Світло корифеїв крізь морок руїн: чому класика Марка Кропивницького актуальна і сьогодні

Цими днями Чернівці жили великим театральним святом — XVІII фестивалем комедії «Золоті оплески Буковини». Він відкрився місцевою прем’єрою «Буковинська Мадонна», а завершився 29 жовтня, залишивши по собі емоції та обговорення. Фінальною виставою стали гастролі Національного театру імені Івана Франка, які привезли до нас «Комедію на руїнах».

Вистава киян знайшла відгук у чернівецьких глядачів. Сюжет, написаний Марком Кропивницьким ще у 1900 році, сприймається сьогодні неймовірно сучасно. Історія про амбітного панича Рафаїла Смородіну, який розгуляв і програв у карти свій маєток, а з ним, здається, і власну душу, перегукується із нашим сьогоденням. Поява кожного персонажа перетворювалася на окремий бенефіс, а переконлива гра Олега Тернового у ролі Смородіни та й всіх інших акторів захоплювала увагу глядачів. Франківці привезли до Чернівців не просто легку комедію, вони показали нам чесне дзеркало.

Вже вдома вирішила подивитися в інше дзеркало. Відкриваю драматичні твори Марка Кропивницького на 415-й сторінці й

перечитую комедію «На руїнах». Чому після театральної зали виникла потреба гортати старе першоджерело, сторінки якого не раз перечитувалися? Причиною стала дискусія, яка спалахнула в соцмережах після вистави Національного театру імені Івана Франка у Чернівцях. Декого з глядачів обурило, що один із головних героїв — збанкрутілий панич Рафаїл Смородіна — починає свою появу на сцені російською мовою.

На сторінці  чорним по білому написано те, що франківці винесли на сцену. Російська мова Смородіни — це текст самого Марка Кропивницького, написаний ще у 1900 році.

Я щиро люблю Кропивницького і завдячую йому розумінням нашої ідентичності. Свого часу, під час конференції, мені пощастило побувати в його меморіальному музеї у Кропивницькому. Тоді, ходячи залами його будинку, відчула, в яких умовах створювався український театр попри імперські заборони. Для мене він — справді Батько українського професійного театру.

Глибоко розумію і серцем розділяю біль глядачів, для яких звук мови окупанта зі сцени став болючим нагадуванням. Особливо важко сприймати це людям, які втекли від пекла окупації на Сході чи Півдні України й зберегли в собі чисту українськість. Їхнім почуттям неможливо не співчувати.

Але в тому й полягає майстерність Кропивницького. Він творив у часи, коли Емський указ та Валуєвський циркуляр душили українське слово. За право ставити вистави рідною мовою доводилося воювати з цензурою. І попри всі обмеження драматург виявив  винахідливість. Він зробив російську мову Смородіни та суржик лакея Стьопки не прикрасою, а засобом викриття.

Для Кропивницького ця мова була ознакою внутрішньої порожнечі, меншовартості та втрати свого коріння. Смородіна програє у карти свій маєток й розмовляє мовою імперії, яка цю землю поневолила. Це не пропаганда, це — нищівне висміювання малоросійства. Театр корифеїв відкрито говорив про болі та вади суспільства в часи жорстоких заборон.

Франківці просто чесно й історично точно повернули авторський задум. П’єса «На руїнах» доводить, що цей опір чужому впливу тривав завжди, навіть на театральній сцені.

М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька. Фото 1883. Харків. /з архіву ОУНБ ім. Д.І. Чижевського/

У листопаді 1888 року після тріумфальних вистав корифеїв у Петербурзі російський імператор Олександр ІІІ, вражений акторським талантом нашого земляка, запропонував Кропивницькому будь-які гроші та статус актора імператорського театру. Відповідь Марка Лукича царю стала його життєвим маніфестом: «Не потрібно мені ні срібла, ні золота, ні пошанівок… Зрадити своєму народу, піти у найми… які мову нашу не визнають, хочуть знищити? Ніколи! Краще буду працювати для милої серцю моєї України на повну, Богом дану мені силу». Людина з такою позицією точно не стала б просувати на сцені щось вороже чи чуже нашій культурі.

В нашій історії Театр корифеїв — це перша українська професійна трупа, яку наприкінці XIX століття створили Марко Кропивницький, брати Тобілевичі (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) та Марія Заньковецька. Вони були першими, хто підняв українське театральне мистецтво на високий європейський рівень.

Назва п’єси сьогодні сприймається зовсім інакше. Але під мирним чернівецьким небом, завдяки Збройним Силам України, ми маємо можливість торкатися мистецтва. Класика Кропивницького у виконанні франківців  спонукає думати  й утверджує нашу гордість за власну культуру. Вони вкотре довели, що є справжніми спадкоємцями тієї великої театральної традиції, яку колись заклали наші корифеї. Їхня гра — це  висока майстерність і професіоналізм.

Вдячні організаторам фестивалю «Золоті оплески Буковини». Ця вистава нагадала чернівчанам про силу і глибину українського театру. А  Театру Франка  – особлива прихильність за представлене прочитання класики. Браво!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *