23 червня 2023-го у Чернівцях завершився третій міжнародний кінофестиваль Миколайчук OPEN.  Всього на фестивалі показали 68 коротких та повних метрів, вперше провели пітчинг та індустрійну секцію. На церемонії закриття фестивалю оголосили чотирьох переможців у національному та міжнародному конкурсах. Призерів обирали глядачі, а один приз, особливу відзнаку,  обрали AMO Pictures. Вони також стали спонсорами та підтримали пітчинг ігрових проєктів в рамках фестивалю.  Переможці отримали грошові винагороди та статуетки фестивалю. На закритті був проведений благодійний аукціон і відбувся  показ  документального фільму «Яремчук: Незрівнянний світ краси» про легендарного буковинця Назарія Яремчука, українського естрадного співака.

Переможець національного короткометражного конкурсу: «Нюанс», режисери Маргарита Воронова, Олег Кібальник.

Спеціальний приз (друге місце глядацького голосування) міжнародного повнометражного конкурсу: «Назавжди-Назавжди», режисер Анна Бурячкова. Фільм створений у спільному виробництві України та Нідерландів.

Переможець міжнародного повнометражного конкурсу: «Кріпачка», режисери ДК (Дорота Кобєла) та Г’ю Велчман. До роботи над фільмом, як пояснили  автори, долучилися митці із Польщі, Литви, Сербії та України.

Всі кошти від благодійного аукціону, який провів фонд Українотворці, будуть направлені на придбання сучасного нейрохірургічного обладнання для дітей та створення безпечного простору в укритті гуртожитку, де діти отримають освітні послуги та психологічну підтримку в Харкові.  Серед шести лотів були прапор та блокноти з підписом Віґґо Мортенсена та інших гостей фестивалю, оберіг, ювілірна прикраса, мистецькі, художні  вироби, «Панно перемоги», «Invite».

Завершився девʼятиденний фестиваль показом українського документального фільму «Яремчук: Незрівнянний світ краси».

Документальна стрічка складається зі спогадів близьких Яремчука та визначних діячів культури, а також з особистих щоденників: від перемоги на конкурсі “Пісня-71” піснею “Червона рута” до політичних переслідувань КДБ, загибелі Володимира Івасюка, виступів у Чорнобилі та Афганістані. Режисером біографічної роботи – Артем Григорян. Ініціаторкою створення фільму стала донька народного артиста, співачка Марія Яремчук. За словами виконавиці, цією ідеєю влітку 2021 року вона поділилася зі студією KNIFE! Films. Відтоді розпочалася робота над дослідженням феномена Назарія Яремчука: команда вивчала архіви, збирала інформацію, шукала героїв, знімала інтерв’ю. Робота над стрічкою тривала два роки й закінчилася наприкінці 2023-го. Українська фестивальна прем’єра фільму «Яремчук: Незрівнянний світ краси» відбулася 23 червня в межах фестивалю глядацького кіно Миколайчук OPEN , а в кінотеатрах роботу можна буде подивитися з 8 серпня.

ДОВІДКА
Назва: Яремчук. Незрівнянний світ краси
Дата виходу в прокат: 8 серпня 2024
Дистрибʼютор в Україні: FILM.UA Дистрибуція
Жанр: документальна драма
Виробництво: KNIFE! Films
Режисер: Артем Григорян

Продюсер: Максим Сердюк

Автор сценарію: Ярослав Коротков

Виконавча продюсерка: Марія Яремчук

Оператор-постановник: Ілля Михайлусь

Композитор: Михайло Клименко

Інформація і фото з сайту: kinowar.com

Фестиваль глядацького кіно Миколайчук OPEN офіційно завершено!  Дякуємо! До зустрічі за рік у Чернівцях!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Третій фестиваль глядацького кіно Миколайчук OPEN офіційно завершено. Оголошено чотирьох переможців у національному та міжнародному конкурсах… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

24 квітня 1979 року, о 8-30 Володимир Івасюк приїхав із Хмельницького, поголився, поснідав. Близько десятої одягнувся, узяв портфель із нотами. О першій він повернувся, узяв якісь ноти, сказав, що іде в консерваторію, за годину повернеться… Не повернувся – пішов у Вічність.

Володя прийшов у світ на світанку 4 березня 1949 р. у буковинському містечку Кіцмані й заплакав чорними сльозами, бо йому закапали очі 20% розчином ляпіса, а не двопроцентним. На щастя, професор Борис Радзиховський врятував дитя від долі ”сліпого музики”. Синім синовим очам батько писав: “Бери очі й мої, щоб видніше було, Бери й слово моє, щоб ясніше було”.
Дід Володі по матері Іван Корякин – козацького роду, із Запорізької області, троє синів якого загинули на війні, помер на евакуації, оточений чотирма дочками. Чорноока козачка Софія Іванівна – учителька, мама Володі. Дід Григорій Івасюк, буковинець, умер 1942 р., оплаканий птахами й сусідами, бо синів розкидала війна. Михайло – батько Володі – 22-річним із романо-германської філології потрапив у блямовний концтабір на Печорі.
…Софія й Михайло зустрілися на Кіцманщині, побралися. Бог дав їм трьох дітей: дочок Галю й Оксану (народилася в Чернівцях), сина Володю.
Талант Володі проростав на освяченому Богом місці, бо хата Івасюків стояла там, де раніше була левада Сидора Воробкевича. Діти любили бігати до лісу, збирали гриби, ягоди, рибалили, купалися. 5-річним Володя потрапив до підготовчого класу філії Чернівецької музичної школи №1 у Кіцмані, почав навчатися грі на скрипці. Через два роки про нього вже писала газета “Радянська Буковина”. Директор музичної школи згадував: “Володя виконував ті партії, які виконували викладачі”. Після шостого класу вступив до Київської школи обдарованих дітей, та підвело здоров`я і він, відмінник, після першого семестру повернувся додому.
У 1965 р. юний композитор створив інструментальний ансамбль “Буковинка”. 15-річного співака показали по Московському телебаченню. Галя та Володя вступили на заочний відділ Чернівецького музичного училища; він сказав друзям: “Я буду працювати цілодобово, як електростанція чи водогін, і не скоро знадобиться мені капітальний ремонт.”
Випускник школи і студент ішов легко, гонорово на золоту медаль. І от завтрашні випускники зібралися у парку, “приговорили” пляшку вина й удумали натягти кашкета на лисину Ілліча. Та постать “вічноживого” захиталася і – він розбився. Так виникла “Справа Володимира Івасюка”. Висміяний, обстрижений юнак 15 діб перекопував міські клумби; його обіцяли виключити зі школи, з комсомолу; атестат він одержав із “4” з історії та суспільствознавства. Тоді Володя почав палити.
Івасюк блискуче склав вступні іспити до медичного інституту в Чернівцях, побачив себе в списках студентів, гордо повідомив про це друзям і –1 вересня був виключений. Знайшовся ж добродій, який просигналізував про справу Івасюка. Цілий рік Володя працював слюсарем на заводі “Легмаш”. Профспілки доручили юнакові створити заводський хор, який виконував і пісні юного керівника.
На конкурс Володя послав свою пісню “Відлітали журавлі” під прибраним ім`ям “Весняний”. Твір одержав першу премію. За рекомендацією заводу Володя поступив до медичного; добре учився, був старостою групи. Його запросили в інститутський оркестр народних інструментів, у камерний оркестр. Своїй коханій Ніні Щербаковій подарував пісню “Мила моя”.
Коли до Чернівців приїхала Лідія Відаш – Володя – “унікальний чорнороб української естради” піднявся разом із співачкою на Говерлу і написав “Я піду в далекі гори”. Це була перемога: вся Україна слухала його пісні у виконанні професійної співачки!
13 вересня 1970 р. у Чернівцях на Театральній площі обласне телебачення транслювало концерт “Камертон доброго настрою”, в якому прозвучали його “Червона рута“ й “Водограй”. Їх співав сам Володя з учителькою музичної школи Лялею Кузнецовою. А мати-запоріжанка слухала голос сина й благала Господа захистити сина, розправити крила, злетіти й не впасти.
1971 р. знято перший музичний фільм України “Червона рута”, де пролунали його пісні у виконанні Назарія Яремчука, Василя Зінкевича. 1971 і 1972 рр. двічі поспіль його “Червона рута” й “Водограй” стали переможцями Всесоюзного конкурсу “Алло, ми шукаємо таланти”. 22-річний композитор був у зениті слави.
1973-го, відпочиваючи у Криму, Володя на піску записав ноти пісні “Два перстені”.
Наступного року на Міжнародному фестивалі “Сопот-74” вперше пролунала пісня українською мовою “Водограй” у виконання Софії Ротару і стала переможницею. Про Софію Володя казав: “Коли напишу пісню, то Софія завжди виконає її, як я задумав, як треба її виконувати”. У Союзі уже було виведено радянський народ, України й на карті не було, але світ співав чарівні пісні неіснуючої країни. Божий дар Івасюка не давав нашій генетичній пам`яті заснути. Пісні Володі нагадували всім, що Україна є, але довго так тривати не могло.
Тим часом Влодко на “відмінно” склав державні екзамени в інституті та вступив до аспірантури на кафедру патологічної фізіології. Одночасно він працював лікарем швидкої допомоги й учився на підготовчому курсі консерваторії по класу композиції. У Львові, місті Володиної любові, юнак мав власне помешкання з двох кімнат і кухні на вулиці Солодовій. Галина теж перевелася до Львова, щоб допомагати братові.
Володя Івасюк пише сюїту-фантазію до вистави театру ім. Заньковецької “Прапороносці” за романом Олеся Гончара, за що одержує диплом першого ступеня. Гончар визнав: “Завдяки музиці спектакль набув цілісності, я б сказав повноцінності. Музика до “Прапороносців” – то симфонічний реквієм пам`яті радянського солдата”. Спектакль було відзначено Шевченківською премією, але хтось викреслив ім`я Івасюка у списку претендентів на премію. Цей удар смертельно образив Володю.
Тоді ж, 1975-го, знімався фільм “Пісня буде поміж нас”, Влодко часто їздив на зйомки до Путильського району Чернівецької області. Працював композитор над випуском платівки-гіганта. Разом із батьком подорожував селами, збирав фольклор. Любив Володя приїздити і до Києва, обожнював Дніпро, навіть готель обирав із ім`ям “Славута”. Звичайно, він пропускав заняття. Моралістів ще й обурювало Володине кохання із солісткою Львівського оперного Тетяною Жуковою, і те, що молоді від 1974 р. жили не пошлюблені. Зрештою, Івасюка відрахували з консерваторії. Тоді вирішив схитрувати, отримавши довідку про психічне захворювання, щоби мати привід поновитися у консерваторії. Вдалося. Учився добре, і на третьому курсі одержав дозвіл скласти екстерном за четвертий курс. Івасюк відмовився від несподіваної пропозиції вступити до лав КПРС.
Володя мав писати музику до вистави “Богдан Хмельницький”. Він просив поета Михайла Ткача зробити програму, щоб у Прибалтиці зняти музичний фільм.
Молодь Львова пишалася Івасюком, вони попросили влаштувати концерт його пісень. Приїхав ансамбль “Смерічка”, соліст Назарій Яремчук, театр Заньковецької був переповнений. А офіційний бомонд (Кос-Анатольського Івасюк запросив особисто) не з`явився. Відбулася сварка з учителем Кос-Анатольським, викладачем Івасюка став Лешек Мазепа.
“У долі своя весна”…
24 квітня 1979 р. Володя о 8.30 приїхав із Хмельницького, поголився, поснідав. Близько десятої одягнувся, узяв портфель із нотами. О першій він повернувся, узяв якісь ноти, сказав, що іде в консерваторію, за годину повернеться…
18 травня випадково солдат наткнувся на труп Володі у Брюховецькому лісі. Перед злиттям із Космосом буковинець прихилився до бука.
Лише за кілька годин до похорону батька допустили в морг упізнати сина. І згорьоване серце батька народило рефрен: “Ой, пальчики мої, пальчики…”, коли він побачив потовчені пальці Володі.
Такого похорону Львів ще не бачив. Люди стояли на дахах будинків, тролейбусах, на деревах, навіть на могильних пам`ятниках. “Червона рута” потрясла кладовище.
І була безстрашна промова Ростислава Братуня – голови Львівської обласної організації письменників. “Та не студента медінституту та консерваторії ми ховаємо сьогодні, і не автора музики лише до спектаклю “Прапороносці”. Ми ховаємо композитора, гордість України, автора “Червоної рути”, яку співає увесь світ!”
Мареничі дізналися про похорон дуже пізно, тому прийшли на цвинтар вночі. Софія була на гастролях, прислала телеграму з Горького.
Єдина газета, яка висловила співчуття батькам, – “Літературна газета”.
За кілька днів Братунь уже не був головою Спілки… А студентка консерваторії, яка в національному вбранні несла портрет Володі, перестала бути студенткою…
У Чернівцях на вулиці Маяковського, під дверима його помешкання і батьків, щодня з`являлися білі квіти…
Софія Іванівна ходила на прийом до першого секретаря Львівського обкому КПУ Добрика просити дозвіл на надмогильний пам`ятник синові – її цинічно вигнали. На зелені свята натовп знову хлинув на могилу. Чиясь рука навіть підпалила її. Для батьків життя втратило будь-яку доцільність. Батько поклав собі за обов`язок написати книгу про сина.
Влітку відбувався пленум Спілки композиторів України. Леся Дичко підійшла до трибуни, сказала: “Вшануймо, люди, пам`ять про нашу зіроньку – Володю Івасюка”. Платон Майборода, який сидів у президії, сказав: “Яка це зіронька? Це – ганьба наша!” Після цієї репліки російський поет Андрій Вознесенський підвівся й гнівно відповів Майбороді на його дикі слова й на знак протесту залишив пленум. Володимир Губа: “Його ім`я проросло в інші століття. Пісні від серця огортали цілі покоління.”
1989 р. у Чернівцях відбувся фестиваль “Червона рута” пам`яті Володимира Івасюка. 1991 р., саме перед ГКЧП, була “Червона рута” у Запоріжжі. Пам`ятаю виступ журналіста Івана Лепші про Володю. Ми чекали приїзду Михайла Івасюка, але здоров`я не дало йому цього зробити.
1994 р. батько за сина одержував Шевченківську премію. Сьогодні у Кіцмані не згадують пам`ятник Леніну, натомість спорудили пам`ятник Володі, у Чернівцях – музей.
У одній із пісень Івасюка є слова:
Ой, журавлики, мені скажіте,
За що гинуть материні діти?
Мати-Україно, за що убивають твою мову та пісню, не міняючи методів?
15 квітня Володя Івасюк вийшов із кав`ярні на Інститутській з двома дівчатами, де “зрізався” з трьома хлопцями. Ті розбили пляшку шампанського і скалки вцілили в дітей. Володя зробив зауваження, а ті схопили Івасюка за грудки так, що ґудзики на шкірянці повідлітали. Що це випадок? А скандал Ігоря Білозора перед вбивством? Схоже…
Пішов у синє небо він,
мій брат по долі і по крові.
І стогне світ, сумує світ
у думі, в музиці і в слові.
Ганна ЧЕРКАСЬКА, краєзнавець, учитель, журналіст.

Запис Доля відпустила зірці України лише 30 літ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перше виконання композицій В. Івасюка для скрипки прозвучало недільного вечора у Чернівецькій філармонії на концерті-присвяті «Місія». Також у програмі були знакові твори М. Вербицького, М. Лисенка, К. Стеценка, М. Леонтовича, Л. Ревуцького і М. Скорика, які стверджують українську культурну ідентичність і поширюють небесну силу українського національного духу.

                                                  4 березня — різдво В. Івасюка: друзі, колеги, соратники про композитора
«Недаремно в нього були голубі очі. Такі очі були тільки в нього, а ще бувають у маленьких дітей, коли ті дивляться у весняне небо. Коли він пішов від нас, неба стало менше, і саме небо зменшилось на одну зірку. Але на землі він залишився назавжди, поки живуть його пісні — а їм судилось довге життя, тому що на Суді Вічності, коли говоритимуть про наш Час, змалювати портрет Часу без Володиних пісень, без його голубих очей буде неможливо”, — визнає Юрій Рибчинський.

Знайдеш квітку — знайдеш любов!!!

4 березня — різдво Володимира Івасюка.

Левко Дутковський Лев Дутковский: «На Володю Івасюка ”Смерічка” мала великий вплив, захопила настільки, що він переглянув своє творче кредо та невдовзі успішно вписався в “смерічковий” музичний напрямок, поповнюючи репертуар ансамблю своїми піснями. Журналу ”кругозор” у 1977 році Івасюк розповідав: ”Своєрідний стиль виконання і трактування фольклору полонили мене, ще коли я вперше почув ансамбль на сцені. У ”Смерічку” я приніс свої перші пісні…” Тими піснями були: ”Мила моя”, ”Відлуння твоїх кроків”, ”Червона рута ”, ”Водограй” та інші. Володя був талановитий музикант, співак, композитор і поет, доброю і щирою, позбавленою заздрощів людиною, вірним другом. Він з повагою прислухався і до моїх порад, показуючи свої пісні мені першому. У свою чергу, я не шкодував сил на вивчення та популяризацію цих пісень зі ”Смерічкою “ та її солістами Назарієм Яремчуком, Марією Ісак, Мирославою Єжеленко, Василем Зінкевичем, деколи забуваючи навіть і про свої пісні».

Валерій Громцев Valery Gromzev: «З Володею ми зустрілися у досить складний для нього час. У випускному класі, ще під час навчання у Кіцмані, Івасюк опинився в опалі до радянського режиму через вождя пролетаріату. Хтось з його колег закинув картуза на постамент, і коли Володя виліз та хотів зняти, погруддя Леніна впало і розбилося. Це ”пахло” плачевними наслідками; усе зам’яли, проте йому хтось з ”доброзичливців” у певний життєвий момент ”допоміг”. Хоч Володя вступив до Чернівецького медінституту, завдяки стукачам (чи стукачеві) його відчислили з вузу 31 серпня 1966 року, і він влаштувався слюсарем на Чернівецький завод ”Легмаш”, де я тоді займався в заводській художній самодіяльності при Будинку текстильників. Якось до нас зайшов симпатичний хлопець з голубими очима — рідкісний красень. Незнайомець був вишукано вдягнений — у модну шкіряну курточку, яка також додавала особливого шарму і привабливості. Юнак несподівано сів за піаніно і заспівав французькою тодішній шлягер Йозефа Косми ”Опале листя”, який мав шалену популярність з голосу Іва Монтана. Не лише філігранно зіграв, а й заспівав з прекрасною вимовою. Від побаченого і почутого я був заскочений і перше, що запитав, — ”Я не зрозумів?! Ти хто, хлопче?” ”Я — слюсар другого розряду”, — відповів той спокійним голосом… (Чому другого? А не третього чи четвертого?). Івасюк полонив мене відразу».

Софія Ротару: «Ще Микола Гоголь сказав: «Покажіть мені народ, у якого було би більше пісень… Україна дзвенить піснями». Лише Володиних я винесла у світ аж 22, Назарій і Василь мені поступалися, мали Івасюкових творів на пальцях однієї руки. Усі вони стали музичним пам’ятником тієї незабутньої епохи Володимира Івасюка. Рада, що встигла і зуміла вмовити на фірмі «Мелодія» випустити велику платівку Володі Івасюка. Не все вдавалося вирішити в Києві, тоді поїхала в москву. І домоглася свого. Боже, скільки було радості! Протягом 1977–78 років платівка мала аж вісім перевидань. З вдячності, а Івасюк завжди був таким, запросив нас з Толиком до Львова. На порозі нас зустріла Галина —старша з його сестер, з якою ми були на Сопотському фестивалі 1974 року. «А де Володя?» — запитала я. «Зараз прийде. Він тобі готує сюрприз!» — з особливою радістю повідомила вона. І сюрприз вдався: Володя подарував мені перстень з діамантом! Неймовірної краси, він завжди зі мною. А ще говорив мені: «А даймо твій портрет на обкладинку!» Я не погоджувалася: «Так не можна, це ж твої пісні!» На обкладинці помістили його фото — такого блакитноокого красеня. На зворотному боці — моє фото. І автограф Володі для мене зі словами: «Дорогій Соні, моїй любимій, на людське і творче щастя. Нехай наша творчість цвіте і не знає осені». Він, як ніхто інший, умів кожній своїй пісні дати не тільки сучасні крила, йому вдавалося в її грудях оживити народне серце, тому його твори злетіли високо і назавжди.

Володя багато писав для мене, влучно, завжди в «десяточку», творив без промахів. Усе було близьке і рідне моєму серцю.

Безперечно, що «Червона рута» є піснею з пісень, найкращою в ХХ столітті. Володя у ній закодував нерозгадану таємницю, випередив час, адже молода і досі, як і тоді, в роки нашої молодості, «Червона рута» звучить на різних континентах, країнах, на великих і малих сценах, у дні радісні й дні сумні, у ресторанах, на стадіонах, за столом. Її співають діти і дорослі, іноземці впізнають через неї нашу мову, нашу культуру. Так сталося, що вперше офіційно «Червону руту» заспівала «Смерічка» Левка Дутковського. І якщо з нею наші красиві хлопці (Назар, Василь і Володя) заслужено перемагали на «Пісні-71», то я зі своїм ансамблем «Червона рута» об’їздила світ і популяризувала де тільки могла. І цим горджуся. «Смерічка» отримувала всесоюзне визнання, я ж перемагала з Володиними піснями на Міжнародних конкурсах».

Василь Стріхович: «Ні, він не був, як хтось подумає, таким собі ”хлопцем–друзякою”. Відчувалась висока культура середовища, де виховувався. Помітний вплив Батька–письменника. Треба було бачити, як ретельно, до нестями, працював він над літературними текстами. Він був замкнутий, заглиблений у свій, особливий внутрішній світ, до якого не пускав нікого. І нікому свою душу не відкривав напоказ. Небагатослівний, якийсь романтичний, часто незбагненний. Безперечно, поруч з нами був геній, але тоді ми ще цього не знали. Івасюк писав, писав, писав…»

Назарій Яремчук: ”У сінокосному серпні 1971 року всі учасники фільму ”Червона рута” зібралися у легендарній Яремчі. Володя Івасюк приїхав з нерозлучною гітарою і скрізь — в автобусі чи на березі Прута, під копицею пахучого сіна — складав і наспівував пісні. У фільмі його можна також побачити: він виконував роль директора уявної концертної програми. З напутніми словами: ”Тримайся, старий!” виводив співаків на сцену. І не лише у фільмі, а і в житті Володимир Івасюк допоміг знайти свій голос і заспівати по–справжньому Софії Ротару, Василеві Зінкевичу, мені, багатьом іншим виконавцям”.

Богдан Стельмах Богдан Стельмах: “Коли Володя Івасюк перебрався до Львова, щоб навчатись у консерваторії, я десь підсвідомо розумів, що ми мусимо зустрітися і писати разом. За його плечима були ”Червона рута”, ”Водограй”, у мене — хоч і не такі популярні, але пісні зі Мирославом Скориком та Богданом Янівським. Думаю, що й Володя покладав певні надії на творчий розвиток нашого знайомства.

У мене немає звички записувати дати, тому не можу точно сказати, яка була наша перша спільна пісня. Скоріш за все — ”Лиш раз цвіте любов”, приблизно 1975 року. Відтак нам пощастило написати шість пісень, сьома ”Калино, калино”, на жаль, не збереглася. Багато зі створеного Володя тримав у голові, не все фіксував на папері. Вірш ”Калино, калино” мовою музики Володя переклав напрочуд швидко. Дивина, але єдиним свідком її створення і єдиним її слухачем був я — її співавтор. При мені Володя заадресував, вклав до конверта і надіслав своїм друзям з ансамблю ”Калинка”. Коли я запитав його, чому б не зберегти копію, може, і в нас її хтось заспіває, Івасюк заспокоїв: ”Старий, не переживай, я мелодію пам’ятаю, звучатиме і у нас”. Але не встиглося, конверт десь посіявся. Проте років через п’ять нову мелодію написав до моїх віршів Віктор Камінський, і вона зазвучала у виконанні Оксани Білозір та ансамблю ”Ватра”.

Цікавий був момент із написанням пісні ”Два перстені”. Вона, як і ”Лиш раз цвіте любов”, була похідною від мого вірша ”Щороку — і весна, і осінь”, якому не судилося дочекатися Івасюкової мелодії (вже пізніше це зробив Ігор Білозір).

Так ось Володя звернув увагу на слова ”мов два перстені у вечірню воду” і загорівся цим образом: ”Два перстені! Старий, то буде пісня! Давай її зробимо”. Він вдарив кілька перших акордів на своєму фортепіано і почав наспівувати окремі слова і фрази: ”Два перстені — то для тебе… вибирай … два перстені — то твій усміх, а твій усміх — моя згуба…”

”Старий, давай слова!” — радісно вигукнув Івасюк. Я ж сказав, що подумаю. А вже через два дні Володя запросив мене до себе і натхненно почав співати. Так я був першим слухачем ”Двох перстенів”. Правда, із вдячності Івасюк тоді запропонував, щоб я у ”Двох перстенях” був співавтором тексту, мовляв, слова там його і мої. На що я відповів, що слова тільки його.

Івасюк не вгавав: ”Але ж ідея…”. ”Два слова — це не ідея, два слова — це мій тобі подарунок з нагоди написання нової пісні”.

Василь Зінкевич: «Ми з піснями Володимира Івасюка — молоді. Не тільки у моєму житті, а й у житті інших співаків він зіграв особливу роль. Тому що на його піснях училися співати. І вони легко співалися. Він сам мав прекрасний голос, вміло і гарно співав. Він любив своїх виконавців, «своїх» співаків, хоча ніколи про це не говорив. Ми вважали це за честь і також ставилися до нього з особливою повагою. Він мав талант цементувати навколо себе однодумців. Це нікого не ображало, хоч ми й були майже однолітки. Особливим було його ставлення до Софії Ротару — любив її надзвичайно. Власне, для неї писав. І вона співала голосом Володі Івасюка. Я вважаю, що цей творчий дует був унікальним явищем на нашій естраді».

У другій половині 1970–их років Івасюкові почали частенько натякати на московському радіо і телебаченні окремі керівні працівники, що він занадто захоплюється творами українських поетів, а від того захоплення ”попахіваєт” українським націоналізмом. І то був непоодинокий випадок.

Роздратований і сердитий Володя тоді сказав Батькові:

— Жайвір не має права співати так, як співає, бо то буде націоналістичний спів. Він мусить розливатися трелями солов’я або цвіріньканням горобця. Це буде справжній інтернаціоналізм. Синиця має каркати, як ворона, а півень крякати, мов качур. Корова має іржати, а кінь вити по–собачому. Тільки таким чином світ наповниться шедеврами і справжньою красою.

А потім ще додав:

— Французи, італійці, росіяни і всі інші цивілізовані народи співають своїми мовами і їх ніхто не називає націоналістами. Чому це так? А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо Матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують в концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного.

— Звідкіля ти набрався цих ідей, Володю? — запитав Батько.

— Їх не набираються… Їх пробуджують наші спостереження, висновки виробляються в мозку, якщо він є в нашій голові, — відповів син Батькові».

Михайло Маслій

Запис Вчора у Чернівцях відбувся концерт-присвята Володимиру Івасюку «Місія» спершу з'явиться на Медіа-Версії.