заснував свою газету з такою ж назвою, і навіть назвав його «паразитом» у листі до іншого революціонера. А Ілліч повісив на Лейбу ярлик «політичної проститутки»…

Троцький мав неабиякий талант журналіста, читачі його цінували. Коли спалахнула Перша балканська війна, газета «Киевская мысль» відправила його туди кореспондентом. З фронтів Першої та Другої балканських воєн у 1912-1913 рр. Троцький відправив понад 70 репортажів. Це було його перше знайомство з війною та армійським життям, що згодом допомогло майбутньому творцеві Червоної армії у формуванні «робітничо-селянських збройних сил».

Сам же Троцький до військової служби був зовсім не придатний: лікарі діагностували в нього епілепсію – хворобу, яку в народі називають «падучою». Займатися журналістикою та політикою вона не заважала, як і вдосконалювати ораторську майстерність. Згодом виступи Троцького набули величезної популярності: він міг запалити словом маси людей.

Такого блискучого таланту природа не дала майбутньому найголовнішому ворогові Троцького – Йосипу Сталіну. Спільним у цих двох діячів була відсутність вищої освіти і проблеми зі здоров’ям, які не дозволяли служити в армії. Втім, життя парадоксальне – один із них створив Червону армію, а другий очолив її в роки Другої світової війни.

Йосип Джугашвілі (Сталін)

Ровесник Троцького, він народився у грузинському містечку Горі. На відміну від сина статського генерала і поміщика Ульянова, або сина власника кінного заводу Бронштейна, Йосип Джугашвілі походив із соціальних низів. Родина шевця Віссаріона Джугашвілі жила у злиднях: батько безпробудно пив, удома не вистачало найнеобхіднішого. Мати намагалася влаштувати долю сина, якого хотіла бачити православним священиком. Але для навчання в Горійському духовному училищі потрібно було знати російську мову, а Йосип із дитинства володів лише грузинською. Опанувати мову навчання Російської імперії йому допомогли діти священика, що дозволило хлопчикові поступити в училище. Правда, російською він до смерті говорив з помітним акцентом.

Після завершення училища хлопець поступив до православної Тифліської духовної семінарії, де проявив неабиякі здібності. Його вірші грузинською мовою знайшли поціновувачів серед місцевої інтелігенції. Але семінарист все більше поринав у підпільну революційну діяльність, через що був виключений з навчального закладу.

Від 1901 р. – професійний революціонер, нелегал. Організатор збройних нападів на банки, здобуті з них гроші йшли до партійної каси. Від 1902 до 1913-го шість разів був заарештований і засланий, чотири рази тікав. Для конспірації неодноразово міняв псевдоніми, і від 1912 року користувався псевдонімом «Сталін». Серед більшовиків вважався спеціалістом зі складних кавказьких питань, за що його цінувало партійне керівництво. А царська охранка полювала на нього як на небезпечного бойовика-експропріатора. У березні 1913 р. Сталіна заарештували у черговий раз і заслали у Туруханський край. До осені 1916 р. він перебував на засланні.

Тож ми бачимо: майбутні провідні «архітектори і будівничі» тоталітарного більшовицького режиму у 1913 р. не перебували в центрі уваги світової громадськості. А що робили тоді засновники інших тоталітарних режимів – нацистського і фашистського?

Адольф Гітлер

Народжений 1889 р. в австрійському Браунау у шлюбі близьких родичів, він з дитинства відрізнявся психічною неврівноваженістю і спалахами ненависті. З часом вони перейшли у крайній антисемітизм. Вчився Гітлер у реальному училищі, хоча мав здібності до малювання. Батько – виходець із селян, зміг стати митним чиновником і прагнув для сина такої ж кар’єри. В училищі Адольфу погано давалася французька мова, проте згодом він її підтягнув: під час Першої світової війни вільно спілкувався французькою з коханкою-француженкою. А ще до війни переїхав з Австро-Угорщини до Німеччини, де в Мюнхені жив за рахунок продажу своїх акварелей. На самому початку 1914 р. пройшов медичну комісію, яка звільнила його від служби в армії через крайнє виснаження.

Інакше складалася тоді доля засновника фашизму Б. Муссоліні.

Беніто Муссоліні

Народився він у родині сільського коваля та вчительки 1883 року. Батько за переконаннями був антиклерикалом-соціалістом і навіть не охрестив сина. Адольф Гітлер, скажімо, охрещений у римо-католицькому обряді, Володимир Ленін – у православному. А нехристь Беніто відрізнявся важким характером, непокірливістю і вередливістю. Проте йому легко давалися іноземні мови. Закінчив Болонський університет, отримав фах викладача французької мови. У 1902-1903 рр. емігрував у Швейцарію. Там познайомився з Анжелікою Балабановою, соціал-демократкою родом з Чернігова, яка захопила його читанням соціалістичної літератури і не тільки. У Швейцаріїі Муссоліні спілкувався і з Леніним.

Повернувшись до Італії, Беніто став відомим лівим публіцистом, від 1912 року – головним редактором соціалістичної газети «Аванті!». Писав також художні твори, а 1913 року видав популярну книгу про Яна Гуса і гуситів.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис У 1913-МУ ЇХ МАЛО ХТО ЗНАВ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Борделі, морфій, кокаїн – насолоджуйся без міри  

У великих містах відкривалися нові кабаре й кафешантани, де гриміли оркестри і красуні вигиналися під звуки музики, приймаючи найспокусливіші пози. Борделі на всі смаки й гаманці напередодні війни не скаржилися на брак клієнтів. Навпаки, преса постійно повідомляла про сексуальні скандали у «вищому світі». Нишпорки-журналісти витягали на білий світ гомосексуальні походеньки принців правлячих династій і нащадків банкірських кланів. «Жовта преса» смакувала лесбійські пригоди популярних актрис, художниць, поеток. П’яні дебоші відомих осіб нерідко потрапляли на шпальти бульварної преси, й обивателі залюбки розважалися таким чтивом.

У ресторанах рікою лилося шампанське. Вже входив у моду абсент – спиртова настоянка полину, яка спричиняла швидку залежність і руйнувала людську психіку. Богема призвичаювалася до кокаїну, повсюдно поширювався морфінізм. Світ утрачав міру в насолодах, поринаючи в них з головою, ніби передчував: на нього насувається велика біда. Технічний прогрес дарував людям небачені раніше можливості, економіка стрімко зростала в умовах тривалого миру, забезпечуючи багатьом європейцям помітне підвищення рівня їхнього життя. Люди з грошима звикали до небаченого комфорту, адже мирний період відкрив перед ними великі можливості.

Проте мир залишався не всюди – за межами Європи палали колоніальні війни. Австро-Угорщина не мала заморських колоній, тож могла без особливих емоцій спостерігати за подіями збоку: її сини не гинули в африканських джунглях чи пісках Сахари. Але світ наприкінці ХІХ – та початку ХХ століть ставав все меншим, і конфлікти в одній його частині негайно відгукувалися в інших. Коли 1911 року Італія розпочала війну з Туреччиною, намагаючись захопити Лівію й утвердитися у Північній Африці, справжню тривогу відчули й у Відні. Адже обидві воюючі держави були сусідами Австро-Угорщини й конфлікт між ними загрожував її інтересам. Біда крок за кроком підкрадалася до австрійських кордонів.

  Та запах пороху відчули й у Чернівцях. Тоді минулося 

Невдовзі війна спалахнула зовсім близько. Проти ослабленої Туреччини була створена коаліція балканських держав: Болгарії, Сербії, Греції, Чорногорії. Російська дипломатія доклала чималих зусиль, щоби створити анти турецький союз Сербії та Болгарії, розраховуючи з його допомогою встановити свій контроль над проливами Босфор і Дарданелли. Але балканські країни мали власні інтереси, намагаючись самі розжитися шматками турецьких земель. Тож уранці 9 жовтня 1912 р. Чорногорія розпочала військові дії проти Туреччини. Невдовзі до неї долучилися болгарські, сербські та грецькі війська. Турки зазнавали поразок. У Відні відчули: на Балканах швидко набирає сили ворожа держава – Сербія, яка має територіальні претензії до Австро-Угорщини. Було проведено мобілізацію цісарсько-королівської армії, її частини розгорталися на сербському кордоні.

У повітрі запахло порохом. Цей запах відчули й у Чернівцях. Місцеві обивателі завмерли у тривожному очікуванні: вибухне війна, чи не вибухне? На щастя, того разу обійшлося. Балканські держави розгромили Туреччину і взялися ділити зайняті території. Як воно нерідко буває, тут же побилися одна з одною. Сербам і грекам здалося, що Болгарія забрала собі забагато, і вже 1 червня 1913 р. проти неї був укладений сербсько-грецький союз,  до якого негайно долучилася Румунія. Через лічені тижні почалася друга Балканська війна. До цієї війни болгар підштовхнула Австро-Угорщина, але військової допомоги їм не надала. Не дивно, що Софія програла.

На початку серпня 1913 р. Болгарія змушена підписати мир у Бухаресті, за яким втратила чимало македонських земель, зайнятих у першій Балканській війні. До того ж Румунія забрала у неї Південну Добруджу. А найбільше підсилилася після перемог Сербіята – й одразу почала готуватися до нових воєн. Біда впритул наблизилася до австрійських кордонів. Це розуміли кваліфіковані політики, але більшість підданих Франца Йосифа навіть не підозрювала, що мирне життя завершується. У палацах австрійської знаті тривали бали, на яких лунали чудові віденські вальси. А серед мешканців європейських міст все більшої популярності набував новий танець, завезений з Латинської Америки. Мелодії танго, сповнені пристрасті, здобували все більше прихильників. Здавалося, що всі хочуть забути тривогу, яка поступово зароджується в суспільстві.

Наближення війни інтуїтивно відчували поети й філософи     

Європа 1913 року нагадувала океанський велетень «Титанік», який рік тому у блиску вогнів, під музику оркестру невпинно рухався назустріч айсбергу, до своєї жахливої загибелі. Пасажири і команда були впевнені у своїй безпеці й не підозрювали, що насправді чекає їх попереду. Однак окремі люди передчували: катастрофа насувається. Так і 1913 року крижаний подих льодової гори відчули деякі європейські поети, художники, філософи. Проте їхні голоси потопали в морі веселощів і суцільних розваг, які охоплювали різні верстви суспільства.

А держави вже розпочали готуватися до майбутнього кровопролиття. Армії переозброювалися, масово з’являлася нова військова техніка – кулемети, літаки, бронеавтомобілі, бронепоїзди. Флоти приймали на озброєння величезні лінкори і невеликі, проте дуже небезпечні підводні човни. Навіть цісарсько-королівська армія Австро-Угорщини, що помітно поступалася британській або французькій, впроваджувала сучасне озброєння. Молодь готували до військової служби й психологічно.

Тоді не існувало системи «військово-патріотичного виховання», характерної для тоталітарних держав. Деякі її функції виконували державна школа й окремі громадські організації. Школярам на уроках історії розповідали про колишні перемоги австрійської армії та великих полководців цісаря. Юнаки вивчали літературні твори, що прославляли мужність цісарсько-королівських вояків. Чимало хлопців залюбки співало бадьорих солдатських пісень. У них формувався романтизований образ війни: гримлять артилерійські батареї, переляканий противник тікає, а його переслідує австрійська кавалерія, розмахуючи гострими клинками.

Мрійливі підлітки уявляли себе одягненими у яскраві гусарські доломани із золотими шнурами-бранденбурами, верхи на баских конях. Дзеленчать остроги на блискучих чоботах, а збоку у хвацьких гусарів – гострі шаблі у дзвінких металевих піхвах. Краса, та й годі! Проте невдовзі цей казковий образ розвіється, мов дим. Замість картинних кавалерійських атак війна покаже зворотній бік: змучена піхота повзтиме у багні, перемішаному з людською кров’ю, безуспішно намагаючись під шаленим кулеметним вогнем захопити лінію ворожих траншей…

Початок: Українські «Січі» й «Соколи», польські «Стшельци»

А поки що у суспільстві панували романтичні настрої. На засадах загальноімперського патріотизму держава намагалася згуртувати довкола особи імператора його підданих. Водночас свою справу робили численні товариства, в яких об’єднувалися представники різних національностей Австро-Угорщини. Серед них були й такі, що готували своїх членів до майбутньої війни. Поляки в Галичині створили власні стрілецькі організації, а в українців все більшої популярності набували «Січі» й «Соколи». Всі вони декларували свою лояльність до Габсбурзької монархії, проте спрямовані були насамперед на силовий захист інтересів своїх націй. Українська січова молодь мріяла про створення незалежної Української держави, а польські «Стшельци» готові були битися за відродження незалежної Польщі. Австро-Угорщина у 1913-му ще зберігала єдність, але всередині цієї держави визрівали сили, які через кілька років розірвуть її на окремі шматки-країни. Між учорашніми співвітчизниками спалахнуть жорстокі війни, проте піддані Франца Йосифа про це ще не здогадувалися. Біда підступала тихо, повільно, а для більшості людей – зовсім непомітно.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Європа 1913-го нагадувала «Титанік» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Іване Назаровичу, Ви родом з Бессарабії, яка до 1918 року належала до складу Російської імперії. А Буковина була під владою Австро-Угорщини. Коли Вас уперше зацікавила постать австрійського імператора Франца-Йосифа?

– Своє рідне гніздо я покинув 1946 року, під час великого голоду. Доля закинула мене в Чернівці, де в мене ще не було знайомих. Оселився в хаті старого чернівчанина пана Буковського, де на стінці висів гарний кольоровий портрет. Коли я спитав, чи зображений на портреті є родичем господаря, той розсміявся. «Ні, – відповів він. – Це наш цісар, австрійський імператор, при якому наше місто швидко розбудовувалося і ставало справді європейським». А далі пан Буковський розповів, що цісар правив понад 68 років, був дуже уважним до своїх підданих, умів вислуховувати людей і приймати зважені рішення. Франц-Йосиф докорінно реформував свою державу, наближаючи її до розвинутих держав Європи.

Особливо наголошував мій квартирний господар на тому, що цісар скасував смертну кару і за весь час свого правління не підписав жодного смертного вироку. Нововведення вплинуло й на чернівчан. Раніше в головному місті Буковини ставилися шибениці, на яких страчували злочинців. Але після скасування смертної кари зловісні знаряддя смерті прибрали. Натомість злочинців ув’язнювали, а за дрібні правопорушення практикувалися тілесні покарання: публічне шмагання прутом.

Розповіді про Франца-Йосифа мене дуже зацікавили, і я почав збирати матеріали про нього. Дізнався про те, що імператор двічі відвідував Чернівці.

Уперше він приїжджав сюди з дружиною, красунею Єлизаветою, яка невдовзі трагічно загинула від руки терориста. А 1906 року овдовілий цісар уже сам відвідав Чернівці. Тут він заклав наріжний камінь під адміністративний будинок, проте після розпаду Австро-Угорщини цей камінь був знищений новою румунською владою. Імператор оглянув не лише головне місто краю, але і подорожував Буковиною.

– Можливо, під час цієї подорожі сталися якісь цікаві випадки?

– Звичайно, і про один з них варто розповісти детально. Імператора повезли до Чорнівки, куди вела хороша дорога (до маєтку баронів Гормузаки), а у чорнівському лісі планувалося полювання: Франц-Йосиф любив таку розвагу. Кавалькада карет їхала в супроводі охоронців-кавалеристів, які першими побачили: на перехресті в Чорнівці стоїть юрба людей. Вершники поскакали туди і з’ясували, що з церкви після вінчання вийшло сільське весілля. Селяни зупинилися, аби дізнатися, хто ж там їде у каретах. Коли цісареві доповіли про це, він передав золоту монету для князя весілля (молодого). Посміхнувшись, імператор наказав уступити дорогу молодятам, промовивши: – Вони лише починають жити, а ми, старші люди, вже своє пожили.

– Іване Назаровичу, а що відомо про полювання Франца-Йосифа у Чорнівському лісі?

– Мені довелося спілкуватися з людиною, яка супроводжувала цісаря на тому полюванні. Імператор був особливим мисливцем, не схожим на інших. Зазвичай на полювання їдуть, щоби застрелити звірину. А він дичину не вбивав, лише спостерігав за мешканцями лісу. Цісар не дозволяв єгерям підганяти до себе тварин, але сам вистежував дичину і… стріляв у повітря, щоби та встигла втекти, врятуватися.

– Наскільки мені відомо, Вам довелося зустрічатися з людьми, які не лише бачили Франца-Йосифа, але і спілкувалися з ним. Що Вам особливо запам’яталося з їхніх оповідок?

– Я спілкувався з добрим десятком людей, які мали особисті враження від зустрічей з імператором. Серед них були й два охоронці цісаря. Тут варто нагадати ещо з історії. Правління Франца-Йосифа І розпочиналося дуже складно: у 1848-1849 роках Австрійську імперію охопила революція. Бурхливі події відбувалися в угорських землях, поляки підтримали угорців, до того ж повстали зайняті австрійцями італійські Ломбардія й Венеція. Чимало австрійців прагли приєднання до Пруссії. Вірність імператору зберегли лише частина хорватів, німецькомовних мешканців Штірії й тірольців, а також галицькі та буковинські русини – так тоді називали українців. За цю вірність русини отримали прізвисько «тірольців Сходу». Цісар називав їх «моїми улюбленими русинами», і серед його охоронців з’явилися наші земляки.

До речі, революційні події в Австрійській імперії вдалося придушити з допомогою російських військ, якими командував уродженець України генерал-фельдмаршал Іван Паскевич. А цісар Франц-Йосиф, за традицією, був шефом російського лейб-гвардії Кексгольмського гренадерського полку (австрійські імператори шефствували над цією частиною ще від 1814 р.) і отримав російський орден св. Георгія, який носив до Першої світової війни. Галицькі русини під час революційних подій сформували добровольчі частини для боротьби з повсталими угорцями, прапор для яких з написом «Вірність веде до перемоги» власноруч вишила мати Франца-Йосифа ерцгерцогиня Софія. Ця реліквія зберігалася у Львові в Народному Домі.

Охоронці цісаря згадували, що він завжди ходив у військовому мундирі, був дуже пунктуальним і ніколи без нагальної потреби не виходив з власного кабінету. Імператор дуже багато працював, займаючись державними та військовими справами. Буковинці-гуцули, які його охороняли, щоби підкреслити свій статус «тірольців Сходу», почали носити тірольські, закручені догори, вуса. Цю моду згодом прийняли й на Буковині. А сам Франц-Йосиф у зрілому віці носив бакенбарди, таким його зображували на портретах. Портрети імператора були в домах багатьох буковинців: до цісаря тут ставилися з повагою, він користувався великою популярністю. А про те, що дало людям його правління, – у наступній публікації.

Ігор БУРКУТ, історик

Запис КУЛЬТ МОНАРХА СЕРЕД «ТІРОЛЬЦІВ СХОДУ» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Іване Назаровичу, напередодні Першої світової війни Чернівці бурхливо розвивалися. Великі гроші вкладалися у будівництво столиці однієї з коронних земель Австро-Угорщини – герцогства Буковина. Чернівчани дуже люблять Театральну площу, окрасу нашого міста. Проте архітектурний ансамбль площі спотворює будівля, яку чернівчани знають як гарнізонний Будинок офіцерів… Чому не вдалося витримати єдиного стилю такої красивої площі – невже у Чернівцях на початку ХХ століття не було талановитих архітекторів?

– Архітектори у нас були, проте не вистачило часу, щоби добудувати площу до початку Першої світової війни. Будівництво тут розпочалося пізніше, ніж в інших центральних районах міста. На місці нинішнього театру був горб, порослий лісом. Поруч, на сучасній вулиці Лесі Українки, розташовувався міський цвинтар, де ховали християн. Коли вже забудували  площу Ринок (сучасна Центральна) і вулицю Панську (сучасна вулиця О. Кобилянської), постало питання про подальший  розвиток міста. Місце для нової забудови звільнили, перенісши цвинтар на Гарячий Урбан, ліс вирубали, горби розкопали. Утворилася площа, Довкола якої можна було зводити нові будівлі.

А доки їх не почали будувати, місцевий гарнізон мав тут плац для муштрування солдатів. Та вже 1886 року на цьому місці почали зводити будівлю Управління залізниць Буковини. Нині в ній розташована школа для дітей з вадами слуху. Архітектором будинку був Ганс Граніхштадтен з Відня. Споруду в стилі раннього модерну будували тривалий час, аж до 1914 року. Поруч зводили інші будинки. Чимало архітекторів прагнуло долучитися до забудови нової площі, але  «батьки міста» вирішили, що будівництво має відбуватися за єдиним планом.

1908 року магістрат розглянув проект комплексної забудови площі Єлизавети – так назвати її вирішили на честь трагічно загиблої дружини імператора Франца Йосифа І.

Авторами проекту були архітектори Паушек і Зігмунт Вале. Головною ідеєю було гармонійне поєднання комплексу будинків із живою природою – зеленими насадженнями, квітами. На жаль, цілком втілити чудовий задум у життя не вдалося: на заваді стала Перша світова війна. Проте зроблено все-таки було чимало, дещо навіть до прийняття проекту. Ще 1904 року розпочалося будівництво міського театру, який було зведено за вісімнадцять місяців і відкрито 3 жовтня 1905 року! Його споруджувала віденська фірма Фельнера і Гельмера. А у 1908-1910 роках на площі зведено величну споруду Палати торгівлі та ремесел за проектом архітектора Фрідріха Готтесмана. Нині в ній розташований центральний корпус медичного університету. На щастя, майже недоторканим зберігся фасад будівлі, прикрашений скульптурами античних богів – покровителів подорожей і торгівлі.  Між поверхами на фасаді вміщені 14 кольорових мозаїчних медальйонів із зображенням символів різних ремесел.

До речі, на даху цього будинку існував засклений оглядовий майданчик, з якого відкривалася чудова панорама центральної частини міста. Палата торгівлі та ремесел зведена у стилі модерн. А з іншого боку площі у 1908 році споруджено Єврейський Народний Дім, фасад якого поєднує пізнє бароко з елементами пізнього неоренесансу. Цей шедевр архітектури з’явився завдяки Генріху та Йозефіні Вегнерам та архітектору Т. Левандовському. Нині в цьому будинку розташований Міський палац культури. А поруч з ним до Першої світової війни жодної капітальної споруди зведено не було.

– Невже там, у центрі міста, стояла пусткою така велика площа?

– Ні, її використовували для доброї справи: там розташовувалися гральні майданчики для дітей. Взимку цю територію заливали водою і робили велику ковзанку. Чернівецькі діти дуже любили місце розваг і батьки залюбки приводили або привозили їх сюди. Біля міського театру (його називали тоді Німецьким) розташована була стоянка кінних візків для розвезення дітей. Власником фірми, що займалася такою формою обслуговування, був чернівчанин, який мешкав на вулиці Руській, № 1. Криті візки мали лавки повздовж стін, на них могли вміститися шестеро пасажирів, по троє з кожного боку. Візок було запряжено білим конем, доглянутим і дуже гарним. Діти любили гладити таку чисту і лагідну тварину. А поїздка таким візочком була для малечі справжнім святом. Нині чернівчани вже забули, що колись у місті навіть був спеціальний трамвай, який у святкові дні возив дітей на екскурсії за маршрутом Прут-Рогатка. Цей трамвай у довжину досягав 12 метрів, прикрашався по-святковому і діти раділи поїздці на такому виді транспорту.

Ця будівля мала стояти на місці Будинку офіцерів

– Іване Назаровичу, а все-таки Театральна площа напередодні Великої війни так і не була повністю забудованою і мала незавершений вигляд?

– Так, проте вже існував проект її завершення. Нагадаємо, що Буковина мала статус коронного краю, що передбачало певний рівень автономії. Тут був власний парламент, який розташовувався у будівлі Крайового управління, де зараз обласний комітет профспілок. Але крайовий парламент потребував окремого приміщення, і проект його побудови був розроблений напередодні Першої світової війни. За своїм стилем нова споруда цілком відповідала загальній панорамі площі. А посередині площі планувалося встановити колону із змонтованими системами освітлення. Поруч із спорудою Буковинського сейму сучасною вулицею Ватутіна мала пройти трамвайна лінія. Але реалізувати ці плани не дала світова війна. Коли в останні дні війни у листопаді 1918 р. Чернівці зайняли румунські війська, крайова автономія відійшла у минуле і спорудження парламентського будинку втратило актуальність. А на запланованому для нього місці нові господарі у 1937 р. спорудили за проектом архітектора М. Крянге Румунський палац культури. Будівля зведена у стилі конструктивізму і зовсім не вписується в архітектурний комплекс Театральної площі. Якби не Перша світова війна, наше місце було би красивішим, ніж тепер. На жаль, не всі чудові архітектурні проекти вдалося втілити у життя…

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук                                                                                                                                                              

Запис ЯКБИ НЕ ВІЙНА, ЧЕРНІВЦІ БУЛИ Б ГАРНІШІМИ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Іване Назаровичу, сто років тому в нашому краї відбувалися дуже цікаві процеси, вирувало громадське й культурне життя. Ви вже розповідали про багатогранну діяльність «Міщанського хору» у Чернівцях. Але це було далеко не єдине подібне товариство, українці мали й інші, не менш цікаві. Про яке з них варто дізнатися більше?

– Товариств і насправді існувало чимало: пожежні, спортивні, церковні та інші. Їх створювали справжні фахівці. До громадської діяльності особливо тягнулася молодь, студенти – найбільш активна частина громадськості. Не випадково саме вони 16 грудня 1906 року створили нове товариство, яке назвало себе Українським академічним козацтвом «Запороже». Вже з назви видно, що чернівецьке студентство українського походження своїм ідеалом вважало запорозьких козаків. Насамперед молодь почала глибоко вивчати рідну українську мову. Потім товариство створило співацьке й театральне відділення. Власного приміщення воно не мало, тож для виступів треба було щоразу шукати сцену. Врешті-решт, вирішили їздити невеличкими групами, давати концерти співаків і показувати театральні вистави.

Розпочалися гастролі селами й містечками краю. Водночас із  виступами перед селянами члени «Запорожа» збирали музичний фольклор: записували старовинні пісні, якими згодом збагачували свій репертуар. Подібно до членів інших культурницьких товариств, вони докладали чималих зусиль до створення сільських хорів, драматичних гуртків. Підтримували також тісні відносини з іншими музичними товариствами краю. Втім, «Запороже» мало й свою особливу специфіку, яка відрізняла це товариство від багатьох інших.

Одним зі своїх головних завдань воно вважало розвиток спорту та фізичну підготовку молоді до майбутніх випробувань. Члени «Запорожа» повинні були фізично й психологічно загартовуватися, виховувати в собі мужність і непохитність. Вони прагнули відроджувати традиції запорозького козацтва, тому приділяли чимало уваги володінню шаблею. Фехтування холодною зброєю насторожувало чиновників. Згодом австрійські власті побачили в намаганні цивільних студентів досконально володіти зброєю «небезпеку для держави» – і товариство було заборонене.

– Невже історія студентського товариства з козацькою назвою виявилася зовсім короткою?

– Ні, 1909 року «Запороже» відродилося. Його девізом були прекрасні слова: «Борімося – поборемо!». В ті часи члени студентських товариств носили власну символіку, що дозволяло їм миттєво впізнавати «своїх». Насамперед йшлося про головні убори – у членів «Запорожа» вони були малинового кольору. Такого ж, як традиційний прапор козаків-запорожців. Малинові шапочки носили як хлопці, так і дівчата. На Буковині діяло ще одне студентське товариство, яке розвивало українські козацькі традиції. Воно носило назву «Чорноморе». Обидва товариства тісно співпрацювали в підготовці й проведенні українських свят, їхні члени щорічно відвідували могили видатних українців на старому чернівецькому цвинтарі.

До Першої світової війни «Запороже» багато зробило для пробудження українського духу серед буковинської молоді. До нього тягнулася найкраща частина молодих чернівчан, яка прагнула розвивати рідну культуру.

– Іване Назаровичу, а якою виявилася наступна доля товариства? Адже під час великої війни 1914-1918 рр. подібні громадські організації не діяли, їхні члени опинилися на фронті, у полоні або були евакуйовані. Чи вдалося відродити діяльність «Запорожа» після закінчення війни?

– З початком бойових дій чимало членів товариства було мобілізовано до війська, а частина сміливців добровільно поповнила лави «січових стрільців». Члени «Запорожа» вже після завершення Першої світової війни брали активну участь у захисті Української державності. Так, 9 грудня 1919 року 60 «запорожців» виїхали із зайнятої румунськими військами північної частини Буковини і долучилися до братів-галичан, які заповзято билися за волю України. Вони взяли участь у боях під Старокостянтиновим, пройшли через Вінницю і Житомир до Коростеня.

А нова румунська влада на Буковині ставила перепони на шляху відродження українських товариств, що діяли тут до війни. І все ж «Запороже» відродилося швидше за інших. До його складу увійшли зовсім молоді хлопці й дівчата, які раніше не були членами товариства. Незважаючи на переслідування з боку властей, «запорожці» послідовно робили свою справу. За наказом міністра внутрішніх справ Румунії у 1925 р. товариство заборонили, але вже 1928 року воно знову було створене під своєю назвою. Його хор налічував від 300 до 600 співаків, і коли влітку він виступав у міському парку, то пісня лунала над усіма Чернівцями.

«Запороже» урочисто відсвяткувало 25-річчя свого існування, до цієї дати видало ювілейний альбом. У репертуарі хору було 242 українські пісні, у тому числі й практично невідомі сучасному слухачеві. Не виключено, що серед них є написані Сидором Воробкевичем і Юрієм Федьковичем. Історію товариства «Запороже» варто вивчати, щоби розвивати його традиції збереження рідної культури.

Ігор БУРКУТ, історик

Запис ТОВАРИСТВО «ЗАПОРОЖЕ» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Іване Назаровичу, серед старих фотографій у Вашій колекції є чимало знімків  чернівчан початку ХХ століття. Коли їх розглядати уважно, то складається враження: чоловіки тоді були чи не більшими модниками, ніж жінки. Ви погоджуєтеся із таким твердженням?

– Так, звичайно. Чоловіки прагнули виглядати привабливо й модно. На свою зовнішність звертали значну увагу не лише найбагатші, але й люди середнього достатку. На світлинах видно, що чоловіки робили різні вигадливі зачіски. Напередодні Першої світової війни в моді були вуса, закручені догори: їхні власники виглядали хвацько – справжні чепуруни! Нерідко чоловіки носили бороди й борідки різної форми. Старші люди, головним чином військові та чиновники, надавали перевагу бакенбардам або довгій бороді, розчесаній надвоє. Не випадково: волосся не повинне приховувати ордени, які одягалися на шию.

Слід зазначити, що з носінням орденів пов’язана й особлива форма фраку – парадного одягу чоловіків. Найвища ступінь тодішніх орденів, як правило, являла собою кольорову муарову стрічку, яку носили через плече. Збоку, де кінці стрічки схрещувалися, розміщувався знак ордена. Щоби його було видно, довгі поли обрізалися, залишаючи позаду лише фалди. А нижчі ступені орденів були представлені зменшеними копіями, так званими «фрачними орденами». Їх носили на лівому лацкані прикріпленими до спеціального ланцюжка. На шию, разом з метеликом, надягали нашийні ордени, головним серед яких в Австрії був орден Золотого Руна. Краватку нерідко заколювали булавкою, головка якої робилася з перлів або діамантів.

Під фраком носили сорочку з накрохмаленого голландського полотна, на грудях якої була спеціальна тверда вставка, яка не давала утворюватися зморшкам. Її називали «панцир». Манжети сорочки защібували запонками, золотими або срібними, інколи з перлами або діамантами. Разом із фраком надягали циліндр, а коли їхали на бал, то перевагу надавали шапокляку: на відміну від звичного циліндра, він мав пружини, які дозволяли цей високий капелюх миттєво скласти, а потім розправити. Складений шапокляк зручно було носити під пахвою, а за необхідності навіть на нього сісти. Ансамбль довершувала тонка тростина чорного кольору із прямим набалдашником, зробленим зі срібла чи слонової кістки. Тростину носили не лише з фраком, але й з візиткою та смокінгом. Останній, що прийшов з Англії, напередодні Першої світової війни став конкурувати з фраком.

– Іване Назаровичу, на багатьох світлинах чоловіки зображені  з різноманітними палицями. Вони то спираються на ціпки, то ніби грають ними, тримаючи у руках чи під пахвою. Чому?

– Спиралися лише на справжні палиці або ціпки. Міцні палиці, зроблені з твердих порід дерева, мали набалдашники у формі гачка чи різних скульптурних композицій, їх використовували старші або хворі люди для опори при ходьбі. Інколи це була зброя: металевий набалдашник являв собою однозарядний пістолет. Набалдашник міг бути і ефесом шпаги чи рукояттю стилету – гостре лезо ховалося у палку, як у піхви. А тоненькі тростини носили для краси, їх робили переважно з гнучких порід дерева і спиратися на таку тростину було неможливо. Втім, у такій тростині теж могло ховатися гостре лезо. Інколи тростини робили з черепахового панцира. Чернівецькі дженджики їх використовували, як нині кажуть, для «понту».

Чепуруни з цією ж метою нерідко без нагальної потреби надягали на ніс пенсне – хотіли виглядати розумнішими, ніж насправді. Окуляри сучасного типу (з дужками) тоді вже існували, але значно частіше використовувалися пенсне, що трималися на переніссі затискачем. До оправи кріпився шовковий шнурок, інший кінець якого йшов до лацкана костюма чи ж чіплявся за вухо. Дехто носив монокль. Бувало, що з простим склом: носій монокля слідував моді. Той, хто дивився на світ через вставлене в очницю скло, завжди мав зверхній та презирливий вираз обличчя.

Чимало уваги чоловіки приділяли різним предметам, які постійно носили з собою – портсигарам, годинникам і різноманітним дрібничкам. Годинники були кишеньковими, на ланцюжках. Найбагатші могли дозволити собі золоті й платинові годинники, люди середнього достатку – срібні. До ланцюжків кріпилися різноманітні брелоки та підвіски. Наприклад, м’ясник замовляв собі срібну підвіску із зображенням знарядь своєї праці, а моряк – із зображенням корабля.

– Нинішня «золота молодь» хизується розкішними автомобілями, придбаними на батьківські гроші. А чернівецькі дженджики 1913 року також могли похизуватися дорогими машинами?

– Так, дехто з них мав власні автомобілі. Тоді це була рідкість, і на прохання міських властей власники машин підганяли їх під ратушу і тут демонстрували чернівчанам, розповідаючи про переваги такого виду транспорту над звичним кінним. Молоді автолюбителі одягалися за останньою модою, у стилі костюмів для прогулянок. Влітку це могли бути картаті піджаки та брюки – перед Великою війною серед заможних людей подібні фасони ще не були розповсюджені. Але для прогулянок допускався такий дещо легковажний одяг, завершений солом’яним капелюхом канотьє.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Чернівецькі дженжики й чепуруни спершу з'явиться на Медіа-Версії.