Під час спілкування режисер поділився унікальними історіями зі знімального майданчика та продемонстрував ексклюзивні кадри з бекстейджу. Проте розмова швидко вийшла далеко за межі кіновиробництва й торкнулася значно ширших тем — пам’яті, свободи, історії та культурної спадщини.

Що приховано за кожним кадром «Довбуша»? Чому режисер звертається до творчості Леонардо да Вінчі, Яна Матейка й карпатських легенд? Як кіномова фільму перегукується зі світовими художніми шедеврами — від композиційних алюзій на «Таємну вечерю» до витончених класичних натюрмортів? Чому для творців було важливо відтворити автентичність навіть у найменших деталях — аж до косметики, виготовленої за старовинними рецептами?

Окремою темою зустрічі стала тяглість української культури та духовний зв’язок із постаттю Івана Миколайчука. «Іван Миколайчук був не просто музою, він був камертоном високого українського стилю», — сказав Олесь Санін.

Режисер переконаний: саме Миколайчук був тією творчою силою, яка задавала тон цілій епосі українського поетичного кіно. За словами Саніна, без Івана Миколайчука неможливо уявити не лише його власний творчий шлях, а й кінематографічний світ Юрія Іллєнка, Сергія Параджанова, Леоніда Осики… Він був не просто талановитим актором чи сценаристом — він формував художню мову українського кіно, його внутрішній ритм і стиль. Режисер  наголосив: українська культура живе тоді, коли існує спадкоємність поколінь, коли сучасні митці не втрачають духовного зв’язку зі своїми попередниками.

Символічно, що між стрічками «Поводир» і «Довбуш» існує не лише авторський зв’язок. У новому фільмі також знявся один із акторів «Поводиря». Для Олеся Саніна це не випадковість, а ще один прояв тяглості українського кіно, у якому важливими залишаються не лише сюжети, а й люди, що творять його стиль. На кадрі з фільму «Довбуш» зображений незрячий музикант, котрий грає на унікальному старовинному інструменті — торбані.  Його роль у стрічці виконав  львівський лірник та бандурист Тарас Дороцький.

Не менш захопливо звучали історії про локальні карпатські міфи й реальні історичні постаті, зокрема легенда про засновника хасидизму Баал Шем Това та його зв’язок із постаттю Олекси Довбуша. Саме такі сюжети, за словами режисера, допомагають побачити Карпати як місце зустрічі різних культур, а не їхнього протистояння.

Головним лейтмотивом зустрічі стали слова Олеся Саніна про те, що лише вільна людина здатна бути по-справжньому щасливою. А сьогодні, наголосив режисер, українські захисники воюють не лише за територію. Вони виборюють чесну, справедливу Україну майбутнього — країну, у якій житимуть їхні діти.

Зустріч не раз переривалася щирими оплесками, а після її завершення слухачі ще довго не розходилися. На згадку про цей особливий вечір присутні зробили спільне фото.

А вже завтра, 19 червня,  ми збираємося йти на «Довбуш» у кіноконцетну залу «Чернівці» , щоб побачити цю історію на великому екрані. «Довбуш» — спеціальний показ за участі Олеся Саніна та Олексія Гнатковського | кінофестиваль Миколайчук OPEN.

Напевно головною та найчутливішою подією вечора 19 червня  став вихід на сцену українського захисника. Про те, як саме відбувся цей момент, можна переглянути  у матеріалі: як боєць із позивним “Довбуш” передав свій шеврон творцям фільму…

“Знакова особистість в Україні!

Хотілось би і мені на таких зустрічах бувати.

Поки що, маю зустрічі з іншими знаковими людьми, у котрих душа розлетілася на друзки, а в голові постійний шум і гул дронів. ,, Лікарю, зберіть мене докупи. Я бачив таке… (часом розповідають…). Я маю повернутись, я відомщу за все ,, .

Дякую, що розповідаєте і сигналізуєте, життя продовжується і такі українці, як Санін, що пробуджують пам’ять і гідність, найперше, у молоді та у всіх, хто хоче знати, звідки ми, якого роду, що маємо робити, щоб рости в міру свого зросту”, – ось що під моїм невеликим постом про зустріч з режисером Олесем Саніним на фб написала мій друг Мирослава Соколова, лікар з шпиталю…

.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Олесь Санін: «Іван Миколайчук був не просто музою, він був камертоном високого українського стилю» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під склепіннями костелу Найсвятішого Серця Ісуса у Чернівцях два вечори поспіль звучала музика, що об’єднувала людей — щира, глибока, жива. Саме так у місті відбувся благодійний IV фестиваль класичної музики «VOROBKEVYCH FEST»

Фестиваль відбувався 20–21 травня у костелі Найсвятішого Серця Ісуса — одному з найкрасивіших і найатмосферніших просторів Чернівців. Саме тут класична музика звучала особливо глибоко й проникливо, наповнюючи храм не лише звуком, а й відчуттям внутрішнього світла та спокою.

Автором ідеї та організатором фестивалю є Ярослав Гамаль — викладач Чернівецького обласного фахового коледжу мистецтв імені Сидора Воробкевича, лауреат міжнародних конкурсів та відомий буковинський музикант. Завдяки його ініціативі фестиваль об’єднує у Чернівцях виконавців і слухачів, для яких музика є не лише мистецтвом, а й способом зберігати культурну пам’ять, традицію та духовну тяглість поколінь.

Особливого значення фестиваль набуває у рік 190-ліття від дня народження Сидора Воробкевича — видатного буковинського композитора, письменника, священника, педагога і громадського діяча, чия творчість стала важливою частиною української музичної та культурної спадщини. Саме тому «VOROBKEVYCH FEST» є не лише концертною подією, а й своєрідним продовженням тієї мистецької традиції, яку свого часу формував Воробкевич на Буковині.

Перший день фестивалю був присвячений виступам солістів та ансамблів студентів коледжу мистецтв. Для багатьох молодих виконавців це стала можливість виступити на великій сцені перед повним залом та відчути справжній контакт із публікою.

Другий день фестивалю подарував слухачам масштабні виступи творчих колективів коледжу: хору, камерного та симфонічного оркестрів, оркестру баяністів-акордеоністів, капели бандуристів і народного оркестру. Кожен виступ супроводжувався щирими оплесками, а сам концерт перетворився на справжнє свято музики.

Особливо символічною стала атмосфера другого дня фестивалю: зал був наповнений людьми у вишиванках. Це виглядало дуже природно й водночас урочисто — ніби музика, архітектура костелу й українська традиція об’єдналися в один живий культурний простір.

«VOROBKEVYCH FEST» вкотре показав, що Чернівці залишаються містом із глибокими культурними традиціями, де класична музика здатна збирати повні зали, а молодь — щиро й професійно продовжувати мистецьку спадщину Буковини. Подія має не лише мистецьку, а й благодійну мету — відбувся збір коштів на потреби ЗСУ та на відновлення самого костелу. І, мабуть, найцінніше у таких подіях — це відчуття, що музика сьогодні потрібна людям. Вона об’єднує, підтримує, допомагає зберігати красу й людяність навіть у непрості часи.

Фестиваль «VOROBKEVYCH FEST» став подією, яка ще раз нагадала: класична музика у Чернівцях має своє вдячне середовище, свої традиції та своє майбутнє. Щира подяка учасникам концертів, творчим колективам, викладачам, організаторам і всім, хто долучився до створення цього музичного свята. Окрема вдячність — громаді костелу Найсвятішого Серця Ісуса за відкритий простір, у якому музика звучала особливо піднесено й проникливо, а також глядачам, які наповнили фестиваль увагою, теплом і щирими оплесками.

«Задзвенімо разом, браття,
Піснь воскресну і нову…»

Сидір Воробкевич, 1879

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Музика, що об’єднує: у Чернівцях відбувся благодійний IV фестиваль «VOROBKEVYCH FEST» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Особливим моментом став сценічний відгук: моновистава Валентини Чолкан про життя і творчість Лідії Липковської.

Лідія Яківна Липковська (28 квітня (10 травня) 1884, село Бабин, Бессарабська губернія, Російська імперія) — 22 березня 1958, Бейрут, Ліван) — українська і російська співачка (колоратурне сопрано). У шлюбі — Маршнер.

У Лідії було три сестри та четверо братів. Її тіткою була Марія Заньковецька , відома українська акторка. Вона здобула освіту в Маріїнській жіночій гімназії в Кам’янці-Подільському . Разом з іншими ученицями співала в церковному хорі, мала власні сольні партії, привертаючи увагу чарівним голосом, який лунав під куполом собору. Мешканці Кам’янця називали дівчинку «Співочий птах».

1906 року закінчила Петербурзьку консерваторію. Навчалася в Наталії Ірецької.
У 1906—1916 роках (з перервами) була солісткою Маріїнського театру в Петербурзі. Її репертуар у цьому оперному театрі включав Джільду в «Ріголетто», Джульєтту в «Ромео і Джульєтті», Марфу в «Царській нареченій», Мікаелу в «Кармен» , Ольгу в «Івані IV», Тетяну в «Євгенії Онєгіні», а також головні ролі в «Іоланті», «Лакме» , «Лючії ді Ламмермур» та «Снігуроньці».

У 1909—1914 роках гастролювала в містах Західної Європи та Північної Америки. Від 1917 року жила за кордоном. У 1927—1929 роках гастролювала в СРСР. Виступала в Україні — в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Харкові.

Кар’єра – Маріїнський театр, «Ла Скала», Метрополітен-Опера; співпраця з провідними майстрами (Карузо, Тосканіні, Пуччіні, Шаляпін, Джованні Мартінеллі). Після революції – еміграція, педагогічна діяльність: Кишинів, Париж, Бейрут.

Інформація з WikipediА

Валентина Чолкан, доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Тримає у руках брошуру Анатолія Добрянського «Лідія Липковська» (Чернівці, 2000). Саме Анатолій Добрянський у своїх дослідженнях  повернув ім’я Лідії Липковської у культурний обіг, адже після світової слави на початку ХХ століття її постать в Україні була майже забута. Він детально збирав матеріали про співачку, писав про її феномен, наголошував, що вона — гордість не лише Буковини, а й усієї України.

Ігор Сєверянін, поет «Срібної доби» присвятив Липковській низку творів: «Дзвони собору почуттів», «Рояль Леандра», нариси «Зразкові основи» та «Трагічний соловей» (1930), вірші «Кузині Ліді», «Снігурковість Липківської»… В останньому вірші мається на увазі виконання Снігуроньки в однойменній опері Римського-Корсакова. Крім того, Липківську нерідко називали Снігуронькою за її крихкість та витонченість…  Ігор Севєрянін неодноразово зустрічався з нею і брав участь у спільних концертах. Збереглася афіша виступу Северянина та Лідії Липківської у Бухаресті 2 липня 1934 року. Олександр Купрін також публікував  присвяту Лідії Липковській…

Валентина Чолкан під час мистецького виступу здавалося в певні моменти перевтілилася у Липковську та відтворила її драматичну і водночас величну історію.

У Кам’янці-Подільському Лідія пробувала себе в різних ролях, зокрема, в ролі Офелії. У спогадах Липковська писала: «Якось, під час великої перерви, розпустивши волосся і зробивши „безумні очі“, принаймні мені так здавалося, я почала виконувати сцену безумства Офелії. В класі зібралося понад 30 дівчаток. Я так ввійшла в роль, що плакала справжніми сльозами, а припадками безумства лякала учениць, що спостерігали за моєю грою з великою цікавістю… Можливо, в розвитку драми я би дійшла до найвищої кульмінаційної точки, якби, відступаючи назад, не потрапила в обійми начальниці гімназії… Через декілька років я, виконуючи роль Офелії в паризькому „Гранд-опера“, часто в сцені безумства Офелії бачила хоча на мить себе серед класу гімназії і цю сцену з начальницею на чолі, себе заточену під арешт»

Присутні переглянули фрагмент з документального фільму “Український Ліван”. Автор – Ігор Осташ, режисер – Станіслав Литвинов. Цей фільм і про “унікальне повернення оперної співачки Лідії Липковської до української історії“.

Спадщина А.М. Добрянського — це не лише наукові дослідження, а й уміння повертати з небуття забуті імена та вкорінювати їх у сучасну культуру. 90-річчя від дня народження Анатолія Миколайовича стало ще одним підтвердженням того, що його інтелектуальна й духовна праця продовжує жити у нашій пам’яті та в культурному житті Чернівців.

На завершення учасники зібралися в одному з кабінетів бібліотеки для спільного фото — у просторі, де й досі збережені його книги, рукописи й дух щоденної праці.

Дякуємо Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, директору Лесі Іларівні Щербанюк за цю зустріч. Окрема велика вдячність Валентині Чолкан за глибоку, пристрасну, емоційну розповідь про легендарну українську співачку Лідію Липковську. 90 років від дня народження А.М. Добрянського ми зустріли разом — у слові, у пісні, в живому спілкуванні…

Більше світлин з заходу за покликанням – 90 років Добрянському: Липковська і сучасне мистецьке прочитання від Валентини Чолкан.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Анатолій Добрянський — 90. Моновистава Валентини Чолкан про життя і творчість Лідії Липковської спершу з'явиться на Медіа-Версії.

3 вересня, 1970 року, з Театральної площі, в прямому етері з Чернівців на всю Україну, вперше прозвучали пісні Володимира Івасюка «Червона рута» і «Водограй», їх виконували – автор Володимир Івасюк та вокалістка Олена Кузнецова. І щороку, починаючи  від 2007-го, на Театральній площі Чернівців проходить «Свято української пісні». Цього року – вчотирнадцяте.

Сьогодні, 13 вересня 2024-го,  учасниками концерту були артисти Чернівецької обласної філармонії ім. Д.Гнатюка та вихованці музичних шкіл. Виконавці виконували твори композитора Володимира Івасюка.

На Театральній площі  можна було оглянути фотовиставку «Фоточелендж «Володимир Івасюк на тлі архітектури Чернівців»: повтор стрітфото В. Івасюка в сучасних Чернівцях».

Завершив свято виступ народного артиста України Павла Дворського та його синів – Павла й В’ячеслава. Разом із усіма присутніми на святі вони виконали «Червону руту».

Свято української пісні вперше відбулося 13 вересня 2007 року з нагоди 37-ї річниці від дня першого виконання «Червоної рути» й «Водограю» Володимира Івасюка. Ідейним натхненником його проведення був заслужений діяч мистецтв України, письменник Мирослав Лазарук.

“Червона рута”

“Бачу я тебе в снах,
У дібровах зелених,
По забутих стежках
Ти приходиш до мене.
І не треба нести
Мені квітку надії,
Бо давно уже ти
Увійшла в мої мрії”

Депутати Чернівецької обласної ради на засіданні колегії ухвалили рішення про присвоєння звання «Почесний громадянин Буковини» українському композитору-виконавцю, музиканту, поету Володимирові Івасюку (посмертно) та генеральному директору-художньому керівнику, головному диригенту Національної заслуженої академічної капели «Думка» Євгенові Савчуку.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис 54 роки «Червоній руті» і «Водограю»! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

10 липня 2024-го у Чернівецькому художньому музеї відбулася презентація  проєкту художника з Дніпра Валерія Сосни «Pine’s Paint» – «Живопис Сосни». Експозиція виставки складається з 23 робіт митця, виконаних протягом останніх декількох років.

Запис Виставка Валерія Сосни з Дніпра «Pine`s Paint» у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

23 червня 2023-го у Чернівцях завершився третій міжнародний кінофестиваль Миколайчук OPEN.  Всього на фестивалі показали 68 коротких та повних метрів, вперше провели пітчинг та індустрійну секцію. На церемонії закриття фестивалю оголосили чотирьох переможців у національному та міжнародному конкурсах. Призерів обирали глядачі, а один приз, особливу відзнаку,  обрали AMO Pictures. Вони також стали спонсорами та підтримали пітчинг ігрових проєктів в рамках фестивалю.  Переможці отримали грошові винагороди та статуетки фестивалю. На закритті був проведений благодійний аукціон і відбувся  показ  документального фільму «Яремчук: Незрівнянний світ краси» про легендарного буковинця Назарія Яремчука, українського естрадного співака.

Переможець національного короткометражного конкурсу: «Нюанс», режисери Маргарита Воронова, Олег Кібальник.

Спеціальний приз (друге місце глядацького голосування) міжнародного повнометражного конкурсу: «Назавжди-Назавжди», режисер Анна Бурячкова. Фільм створений у спільному виробництві України та Нідерландів.

Переможець міжнародного повнометражного конкурсу: «Кріпачка», режисери ДК (Дорота Кобєла) та Г’ю Велчман. До роботи над фільмом, як пояснили  автори, долучилися митці із Польщі, Литви, Сербії та України.

Всі кошти від благодійного аукціону, який провів фонд Українотворці, будуть направлені на придбання сучасного нейрохірургічного обладнання для дітей та створення безпечного простору в укритті гуртожитку, де діти отримають освітні послуги та психологічну підтримку в Харкові.  Серед шести лотів були прапор та блокноти з підписом Віґґо Мортенсена та інших гостей фестивалю, оберіг, ювілірна прикраса, мистецькі, художні  вироби, «Панно перемоги», «Invite».

Завершився девʼятиденний фестиваль показом українського документального фільму «Яремчук: Незрівнянний світ краси».

Документальна стрічка складається зі спогадів близьких Яремчука та визначних діячів культури, а також з особистих щоденників: від перемоги на конкурсі “Пісня-71” піснею “Червона рута” до політичних переслідувань КДБ, загибелі Володимира Івасюка, виступів у Чорнобилі та Афганістані. Режисером біографічної роботи – Артем Григорян. Ініціаторкою створення фільму стала донька народного артиста, співачка Марія Яремчук. За словами виконавиці, цією ідеєю влітку 2021 року вона поділилася зі студією KNIFE! Films. Відтоді розпочалася робота над дослідженням феномена Назарія Яремчука: команда вивчала архіви, збирала інформацію, шукала героїв, знімала інтерв’ю. Робота над стрічкою тривала два роки й закінчилася наприкінці 2023-го. Українська фестивальна прем’єра фільму «Яремчук: Незрівнянний світ краси» відбулася 23 червня в межах фестивалю глядацького кіно Миколайчук OPEN , а в кінотеатрах роботу можна буде подивитися з 8 серпня.

ДОВІДКА
Назва: Яремчук. Незрівнянний світ краси
Дата виходу в прокат: 8 серпня 2024
Дистрибʼютор в Україні: FILM.UA Дистрибуція
Жанр: документальна драма
Виробництво: KNIFE! Films
Режисер: Артем Григорян

Продюсер: Максим Сердюк

Автор сценарію: Ярослав Коротков

Виконавча продюсерка: Марія Яремчук

Оператор-постановник: Ілля Михайлусь

Композитор: Михайло Клименко

Інформація і фото з сайту: kinowar.com

Фестиваль глядацького кіно Миколайчук OPEN офіційно завершено!  Дякуємо! До зустрічі за рік у Чернівцях!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Третій фестиваль глядацького кіно Миколайчук OPEN офіційно завершено. Оголошено чотирьох переможців у національному та міжнародному конкурсах… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Юрій Михайлович Мисько –  чернівецький колекціонер, співавтор разом  із Сергієм Володимировичем Пивоваровим   історико-краєзнавчих нарисів «Медальєрика і фалеристика Буковини».

22 травня кожного року на державному рівні відзначають чергову річницю перепоховання праху українського поета, письменника, художника та громадського діяча Тараса Григоровича Шевченка. Саме 22 травня 1861 року домовину з тілом Шевченка перепоховали на Чернечій горі біля Канева, як і заповідав великий український поет.

20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» прах Кобзаря прибув до Канева. Перепохованням Тараса Шевченка опікувався художник Григорій Честаховський. 8 травня 1861 р у Петербурзі на Смоленському цвинтарі викопали домовину з тілом Тараса Шевченка, пронесли через усе місто до Московського (Миколаївського) вокзалу та залізницею відправили до Москви для подальшого переправлення в Україну. Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитрівськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бровари до Києва й Канева. 19 травня 1861 р. у храмі Різдва Христа Спасителя в Києві, де була виставлена домовина з тілом Тараса Шевченка, відбулася панахида. У Києві з Кобзарем прощалися студенти, багато городян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати Тараса в Києві. Але переважили ідея з Чернечою горою, бо за життя Шевченко мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева». Цією горою Тарас Григорович милувався, сидячи біля вікна у будинку Максимовичів. Від свого друга-енциклопедиста Шевченко дізнався, що гора – останній прихисток трьох гетьманів.  На Чернечій горі, де був старий козацький монастир, поховані гетьмани Іван Підкова, Яків Шах та Самійло Кішка. Несли тіло пророка на своїх раменах члени «Старої Громади»: нащадки князя Володимира, Гедиміна, нащадки гетьманів, передаючи Шевченку благость своїх родів. 22 травня після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

25 грудня 1845 р., Переяслав

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

Кавказ. Уривок. 18 листопада 1845 р., Переяслав.

Дякуємо організаторам заходу і  пану Юрію Миську за представлену колекцію для виставки «В своїй хаті своя і правда, і сила, і воля…»

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Виставка «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля…» з приватної колекції Юрія Миська спершу з'явиться на Медіа-Версії.

24 квітня 1979 року, о 8-30 Володимир Івасюк приїхав із Хмельницького, поголився, поснідав. Близько десятої одягнувся, узяв портфель із нотами. О першій він повернувся, узяв якісь ноти, сказав, що іде в консерваторію, за годину повернеться… Не повернувся – пішов у Вічність.

Володя прийшов у світ на світанку 4 березня 1949 р. у буковинському містечку Кіцмані й заплакав чорними сльозами, бо йому закапали очі 20% розчином ляпіса, а не двопроцентним. На щастя, професор Борис Радзиховський врятував дитя від долі ”сліпого музики”. Синім синовим очам батько писав: “Бери очі й мої, щоб видніше було, Бери й слово моє, щоб ясніше було”.
Дід Володі по матері Іван Корякин – козацького роду, із Запорізької області, троє синів якого загинули на війні, помер на евакуації, оточений чотирма дочками. Чорноока козачка Софія Іванівна – учителька, мама Володі. Дід Григорій Івасюк, буковинець, умер 1942 р., оплаканий птахами й сусідами, бо синів розкидала війна. Михайло – батько Володі – 22-річним із романо-германської філології потрапив у блямовний концтабір на Печорі.
…Софія й Михайло зустрілися на Кіцманщині, побралися. Бог дав їм трьох дітей: дочок Галю й Оксану (народилася в Чернівцях), сина Володю.
Талант Володі проростав на освяченому Богом місці, бо хата Івасюків стояла там, де раніше була левада Сидора Воробкевича. Діти любили бігати до лісу, збирали гриби, ягоди, рибалили, купалися. 5-річним Володя потрапив до підготовчого класу філії Чернівецької музичної школи №1 у Кіцмані, почав навчатися грі на скрипці. Через два роки про нього вже писала газета “Радянська Буковина”. Директор музичної школи згадував: “Володя виконував ті партії, які виконували викладачі”. Після шостого класу вступив до Київської школи обдарованих дітей, та підвело здоров`я і він, відмінник, після першого семестру повернувся додому.
У 1965 р. юний композитор створив інструментальний ансамбль “Буковинка”. 15-річного співака показали по Московському телебаченню. Галя та Володя вступили на заочний відділ Чернівецького музичного училища; він сказав друзям: “Я буду працювати цілодобово, як електростанція чи водогін, і не скоро знадобиться мені капітальний ремонт.”
Випускник школи і студент ішов легко, гонорово на золоту медаль. І от завтрашні випускники зібралися у парку, “приговорили” пляшку вина й удумали натягти кашкета на лисину Ілліча. Та постать “вічноживого” захиталася і – він розбився. Так виникла “Справа Володимира Івасюка”. Висміяний, обстрижений юнак 15 діб перекопував міські клумби; його обіцяли виключити зі школи, з комсомолу; атестат він одержав із “4” з історії та суспільствознавства. Тоді Володя почав палити.
Івасюк блискуче склав вступні іспити до медичного інституту в Чернівцях, побачив себе в списках студентів, гордо повідомив про це друзям і –1 вересня був виключений. Знайшовся ж добродій, який просигналізував про справу Івасюка. Цілий рік Володя працював слюсарем на заводі “Легмаш”. Профспілки доручили юнакові створити заводський хор, який виконував і пісні юного керівника.
На конкурс Володя послав свою пісню “Відлітали журавлі” під прибраним ім`ям “Весняний”. Твір одержав першу премію. За рекомендацією заводу Володя поступив до медичного; добре учився, був старостою групи. Його запросили в інститутський оркестр народних інструментів, у камерний оркестр. Своїй коханій Ніні Щербаковій подарував пісню “Мила моя”.
Коли до Чернівців приїхала Лідія Відаш – Володя – “унікальний чорнороб української естради” піднявся разом із співачкою на Говерлу і написав “Я піду в далекі гори”. Це була перемога: вся Україна слухала його пісні у виконанні професійної співачки!
13 вересня 1970 р. у Чернівцях на Театральній площі обласне телебачення транслювало концерт “Камертон доброго настрою”, в якому прозвучали його “Червона рута“ й “Водограй”. Їх співав сам Володя з учителькою музичної школи Лялею Кузнецовою. А мати-запоріжанка слухала голос сина й благала Господа захистити сина, розправити крила, злетіти й не впасти.
1971 р. знято перший музичний фільм України “Червона рута”, де пролунали його пісні у виконанні Назарія Яремчука, Василя Зінкевича. 1971 і 1972 рр. двічі поспіль його “Червона рута” й “Водограй” стали переможцями Всесоюзного конкурсу “Алло, ми шукаємо таланти”. 22-річний композитор був у зениті слави.
1973-го, відпочиваючи у Криму, Володя на піску записав ноти пісні “Два перстені”.
Наступного року на Міжнародному фестивалі “Сопот-74” вперше пролунала пісня українською мовою “Водограй” у виконання Софії Ротару і стала переможницею. Про Софію Володя казав: “Коли напишу пісню, то Софія завжди виконає її, як я задумав, як треба її виконувати”. У Союзі уже було виведено радянський народ, України й на карті не було, але світ співав чарівні пісні неіснуючої країни. Божий дар Івасюка не давав нашій генетичній пам`яті заснути. Пісні Володі нагадували всім, що Україна є, але довго так тривати не могло.
Тим часом Влодко на “відмінно” склав державні екзамени в інституті та вступив до аспірантури на кафедру патологічної фізіології. Одночасно він працював лікарем швидкої допомоги й учився на підготовчому курсі консерваторії по класу композиції. У Львові, місті Володиної любові, юнак мав власне помешкання з двох кімнат і кухні на вулиці Солодовій. Галина теж перевелася до Львова, щоб допомагати братові.
Володя Івасюк пише сюїту-фантазію до вистави театру ім. Заньковецької “Прапороносці” за романом Олеся Гончара, за що одержує диплом першого ступеня. Гончар визнав: “Завдяки музиці спектакль набув цілісності, я б сказав повноцінності. Музика до “Прапороносців” – то симфонічний реквієм пам`яті радянського солдата”. Спектакль було відзначено Шевченківською премією, але хтось викреслив ім`я Івасюка у списку претендентів на премію. Цей удар смертельно образив Володю.
Тоді ж, 1975-го, знімався фільм “Пісня буде поміж нас”, Влодко часто їздив на зйомки до Путильського району Чернівецької області. Працював композитор над випуском платівки-гіганта. Разом із батьком подорожував селами, збирав фольклор. Любив Володя приїздити і до Києва, обожнював Дніпро, навіть готель обирав із ім`ям “Славута”. Звичайно, він пропускав заняття. Моралістів ще й обурювало Володине кохання із солісткою Львівського оперного Тетяною Жуковою, і те, що молоді від 1974 р. жили не пошлюблені. Зрештою, Івасюка відрахували з консерваторії. Тоді вирішив схитрувати, отримавши довідку про психічне захворювання, щоби мати привід поновитися у консерваторії. Вдалося. Учився добре, і на третьому курсі одержав дозвіл скласти екстерном за четвертий курс. Івасюк відмовився від несподіваної пропозиції вступити до лав КПРС.
Володя мав писати музику до вистави “Богдан Хмельницький”. Він просив поета Михайла Ткача зробити програму, щоб у Прибалтиці зняти музичний фільм.
Молодь Львова пишалася Івасюком, вони попросили влаштувати концерт його пісень. Приїхав ансамбль “Смерічка”, соліст Назарій Яремчук, театр Заньковецької був переповнений. А офіційний бомонд (Кос-Анатольського Івасюк запросив особисто) не з`явився. Відбулася сварка з учителем Кос-Анатольським, викладачем Івасюка став Лешек Мазепа.
“У долі своя весна”…
24 квітня 1979 р. Володя о 8.30 приїхав із Хмельницького, поголився, поснідав. Близько десятої одягнувся, узяв портфель із нотами. О першій він повернувся, узяв якісь ноти, сказав, що іде в консерваторію, за годину повернеться…
18 травня випадково солдат наткнувся на труп Володі у Брюховецькому лісі. Перед злиттям із Космосом буковинець прихилився до бука.
Лише за кілька годин до похорону батька допустили в морг упізнати сина. І згорьоване серце батька народило рефрен: “Ой, пальчики мої, пальчики…”, коли він побачив потовчені пальці Володі.
Такого похорону Львів ще не бачив. Люди стояли на дахах будинків, тролейбусах, на деревах, навіть на могильних пам`ятниках. “Червона рута” потрясла кладовище.
І була безстрашна промова Ростислава Братуня – голови Львівської обласної організації письменників. “Та не студента медінституту та консерваторії ми ховаємо сьогодні, і не автора музики лише до спектаклю “Прапороносці”. Ми ховаємо композитора, гордість України, автора “Червоної рути”, яку співає увесь світ!”
Мареничі дізналися про похорон дуже пізно, тому прийшли на цвинтар вночі. Софія була на гастролях, прислала телеграму з Горького.
Єдина газета, яка висловила співчуття батькам, – “Літературна газета”.
За кілька днів Братунь уже не був головою Спілки… А студентка консерваторії, яка в національному вбранні несла портрет Володі, перестала бути студенткою…
У Чернівцях на вулиці Маяковського, під дверима його помешкання і батьків, щодня з`являлися білі квіти…
Софія Іванівна ходила на прийом до першого секретаря Львівського обкому КПУ Добрика просити дозвіл на надмогильний пам`ятник синові – її цинічно вигнали. На зелені свята натовп знову хлинув на могилу. Чиясь рука навіть підпалила її. Для батьків життя втратило будь-яку доцільність. Батько поклав собі за обов`язок написати книгу про сина.
Влітку відбувався пленум Спілки композиторів України. Леся Дичко підійшла до трибуни, сказала: “Вшануймо, люди, пам`ять про нашу зіроньку – Володю Івасюка”. Платон Майборода, який сидів у президії, сказав: “Яка це зіронька? Це – ганьба наша!” Після цієї репліки російський поет Андрій Вознесенський підвівся й гнівно відповів Майбороді на його дикі слова й на знак протесту залишив пленум. Володимир Губа: “Його ім`я проросло в інші століття. Пісні від серця огортали цілі покоління.”
1989 р. у Чернівцях відбувся фестиваль “Червона рута” пам`яті Володимира Івасюка. 1991 р., саме перед ГКЧП, була “Червона рута” у Запоріжжі. Пам`ятаю виступ журналіста Івана Лепші про Володю. Ми чекали приїзду Михайла Івасюка, але здоров`я не дало йому цього зробити.
1994 р. батько за сина одержував Шевченківську премію. Сьогодні у Кіцмані не згадують пам`ятник Леніну, натомість спорудили пам`ятник Володі, у Чернівцях – музей.
У одній із пісень Івасюка є слова:
Ой, журавлики, мені скажіте,
За що гинуть материні діти?
Мати-Україно, за що убивають твою мову та пісню, не міняючи методів?
15 квітня Володя Івасюк вийшов із кав`ярні на Інститутській з двома дівчатами, де “зрізався” з трьома хлопцями. Ті розбили пляшку шампанського і скалки вцілили в дітей. Володя зробив зауваження, а ті схопили Івасюка за грудки так, що ґудзики на шкірянці повідлітали. Що це випадок? А скандал Ігоря Білозора перед вбивством? Схоже…
Пішов у синє небо він,
мій брат по долі і по крові.
І стогне світ, сумує світ
у думі, в музиці і в слові.
Ганна ЧЕРКАСЬКА, краєзнавець, учитель, журналіст.

Запис Доля відпустила зірці України лише 30 літ спершу з'явиться на Медіа-Версії.