Запис Тил — для передової: у чернівецькому «Вернісажі» відкрили благодійну виставку 21 митця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час урочистого відкриття виставки скульптор і художник Іван Салевич дуже влучно зауважив: якщо у XIX столітті живописців приголомшила поява фотографії, то сьогодні перед мистецтвом постав новий виклик — Штучний Інтелект, який намагається витіснити практичне малярство. Та дивлячись на ці полотна, де у рельєфних мазках мерехтить вечірнє світло над Хотинською фортецею, а у сріблясто-зелених перламутрових натюрмортах засинає «Лавандовий сон», розумієш: жоден безликий цифровий алгоритм ніколи не замінить живу іскру людської душі та тактильну магію справжнього пензля.

Пагорби у Білівцях, де повітря стає густим від прохолодного, терпкого аромату, а земля одягає свої найвеличніші шати — безкрає море лілових, ультрамаринових та ніжно-бузкових відтінків. Цей край на два тижні став рідною домівкою та відкритим почуттям для понад двадцяти українських митців. Підсумком їхнього натхненного пленеру стала сьогоднішня виставка у Чернівецькому художньому музеї.

Особливо емоційним став виступ журналістки Людмили Чередарик, яка з великим захопленням говорила і про родину Гуцулів — Івана та Віктора. Саме вони стали головними організаторами цього мистецького свята. Завдяки їхнім зусиллям та бренду «LavandoVA mrija», село Білівці на два тижні перетворилося на затишний мистецький куточок. Вони створили для художників чудові умови, де запах нагрітої сонцем землі та тераси квітучої лаванди надихали на створення справжніх шедеврів.

Кожна з робіт  виставки –  це маніфест рукотворної краси, де колір вібрує залежно від кута зору, а фактура фарби зберігає тепло людських рук.

У музейній залі панував справжній рух. Глядачі не просто розглядали полотна, а довго стояли біля кожної роботи, роздивляючись густі мазки фарби, сперечаючись та ділилися враженнями. Багато хто фотографувався на тлі фіолетових пейзажів, намагаючись зберегти собі на згадку шматочок цього літнього настрою. І просто насолоджувалися моментом і спілкуванням із митцями…

Запис Лавандовий етюд Буковини: тактильна магія справжнього пензля… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Енергія Сергія була ренесансною і не вміщалася в рамки одного жанру. Він писав музику, створював складну станкову графіку,  окремим виміром його життя став розпис храмів та іконопис. Світ бачив його талант на виставках у Бельгії, Німеччині та США, проте головним його прихистком завжди залишалися Чернівці.

Пам’ятаю, ще й переглянула свої світлини з різних виставок, на спільні вернісажі Сергій Колісник майже ніколи не приходив першим. Поки звучали урочисті офіційні промови, Сергія не було в перших рядах. Він з’являвся пізніше — тихо, майже непомітно, десь на периферії виставкової зали, коли офіційна частина вщухала, залишаючи місце для розмови глядача з картинами.

Колісник був надто автономним. На одному з рідкісних архівних фото зафіксовано момент, коли офіційне визнання наздогнало художника. Посеред церемоніального простору стоїть Сергій — у своїй незмінній джинсовій куртці, з довгим волоссям. На його обличчі — легка і напрочуд іронічна посмішка. Він побув у кадрі стільки, скільки вимагала ввічливість, і знову пішов у тінь — туди, де панувала магія.

Відомий напис Целана на чернівецькій стіні — це не просто туристичний маркер, це внутрішній камертон міста. Для Сергія, який умів чути це місто і трансформувати його життя у графіку, цей напис був символом служіння Знаку. Вони обидва — Целан у поезії, Колісник у живописі — безжально відсікали все зайве, оголюючи нерв буття і залишаючи графічно чіткий, глибокий відбиток на стінах нашої спільної пам’яті.

Своїми спогадами про Сергія поділився чернівчанин Володимир Попович.

«У 2010 році, коли я почав працювати тоді ще в Художньому салоні, мне серед усіх робіт одразу кинулась в очі робота Сергія “Хмара”, виконана яєчною темперою. Для мене це було величезне відкриття в живописі. Я просто не міг надивитись на цю картину!

Згодом ми познайомились і з самим Сергієм, тоді ще в “Пабліку”. Я просто не міг повірити, що тепер знаю такого видатного художника! Бо для мене він був саме таким — ніби якимось чародієм, який подарував це неймовірне відчуття магії своїх робіт. З тих пір я просто закохався в його творчість.

Пізніше, вже в Художній галереї, ми робили виставку робіт Сергія. Це було просто якесь свято для мене. Стільки його робіт в одному місці, та ще й я міг насолоджуватись ними довгий час! Я просто годинами роздивлявся ці неймовірні картини темперою.

Зараз нема Галереї, нема “Пабліка”, і нема вже Сергія! На жаль! Але магія його робіт залишилась! Дякую тобі, Сергію, за твій світ, яким ты поділився з нами! Твори свої небесні роботи і небесну музику, а у нас залишилися пам’ять і твої земні таланти!»

Сьогодні міський ландшафт Чернівців невблаганно змінюється. Зникають культові локації, йдуть у засвіти митці. Але виставка у «Вернісажі» доводить: безкомпромісне мистецтво Сергія Колісника виявилося міцнішим за плин часу. Його магія, зафіксована у жовтковій темпері та філігранній графіці, досі тримає небо над Чернівцями, нагадуючи нам про справжню, неконформну висоту людського духу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Світло безкомпромісного пошуку: шлях і магія Сергія Колісника… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як зазначає куратор виставки, завідувач відділу маркетингу, розвитку та комунікацій ЧХМ Лариса Курущак, ця експозиція продовжує красиву музейну традицію, започатковану ще у 2021 році виставкою студентів Вижницького коледжу мистецтв і дизайну ім. В. Шкрібляка «Із Божою ознакою». Наступного року її підхопило «Іванове житіє…». Цьогорічна ж подія — вже третя тематична музейна експозиція, і вона має широку географію, об’єднуючи митців із різних куточків України.

Цей масштаб став можливим завдяки унікальній міжмузейній колаборації: тут представлено твори живопису, графіки, скульптури, текстилю та кераміки з фондів ЧХМ, Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка та Мистецько-меморіального музею-садиби Івана Миколайчука в Чорториї.

Витончена скульптура Заслуженого художника України Івана Салевича зображує людську постать на високих сходах, яка тягнеться до сонця і птаха, що вінчає композицію. Поруч застиг міфічний карпатський цапок, а сам постамент задрапіровано автентичною буковинською веретою.

Ця символічна  робота  –  як  філософський роздум про тернистий шлях генія від земних витоків до сакральних вершин.

І найдивовижніше, як експозиційний простір починає перегукуватися із самими глядачами. Біля монументального графічного портрета режисера Сергія Параджанова  мені вдалося відчути справжній «діалог крізь час». Мій власний лук цього дня — хустка із принтами кінокадрів та облич із «Тіней забутих предків» — став такою незапланованою  особисто для мене частиною виставки.

Звернула увагу  на рельєфний портрет Миколайчука авторства Володимира Гамаля. Обличчя актора майстерно вписане у традиційну восьмикутну зірку-оберіг на тлі мерехтливого золота та рельєфних смуг-кінострічок. Цей твір сприймається  дуже символічно і велично.

Після офіційного відкриття виставки відвідувачі ще дуже довго не розходилися. Глядачі тепло спілкувалися, фотографувалися біля експонатів та разом згадували культові фільми, ділилися живими спогадами земляків про Івана Миколайчука — про його неймовірну харизму, щирість та любов до рідного краю.

Велика вдячність організаторам виставки та її куратору Ларисі Курущак за те, що подарували Чернівцям це свято пам’яті. Спадок Івана Миколайчука — його унікальне поетичне кіно, що прославило Україну на весь світ — не залишився на полицях архівів. Він живе в нашому побуті, в наших образах і в нашому повсякденному буковинському етнокоді.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Етнокод Івана Миколайчука: українські митці створили «багатоголосся» пам’яті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

6 березня 2026-го у Центрі культури «Вернісаж» у Чернівцях відкрилася виставка пам’яті заслуженого художника України Івана Дмитровича Балана,  присвяченої 212-й річниці від дня народження Т. Г. Шевченка.

Іван Балан народився 2 серпня 1941 року в селі Стрілківці на Тернопільщині. Художню освіту здобув у Чернівцях, а згодом навчався на факультеті графіки Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова у Львові. Багато десятиліть його життя було пов’язане з Буковиною, де він сформувався як художник, графік і книжковий ілюстратор. З 1992 року був членом Національна спілка художників України, брав участь у численних обласних, всеукраїнських та міжнародних виставках.

Творчість Івана Балана вирізнялася багатогранністю. Він працював у галузі станкової графіки, живопису, книжкової ілюстрації, створював плакати, листівки та екслібриси. Митець є автором понад трьохсот книжкових знаків і численних ілюстрацій до літературних видань. Його роботи супроводжують книги українських письменників — від класиків до сучасних буковинських авторів.

На відкриття виставки у «Вернісажі» прийшло багато людей: художники, друзі, учні, науковці, шанувальники мистецтва. Приїхали і родичі митця з Тернопільської області, його малої батьківщини. Атмосфера була одночасно світлою і зворушливою: люди згадували Івана Балана як талановитого художника, мудру й доброзичливу людину, яка все своє життя присвятила українській культурі.

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Тарас Шевченко, «Думи мої, думи мої», 1840

У видавництві «АНТ ЛТД» вийшла  книга Корнелії Товстюк “Радість поруч із нами” (Іван Балан: життя і творчість (з архіву родини Товстюк), яка  базується на матеріалах з приватного архіву родини Товстюк.

Важливою сторінкою творчості Івана Балана була його багаторічна співпраця з істориком і дослідником визвольного руху Нестором Мизаком. Художник став постійним оформлювачем його книг, присвячених складним і драматичним сторінкам української історії — боротьбі за незалежність, долям учасників підпілля, пам’яті про національний спротив. Саме графічні роботи Івана Балана — обкладинки, ілюстрації, символічні композиції — створювали особливу візуальну атмосферу цих видань.

Завдяки такій співпраці книги Нестора Мизака стали не лише історичними дослідженнями, а й цілісними культурними явищами, де слово і зображення працювали разом.

Під час відкриття виставки історик Нестор Мизак також згадав, що пам’ять про митця варто увічнити і в міському просторі Чернівців. Він висловив думку, що одну з вулиць міста можна було б назвати ім’ям художника — адже саме тут, на теперішній вулиця Княгині Ольги, де колись була вулиця Маршала Рибалка, жив і працював Іван Балан. На думку Нестора Мизака, така назва стала б символічним знаком вдячності місту художникові, який багато років творив у Чернівцях, оформлював книги, працював у сакральному мистецтві й залишив помітний слід у культурному житті Буковини.

Знову повертаюся в минуле… 11 вересня 2015-го у чернівецькому центрі культури «Вернісаж» можна було переглянути виставку «Підпільна графіка ОУН, УПА» , повстанські світлини, графіка заслуженого художника України Івана Балана у книгах Нестора Мизака «За тебе, свята Україно». Я була на цій виставці і тоді зробила невеликий (чи не зовсім невеликий) фоторепортаж, можна подивитися за цим покликанням – «Нам пора для України жить!»…

Художник працював і в сакральному мистецтві. Однією з його останніх робіт став розпис храму Різдва Івана Хрестителя, де він працював разом із художником Миколою Пелешуком. Цей храмовий живопис став своєрідним духовним підсумком творчого шляху митця — поєднанням майстерності, віри та глибокого відчуття української традиції.

Для Івана Балана екслібрис був не просто декоративним знаком. Це була особлива форма діалогу з книгою, з її автором і читачем. Саме тому його книжкові знаки вирізняються індивідуальністю і часто пов’язані з українською історією, культурою та літературою, зокрема з творчістю Тараса Шевченка.

Видавничий дім «Букрек» (Чернівці) здійснив перше за часів незалежності повне академічне видання
творів Ольги Кобилянської у 10 томах. Оформленням обкладинки та художнім наповненням серії
займався заслужений художник України Іван Балан.

Друзі, художники, колеги, з якими він працював і спілкувався багато років, ділилися теплими спогадами, говорили про його людяність, доброзичливість і відданість мистецтву.

На завершення виступила дружина художника. Вона подякувала всім, хто прийшов на виставку, хто пам’ятає і цінує творчість Івана Балана, підтримує добру пам’ять про нього і зберігає його мистецьку спадщину.

Після завершення урочистої частини учасники виставки зробили спільну світлину на пам’ять. Щира вдячність  пану Юрію Грунтовському за це фото, адже й мені дуже хотілося бути разом з усіма, серед людей, які прийшли вшанувати пам’ять художника.

Після офіційної частини відвідувачі ще довго не розходилися: розглядали роботи, спілкувалися, ділилися спогадами про Івана Балана. Його графіка, книжкові ілюстрації, екслібриси й сакральний живопис ще раз нагадали, наскільки багатогранним був талант митця і наскільки глибоко він відчував українську культуру.

Щира вдячність усім, хто долучився до організації цієї виставки, хто зберігає і популяризує творчу спадщину художника. Такі події допомагають нам відчути живий зв’язок поколінь і силу українського мистецтва.

Світла пам’ять Іванові Балану…

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Тарас Шевченко

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. Пам’ять у світлинах…  Пропоную переглянути світлини Івана Балана  із виставок у «Вернісажі» та Художньому музеї. Усі світлини з особистого архіву: Світлій пам’яті Івана Балана присвячено…

Запис Наша дума не вмре… Пам’яті художника Івана Балана спершу з'явиться на Медіа-Версії.

11 лютого 2025-го у Чернівецькому обласному художньому музеї відкрилася персональна виставка відомого чернівецького художника, члена НСХУ Анатолія Житарюка. На експозиції   під назвою «Гола правда» було представлено близько 40 творів автора, що розкривають його сучасний погляд на людину, буття та внутрішню сутність людини. «Гола правда» стала не лише назвою виставки, а й запрошенням до роздумів про те, що насправді ховається за зовнішнім шаром життя — про правду, яку ми щодня бачимо, уникаємо, прикрашаємо або не помічаємо… Художник залишає глядачеві простір для уяви.

Світло в залі було щедрим. Воно грало на поверхні скла, у якому віддзеркалювалися люстри й силуети глядачів. Тож на деяких світлинах можна побачити не лише картини, а й їхній живий контекст — присутність людей поруч із мистецтвом. Та й фото довелося робити вже після повітряної тривоги — трохи поспіхом, із внутрішнім відчуттям крихкості моменту. Та навіть у цій напрузі відчувалося: мистецтво триває.

Атмосфера відкриття була теплою й невимушеною. У залі зібралося багато людей — друзі художника, чернівчани різних поколінь, поціновувачі живопису. Хтось уважно вдивлявся в полотна, хтось ділився спогадами про попередні виставки митця. Згадували й його льодові скульптури на Театральній площі — яскравий мистецький експеримент, який колись здивував місто. Було відчуття не просто мистецької події, а живої розмови — про межі дозволеного, про красу, про щирість.

Анатолій Житарюк залишається вірним своїй музі. Його роботи впізнавані, емоційні, сповнені внутрішнього руху. Попри всі обставини нашого часу, він продовжує працювати й дарувати глядачам нові виставки — продумані, цілісні, щирі.

Хочеться подякувати художникові за цю відвертість і побажати натхнення, творчої сили та нових ідей. Бо мистецтво, яке народжується з внутрішньої потреби, завжди знаходить свого глядача.

Бажаємо нових творчих успіхів! Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями, можливість працювати і творити…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Відвертість як мистецький жест… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Формат події — вільний діалог, без наперед заданих меж. Тарас Полатайко не читав лекцію — він імпровізував, розповідав, ставив запитання. У залі панувала камерність, а в темряві народжувалися асоціації, дискусії, невидимі нитки, що з’єднували глядача з історією мистецтва та з самим собою.

Йшлося не лише про витоки перформансу від Алфреда Жаррі й Хуго Балля  до Марселя Дюшана, Йоко Оно, Аллана Капрова чи Джорджа Мачунаса…, а й про його найрадикальніші прояви.

Особливе місце у розмові зайняла робота іспанського художника Сантьяго Сьєрра «Veterans in a Corner» — ветеран війни, що стоїть обличчям до стіни, спиною до глядача, в кутку галереї. Усе — мовчки. Усе — на межі. Цей проєкт був показаний ще до початку повномасштабної війни, але тепер сприймається зовсім інакше.

Воїн, що стоїть спиною до глядача, лицем до стіни, впродовж годин. Мовчки. У кутку. Між двома площинами. Це не образ жертви і не пафосного героя. Це, як на мене, перформативна присутність травми, тіла, витісненого досвіду. Візуальний, глибоко етичний шок. Чи справді це мистецтво? Чи допустимо «використовувати» ветерана? А може — це радше можливість сказати про те, чого не скаже текст чи фото? Саме такі питання ставилися на зустрічі. І саме в таких моментах відкривалася жива природа перформансу — не як відповіді, а як питання, яке не дає спокою.

Поруч обговорювався й інший приклад — простий рядок:
«Понеділок. Вівторок. Середа. Четвер. П’ятниця. Субота. Неділя.» Приклад, що спровокував дискусію від пані Світлани Вардеванян.
Це поезія? Текст? Перформанс? А може — ритм буденності, що вимагає паузи, уваги, осмислення?

На завершення — ще один, вже несценарний перформанс. На стіні BUNKER’а повільно рухався павук, і його присутність у напівтемряві несподівано стала жестом простору, що приймає, відкриває, діє. Відео цього «учасника» зустрічі збереглося — і це також перформанс, лише без імені автора.

Павук — мов жива скульптура, що прийшла нагадати: перформанс живе не лише у концепціях і галереях, а в кожному несподіваному жесті, в кожному дотику до простору, в акті входу, присутності, свідчення. Я навіть зафільмувала того павука і зрозуміла: я увійшла у простір BUNKER, у якому вже жили свої мешканці. Я стала гостею. І хоча мене запросив Тарас Полатайко, павук запросив ще раз. Це теж був перформанс.

Слухаючи Тараса Полатайка у просторі BUNKER, відчула, як з часом змінюється сприйняття: сьогодні більше схильна бачити в перформансі не відповідь, а запитання, не демонстрацію, а свідому присутність, яка лишає слід у свідомості — іноді тихий, як рух павука на стіні, іноді гучний, як погляд військового, ветерана, зачиненого у кутку.

Присутність стала ключовим словом. Перформанс — це не лише дія митця, а й стан глядача, який дозволяє події відбутися. Це мистецтво тиші, неспокою, виклику. Це пауза в рутині — така, як павук на стіні чи військовий у кутку. Ненав’язлива, але така, що лишає післясмак.

Освітній цикл «Мистецькі практики» лише розпочався. Попереду, напевно, розмови про інші форми сучасного мистецтва. Але вже зараз очевидно, що це буде не навчання в академічному сенсі, а занурення — у живу, дискусійну, часто провокативну атмосферу мистецького сьогодення.

Дякую художнику і чудовому, як на мене, лектору Тарасу Полатайку!

Більше фото з події за покликанням – Присутність як мистецтво. Перформанс у просторі BUNKER

ОГОЛОШЕННЯ

Мистецькі практики
Освітній цикл
Тараса Полатайка
Зустріч ІІ: Перформанс
Українські проєкти
Зустріч відбудеться 25 липня, 18:00 у BUNKER

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Перформанс як мистецтво виклику і присутності: перша зустріч з Тарасом Полатайком у циклі «Мистецькі практики» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мистецький проєкт «Цецин, Цецино, Цецина…» здобув перемогу в грантовій програмі благодійного фонду «Кращим БУТИ». Його ініціаторка та керівниця – Лариса Курущак, відома культурна діячка, завідувачка відділу маркетингу, розвитку і комунікацій Чернівецького обласного художнього музею.

10 липня 2025 року у приміщенні туристично-інформаційного центру Чернівців відкрилася виставка «Цецино. Палітра мрій». Тут представлено близько тридцяти творчих робіт учнів Чернівецької художньої школи ім. М. Івасюка (викладачі І. І. Каленик, В. І. Беженар), а також юних художників із гуртків «Арттерапія» і «Дивосвіт» Міського палацу дітей та юнацтва (керівники С. М. Крачило та Н. Р. Бойчук).

Майбутня художниця і співоча зірка  Єлизавета Беженар виконала  пісню “Гімн Цецино” на слова і музику Валентини Чолкан.

Метою проєкту є створення серії мистецьких листівок із репродукціями творів як професійних митців, так і юних художників, натхненних загадковим образом Цецина. Це не просто виставка — це спроба відкрити мешканцям і гостям Чернівців інший вимір нашого міського пейзажу, де природа переплітається з історією та мистецтвом.

На вернісаж завітали автори робіт, історики, краєзнавці, чернівчани, для яких Цецино — не лише географічна точка, а частинка рідної душі міста.

На завершення виставки гості довго спілкувалися, ділилися враженнями і всі без винятку хотіли сфотографуватися з розкішним вінком, сплетеним із польових квітів. Я впевнена, що ці квіти зібрані саме на Цецино — вони пахли лісом, сонцем і вітром з вершини гори. Це був неймовірно гарний і запашний оберемок, який став ще одним символом краси й натхнення, що дарує нам Цецино.

На жаль, через тимчасові технічні проблеми мій власний блог на WordPress наразі заблоковано, тож кількість світлин, які можу додати до цієї розповіді, обмежена. Та сподіваюся, що це лише тимчасова прикрість, і згодом я зможу поділитися повною фотоісторією про цей чудовий етап проєкту.

Цецино продовжує жити у мистецтві, спогадах і мріях. І це лише початок його нової історії.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Цецино: гора історій, мрій і мистецтва спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Тарас Шевченко» — український радянський двосерійний німий фільм (1925-1926) про життя Тараса Шевченка. Одеська кінофабрика ВУФКУ. Режисер фільму – Петро Чардинін. Роль Тараса Шевченка зіграв Амвросій Бучма. У ролях: Василь Людвінський, Іван Худолеєв, Микола Панов, Матвій Ляров, Іван Замичковський, Юрій Шумський. Консультантом проєкту виступив колишній член уряду УНР професор Сергій Єфремов.

Ця екранізація біографії Кобзаря поклала початок формуванню легендарного образу. На момент створення картина була однією з найкоштовніших постановок: уперше для підготовки до зйомок фільму були залучені спеціалісти з історії, етнографії, літературознавства. Цікаво, що перша третина фільму, «Маленький Тарас», на створення якого значною мірою вплинула дружина Чардиніна, засновниця жанру радянського дитячого кіно Маргарита Чардиніна-Барська, існувала як окремий дитячий фільм.

18 жовтня 2013 року фільм показали на кіновечорі в Національному художньому музеї України в одній із зал виставки творів Василя Кричевського, що здійснив художнє оформлення фільму. Про роботу над фільмом можна прочитати за покликанням – Василь Кричевський «Тарас Шевченко».

У Чернівцях 17 червня показ відбувся під живий акомпанемент заслуженої артистки України, солістки Чернівецькоі філармонії імені Дмитра Гнатюка — Лілії Холоменюк.

Цей фільм перегукується з сьогоденням більше, ніж можна було уявити. Живий акомпанемент Лілії Холоменюк створював неймовірний ефект сприйняття драми життя художника і поета… Фільм викликає сильні емоції. Шевченко постає не лише як поет чи художник, а як символ незламності. І саме тому його образ на екрані – це не портрет минулого, а голос сьогодення.

Фрагмент фільму з мережі інтернет.

У стрічці є епізод, коли Тарас Шевченко читає свій «Кавказ» у колі друзів, у Нижньому Новгороді, серед яких — Михайло Щепкін. Пригадаємо слова, які сьогодні болять не менше, ніж у XIX столітті:

«Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!»

Більше інформації про фільм за покликанням – «Кавказ» крізь століття: Шевченко на екрані фестивалю Миколайчук OPEN 2025

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Тарас Шевченко» режисера Петра Чардиніна на фестивалі Миколайчук OPEN 2025 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фестиваль став платформою для демонстрації оригінальних творчих проєктів, створених учнями з використанням сучасних комп’ютерних технологій. Програмне забезпечення, інтерактивні презентації, цифрові анімації та мультимедійні композиції були присвячені тематиці краси українського неба, духовності пісні та культурної спадщини.

Автори: Олександра Фратовчан і Марія Пертен, 8 клас. Пісня «Черемшина»

Від 5 до 12 травня 2025-го на базі комунального закладу «Чернівецький обласний центр науково-технічної творчості учнівської молоді» проведено відкритий обласний фестиваль комп’ютерних програм учнівської молоді  у форматі «онлайн». 95 учасників виборювали призові місця у 6 номінаціях Фестивалю. Номінації:  комп’ютерна графіка 2D, Інфографіка (Canva); комп’ютерна анімація в Power Point; 3 D графіка; комп’ютерний мультфільм; анімація в Scratch.

Модерувала зустріч Любов Анатоліївна Рабалка, завідувач методичним відділом ОЦНТТУМ. Технічний супровід: Денис Васильович Кондрюк, канд. фіз.-мат. наук, завідувач організаційно-масовим відділом Чернівецького ОЦНТТУМ.

Автор: Володимир Солодюк, 6 клас

Дмитро Михайлович Гнатюк (1925–2016) — справжній титан української культури, баритон світового рівня, чия творча спадщина й донині надихає молодь. Його ім’я нерозривно пов’язане з розквітом української опери та народної пісні. Як соліст Національної опери України, він виконував головні партії в класичних творах, передаючи через музику глибину національного духу.

Фестиваль, присвячений постаті Дмитра Гнатюка, — це спроба сучасного покоління переосмислити спадок митця через призму цифрових технологій та внести свій вклад у продовження його великої культурної місії.

Публікуємо прізвища учасників, які стали абсолютними переможцями і посіли 1 місце.

Комп’ютерна графіка 2D

Старша група: Надія Ліщук, 8 клас; Валерія Мизак, 10 клас;

Середня група: Уляна Попович, 5 клас;

Молодша  група: Єва Баблюк, 4 клас;

Інфографіка (Canva)

Старша група: Дар’я Попович, 10 клас; Анна Паращіна, 10 клас;

Середня група: Алевтина Матвійчук, 6 клас; Анна Котик, 7 клас;

Молодша група: Максим Швець, 1 клас;

Комп’ютерна анімація в Power Point

Старша група: Анастасія Кілешка, 11 клас; Еліна Пінтілей, 10 клас;

Середня група: Даніела Козачук, 6 клас; Софія Кучурка, 7 клас;

3 D графіка

Старша група: Ярослав Журавель, 8 клас; Катерина Дерев’янчук, 8 клас;

Середня група: Володимир Солодюк, 6 клас;

Комп’ютерний мультфільм

Старша група: Анастасія Кілешка, 11 клас;

Середня група: Дар’я Пономарьова, 7 клас;

Молодша група: Олександра Сластенко, 2 клас;

Анімація в Scratch і Python

Старша група: Сергій Пулинець, 8 клас;  Сергій Соломон, 9 клас;

Середня група: Сюзанна Ковблик, 6 клас;

Репортаж про закриття і підсумки Фестивалю:

Дмитро Гнатюк — голос нації, що звучить крізь час

Дякуємо ЗСУ за можливість творити і працювати. Велика шана й підтримка всім юним учасникам, які презентували свої творчі проєкти! Ви довели, що сучасна молодь має глибоке почуття патріотизму, здатна мислити креативно, працювати з новітніми технологіями та водночас зберігати повагу до культурної спадщини. Ваші роботи — це не лише програмні продукти, а справжні мистецькі висловлювання, що з’єднують минуле з майбутнім. Організатори висловлюють подяку всім учасникам фестивалю за креативні й змістовні роботи, керівникам гуртків, вчителям за натхненну педагогічну підтримку, а також усім, хто долучився до організації події.

Продовжуйте мріяти, творити та вірити у свої сили! Нехай цей фестиваль стане лише першим кроком у вашій блискучій інноваційній дорозі.

©Тетяна Спориніна, Любов Рибалка, члени оргкомітету Фестивалю

Запис Відкритий обласний фестиваль комп’ютерних програм учнівської молоді – 2025 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Експедиція пролягла мальовничим маршрутом уздовж хребта, який завершився сходженням на сам хребет. Тут, серед лісу і каміння, оживають легенди, а вітер приносить з собою подих історії.

Про Цецинську фортецю збереглося чимало відомостей, часто оповитих легендами. Ще в XVIII столітті австрійський офіцер Фон Міг, укладаючи карти Буковини, позначив на мапі Цецинську гору й зазначив – там стоять руїни давнього замку. А коли вже Чернівці розбудовувались у часи Австрійської імперії, каміння з цих руїн ставало матеріалом для нових будівель міста… У документах  фортифікаційна споруда згадується у різному звучанні: Цецин, Цьцина, Чечюнь, Нечюнь, Цецунь, Чечунь…

Уявіть собі світанок над Чернівцями, коли перші промені сонця ледь торкаються схилів Цецинської гори… Саме тоді почалася ваша експедиція — захоплива подорож у серце природи, де кожен камінь дихає легендами, а вітер носить голоси предків.

Юні художники тримали олівці та блокноти, створюючи ескізи. Хтось захоплено змальовував кору старого бука, інший — вигадував контури таємничих обрисів у тумані над озером. Ці замальовки були не просто малюнками – вони були вікнами у глибину душі Цецинської гори і її околиць. І тоді лунали пісні пані Валентини Чолкан. Голос її – чистий, дзвінкий, сповнений сили й ніжності. Вона співала те, що зростало разом із землею, деревами, тінями. Вона ніби розповідала історії, які шепоче сама гора…

Керівницею проєкту виступає Лариса Курущак — завідувачка відділу науково-освітньої роботи Чернівецького обласного художнього музею. Подорож перетворилася на справжній пленер для юних художників гуртка «Арт-терапія» МПДЮ під керівництвом Світлани Крачило, а також учнів Чернівецької художньої школи . Вони замальовували краєвиди, вловлюючи подих вітру, гру світла на кронах дерев, шепіт історії… До них долучилися знані митці — художниця з Києва Катерина Рудакова та художник Василь Беженар, методист Центру культури Буковини.  Атмосферу урочистості пронизав гімн Цецину — нова пісня, слова й музику до якої створила пані Валентина Чолкан, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури ЧНУ ім. Юрія Федьковича.

Пані Світлана Крачило розповіла і локальну легенду про Духа Цецинської гори, яку пов’язують з іменем Агій. Згідно з деякими версіями фольклору, на вершині або в глибині Цецинської гори мешкає дух-охоронець, який зветься Агій — могутній, але непередбачуваний дух лісу чи скель.

Привали біля озера ставали моментами тиші та єднання. Дзеркальна вода відбивала небо, а над гладдю іноді пролітали птахи, наче хранителі спокою. Тут дихалося по-іншому — повніше, глибше. І десь на вершинах хребтів, під шелест вітру, наче з самої землі здіймалася музика.

Спить ставок, де колишуться віти,
Вітерець в верболозах заснув,
Десь заграла плакуча гітара,
Там дівчина стрічала весну…

Все це – чарівне єднання природи, творчості, музики і легенд…

Пам’ятаємо, що Агій — могутній, але непередбачуваний дух лісу чи скель. Сподіваємося, що збережемо ці буки, ліси, природу…

Пані Катерина створила чотири живописні роботи, які вже стали частиною фонду майбутньої виставки проєкту. І юні художники також додали до фонду свої живописні роботи.

Наша експедиція на Цецино була не просто мандрівкою — це була ініціація у глибший світ, де людина відчуває зв’язок з предками, землею та власним серцем...

 Далі буде…Зустрінемося в наступній історії!

Про старт експедиції більше за покликанням – Цецино: повернення легенди…  

Про озерце на Цецино за покликанням – 48°17’54.0″N 25°47’05.0″E – озерце на Цецино

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Старт проєкту про Цецино, Чечюн, Цецин, Цецина… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На зображеннях переважає м’який, теплий теракотово-брунатний тон — колір випаленої глини, землі, що зберігає сонце. Це поєднання кольору охри, кори, іноді навіть паленого цукру.

Цей птах справді вражає — ніби виліплений із теплої землі, згустку пам’яті чи сну. На перший погляд – він застиг. Але тіло, хоч і стилізоване, сповнене напруги: нахил голови, загострений дзьоб, «перо-крила», мов лезо чи знак. Птах, який не летить – і водночас завжди у польоті в нашій уяві. Так, це не буквально живий птах, але живий символ…

Майже всі роботи у кольорах теплих і стриманих, не палає, а тліє… Давність… Спадкоємність… Матеріали, які не зникають – кераміка, камінь, дерево. Земні кольори. Вони не викликають галасу, а вселяють тишу і глибину…

«Скам’яніла, щоб не зів’янути…» – Олег Любківський справді вкладає у свої образи глибокий сенс: краса, яка застигла, щоб вічно жити.

Пані Світлана Балінченко розпочала з Мішеля Фуко. «Народження біополітики».
– Король – це не той, хто керує, а той, хто піклується. І, власне, як керманич, не той, хто керує кораблем, а той, хто знає, де кинути якір, той, хто піклується про цей корабель. Коли дивилася цю виставку, подумала, що певною мірою це є і піклування про минуле, тобто збереження минулого, але це є і піклування про майбутнє… Щоб майбутнім чернівчанам було де кинути якір…
Не буду повторювати цей невеликий виступ пані Світлани до завершення виставки, можна послухати відео.

Тарас Возняк, письменник, філософ, культоролог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї», генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького відзначив в статті «Елімінація митця і простір інтерпретації.  Любківський»:
…у цій діалектиці полягає таїна кожного мистецького твору. Твір не «відмирає», не «кам’яніє» після написання чи висихання пензля майстра. Твір стає справжнім мистецьким твором, коли починає жити своїм, дуже інтимним, невідомим та в натуральний спосіб скритим від свого першого творця, художника, життям. Твір, що називається, – йде в люди…

Тарас Возняк порівняв митця з Робінзоном Крузо, який з уламків корабля створив власну міні-Британію. Але ж Олег Любківський дійсно будує власний світ із фрагментів пам’яті, простору й часу.
Олег Любківський поділився спогадами про витоки своєї творчості. У 17 років, під час навчання у Вижниці, він створив першу умовну фантазію – вид з висоти пташиного польоту на Кути: гора Овідій, річка Черемош, поле, маленький будинок… Композиція вийшла природною, органічною, такою, якою її уявляв молодий художник. А вже у часи перебудови Любківський повернувся до цього образу. Зріло, свідомо, він завершив картину, надавши їй символічну назву – «Земля обітована». Назва виникла інтуїтивно, як відгук на бажання повернення – у місце, де хочеться жити, куди хочеться повертатися.

«Художник не має права мовчати в війну.
У нього не має танків, не має солдатів. В нього є пензлі і олівці.
І він може показати інтелектуальну перевагу над ворогом. Що вміє тільки вбивати і стріляти…
А я вмію таке, що не по їхньому рівню розвитку.
Тобто морально я вище, ніж війна і та агресивна сторона…», – Олег Любківський.

Доктор філософії німецької літератури Judith Schifferle /Юдіт Шіфферле/ звернулася до учасників персональної виставки «Земля обітована» Олега Любківського, яка у січні 2025-го презентувалася у великих виставкових залах відділу «Палац Лозинського» у Львові. Judith Schifferle у Чернівцях знають і як поетесу з Швейцарії. Пан Юрій Якимчук зачитав звернення присутнім на виставці у Чернівцях 4 квітня.

– Мистецтво може творити нові світи і фігури з усього, що нас оточує. У кращому випадку художник не має робити нічого іншого, крім як зменшувати, забирати, підкреслювати. Приведення чогось до суті має щось спільне з кінцем. Так само, як крапка завершує речення, але оповідь тільки починається…

– Ці надгробки утворюють пейзаж без географії. Зараз, коли ми пишемо і так близько підходимо до малюнків, тут і там вони знаходяться на відстані всього одного кроку одна від одної. Роботи Любківського настільки зменшені і загострені, що залишається каркас життя, звільнений від усіх зайвих елементів. Це фрагмети, які стосуються нас усіх…

– Ці кладовища – це також наш світ. Але де небо, земля і кольори життя. Тут не має навіть горизонту, що розділяє верх і низ. Художник тримає в руках свої інструменти, як каменярі надгробки, і лише дає простір речам. Життя заховане в них. Вони розростаються в порожньому просторі і залишаються свідками. Пелюстки зкам’яніли, щоб не засохнути… Доктор Юдіт Шіфферле, Базель, 2024

Вислів «Під кожною могильною плитою ховається історія людства» набуває особливого звучання, це не просто фраза – це роздуми про пам’ять, спадок, минуле, яке формує наше сьогодення, усе те, що робить людське існування унікальним. Це світ, де важливо не лише пам’ятати про смерть, а й шукати в ній відображення життя – з його кольорами, небом і землею. І в цьому пошуку мистецтво відіграє надзвичайно важливу роль: воно оживляє пам’ять, дає голос тим, хто вже мовчить.

«Земля обітована» це свого роду і медитація над історією, пам’яттю, життям і смертю. Це простір, де художнє слово і візуальні образи об’єднуються, щоб нагадати нам: під кожною плитою – цілий світ, якого більше немає, але який усе ще живе в нашій пам’яті й культурі…

І ще пані Світлана Балінченко на умовних листівках підписала нам на ідиш різні побажання. Слово «וועלט» — «мир» — на цих картках звучало як благословення, як надія…

Далі буде… І нехай «Земля обітована» живе у наших серцях не тільки як місце, а як стан – глибокий, чутливий і сповнений надії. Дякуємо Автору!

Більше фото з виставки за покликанням – «Скам’яніла для того, щоб не зів’янути…», – Олег Любківський

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Краса, яка застигла, щоб вічно жити: виставка «ЗЕМЛЯ ОБІТОВАНА» Олега Любківського у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Унікальна виставка поєднує образотворче й декоративно-ужиткове мистецтво та літературу. Експозиція вшановує великих творців української літератури Буковини – Юрія Федьковича, Ізидора Воробкевича та Ольгу Кобилянську. Виставка організована в рамках музейного проєкту «Літературно-мистецька Буковина». Це особливий мистецький проєкт, який уже понад десятиліття сприяє популяризації культурної спадщини краю та осмисленню її впливу на сучасне мистецтво», – Лариса Курущак, куратор виставки.

В експозиції разом із роботами знаних художників експонуються твори юних митців – Злати Крушельницької, Анни Лазарюк, Дарини Ніколаїшиної, Злати Мелещук.  Юні художниці – вихованці гуртка «Атр-терапія» Міського палацу дітей і юнацтва,  керівник Світлана Крачило. Доповнюють експозицію рідкісні друковані видання кінця XIX – XX століття та унікальні артефакти з приватної колекції Юрія Миська.

Сидір Воробкевич

РІДНА МОВА
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тілько камінь має.
Як ту мову мож забути,
Котрою учила
Нас всіх ненька говорити,
Ненька наша мила?
Як ту мову мож забути?
Таж звуками тими
Ми до Бога мольби слали
Ще дітьми малими;
У тій мові ми співали,
В ній казки казали,
У тій мові нам минувшість
Нашу відкривали.
Мово рідна, слово рідне,
Хто ся вас стидає,
Хто горнеться до чужого,
Того Бог карає;
Свої його цураються,
В хату не пускають,
А чужії, як заразу,
Чуму, обминають.
Ой тому плекайте, діти,
Рідну руську мову,
Вчіться складно говорити
Своїм рідним словом! –
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Але камінь має!
1869

Мати таку свободу, щоби бути собi цiллю!
Передусiм бути собi цiллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збiльшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зорiючим у тисячних красках!
Передусiм бути собi цiллю й обробляти самого себе, з дня на день, зроку до року. Рiзьбити себе, вирiвнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонiї анi для ока, анi для серця, для жодного зi змислiв. Щоби жадоба за красою утихомирилася.
Бути передусiм собi цiллю, а опiсля стати або для одного чимсь величнимна в сi часи, або вiддатися працi для всiх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя…
Такий мiй iдеал.
Свобiдний чоловiк iз розумом – це мiй iдеал.

Ольга Кобилянська, “Царівна”

Рідний край

Там, де я родився, там мій рідний край;
Слави, щастя, долі, Боже йому дай!
Слави, щастя, долі, веселу годину,
Мир во віки вічні, мир на Буковину!
Там, де я родився, там мій рідний дім;
Слави, щастя, долі дай там, Боже, всім!
А найпаче нені і вітцеві мому,
Мир во віки вічні, мир у ріднім дому.

Юрій Федькович

«Мистецтво завжди було носієм важливих ідей, що формують нашу пам’ять, ідентичність та цінності. Виставка є своєрідним підсумком багаторічного дослідження мистецьких процесів Буковини, що дозволяє побачити, як змінювалося образотворче осмислення видатних письменників та громадсько-культурних діячів другої половини XIX – початку XX століття. Запрошуємо вас поринути в світ слова й образу, де література, історія та мистецтво зливаються в єдиний культурний простір і відкрити нові грані літературної спадщини Буковини через образотворчість», – Лариса Курущак

Ворог боїться нашої мови, бо знає: поки вона живе – живе Україна. Тож бережімо її. Говорімо нею. Читаймо нею. Думаймо нею. Бо поки звучить українська – ми непереможні. 

Більше фото з виставки за посиланням – До Міжнародного дня рідної мови – виставка «Лицарі світла»

Виставка триватиме до 9.03.2025.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис До відзначення Міжнародного дня рідної мови – виставка «Лицарі світла» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Це вибрані твори з однойменного благодійного проєкту, який із 2022 року на постійній основі підтримує діяльність 3 підрозділів ЗСУ.

У лютому 2022 брати художниці Віолетти Олійник поїхали захищати Київ на власних авто, не маючи військової амуніції. З цього моменту ми зосередилися на волонтерстві: почався пошук берців, броніків, термобілизни, тактичних окулярів, рукавиць тощо. Обмеженість фінансів спонукала створити тираж фотографій з творами буковинських художниць та художників, які погодилися на співпрацю.

… Так виникла міжнародна онлайн платформа Someone Prays for You. Коли канадська художниця Дженет Кардифф запропонувала серію своїх робіт, формат фандрейзингу розширився — було залучено всіх бажаючих митців. Наразі в проєкті беруть участь 20 художниць та художників з України, Канади, Англії та Австрії. Всі кошти від продажу творів використовуються на нагальні потреби підрозділів братів та батька Віолетти», – текст на сторінці ФБ Тараса Полатайка, куратора проєкту.

На виставці представлені твори Тараса Полатайка, Станіслава Туріни, Віолетти Олійник, Івана Салевича, Сергія Колісника, Богдана Макаренка. Також в межах проєкту згодом буде проведений розіграш робіт Станіслава Туріни та Віолетти Олійник — кошти з яких спрямуємо на актуальні потреби військових.

«Коли твої брати на війні, то і ти на війні. Коли вони не можуть спати вночі через постійні обстріли, ти також не можеш спати й перевіряєш, коли вони востаннє з тобою спілкувалися. А якщо час, коли «користувач був онлайн», збігається з часом чергового прильоту, стає страшно, як у старій казці про диких лебедів: «хоч одне слово скажеш — вони помруть». Одначе ми можемо і мусимо говорити. Спілкуватися з постачальниками зброї, працівниками магазину безпілотників чи такмеду, поширювати інформацію та шукати речі, які їм потрібні...», – Віолетта Олійник.

Протягом триденного перформансу, який відбувся відбувся 22-24 вересня 2023-го у люблінській галереї «Labirynt», мисткиня власноруч виготовила сорочку із попередньо зірваної кропиви. Ця акція нагадує про жахіття воєнної дійсності в Україні та є символом солідарності з усіма, хто пережив розлуку з рідними та близькими.

Зробіть пожертву

Допоможіть підтримати захисників громадян в Україні. Зібрані кошти підуть на медичне приладдя, бронежилети, оптику нічного бачення, дрони-розвідники та інше важливе обладнання у боротьбі України за свободу.

Експозиція буде відкрита до 18 січня. Години роботи оголошуватимуться за день — в залежності від графіка відключень світла.

Слава Збройним силам України! Дякуємо за кожен день, який виборють ЗСУ ціною життя! Ця виставка, цей проєкт – приклад того, що не час розслаблятися, а потрібно невпинно працювати, щоб наближати Перемогу!

Більше фото і інформації з відкриття виставки за посиланням – «Хтось молиться за вас…»

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Доброчинна виставка «Someone Prays for You» у мистецькому центрі «Bunker» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

27 червня 2024-го після 10-годинного підйому з притулку Гонелла з італійського боку Монблану польсько-українська команда стала на даху Європи. Олена Карлова вже побувала на чотирьох вершинах світу: у Північній Америці на Аконкагуа, в Африці на Кіліманджаро, Танзанія, в Альпах  на Монблані, Європа і на Говерлі у Карпатах. 25 серпня 2024-го відбувся Міжконтинентальний заплив через протоку Босфор 2024. Понад 2800 спортсменів брали участь в історичній гонці в Стамбулі і чернівчанка, альпініст, математик Олена Карлова також серед них.

Отже, Олена Карлова – математик. На сайті Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, кафедра математичного аналізу про Олену Карлову, доктора фізико-математичних наук, професора, Президента Чернівецького математичного товариства відзначено, що вона доктор фіз.-мат. наук від 2017 року, автор понад 80 наукових статей. Переможниця конкурсу «Кращий молодий математик України» Наукового Товариства імені Шевченка спільно з фундацією Україна-США  в 2014-2015 рр., неодноразово була запрошеним спікером престижних міжнародних наукових конференцій (TOPOSYM 2022, 44 Summer Symposium in Real Analysis).  Додам, що Олена Карлова в Університеті Луїджі Ванвітеллі (м. Казерта, Італія), де проходив 45-й Міжнародний симпозіум з дійсного аналізу, отримала нагороду The Andrew Bruckner Award 2023 («The Andy»). Премія «The Andy», названа на честь американського математика Ендрю М. Брукнера, є науковим визнанням, яке з 1978 року щорічно присуджується під час Summer Symposium in Real Analysis дослідникам, які зробили значний внесок у цій галузі. Варто зазначити, що Олена – перший математик в Україні, удостоєний такої премії.

Зустріч розпочалася з підготовки до демонстрації парадоксу днів народження. У теорії ймовірностей парадокс днів народження оцінює ймовірність того, що у випадково вибраній групі людей збігатимуться дні народження в якоїсь пари. В групах кількістю не менших 23 випадково вибраних людей, ймовірність збігу днів народження в якоїсь пари становить більше 50 %. Кожний з присутніх мав написати три прізвища знаменитих для них людей (після середньовіччя).

Серед молодих математиків згадали і Теренса Тао, який працює у галузях гармонічного аналізу, диференціальних рівнянь з частинними похідними, комбінаторики, теорії чисел та теорії представлень, професора Каліфорнійського університету в Лос-Анжелесі, нагородженого медаллю Філдса в 2006 році. У десятирічному віці Тао брав участь у Міжнародній математичній олімпіаді, він одержав бронзову медаль в 1986 році, срібну — в 1987 та золоту — в 1988 році. Вигравши золоту медаль у віці 13 років залишається наймолодшим призером олімпіади. Торкнулися теми і сучасних успішних жінок-математиків. Марина В’язовська стала одною з лауреатів найпрестижнішої математичної нагороди — Філдсівської премії (медаль Філдса). Медаль Філдса називають «Нобелівською премією з математики». Марина В’язовська отримала відзнаку за розв’язання задачі про пакування куль у восьмивимірному просторі. Ця задача відома ще з 16 століття, над нею роздумували ще Йоганн Кеплер і Ісаак Ньютон. Початково задача була пов’язана з необхідністю знайти ефективний спосіб укладання гарматних ядер на кораблях британського військового флоту.

Також прослухали задачу-парадокс Нескінченного готелю. Парадокс Гільберта про Grand Hotel (великий готель). Давид Гільберт розробив цей парадокс в 1920-х роках, щоб проілюструвати таємничі властивості нескінченності. Парадокс полягає в тому, що в повністю заселений нескінченно великий готель можна додатково заселити нескінченну кількість гостей.

Скінченно багато нових гостей. Скінченно багато нових гостей.Розглянемо гіпотетичний готель зі зліченно нескінченною кількістю номерів, кожен з яких зайнятий – тобто кожен номер містить гостя. Можна подумати, що готель не в змозі вмістити нових гостей, як було б у випадку зі скінченним числом кімнат. Нехай новий гість прибуває і хоче бути розміщеним в готелі. Оскільки готель має нескінченно багато кімнат, ми можемо переселити гостя, що займає номер 1, у номер 2, гостя з номера 2 у номер 3 і так далі, і поселити нового гостя в номері 1. Повторюючи цю процедуру, можна звільнити місце для будь-якого зліченного числа нових гостей.
Нескінченно багато нових гостей.
Нескінченно багато автобусів…

До парадоксу Монті Холла готувалися дуже ретельно. У Олени є конверти: “1”, “2” і “3”, в одному з них приз в інших порожньо. Ви обираєте “3” (я обрала “3”). Ведучий, Максим, точно знає, де приз і спершу відкриває свідомо невірний варіант “2”, показуючи, що він порожній. Після чого запитує, чи не хочете ви змінити свій вибір? Тепер у вас є можливість залишитись при своєму варіанті “3”, або змінити його на “1”.Чи варто змінювати свій вибір і чому? Ті, хто змінив свій вибір “3” на “1” – отримали приз.

Ще говорили про теорію розподілу простих чисел серед натуральних, максимальну відстань між простими числами. Про числа-близнюки. Прості числа-близнюки. Однією з знаменитих відкритих проблем теорії чисел є скінченність чи нескінченність простих близнюків. Інтуїтивно більшість математиків схиляються до думки про існування нескінченної кількості таких чисел, проте цей факт залишається недоведеним. Також пригадали і константи. Не про константу простих-близнюків, а про число Пі. 3,14159265358979… Число пі — математична константа (3,1415), що виражає відношення довжини кола до довжини його діаметра. Говорили і про золотий перетин в математиці, архітектурі, мистецтві. Золотий перетин – цей такий пропорційний розподіл відрізка на нерівні частини, при якім увесь відрізок так ставиться до більшої частини, як сама більша частина ставиться до меншої.

Не обминули увагою і Пала Ердеша, що за життя став легендою серед математиків. Він написав понад 1 500 математичних статей у співавторстві з 509 колегами й щиро вірив і доводив у житті, що математика це соціальна діяльність.

Про результат парадоксу днів народження дізналися вже наприкінці зустрічі. Співпали дні народження двох великих людей. Які мають безпосереднє відношення до математики: Леонард Ейлер і Леонардо да Вінчі . 15 квітня 1452 народився Леонардо да Вінчі. І 15 квітня 1707 народився Леонард Ейлер.

Дякую за цікаву зустріч, популярну розповідь-лекцію Олени Карлової і знову велику мотивацію. Математика – це неймовірно! Дякую Максиму за гарну модерацію і цікаву задачу.

Більше фото і деталей доведень за посиланням – І про «константи гармонії» від Олени Карлової…

Далі буде…

©Тетяна Спориніна,
фото в «Брамі» автора

Запис Про «константи гармонії», Босфор, Монблан, математичний аналіз від Олени Карлової… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Лекція «Мій Юрій Федькович». Валентина Чолкан, доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської.

Відкриття ювілейної, до 85-річчя від дня народження, виставки талановитого майстра з художньої обробки дерева Якова Петращука.

Завершення проєкту «Букове зерня». Вручення каталогів учасникам проєкту «Букове зерня» (фінансова підтримка БФ «Кращим Бути») у просторі виставки «Наш Федькович» (малюнки, артбуки, мальописи-комікси юних художників з Чернівців і Вижниці). «Найважливіший результат – формування численного мистецького кола Федьковича, як дорослих, так і зовсім юних буковинців», – Лариса Курущак, завідувачка відділу науково-освітньої роботи ЧХМ, кураторка мистецьких заходів.

Офіційне завершення проєкту «Букове зерня» відбулося у формі вручення каталогів усім учасникам проєкту. До проєкту долучилася творча молодь Чернівецьких ліцеїв – №14 (кер. Шевцова І. П.) і №16 (кер. Фочук Г.О.), гуртків МПДЮ – «Дивотвір» (кер. Бойчук Н. Р.), «Образотворче мистецтво» (кер. Тимчук О.В.), «Арт-простір» (кер. Крачило С. М.), Вижницький фаховий коледж мистецтва та дизайну ім. В.Шкрібляка (кер. Петращук-Гинга О.Я.). Більше про один з етапів проекту можна подивитися за посиланням – «Як знаємо Федьковича?»: мистецький проєкт «Букове Зерня».

Це вже повністю проілюстрована казка “Бідолашко” Юрія Федьковича. Варто б було видати таку книгу з роботами сучасних дітей, з їх баченням цього твору Юрія Федьковича.

У післямові до катологу творчих робіт юних художників “Наш Федькович” Лідія Ковалець, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича зазначила: “Пропонований каталог – справді незвичайне мистецьке видання, може, найоригінальніше, найцікавіше з усіх пошановувань Юрія Федьковича до його 190-ліття. Бо діти внесли у знайомий образ стільки свіжості думок, майстерності своїх пальчиків, що це не може не захоплювати.”

До 85-літнього ювілею Якова Петращука з ініціативи відомої художниці Оксани Петращук-Гинги, доньки майстра, відбулася персональна виставка талановитого майстра з художньої обробки дерева До експозиції увійшли вироби з художнього текстилю, над якими працювали спільно і батько, і донька.

Яків Пантелейович Петращук народився 10 серпня 1939 року в селі Горошова Борщівського району Тернопільської області. 1971 року закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва. Майстер художнього різьблення по дереву. Працював на сувенірній фабриці. Був постійним учасником районних та обласних виставок народного мистецтва від 1960-х років. У 2023 році в Чернівецькому художньому музеї взяв участь у тематичній виставці «За красою», присвяченій 160-літньому ювілею Ольги Кобилянської й подарував установі декоративну вазу із серії «Букове зерня». На цьогорічній виставці є можливість побачити інші вироби з цієї серії.

Не одне покоління науковців, митців, дослідників зосереджуючи увагу на осмисленні особистості та творчого доробку Великого Буковинця, по-своєму розуміє та інтерпретує його, адже сприйняття цієї складної багатовимірної постаті доволі неоднозначне і розмаїте. Проте для кожного з нас Юрій Федькович ототожнюється з Буковиною, Гуцульщиною.

Рідний край

Там, де я родився, там мій рідний край;
Слави, щастя, долі, Боже йому дай!
Слави, щастя, долі, веселу годину,
Мир во віки вічні, мир на Буковину!
Там, де я родився, там мій рідний дім;
Слави, щастя, долі дай там, Боже, всім!
А найпаче нені і вітцеві мому,
Мир во віки вічні, мир у ріднім дому.

Юрій Федькович

Лекція «Мій Юрій Федькович» від Валентини Чолкан, доцента кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лауреата міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської.

…«Де ти, чуро?
Тож ми твердо, хлопче, спали!
Подивися на світ божий,
Чи соколи не злетіли,
Щоб нам стати в брань з пекольним
Чортовитом! Меч і стріли!
А як в’ни ще не злетіли,
То ще далі спати мушу;
А як в’ни уже злетіли.
Тогди в брань з проклятим рушу.
Добувати нашу славу.
Добувати руску волю!»
О, злетіть вже раз, злетіте,
Ви сокілскії соколи!…

Юрій Федькович, Король Гуцул (2)

Дякуємо автору проєкту Ларисі Курущак та всім  учасникам заходу, глядачам,  які змогли завітати у Чернівецький художній музей, або ще завітають!  Мистецьке Коло Юрія Федьковича потужне, різнобарвне і збільшується з часом.

Більше фото з заходів у музеї за посиланням – Мистецькі заходи до відзначення ювілею Юрія Федьковича у Чернівецькому художньому музеї. 

І у цей день, 8 серпня, чернівчани вшанували пам’ять «Буковинського Соловія» покладанням квітів до його пам’ятника.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Завершення проєкту «Букове зерня» і заходи до відзначення ювілею Юрія Федьковича у Чернівецькому художньому музеї спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Протягом свого творчого шляху художник виробив власний стиль, який містить у собі великомасштабні фігуративні композиції у поєднанні з елементами народного орнаменту. У творчості митця чітко простежується інтерес до розробки фактури, синтез різних матеріалів, використання прийомів колажу, аплікації, фотографії. Художник постійно експериментує у галузі фактури, кольору, виробивши власний мистецький почерк. У картинах Лисанюка поєднуються жанри пейзажу та натюрморта, що особливо підкреслює особливості його художньої манери», – Альберт Комарі, «Платинова Буковина».

Народився Іван Лисанюк у 1959 році в м. Чернівці. У 1982 році закінчив Київський коледж мистецтва, відділення дизайну. І з цього ж року почав співпрацю з кількома театрами в якості художника.

Якщо є Пантеон, то є і Герої Пантеону у композиціях, як зазначено в афіші.
Пантео́н – грец. Πάνθειον. Пантеон походить від грецького «пан», що означає «все», і «теос», що означає «бог» або «божественність». Таким чином, слово «Пантеон», можна припустити, означає «всі боги» або «все божественне». Є ще і таке значення. Пантеон – це істота, схожа на оленя з лисоподібним хвостом і вкрита зірками. Він дуже схожий на звичайного оленя і має аналогічний колірний діапазон типового оленя: рудий, коричневий, сірий тощо…
При нагоді художник Іван Лисанюк розповість свою інтерпретацію цього поняття і представлених композицій.
А вже на виставці кожний міг пригадати і восьме диво стародавнього світу Пантеон в Римі. «Він [Агріппа] добудував будівлю під назвою Пантеон. Вона має таку назву, можливо, тому, що вона отримала серед зображень, які прикрашали його статуї багатьох богів, включаючи Марс і Венеру; через склепінчастий дах воно нагадує небо», – Римська історія Касія Діо.
Характерною особливістю слов’янської міфології є пантеїзм, філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Шестеро богів, культ яких київський князь Володимир Великий проголосив загальноруським у 980 році. Їх святилище з ідолами стояло в Києві на одному з пагорбів… Але будь-яка назва виставки чи картини не має за мету якимось чином впливати на естетичне сприйняття твору. Можливо, що художник не згоден із нашим баченням, але сприйняття виставки — це наші враження.
Тим не менш від назви «Пантеон» посилюються образи та асоціації.
Мінливі символи, історичний прецедент та елементи міського графіті, щоб створити образ події, героя, воїна, культу… чи то німб, чи терновий вінець, чи корона. Чи є фігура, образ капітуляцією чи тривогою, чи є фігура жертвою, смиренням чи агресором, протагоністом та його готовністю до бою…
І як зазначила на відкритті виставки Івана Лисанюка «Пантеон» її куратор, художниця Наталія Барановська: «Під картинами не має назв. У кожного своє бачення нової концепції митця, але особисто мені все подобається. І я прийду і завтра, і післязавтра, подивляся ще виставку сама, більш детально…».
Виставка цікава, дивує, вражає, спонукає до роздумів, діалогу і беззаперечно не лишає байдужим глядача.

Дякуємо за чудову виставку. Бажаємо пану Івану Лисанюку нових творчих успіхів!

Більше фото з відкриття виставки  2 серпня за посиланням – Персональна виставка «Пантеон» художника Івана Лисанюка. 

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Персональна виставка художника Івана Лисанюка «Пантеон» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Василь Рябченко — український живописець, графік, фотохудожник, автор об’єктів, цифрових робіт та інсталяцій. Один із ключових художників сучасного українського мистецтва та «Нової української хвилі». Роботи Василя Рябченка періоду 1980-1990-х років, їх тематика, сюжети та масштабні формати започаткували новий напрям образотворчого мистецтва Одеси. Рябченко одним із перших в Україні почав працювати у жанрі інсталяції. Також з початку 1970-х художник активно експериментує з фотографією, яку, згодом, використовує в інсталяціях та колажах, а також застосовує як матеріал при написанні мальовничих робіт та створення цифрової графіки. 1996 року – «Кращий художник України» за підсумками арт-фестивалю «Золотий перетин». Цього ж року заснував творче об’єднання «Арт Лабораторія».

Сьогодні роботи Василя Рябченка зберігаються чи не у всіх головних музеях України й відомих приватних колекціях. На його рахунку — участь у більш ніж 80-ти програмних виставках в Україні та за її межами. Відбулася тільки одна персональна виставка, за яку художник отримав у Києві на фестивалі «Золотий перетин» премію «Найкращий художник 1996-го року»

«Безумовно, мені цікава реакція на мої роботи — її інтерпретація глядачем, аргументована, не пов’язана з “актуальними” тенденціями, чесна критика. Я проти революцій, я за еволюцію та абсолютну свободу в цій еволюції. Моя внутрішня прихильність  та орієнтація — безконфліктність», – Василь Рябченко

Василь Рябченко народився 23 липня 1954 року в Одесі в сім’ї художника-графіка Сергія Рябченка. У 1969 році вступає до Одеського художнього училища ім. М. Б. Грекова на відділення живопису. Від 1974 до 1976 — навчання як вільного слухача в ЛВХПУ ім. Мухіної у Ленінграді, а після повернення в Одесу — знайомство та дружба із Валентином Хрущем й одеськими «нонконформістами». У 1978 — 1983 роках навчався в Одеському державному педагогічному інституті ім. К. Д. Ушинського на художньо-графічному факультеті. Від  1987 — член Спілки художників СРСР, згодом — Національної спілки художників України.

«Я завжди чимось був зайнятий: читав, фантазував, малював, ліпив, клеїв і навіть шив, але ніколи не думав, що буду художником. Хоча з інтересом спостерігав за роботою батька. Мені особливо подобалися його малюнки — неперевантажені та повітряні, вони прекрасно передавали настрій сонячного або похмурого дня, я був вражений цим і не міг зрозуміти, як він цього досягає», – Василь Рябченко.

У 2009 році твір «Смерть Актеона» переосмислив син автора, художник Степан Рябченко. Рябченко-молодший створив цифрову версію сюжету у власній інтерпретації і згодом представив його на виставці двадцяти номінантів на премію PinchukArtCentre 2011 року.

Василь Рябченко одним з перших починає працювати в жанрі інсталяції. Його роботою цього напряму стала «Гойдалки для пеньків» для кураторського проєкту Єжи Онуха «Степи Європи» (1993).

Надалі були створені інсталяції «Великий Бембі» (1994), «Посвята мадам Рекам’є» (1994), «Принцеса» (1996), «Академія холоду» (1998) та інш. За цикл  фотографій «Naked Dream» він отримав звання «Кращий художник України» за підсумками першого всеукраїнського Арт-фестивалю «Золотий перетин» 1996 року. Цього ж року  Василь започаткував творче об’єднання «Арт Лабораторія».(Кристалізація краси зусиллями трьох поколінь Рябченків, Олена Голуб, АНТИКВАР)

Альтернативні історії героїв, візуалізація життя, подій  у серіях  (наприклад  серія «Захопливе конструювання фонтанів»,  серія «Героїчні пупсики», серія «Поцілунок крадькома», «Contemplation», «Сусанна й старці» та інші) дають можливість ще раз перегравати задум, концепцію твору.  Автор корелює той самий матеріал, ту саму історію у різний спосіб. Відбувається формальне (чи неформальне) експериментування. Але це не фізичний структурований експеримент, візуальні образи,  маленькі істини, персонажі  розшаровуються, варіюються і створюють нові альтернативи… Неочікувані та привабливі.

«Думаю, що архітектура — моє друге покликання. У мене є багато проєктів, але більшість їх не реалізовано та існують вони тільки на папері. Одних тільки музеїв сучасного мистецтва — три. Два з них для Одеси», – Василь Рябченко

«У майстерні прагну бувати частіше, де намагаюся завершити велику кількість розпочатих, але не завершених робіт. Звичайно, є плани, звернені в майбутнє. Проте починати нові проєкти, не закінчивши розпочаті, утримуюся.

Кожна картина, кожний  проєкт художника – це його інтелектуальний світ. Який тільки віддзеркалює наша уява. Мистецтво і життя майже завжди знаходиться у суперечності.  Напевно мистецтво є ідеалізацією життя, альтернативною реальністю… У мистецтві для свободи уяви немає нічого неможливого.  Таке  мистецтво приречене грати роль, яку йому визначає сам художник: революційну чи нереволюційну, залежну чи вільну, авантюрну, індиферентну чи брутальну, небайдужу… Мистецтво Василя Рябченка інтелектуальне, витончене та відверте, незалежне, із своїми історіями,  драмами, жанрами, сюжетами, з біблійними сюжетами, з відчуттям авторської свободи та відповідальності.

Особливо вдячна за прекрасну і щиру розповідь, думки назагал: ВАСИЛЬ РЯБЧЕНКО ПРО ВАСИЛЯ РЯБЧЕНКА.

Вітаємо з ювілеєм! Дякуємо за любов до мистецтва!

Далі буде…Нові виставки, нові картини, нові успіхи, нові виклики…

Деякі інші роботи майстра можна подивитися за посиланням: Василь Рябченко і про «час, коли дарують зірки»…

©Тетяна Спориніна,
фото з архіву родини Василя Рябченка

Запис Василь Рябченко – про еволюцію в мистецтві та абсолютну свободу в цій еволюції… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

14 травня 2024-го в Чернівецькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Івасюка відбулася творча зустріч із художницею Тетяною Хоменко. В одному із залів бібліотеки відбувся мистецький  вернісаж «Миттєвості».  Модератор зустрічі: Тетяна Місько, завідувач відділу краєзнавства.

«Її картини багатозначні, цікаві, різнопланові. Вона вже давно має власний почерк. Яскравим свідченням цього є численні виставки в Україні й за кордоном. У своєму виступі пані Тетяна говорила про розуміння мистецтва, вічні життєві цінності, вічний діалог з собою. Музичне привітання від Олени Урсуляк, демонстрація телепередачі Людмили Мельник, відеоряд робіт з афоризмами героїні заходу, слово колег-художників Юрія Твердохліба, Костянтина Кравчука, питання присутніх – якнайглибше розкрили живопис талановитої художниці. Тетяна Хоменко розмовляє зі світом своїми картинами, і кожен із вас може долучитися до цієї розмови», – Тетяна Місько  про основні моменти вернісажу на сторінці у фб.

Привітати  художницю Тетяну Хоменко з відкриттям виставки прийшли колеги, друзі, поціновувачі мистецтва, земляки, музейники, працівники бібліотеки.

Ми вдячні пані Тетяні Хоменко за світ мрій, дійсності, споглядання, краси. І за вірність своїм ідеалам.

Виставка діє від 14 до 31 травня на II поверсі обласної бібліотеки ім. М. Івасюка. Велика вдячність художниці пані Тетяні Хоменко за вернісаж. Дякуємо організаторам  виставки,  глядачам за цікавий діалог і спілкування, що відбулися. Дякуємо ЗСУ за можливість творити, працювати, жити.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Миттєвості»: творча зустріч і персональна виставка художниці Тетяни Хоменко… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Анатолій Житарюк народився 27 травня 1952-го в Чернівецькій області. У 1977-му закінчив художньо-графічний факультет Одеського державного педагогічного інституту.
Живописець, графік, дизайнер.
Анатолій Житарюк – учасник персональних, групових, республіканських и міжнародних виставок та пленерів. Творчі роботи митця зберігаються в Чернівецькому художньому музеї та в приватних колекціях у багатьох країнах світу.

Живописні пейзажі,  романтичні жіночі образи, натюрморти, абстракція, багатовимірність – все це захоплює, дивує, не залишає глядача байдужим.

Привітати  художника Анатолія Житарюка з відкриттям виставки прийшли колеги, друзі, поціновувачі мистецтва, земляки, музейники.

Дякуємо Анатолію Житарюку за виставку, щирість образів, почуттів,  відвертість настроїв, емоцій, за спілкування на виставці,  за моменти щастя, смутку, сумління, радості, впевненості…

Бажаємо нових творчих успіхів! Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями, можливість працювати і творити…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Персональна виставка Анатолія Житарюка у Чернівецькому художньому музеї спершу з'явиться на Медіа-Версії.