МНОГІЇ ЛІТА, МИРО-СЛАВЕ!

Свою 70-у осінь зустрічає Мирослав ЛАЗАРУК – відомий письменник, лауреат багатьох премій, заслужений діяч мистецтв України.

На Буковині, мабуть, немає більш плодовитого літератора, як він. Не перелічуватиму його творчий доробок – про це достеменно можна дізнатися з Вікіпедії, бібліографічних джерел. Хоча, похвалюся, у нашій домашній бібліотеці зберігається більшість книг з його численного доробку. З автографами, подровані автором. Певно, інакше й не могло бути, адже давно, майже пів століття тому ми подружилися. Спершу – Мирослав і мій чоловік Григір (іще студентами журфаку у Львові, на літстудії «Франкова кузня»), відтак – ми з його дружиною Орисею вже в Чернівцях. Тож і наші сини змалечку тягнулися один до одного й дотепер звертаються один до одного: «братику».

Тому мені передусім хочеться говорити про нинішнього ювіляра як про друга сім’ї, з яким, як кажуть, з’їли пуд солі, смакували й солодке, й гірке, за спільним столом наспівали безліч пісень. Ростили дітей, хрестили онуків. Разом аплодували учасникам першого фестивалю «Червона рута», цілою нашою родиною підтримували Мирослава на презентаціях його книг, на заходах, які він організовував як директор меморіального музею Володимира Івасюка, як член Спілки письменників України, як особистість, небайдужа до людських доль. до творчих побратимів. Пам’ятаються започаткований ним фестиваль імені Тараса Мельничука з врученням відзнаки «Князь роси», свято української пісні, вечори пам’яті друзів-письменників, митців, публікації в «Буковинському журналі», який він редагував роками…

Нерідко, збираючись разом з найближчими друзями, між піснями Мирослав читав свої вірші. Мені чомусь найбільше гріють душу ті, із першої його збірки «Покрова». Можливо, тому, що нагадують молоді роки, хай навіть не все в них було веселково-безтурботно, хай, мов ті синьо-фіолетові квіти, що намальовані на обкладинці збірки й носять таку ж назву, мають присмак осінньої ностальгії. Оптимістичним же символом і в заголовку, і в малюнку є образ Жінки з німбом в одежах, оздоблених тими квітками, що не бояться морозу, – образ Богородиці в омофорі, яким покриває, оберігає усіх нас, охороняє Автора.

А один із прозових творів Мирослава Лазарука називається «Ріка», в анонсі до якого «розшифровується» ця назва: «Кожна людина народжується з власною рікою, яка супроводжує її все життя. Так само кожному притаманне несвідоме або й свідоме бажання не втратити невидимих зв’язків із власною Рікою»… Очевидно, вже у зрілому віці глибше усвідомлюєш цей зв’язок, хоча ріка життя чимдалі відносить нас від власних витоків, задавнює те, що супроводжувало протягом минулих років, приносить болючі втрати. І тоді здається, як сказав колись в одному зі своїх віршів Мирослав, «немов було, але не з нами»…

Немов було… Очевидно, ці рядки може процитувати кожен, бо людині притаманно озиратися назад, коли ще давні стежки не засипало осіннім листям, і сумувати за тим, що не можна повернути. Та перед нею простеляються стежки, якими ще прошкувати й прошкувати. Як і нашому ювілярові, який не складає перо, бо йому Бог довірив таку місію.

Ювілейного року побачила світ книга Мирослава Лазарука «Сповідь вітрєка» з віршами, написаними рідним йому гуцульським діалектом. У них – про те, про що Поет не може мовчати – про загарбницьку війну проти рідної держави, яка, на жаль, розпочалася не вчора і завдає болю сьогодні.

І все ж хочеться нагадати: у творчості Мирослава є багато лірики. Поезії про кохання і ще – вірші для дітей. Присвячені передусім улюбленим онучкам і онукам. Це нині його найбільша любов і натхнення. Нехай триває! Многії літа, дорогий наш Миро-славе Ярославовичу!

ВІТРЯК СПОВІДАВСЯ
Ламаючи себе і крила,
Ти вистоїш – один за всіх.
Тебе і доля не скорила
З усіх не пройдених доріг.

Мирослав ЛАЗАРУК. Сповідь вітрєка

Вітряк сповідався буйному вітру,
Співаючи пісню свою нехитру.
Скрипів трохи голос: роки промайнули
Відтоді, як вперше цю пісню почули.
Під вітром вітряк розправляв свої крила,
Хмаринка білява із ним гомоніла
З небес, що лягли вітряку на рамена
З тих пір, як гуляла тут юність зелена.
Вітряк сповідався про пережите:
Він бачив волошки у стиглому житі
І милого хлопця, що рвав оті квіти
І мріяв колись свою долю зустріти.
Та часом юнак вітряку сповідався,
Читав йому вірші, як другу, признався,
Із ним поділився своїм секретом,
Що мріє з дитинства стати поетом.
Вітряк пам’ятає ту давню розмову,
Як нині, пригадує слово у слово.
Лиш вітрові може про це розказати,
Бо книжки Поета не вміє читати…
А Муза Поету розпростує крила,
Хоч вже сивина його скроні покрила.
І старий вітряк ще на нього чекає,
Як в давні часи, тихо з ним заспіває:
«Голуб на черешні, голубка на вишні.
Скажи мені, милий, що маєш на мислі»…

Валентина МАЦЕРУК

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *