Під час спілкування режисер поділився унікальними історіями зі знімального майданчика та продемонстрував ексклюзивні кадри з бекстейджу. Проте розмова швидко вийшла далеко за межі кіновиробництва й торкнулася значно ширших тем — пам’яті, свободи, історії та культурної спадщини.

Що приховано за кожним кадром «Довбуша»? Чому режисер звертається до творчості Леонардо да Вінчі, Яна Матейка й карпатських легенд? Як кіномова фільму перегукується зі світовими художніми шедеврами — від композиційних алюзій на «Таємну вечерю» до витончених класичних натюрмортів? Чому для творців було важливо відтворити автентичність навіть у найменших деталях — аж до косметики, виготовленої за старовинними рецептами?

Окремою темою зустрічі стала тяглість української культури та духовний зв’язок із постаттю Івана Миколайчука. «Іван Миколайчук був не просто музою, він був камертоном високого українського стилю», — сказав Олесь Санін.

Режисер переконаний: саме Миколайчук був тією творчою силою, яка задавала тон цілій епосі українського поетичного кіно. За словами Саніна, без Івана Миколайчука неможливо уявити не лише його власний творчий шлях, а й кінематографічний світ Юрія Іллєнка, Сергія Параджанова, Леоніда Осики… Він був не просто талановитим актором чи сценаристом — він формував художню мову українського кіно, його внутрішній ритм і стиль. Режисер  наголосив: українська культура живе тоді, коли існує спадкоємність поколінь, коли сучасні митці не втрачають духовного зв’язку зі своїми попередниками.

Символічно, що між стрічками «Поводир» і «Довбуш» існує не лише авторський зв’язок. У новому фільмі також знявся один із акторів «Поводиря». Для Олеся Саніна це не випадковість, а ще один прояв тяглості українського кіно, у якому важливими залишаються не лише сюжети, а й люди, що творять його стиль. На кадрі з фільму «Довбуш» зображений незрячий музикант, котрий грає на унікальному старовинному інструменті — торбані.  Його роль у стрічці виконав  львівський лірник та бандурист Тарас Дороцький.

Не менш захопливо звучали історії про локальні карпатські міфи й реальні історичні постаті, зокрема легенда про засновника хасидизму Баал Шем Това та його зв’язок із постаттю Олекси Довбуша. Саме такі сюжети, за словами режисера, допомагають побачити Карпати як місце зустрічі різних культур, а не їхнього протистояння.

Головним лейтмотивом зустрічі стали слова Олеся Саніна про те, що лише вільна людина здатна бути по-справжньому щасливою. А сьогодні, наголосив режисер, українські захисники воюють не лише за територію. Вони виборюють чесну, справедливу Україну майбутнього — країну, у якій житимуть їхні діти.

Зустріч не раз переривалася щирими оплесками, а після її завершення слухачі ще довго не розходилися. На згадку про цей особливий вечір присутні зробили спільне фото.

А вже завтра, 19 червня,  ми збираємося йти на «Довбуш» у кіноконцетну залу «Чернівці» , щоб побачити цю історію на великому екрані. «Довбуш» — спеціальний показ за участі Олеся Саніна та Олексія Гнатковського | кінофестиваль Миколайчук OPEN.

Напевно головною та найчутливішою подією вечора 19 червня  став вихід на сцену українського захисника. Про те, як саме відбувся цей момент, можна переглянути  у матеріалі: як боєць із позивним “Довбуш” передав свій шеврон творцям фільму…

“Знакова особистість в Україні!

Хотілось би і мені на таких зустрічах бувати.

Поки що, маю зустрічі з іншими знаковими людьми, у котрих душа розлетілася на друзки, а в голові постійний шум і гул дронів. ,, Лікарю, зберіть мене докупи. Я бачив таке… (часом розповідають…). Я маю повернутись, я відомщу за все ,, .

Дякую, що розповідаєте і сигналізуєте, життя продовжується і такі українці, як Санін, що пробуджують пам’ять і гідність, найперше, у молоді та у всіх, хто хоче знати, звідки ми, якого роду, що маємо робити, щоб рости в міру свого зросту”, – ось що під моїм невеликим постом про зустріч з режисером Олесем Саніним на фб написала мій друг Мирослава Соколова, лікар з шпиталю…

.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Олесь Санін: «Іван Миколайчук був не просто музою, він був камертоном високого українського стилю» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під склепіннями костелу Найсвятішого Серця Ісуса у Чернівцях два вечори поспіль звучала музика, що об’єднувала людей — щира, глибока, жива. Саме так у місті відбувся благодійний IV фестиваль класичної музики «VOROBKEVYCH FEST»

Фестиваль відбувався 20–21 травня у костелі Найсвятішого Серця Ісуса — одному з найкрасивіших і найатмосферніших просторів Чернівців. Саме тут класична музика звучала особливо глибоко й проникливо, наповнюючи храм не лише звуком, а й відчуттям внутрішнього світла та спокою.

Автором ідеї та організатором фестивалю є Ярослав Гамаль — викладач Чернівецького обласного фахового коледжу мистецтв імені Сидора Воробкевича, лауреат міжнародних конкурсів та відомий буковинський музикант. Завдяки його ініціативі фестиваль об’єднує у Чернівцях виконавців і слухачів, для яких музика є не лише мистецтвом, а й способом зберігати культурну пам’ять, традицію та духовну тяглість поколінь.

Особливого значення фестиваль набуває у рік 190-ліття від дня народження Сидора Воробкевича — видатного буковинського композитора, письменника, священника, педагога і громадського діяча, чия творчість стала важливою частиною української музичної та культурної спадщини. Саме тому «VOROBKEVYCH FEST» є не лише концертною подією, а й своєрідним продовженням тієї мистецької традиції, яку свого часу формував Воробкевич на Буковині.

Перший день фестивалю був присвячений виступам солістів та ансамблів студентів коледжу мистецтв. Для багатьох молодих виконавців це стала можливість виступити на великій сцені перед повним залом та відчути справжній контакт із публікою.

Другий день фестивалю подарував слухачам масштабні виступи творчих колективів коледжу: хору, камерного та симфонічного оркестрів, оркестру баяністів-акордеоністів, капели бандуристів і народного оркестру. Кожен виступ супроводжувався щирими оплесками, а сам концерт перетворився на справжнє свято музики.

Особливо символічною стала атмосфера другого дня фестивалю: зал був наповнений людьми у вишиванках. Це виглядало дуже природно й водночас урочисто — ніби музика, архітектура костелу й українська традиція об’єдналися в один живий культурний простір.

«VOROBKEVYCH FEST» вкотре показав, що Чернівці залишаються містом із глибокими культурними традиціями, де класична музика здатна збирати повні зали, а молодь — щиро й професійно продовжувати мистецьку спадщину Буковини. Подія має не лише мистецьку, а й благодійну мету — відбувся збір коштів на потреби ЗСУ та на відновлення самого костелу. І, мабуть, найцінніше у таких подіях — це відчуття, що музика сьогодні потрібна людям. Вона об’єднує, підтримує, допомагає зберігати красу й людяність навіть у непрості часи.

Фестиваль «VOROBKEVYCH FEST» став подією, яка ще раз нагадала: класична музика у Чернівцях має своє вдячне середовище, свої традиції та своє майбутнє. Щира подяка учасникам концертів, творчим колективам, викладачам, організаторам і всім, хто долучився до створення цього музичного свята. Окрема вдячність — громаді костелу Найсвятішого Серця Ісуса за відкритий простір, у якому музика звучала особливо піднесено й проникливо, а також глядачам, які наповнили фестиваль увагою, теплом і щирими оплесками.

«Задзвенімо разом, браття,
Піснь воскресну і нову…»

Сидір Воробкевич, 1879

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Музика, що об’єднує: у Чернівцях відбувся благодійний IV фестиваль «VOROBKEVYCH FEST» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це справді історична подія — професор Чернівецького університету Олена Карлова офіційно увійшла до списку людей, які зійшли на Еверест у сезоні весна-2026. У міжнародному summit report серед альпіністів, які досягли вершини Евересту 20 травня 2026 року, офіційно зазначена українка Olena Karlova. Олена Карлова — не випадкова людина в альпінізмі.
У 2025 році вона офіційно зійшла на Макалу (5-та вершина світу, 8485 м) у складі експедиції Satori Adventures. Це підтверджено на сайті компанії. І тепер — Еверест, 8848.86 м. І, мабуть, у цьому теж є своя формула Евересту — коли холодний розрахунок зустрічається з мрією, а сила характеру виявляється важливішою за ризики.

За словами Ріші Рама Бхандарі, керуючого директора Satori Adventures, вісім міжнародних клієнтів та 14 непальських альпіністів з його компанії стояли на вершині даху світу.

Хто офіційно був у команді Satori Everest Expedition – Spring 2026

Згідно з офіційним постером та міжнародною публікацією, summit team складалася з:

1. Nicholas Ellul (Мальта)
2. Olena Karlova (Україна)
3. Magdalena Kowara (Польща)
4. Mariusz Mlynarczyk (Польща)
5. Rafal Janusz Skrzypiec (Польща)
6. Sandra Maria Wieliczko (Люксембург)
7. Ngo Hai Son (В’єтнам)
8. Thi Thanh Binh Nguyen (В’єтнам)

Шерпи експедиції (офіційно вказані на постері)

На постері Satori Adventures вказані:

• Lakpa Tasi Sherpa
• Nima Sherpa
• Furte Sherpa
• Pema Sherpa
• Ongdak Sherpa
• Pasang Nurbu Sherpa
• Thuktang Sherpa
• Pasang Gyaljen Sherpa
• Purnima Shrestha
• Lankaram Tamang
• Lakpa Sherpa
• Dawa Nurbu Sherpa
• Phurtenji Sherpa
• Pasang Sherpa

Саме ці шерпи і високогірні робітники були офіційною групою супроводу експедиції.  Олена і після повернення з Макалу наголошувала  про особливу подяку — шерпам експедиції. Саме вони у високогір’ї несуть на собі не лише спорядження й кисень, а й величезну відповідальність за життя людей. Вони прокладають маршрут крізь лід і тріщини, допомагають під час summit push, страхують у найнебезпечніших ділянках і часто першими приходять на допомогу в критичних ситуаціях. Без них більшість сучасних сходжень на Еверест були б просто неможливими. Еверест — це не лише момент на вершині. Це ще й небезпечний шлях назад, виснаження, боротьба організму за відновлення і величезна ціна людської витривалості.

Попереду в команди — ще складний  спуск із висоти понад вісім тисяч метрів, де кожен крок вимагає концентрації, витривалості й сил після summit push. Тому зараз — найщиріші побажання безпечного спуску для Олени Карлової та всієї експедиції Satori Adventures. Ангела-Хранителя на кожному кроці серед льоду, вітру й високих Гімалаїв.

А ми в Чернівцях уже дуже чекаємо на зустріч з Оленою — так само, як чекали після її сходження на Макалу. Щоб знову почути історію про гори, силу людського духу, ризик, красу світанків над хмарами і ту межу можливостей, за яку наважуються заходити лише одиниці.

Захоплення. Велика повага. І щира радість, що серед підкорювачів Евересту тепер є й чернівчанка — Олена Карлова – Olena Karlova.

©Тетяна Спориніна

P.S. Уже після публікації цієї статті Олена Карлова 22 травня  повідомила ще одну неймовірну новину: одразу після сходження на Еверест вона здійснила підйом і на сусідній восьмитисячник — Лхоцзе (8516 м), четверту за висотою вершину світу.

За словами Олени, про цей задум в Україні знали лише двоє людей.

«Ні, я не легенда українського альпінізму, і нічого не підкорювала. Мені просто пощастило побувати на вершинах двох восьмитисячників протягом двох днів», — написала вона на своїй Facebook-сторінці.

Свої сходження Олена присвятила батькам і синові, а також подякувала своєму шерпі й напарнику @sherpalakpa_2019, який дбав про її безпеку під час обох сходжень.

«І знаєте, навіть найвища вершина світу стає досяжною, якщо в це повірити»

І поки над Гімалаями сходить сонце, Чернівці вже мають свою історію Евересту…

Запис Чернівчанка Олена Карлова офіційно підкорила Еверест спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час зустрічі звучала і важлива думка про вибір мови та культурної ідентичності буковинських письменників. У ХІХ столітті німецька мова відкривала значно ширші можливості для кар’єри, публікацій і визнання в Австро-Угорській імперії. Однак і Юрій Федькович, і Сидір Воробкевич свідомо обрали українську мову — попри те, що могли б стати успішними німецькомовними авторами. Саме тому їхня творчість — це не лише література, а й культурний вибір та праця для формування українського середовища Буковини. Вони писали мовою народу, серед якого жили, і фактично творили український культурний простір у регіоні, де перетиналися різні мови та традиції. Олександр Попович також показав присутнім унікальний тритомник творів Сидора Воробкевича. Старовинне видання справляло особливе враження — до нього навіть було страшно торкатися руками, настільки цінними й  музейними здавалися ці книга. Мені випала честь потримати цю книгу і переглянути її сторінки.

Прозвучало і цікаве спостереження від присутнього священника, який звернув увагу на один із портретів Сидора Воробкевича. Йшлося про хрест на грудях письменника-священника. Як пояснив Отець, право носити такий нагрудний хрест у церковній традиції отримували далеко не всі священники — це було знаком особливої пошани та визнання заслуг.  Від 1875 -го, з часу відкриття Чернівецького університету, Сидір Воробкевич викладав співи на богословському факультеті. Його заслуги були відзначені наданням почесних титулів протоієрея (1881) та архіпресвітера-ставрофора (хрестоносця, 1890). Таким він зображений на фото, опублікованому в 1901 році. Ця деталь стала ще одним нагадуванням про багатогранність постаті Воробкевича. Він був не лише письменником і композитором, а й духовною особою, яка мала великий авторитет у церковному середовищі.

Також Сидір Воробкевич отримав і найвищу державну нагороду Австро-Угорської імперії за цивільні та культурні заслуги. Отримання такого хреста українським православним священником на Буковині свідчило про визнання його культурно-освітньої праці на загальнодержавному імперському рівні. Це була оцінка його роботи як професора Чернівецького університету, автора десятків підручників та засновника української хорової школи в регіоні. Нагорода має вигляд золотого чотирикінечного хреста, покритого червоною емаллю. Позаду хреста розміщений двоголовий австрійський орел. У центрі — білий медальйон із золотими ініціалами імператора «FJ».

Особливо емоційною стала мить, коли Олександр Попович зачитав два вірші Сидора Воробкевича — «Збудилась Русь» та «То моя Буковина». Другий твір звучав під пронизливий звук повітряної тривоги, яка кілька разів переривала зустріч.

Наш світ великий, кажуть,
Повнісінький краси:
Тут Альпи, а там море,
Міста тут, там ліси…
Я край один лиш знаю,
Одну лише ріку,
Для них б’є серце в грудях,
Для них я лиш жию.
Для них із мого серця
Усі пісні пливуть, –
То моя Буковина,
Мій милий, синій Прут!..

Сидір Воробкевич, 1879

У цей момент поезія ХІХ століття сприймалася особливо гостро й сучасно. Особливо відчувалося, що розмови про літературу й культуру сьогодні — це не лише про минуле. Це про пам’ять, ідентичність і про здатність суспільства триматися за власну культуру навіть тоді, коли над містом звучать сирени…

…Вісти усім просторам,
Що братняя любов
Нас разом поєднала,
Щоб слава-доля знов
До нас назад вернули;
Щоб цвів наш рідний край,
Як цвів в часах минулих
Красою, мов той рай!..

Сидір Воробкевич, 1869

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

Під час зустрічі Олександр Попович згадав і Семінарську церкву Трьох Святителів у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича — колишній Резиденції митрополитів, де свого часу Сидір Воробкевич викладав церковний спів і музику. Цей сакральний простір пережив різні епохи — від австрійського богословського центру до радянського обчислювального осередку та сучасного українського відродження.

Для мене ця згадка була особливою ще й тому, що я належу до покоління студентів математичного факультету, яким свого часу передали приміщення храму під обчислювальний центр. У церковній залі тоді розмістили перші ЕОМ, а саме Мінськ -4,  і не одну задачу довелося розв’язувати саме в цьому просторі під старовинними склепіннями.

І хоч епохи змінювали призначення храму, надзвичайно важливо, що завдяки науковій інтелігенції вдалося зберегти унікальний іконостас, настінні розписи та фрески. Вони залишилися майже у первинному вигляді. А вже у 1991 році в університеті відновили теологічне відділення.

Особливо символічно згадується 29 квітня 2018 року, коли мені довелося побувати у цій церкві разом із бійцями АТО — тоді захисників офіційно називали учасниками Антитерористичної операції. І тоді це був простір, де поєдналися історія, віра, наука й пам’ять різних поколінь…

Запис «То моя Буковина» під звук сирени: у Чернівцях говорили про Сидора Воробкевича… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Презентація книги — це насправді подія значно більша, ніж просто вихід ще одного наукового видання. Бо Чорнівське городище — одна з тих пам’яток, які буквально змінюють наше уявлення про середньовічну Буковину. І водночас — місце, де історія ще не закінчилася: її продовжують відкривати просто зараз.

Професор Сергій Пивоваров — один із найвідоміших дослідників середньовічної археології Буковини. Саме він із 1999 року відновив систематичні дослідження Чорнівського городища після попередніх експедицій Чернівецького університету.
Його роботи важливі тим, що він не просто описує знахідки, а намагається відтворити життя людей XIII століття: як вони оборонялися, торгували, воювали, чим користувалися у щоденному житті.

Чорнівське городище — унікальна пам’ятка. Це не просто «давнє поселення». Це укріплений комплекс часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави, одне з небагатьох городищ XII–XIII століть, яке досліджене археологами настільки повно.

Чорнівське городище добре зберегло систему оборони, археологи знайшли там сліди реального життя середньовічного прикордонного укріплення, виявлено прикраси, кераміку, елементи побуту, знайдені предмети свідчать про зв’язки Буковини з іншими землями Русі та Європи.

Особливо інтригує те, що Чорнівське городище існувало у дуже драматичний період — напередодні монгольської навали.

Коли археолог бере до рук наконечник стріли XIII століття, це вже не просто музейний експонат. Це слід конкретної людини, яка стояла на валу й дивилася в бік небезпеки в той час, коли змінювалася історія всієї Східної Європи.

Чорнівське городище важливе ще й тому, що доводить: Буковина не була глибинкою, «окраїною». Вона була частиною великого європейського історичного простору. Через цей регіон проходили торговельні, військові й культурні контакти.

На зустрічі в бібліотеці були історики, археологи, краєзнавці, активісти й ті, хто любить і досліджує наш край. Під час презентації Сергій Пивоваров декілька разів звертав увагу на креслення та ескізи Ярослава Волощука — чернівецького архітектора, інженера, письменника й  краєзнавця, який також був присутній на зустрічі.

Сучасна археологія — це вже не лише лопата й пензлик. Це геофізика, аерофотозйомка, GIS-картографія, цифрове моделювання, аналіз металів і органічних залишків.

Суспільний інтерес до археології зараз великий: люди дивляться історичні відео, читають про розкопки, ходять на лекції та презентації. Але паралельно існує проблема нелегальних копачів, які шукають артефакти металошукачами заради продажу. При неконтрольованих розкопках руйнується контекст знахідки — а саме він є найціннішим для науки. На зустрічі було питання і про «чорних археологів».

Археологія — це не просто щось знайти, знайти якусь річ. Для науки важливо де саме вона лежала – у якому шарі, поруч із чим, що було над і під нею.

Тому такі книги й публічні презентації надзвичайно важливі. Вони повертають археологію людям як спосіб зрозуміти себе й своє минуле.

Чорнівське городище — це не лише земляний вал і уламки кераміки. Це місце пам’яті про людей, які жили тут сотні років тому. І поки археологи продовжують дослідження, середньовічна Буковина продовжує говорити.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Чорнівське городище як історичний детектив: нова книга Сергія Пивоварова… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Весняний парк цього дня наповнився енергією: сонце, свіже повітря, усмішки людей і відчуття єдності. Організація заходу була продумана й комфортна для всіх учасників — від найменших до досвідчених бігунів.

Програма забігу справді охопила кожного. Діти мали можливість випробувати себе на дистанціях 100, 300 та 500 метрів. Дорослі обирали між 1 км, 5 км і 10 км, а прихильники спокійнішого темпу долучилися до скандинавської ходьби на 5 км.

Особливо цінним є те, що участь у заході була безкоштовною — це зробило його доступним для всіх охочих. І саме ця відкритість створила особливу атмосферу: тут не було поділу на «професіоналів» і «новачків» — лише люди, які вирішили зробити крок до активного життя.

Серед учасників була й авторка цих рядків. Звичайно, я зробила багато фото — але цього разу була не лише спостерігачкою. Напередодні зареєструвалася на забіг, отримала стартовий номер 700, який у день події змінили на №200. Організатори приємно подбали про учасників: я отримала стильний шопер, пляшку води, змогла залишити речі в камері схову — усе було зручно й продумано.

А ще — ця подія стала зустріччю. Тут були учні, з якими колись разом бігли «Чернівецьку милю», а тепер уже студенти. Були учасники фотоклубу ЧЦЮТ імені Л.К. Каденюка разом із їхнім натхненником і керівником Миколою Ємельяновим. Приємно було зустріти й колег з інституту автоматики. Усе це створювало особливе відчуття спільності — ніби велика дружня родина зібралася в одному місці.

Дистанція 1 км стала не просто випробуванням, а маленькою особистою перемогою. Атмосфера підтримки відчувалася на кожному кроці, а фініш подарував щире відчуття радості. Медаль, яку мені вручили, тепер прикрашає поличку і щоразу нагадує про цей день — світлий, теплий і наповнений рухом.

«Чернівецький забіг» ще раз довів: спорт — це не лише про результат, а передусім про стан душі. Про підтримку, усмішки, про відчуття, що ти — частина чогось більшого.

У непрості для України часи такі події мають особливе значення. Вони об’єднують, надихають і дають сили рухатися далі — крок за кроком, кілометр за кілометром.

І, можливо, найважливіше — саме з такого одного кілометра починається довгий шлях до здоров’я, рівноваги і внутрішнього світла. На завершення хочеться щиро подякувати організаторам «Чернівецького забігу» за чудово підготовлену подію та увагу до кожного учасника. Дякуємо всім, хто долучився — за атмосферу підтримки, щирі усмішки і натхнення рухатися вперед. Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Чернівецький забіг: крок до здоров’я, який об’єднує спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цьогорічна конференція мала особливу атмосферу. Вона проходила в умовах воєнного часу — за відсутності стабільного електропостачання, під час повітряних тривог, але попри всі виклики не була зупинена. Учасники з різних регіонів України, зокрема з Чернівецької, Дніпропетровської, Кіровоградської, Вінницької, Житомирської, Полтавської та Івано-Франківської областей, демонстрували не лише високий рівень наукової підготовки, а й надзвичайну витримку, відповідальність і внутрішню зібраність.

До участі в конференції долучилися учні різних вікових категорій — від наймолодших дослідників до старшокласників із ґрунтовними, добре структурованими науковими проєктами. Тематика робіт була надзвичайно широкою: планетологія, дослідження супутників Сонячної системи, історія космонавтики, сучасні аерокосмічні технології, моделювання, обробка даних, а також міждисциплінарні напрями, що поєднують фізику та астрономію.

Конкурсна програма конференції передбачала роботу за дев’ятьма номінаціями, які охоплювали основні напрями сучасних космічних і природничих досліджень: астрономію та астрофізику, планетологію, дослідження супутників і малих тіл Сонячної системи, історію космонавтики, сучасні аерокосмічні технології, експериментальні та теоретичні дослідження, моделювання й аналіз даних, міждисциплінарні наукові проєкти, а також роботи, спрямовані на популяризацію науки. Така структура дала змогу кожному учаснику реалізувати власний дослідницький інтерес і представити результати у відповідній фаховій секції.

Особливо зворушливими були виступи наймолодших учасників — щирі, емоційні, сповнені справжнього захоплення наукою. Їх підтримували батьки, вчителі, керівники робіт, створюючи атмосферу спільності та довіри. Старші учасники вражали глибиною аналізу, умінням аргументовано відповідати на запитання фахового журі та чітко презентувати результати власних досліджень.

Роботу конкурсних секцій оцінювало компетентне журі, до складу якого увійшли науковці, викладачі, досвідчені педагоги, представники аерокосмічної спільноти з НЦАОМ ім. О. М. Макарова та Дніпровського національного університету ім. О. Гончара, Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, Чернівецького центру юних техніків ім. Л. К. Каденюка. Саме фаховість журі, доброзичлива, але вимоглива атмосфера обговорення є однією з головних цінностей конференції «Всесвіт», адже для учнів це перший серйозний досвід наукового діалогу.

Важливою складовою заходу стала робота керівників учнівських проєктів — учителів, які не лише допомагали з підготовкою досліджень, а й підтримували своїх вихованців морально. Конференція вкотре показала: сучасна українська школа має потужний інтелектуальний потенціал і педагогів, здатних виховувати майбутніх науковців навіть у надскладних умовах.

Окремо варто зазначити, що частина робіт була присвячена знаковим постатям української космонавтики. Зокрема, прозвучали дослідження, приурочені до 75-річчя від дня народження першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка — символу української присутності в космосі та наукової мрії, яка продовжує жити в нових поколіннях.

Всеукраїнська конференція-конкурс «Всесвіт – 2026» переконливо довела: українська наука починається зі шкільної лави, а прагнення пізнавати Всесвіт сильніше за темряву й тривоги.

Щира подяка всім учасникам, керівникам робіт, членам журі, організаторам та Збройним Силам України — за можливість вчитися, вчити й дивитися в небо з вірою в майбутнє.

©Тетяна Спориніна, член правління Чернівецького міського центру УМАКО«Сузiр’я»,
фото Ольги Косило, Світлани Мурзенко, автора та з ахіву Чернівецького міського центру УМАКО «Сузір’я»

Запис Конференція-конкурс «Всесвіт – 2026»: досвід, знання, майбутнє… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У концерті взяли участь: Ротар Каміла, Вікторія Мецкан, Дурицька Ірина, Негайчук Софія, Пилипко Христина, Цілюк Дар’я, Григорович Анастасія, Остафі Владислав, Руснак Нерія, Джежелей Андрій, Єгорова Анастасія, Борис Роскрут.

Щира подяка настоятелю Базиліки – отцю Анатолію Шпаку – за гостинність і відкритість. Дякуємо організаторам та виконавцям за музику, що зігрівала серця.

Зал слухав «Щедрик» Миколи Леонтовича — давню українську щедрівку з весняним корінням, що у ХХ столітті стала всесвітньо відомим символом різдвяного звучання України. У 1921 році «Щедрик» пролунала у США. Американець Пітер Вільговський написав новий англомовний текст — «Carol of the Bells». Дзвони, ніч, очікування — і твір міцно прив’язався до Різдва.

Щира подяка всім виконавцям — студентам Чернівецького коледжу мистецтв імені Сидора Воробкевича та наймолодшим учням музичної школи № 1 — за чисту музику серця, за тепло, яким наповнилася базиліка цього передріздвяного вечора. Окрема вдячність викладачу гітари й творчому керівнику Ярославу Гамалю за натхнення, професіоналізм і виховання музикантів, для яких мистецтво поєднується з добром і відповідальністю.

Парафія Воздвиження Всечесного Хреста РКЦ м.Чернівці на ФБ на наступний день опублікувала такий допис: «Дякуємо всім, хто був сьогодні на різдвяному концерті студентів Чернівецького обласного фахового коледжу мистецтв ім. Сидора Воробкевича та музичної школи № 1 м.Чернівці. Завдяки Вам було зібрано 5200 грн. Гроші передані на потреби ЗСУ, а саме Філіпову Віталію, який з перших днів війни захищає нас. Дякуємо викладачу гітари та творчому керівнику Ярославу Гамалю і його вихованцям за прекрасний передріздвяний вечір! Нехай Господь дарує натхнення і блаігословить на подальші творчі здобутки й добрі справи».

Нова радість стала,
яка не бувала:
Над вертепом звізда ясна
світлом засіяла…

Нехай Різдво Христове принесе мир, надію і Божу опіку кожній родині, а Новий рік — силу, віру в Перемогу, нові творчі звершення й добрі справи на благо України.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Коли народжується світло: різдвяна гітара в Базиліці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

4 жовтня 2025-го у музеї авіації і космонавтики Чернівецького центру юних техніків імені Л.К. Каденюка відбулася зустріч з Головою Громадської ради Державного космічного агентства України Едуардом Івановичем Кузнєцовим. Подія була приурочена до початку Всесвітнього тижня космосу — міжнародного свята науки, натхнення і відкриттів.

Едуард Іванович Кузнєцов — постать, добре знана в українській космічній галузі. Як один із засновників та активних членів Державного (ДКАУ) і Національного космічного агентства України (НКАУ), він упродовж багатьох років був безпосереднім учасником формування державної космічної політики, підтримував міжнародні програми співпраці, сприяв розвитку вітчизняного космічного машинобудування.

Його діяльність поєднує наукову глибину, управлінський досвід і просвітницьку місію. Він багато років популяризує космічні знання серед молоді, організовує зустрічі, виставки, публічні лекції, допомагає музеям і навчальним закладам. Е.І.Кузнєцова  називають людиною, яка уміє говорити про складні речі просто і з натхненням, і саме завдяки таким фахівцям космос перестає бути абстрактним — він стає близьким, зрозумілим і надихає на дії.

Едуард Іванович Кузнєцов — голова Громадської ради Державного космічного агентства України, перший віце-президент Аерокосмічного товариства України, почесний громадянин Чернівців, Почесний доктор Honoris causa Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Люди різних професій, віку й уподобань зібралися разом 4 жовтня у Чернівецькому музеї авіації і космонавтики, бо їх об’єднало спільне захоплення і прагнення — космос, сильна Україна, космічна держава, точні науки як пріоритет.

На зустрічі Едуард Іванович розповідав про українську космічну галузь: про підприємства у Дніпрі, Харкові, Києві, які створюють супутники і складні технічні системи, про ті наукові школи, що зберігають традиції ще з часів запуску перших ракет. Особливо емоційно пролунала розповідь про підготовку польоту першого українського астронавта Леоніда Каденюка — спільну працю сотень фахівців, де кожен мав свій внесок у велику місію.

«Україна має все, щоб повернути статус космічної держави. Для цього потрібно розвивати технічну освіту, підтримувати молодих науковців і вірити у власні сили», – Едуард Кузнєцов.

На згадку про зустріч Едуард Іванович подарував музею книгу Леоніда Каденюка «Місія — Космос» — як символ єдності поколінь і продовження великої справи.

Саме Едуард Кузнєцов стояв біля витоків створення Чернівецького музею авіації і космонавтики, який сьогодні є унікальним осередком пам’яті, науки й натхнення. Едуард Іванович завжди наголошував, що космос — це не лише про технології, а й про виховання мислення, мрії, віри в можливості людини.

Серед учасників заходу — гості з Клішківців, рідного села Леоніда Каденюка,  делегації з ліцею №22 та ліцею №11, вихованці Чернівецького центру юних техніків імені Леоніда Каденюка, представники наукових та освітніх спільнот. У залі панувала особлива атмосфера — зустріч поколінь, яких поєднує любов до неба і науки.

Особливим гостем події став Олександр Кошовий, командир мотопіхотного взводу 128-ї закарпатської гірсько-штурмової бригади. Уродженець Запоріжжя, він разом із родиною переїхав на Буковину після початку повномасштабного вторгнення. Попри втрату дому і поранення, Олександр повернувся до мирного життя і праці — приклад незламності та гідності, який так перегукується з духом космічних першопрохідців. І додала цій зустрічі глибокого людського виміру: про космос говорили не лише як про далеку орбіту, а як про символ сили, витривалості та віри в майбутнє України.

Зустріч 4 жовтня у музеї – це була не просто розповідь про космос — це був урок віри у власні сили, урок поваги до науки, до історії і до людей, які творять майбутнє.

Дякуємо ЗСУ за можливість вчитися і працювати.

Ще світлини з заходу є за покликанням – Тиждень космосу у Чернівцях: зустріч з Едуардом Кузнєцовим, яка надихає…

©Тетяна Спориніна, член правління Чернівецького міського центру УМАКО «Сузiр’я», фото автора і з архіву музею.

Запис Всесвітній тиждень космосу у Чернівцях: зустріч з Едуардом Кузнєцовим спершу з'явиться на Медіа-Версії.

12 вересня 2025-го в Гончаренко Центрі Чернівців відбувся перший у місті чемпіонат із настільної гри «Еліас». Ініціатором та модератором турніру став письменник Максим Дупешко. Подія мала особливу мету — зібрати кошти для фотожурналіста та військового Ігоря Константинюка, який отримав поранення на Лиманському напрямку. Завдяки учасникам і гостям чемпіонату на момент завершення гри  вдалося зібрати 5300 гривень.

Ігор Константинюк — чернівецький журналіст і фотокореспондент, відомий своїми матеріалами та активною громадянською позицією. Він багато років працював у місцевих виданнях, зокрема в газеті «Версії», де залишив помітний слід своєю фотожурналістикою та репортажами. Ігор став до лав Збройних сил України. Під час служби на Лиманському напрямку він отримав поранення й нині проходить лікування та відновлення.

Пригадаємо фрагмент  фотовиставка Ігоря Константинюка «Трохи фоток Ігоря Константинюка»12 вересня 2018-го у Буковинському медіа-центрі «Belle Vue».

«Еліас» 2025

У змаганні першого у місті чемпіонат із гри «Еліас»взяли участь п’ять команд, серед яких була й команда газети «Версії», де Ігор певний час працював і де його й нині вважають своїм колегою та другом. «Версії» дебютували в інтелектуальних змаганнях та вибороли третє місце.Особлива гордість нашої команди —  літературний редактор газети Лариса Хомич,  яка власноруч зв’язала понад 300 пар шкарпеток для воїнів на фронті.

«Ми грали вперше, але було дуже драйвово. Це не лише інтелектуальний двіж, а й можливість зробити щось важливе разом», — зазначила учасниця команди «Версії».

«Це перший такий чемпіонат у Чернівцях, і приємно, що він одразу мав благодійну мету. Люди прийшли не лише за емоціями, а й заради підтримки нашого героя», — підкреслив організатор Максим Дупешко.

Питання турніру охоплювали широкий спектр тем: літературу, науку, мистецтво, географію, пісні та видатних особистостей. Чемпіонат пройшов у дружній атмосфері, але з азартом і чималим інтелектуальним напруженням.

Варто відзначити й команду-переможця, яка вирізнялася неймовірною швидкістю відгадування слів, командною злагодженістю та азартом. Вони були мега заряджені та грали на швидкості Wi-Fi 6. Навіть після завершення турніру вони залишилися в залі та продовжили гру, демонструючи справжній інтерес і любов до настільних ігор.

Така енергія та досвід стали яскравим прикладом для інших команд, які лише починають свій шлях у змаганнях такого формату.  Це рівень! Це фанати «Еліасу»!

Наша команда «Версії» грала вперше, і відчувалася відсутність досвіду, та це було видно і в інших новачків. Проте кожна команда мала власну тактику. Ми навіть «підглянули» у дуже молодої команди круту фішку — відгадувати слова по буквах і шматочках складів. Завдяки цьому я заробила бал на слові «Втеча з Шоушенка». Є символіка: колись Ігор Константинюк разом із журналістами «Версій» та інших видань виходив захищати книгарню «Букініст». А тепер саме книжковий досвід допоміг перемогти в раунді. Бо як не крути, книга — джерело знань.

Щиро дякуємо організаторам і модератору за чудову інтелектуальну гру та теплу атмосферу! Дякуємо Ігорю за мужність і службу. Дякуємо кожному, хто прийшов цього вечора не просто пограти, а підтримати нашого воїна. Це була гра, що об’єднала азарт, гумор і велике серце.

Друзі! Хто бажає доєднатися для допомоги нашому Ігорю Константинюку, звертайтеся за номером його картки в приват до редакції (так вирішила  редакція). Разом ми зможемо більше.

©Тетяна Спориніна і С⁰ Версії…
фото автора

Ігорю, ми всі дуже вдячні тобі за твою мужність і силу! 

Тримайся, відновлюй сили! Ми всі молимося за наших захисників . Ми молимося за тебе і віримо в твою швидку перемогу над пораненням, як і в Перемогу України! А в цю гру «Еліас», коли завершиться війна, ми разом зіграємо з тобою в команді “Версії” і точно переможемо.

Запис Гра, що об’єднала серця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Особливим моментом став сценічний відгук: моновистава Валентини Чолкан про життя і творчість Лідії Липковської.

Лідія Яківна Липковська (28 квітня (10 травня) 1884, село Бабин, Бессарабська губернія, Російська імперія) — 22 березня 1958, Бейрут, Ліван) — українська і російська співачка (колоратурне сопрано). У шлюбі — Маршнер.

У Лідії було три сестри та четверо братів. Її тіткою була Марія Заньковецька , відома українська акторка. Вона здобула освіту в Маріїнській жіночій гімназії в Кам’янці-Подільському . Разом з іншими ученицями співала в церковному хорі, мала власні сольні партії, привертаючи увагу чарівним голосом, який лунав під куполом собору. Мешканці Кам’янця називали дівчинку «Співочий птах».

1906 року закінчила Петербурзьку консерваторію. Навчалася в Наталії Ірецької.
У 1906—1916 роках (з перервами) була солісткою Маріїнського театру в Петербурзі. Її репертуар у цьому оперному театрі включав Джільду в «Ріголетто», Джульєтту в «Ромео і Джульєтті», Марфу в «Царській нареченій», Мікаелу в «Кармен» , Ольгу в «Івані IV», Тетяну в «Євгенії Онєгіні», а також головні ролі в «Іоланті», «Лакме» , «Лючії ді Ламмермур» та «Снігуроньці».

У 1909—1914 роках гастролювала в містах Західної Європи та Північної Америки. Від 1917 року жила за кордоном. У 1927—1929 роках гастролювала в СРСР. Виступала в Україні — в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Харкові.

Кар’єра – Маріїнський театр, «Ла Скала», Метрополітен-Опера; співпраця з провідними майстрами (Карузо, Тосканіні, Пуччіні, Шаляпін, Джованні Мартінеллі). Після революції – еміграція, педагогічна діяльність: Кишинів, Париж, Бейрут.

Інформація з WikipediА

Валентина Чолкан, доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Тримає у руках брошуру Анатолія Добрянського «Лідія Липковська» (Чернівці, 2000). Саме Анатолій Добрянський у своїх дослідженнях  повернув ім’я Лідії Липковської у культурний обіг, адже після світової слави на початку ХХ століття її постать в Україні була майже забута. Він детально збирав матеріали про співачку, писав про її феномен, наголошував, що вона — гордість не лише Буковини, а й усієї України.

Ігор Сєверянін, поет «Срібної доби» присвятив Липковській низку творів: «Дзвони собору почуттів», «Рояль Леандра», нариси «Зразкові основи» та «Трагічний соловей» (1930), вірші «Кузині Ліді», «Снігурковість Липківської»… В останньому вірші мається на увазі виконання Снігуроньки в однойменній опері Римського-Корсакова. Крім того, Липківську нерідко називали Снігуронькою за її крихкість та витонченість…  Ігор Севєрянін неодноразово зустрічався з нею і брав участь у спільних концертах. Збереглася афіша виступу Северянина та Лідії Липківської у Бухаресті 2 липня 1934 року. Олександр Купрін також публікував  присвяту Лідії Липковській…

Валентина Чолкан під час мистецького виступу здавалося в певні моменти перевтілилася у Липковську та відтворила її драматичну і водночас величну історію.

У Кам’янці-Подільському Лідія пробувала себе в різних ролях, зокрема, в ролі Офелії. У спогадах Липковська писала: «Якось, під час великої перерви, розпустивши волосся і зробивши „безумні очі“, принаймні мені так здавалося, я почала виконувати сцену безумства Офелії. В класі зібралося понад 30 дівчаток. Я так ввійшла в роль, що плакала справжніми сльозами, а припадками безумства лякала учениць, що спостерігали за моєю грою з великою цікавістю… Можливо, в розвитку драми я би дійшла до найвищої кульмінаційної точки, якби, відступаючи назад, не потрапила в обійми начальниці гімназії… Через декілька років я, виконуючи роль Офелії в паризькому „Гранд-опера“, часто в сцені безумства Офелії бачила хоча на мить себе серед класу гімназії і цю сцену з начальницею на чолі, себе заточену під арешт»

Присутні переглянули фрагмент з документального фільму “Український Ліван”. Автор – Ігор Осташ, режисер – Станіслав Литвинов. Цей фільм і про “унікальне повернення оперної співачки Лідії Липковської до української історії“.

Спадщина А.М. Добрянського — це не лише наукові дослідження, а й уміння повертати з небуття забуті імена та вкорінювати їх у сучасну культуру. 90-річчя від дня народження Анатолія Миколайовича стало ще одним підтвердженням того, що його інтелектуальна й духовна праця продовжує жити у нашій пам’яті та в культурному житті Чернівців.

На завершення учасники зібралися в одному з кабінетів бібліотеки для спільного фото — у просторі, де й досі збережені його книги, рукописи й дух щоденної праці.

Дякуємо Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, директору Лесі Іларівні Щербанюк за цю зустріч. Окрема велика вдячність Валентині Чолкан за глибоку, пристрасну, емоційну розповідь про легендарну українську співачку Лідію Липковську. 90 років від дня народження А.М. Добрянського ми зустріли разом — у слові, у пісні, в живому спілкуванні…

Більше світлин з заходу за покликанням – 90 років Добрянському: Липковська і сучасне мистецьке прочитання від Валентини Чолкан.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Анатолій Добрянський — 90. Моновистава Валентини Чолкан про життя і творчість Лідії Липковської спершу з'явиться на Медіа-Версії.

8 серпня 2025 року біля пам’ятника Юрію Федьковичу в Чернівцях відбулися урочисті заходи з нагоди 191-ї річниці від дня народження видатного українського письменника, поета, перекладача й громадського діяча.

Біля пам’ятника лунали слова вдячності й пошани до спадщини письменника, згадувалися його заслуги як просвітника та борця за українське слово. Особливо зворушливо звучали цитати з його творів, які і сьогодні зберігають гідність і силу. Ця зустріч — не лише вшанування постаті Юрія Федьковича, а й важливе нагадування про нашу відповідальність перед мовою, літературою і культурою. І хоча минуло вже понад півтора століття, імена таких діячів, як Федькович, не втрачають свого значення, а лише набувають нової актуальності — особливо у часи, коли українська ідентичність проходить через чергові випробування.

Особливим моментом стало вручення Премії імені Юрія Федьковича новим лауреатам, які своєю працею роблять вагомий внесок у розвиток української культури, освіти, літератури та збереження історичної пам’яті. Вшанування лауреатів додало події глибокого символізму та відчуття спадкоємності поколінь.  Цьогорічними лауреатами стали: Галина Абрам’юк, Ярина Вишпінська, Володимир Вознюк, Лариса Курущак, Ілля Стринадко, Наталія Філіпчук, Андрій Холоменюк.

Після урочистих виступів присутні поклали квіти до пам’ятника Юрію Федьковичу — як символ вдячності та пам’яті про його творчу спадщину. Лунали теплі вітання на адресу цьогорічних лауреатів премії його імені, відбулися спільні фотографування, які закарбували цей день в історії громади.

Ім’я Юрія Федьковича, як і його слово, й сьогодні звучить актуально — воно нагадує про силу рідної мови, про гідність і любов до своєї землі. У добу випробувань та змін його творчість продовжує надихати, а постать — об’єднувати, стаючи моральним орієнтиром для сучасників і майбутніх поколінь.

Більше світлин з заходу за покликанням – Урочистості до 191-ї річниці від дня народження Юрія Федьковича.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Юрій Федькович: 191 рік живого слова спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Влада поставила народ на розтяжку: «Протестувати не можна терпіти».
Де ставити кому?

«Демократія – це не декорація. Ні 12414!»
Тисячі людей вийшли на вулиці у великих містах і столиці України. Попри те, що Чернівці – місто, де мешкають виключно толерантні люди, 23 липня о шостій вечора біля пам’ятника Тарасові Шевченку на Центральній площі міста почала вдруге збиратися молодь з плакатами, виготовленими власноруч. Її креативність засвідчують гасла, що ними рясніла площа. Одне з багатьох я винесла в заголовок цієї публікації: «Від Володимира до Владіміра – один підпис». А ще серед гасел –ось такі оціночні судження, як «Демократія – це не декорація. Ні 12414!» і «Корупція починається з мовчання», чи вимога, під якою поставить свій підпис кожен громадянин України: «Жодних рішень без народу!»

Учасник мітингу дописує свій плакат: «Було НАБУ, а стало «НА*БУ» (замість зірочки вставте літеру є).

Зрештою, самі почитайте плакати, з якими вийшла буковинська молодь на майдан у Чернівцях.

Герої боронять землю, а громада – закон

Корупція дякує, а я- ні!

Чужі б’ють, свої добивають!

Не перетворюйте Фронт на ширму для диктатури!

Наша молодь – the bеst
Якщо відверто, я вражена реакцією нашої молоді, і в цьому не самотня. Ось практично чи не повний пост із ФБ киянина Anton Senenko:

«…мені відверто здавалося, що на акцію протесту прийде тільки наше покоління 35+, бо лише ми розуміємо розмір катастрофи, яка сталася у Верховній раді.
Бо ми – прошарені, зрілі, читали книжки, тягнемо сімʼї та побут і вже на собі відчули фразу «якщо ти не цікавишся політикою – врешті політика зацікавиться тобою».
А молодь – вона вся в тупих тіктоках та інстаграмах, у яких придуркуваті відеогуру культивують дурість, сірість, пофігізм і кліпове мислення.
(До речі, я переконаний, що оті «веселі» рілси та шортси, де з вуличних інтервʼю в коротких опитуваннях підкреслюється, наскільки у нас недалекі школярі та студенти, бо не відрізняють Швецію від Швейцарії та стверджують, що сім на вісім сорок вісім – робляться не просто так. А щоби демотивувати наше суспільство).Так от. У нас прекрасна молодь. Їх тут були сьогодні тисячі. Тисячі юних людей, які народилися після появи гугла.
Звісно, Зеленському, який мешкає в своєму вигаданому світі, покладуть на стіл теку, де буде написано «три проплачені каліки із заздалегідь підготовленими транспарантами, Ваше високосіятєльство».
Але їх були тисячі з кривими картонками з Нової пошти та Обухова та кривими ж літерами, якими було виведено приблизно те, що ємнісно демонструють оці фото»
(Для прикладу рекомендую подивитися і наші знімки – Версії).
А щодо проплаченості протесту, то й у Чернівцях знайшлися охочі спаплюжити нашу сміливу та розумну юнь. Центральною площею бігала доволі симпатична середнього віку жіночка, яка обурювалася дійством, стверджуючи, що хлопці та дівчата зійшлися сюди за гроші. На жаль, я не второпала, обурювалася вона тим, що молодь не розрізняє НАБУ й НБУ, чи тим, чого це раптом мітингарі захищають Національний банк України… Схоже, що саме їй заплатили, аби вона закидала фейкові месенджі під час мітингу. Та не отримавши підтримки, вона швиденько ретирувалася від людей, що налетіли на неї, як подалі.

Та повернімося до тексту Anton Senenko:
«На мій погляд, 263 народні депутати вчинили державну зраду.
Під свої ж насмішки і улюлюкання, про які шкодуватимуть.
І, я прошу, не порівнюйте те, що відбулося нині, з 16 січня 2014 року.
Тоді, в чотирнадцятому, країна ще не стікала кровʼю.
Були наявні Крим і Донбас і не було братських могил Бучі та розстріляного Ірпеня.
Була ілюзія хоч якоїсь можливості мирно вирішити питання, але не було заваленого бомбами та спаленого Маріуполя.
Було уявлення, що закони в Раді – то «понарошку», їх можна скасувати «єслі шо» і всі будуть живі, цілі й ніхто не постраждає.
Але тоді не було зґвалтованих дівчат, дітей, відрізаних голів, маленьких продірявлених тіл, накритих рожевими ковдрами, десятків тисяч прапорів на цвинтарях цілої країни.
І не було такої лютої в своїй байдужості злості.
Бо байдужа злість – це коли байдуже, що вже буде з тобою, бо й не таке бачив і відчував.
Багато хто думав, що вони втямили, до чого призводить безрозмірність влади, але ні. Бо ці лємінги-«законотворці» існують.
Вони не розуміють, що країна встояла і стоїть не завдяки їм, квартирам їхніх тещ, «темок» на дронах і відкатах.
Коли тут все неслося, вони переживали здалеку.
А нині мешкають завдяки заспокійливим зведенням від генералів, оптимістичним прогнозам від радників, СМС-карткам про знижки в магазинах елітного алкоголю і в очікуванні нового покоління якогось чергового великого потужного чорного члєновоза 2026-го модельного року.
Це все дуже погано закінчиться.
Тут, біля Франка, немає ідіотів, які не розуміють, що внутрішній розкол – це дрова.
Але влада сама ставить суспільство на розтяжку «Протестувати не можна терпіти».
Якщо суспільство не реагуватиме на дичину у владі, дуже сильно демотивуються ті, хто на фронті.
Вони боронять нас там і офігівають від того, що за їхніми спинами утворюється маленька росія.
З усіма наслідками.
«Депутати, – звертається Антон Сененко, – ви маєте зрозуміти, що Україна ці 10 років стоїть виключно завдяки екзистенційному переконанню не жити так, як на росії.
Добровольці, зброя, звитяга, героїзм і підірвані мости та бої до останнього воїна – це все наслідок. А ви тут будуєте росію. І, якщо ви свого добʼєтеся, Україна впаде.
І тут, у федеральному окрузі не будете потрібні ані ви, ані ваші діти, ані бізнеси, з яких ви годуєтеся.
Бо на заміну «єдіной украінє» повно депутатів «єдіной росіі», їхні діти, дружини, чоловіки, коханці і коханки. А вам і всім нам тут буде єдина колективна Буча. Всі не втечуть. Всі курви не втечуть. Памʼятайте це.
(І ви ж розумієте, що ви гірші за тих, хто голосував 16 січня?)».

Реакція Заходу + тиск громадськості = розсудливість Президента
Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), зазначила у своєму листі до Офісу президента, що атака на антикорупційні органи негативно вплине на оборонні інвестиції в Україну й на фінансування відбудови. Керівниця Антикорупційного відділу ОЕСР Джулія Фромгольц висловила «глибоку стурбованість щодо останніх подій», які стосуються НАБУ та САП, і попередила Київ, що ці зміни законодавства можуть бути розцінені робочою групою OECP як послаблення дотримання Україною своїх зобов’язань.
«Якщо питання, що виникло через ухвалення закону, залишиться невирішеним – це не тільки поставить під загрозу перспективи приєднання України до Конвенції ОЕСР про боротьбу з хабарництвом, а й її зусилля щодо вступу до ОЕСР, але й підірве її авторитет серед міжнародних партнерів, зокрема тих, які розглядають можливість інвестування в оборонний сектор України та її довгострокову відбудову», – підсумувала Фромгольц.
Ба більше, провідні медіа світу вийшли з публікаціями, які засуджують дії Банкової. Хоч на той час президент уже підмахнув вигідний для влади закон.
І тоді в Україні вперше за час війни люди вийшли на протести. Це не означає, що хтось не розумів, до чого це може призвести. Та влада, на жаль, перетнула червону лінію. Бо не за таку країну, що її вибудовує Зеленський з кількома своїми потужними менеджерами, вмирають на фронті кращі сини України. І не в авторитарній країні бачить своє майбутнє наша молодь. Тому вона й опинилася на майданах українських міст і містечок.

І сталося, як на мене, неймовірне: Зеленський швиденько відмовився від закону 12414, повідомивши, що подасть до ВРУ новий законопроєкт, спрямований на посилення незалежності антикорупційних органів. Сталося це вже увечері 23 липня, під час протестів по всій Україні. За словами президента, документ буде розроблений спільно з керівниками правоохоронних і антикорупційних органів, а також Офісом Генерального прокурора.
Зеленський наголосив також, що це буде президентський законопроєкт і частина ширшої стратегії трансформації держави.
Чи усвідомив гарант, що він порушив умови суспільного договору? Чи просто злякався протестних настроїв електорату («слуги» вже давно розпочали підготовку до виборів)?
Чи й те і друге – хто зна… Та розслаблятися не варто: оскільки держава існує для людей, то й людям варто контролювати її дії, при цьому – постійно…

Чернівецький майдан
Він не був таким велелюдним, як у Києві чи Львові. 22 липня на площі стояла тільки купка ентузіастів-активістів. Та вже наступного дня 23 липня, коли інформація про мирну акцію протесту була розповсюджена, територія довкола пам’ятника Тарасу Шевченкові швидко заповнювалася учасниками мітингу – переважно молоддю й невеликою кількістю співчуваючих, а ще «спостерігаючих», які за це отримують зарплату.
…О шостій вечора протестувальники лише почали збиратися: хтось дописував плакати, інші утворювали ряди. Здавалося, що їх буде небагато.

Та це був лише початок…

Та до сьомої вечора цілий майдан перед пам’ятником Кобзареві був запруджений буковинцями.

Перша шеренга завдавала тональність мітингу, скандуючи одне за одним різні гасла-вимоги, які підхоплювала більшість.

Спробувала підрахувати кількість учасників, але кинула цю затію. Прикинула на око, що учасників мирної акції протесту було приблизно сотень п’ять, а, може, й трохи більше. Тож озвучена в медіа цифра, як на мене, є дещо применшеною. Ймовірно, пів на сьому протестувальників ще й було 150-200. Та вони постійно прибували і приєднувалися до мітингувальників. А кореспонденти, як відомо, мають свою роботу. Їм треба відзняти, написати, виставити новину якнайшвидше. То вони й залишають заходи завчасно. Тому-то на їхніх знімках не спостерігається маса народу, ряди прозорі. Хоч уже після сьомої біля Тараса було велелюдно.
А насамкінець ставлю знімок, зроблений кореспондентами «Шпальти». Сподіваюсь, вони на мене за це не образяться.

Прочитали оце «Мій тато воює НЕ за корпупцію!»?
А тепер, поклавши руку на серце, скажіть, чи за гроші вийшла ця дівчина на майдан?

Людмила Чередарик, «Версії», фото автора

Запис Чернівці: «Від Володимира до Владіміра – один підпис» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

17 червня у залі магазину «Gorgany» у Чернівцях відбулася довгоочікувана зустріч із Оленою Карловою, учасницею експедиції Satori Makalu Expedition – Spring 2025. Присутні ставили Олені Карловій питання: Чи вистачало харчування на маршруті? Що ви їли перед сходженням? Цей чай з імбиром — справді допомагає? З собою брала фарби для малювання? Олена розповідала просто і з гумором: їжа — максимально практична, енергетичні батончики, горішки, крупи. А чай з імбиром — не вигадка, а рятівний засіб: він і зігріває, і стимулює. Щоб підтвердити сходження на вершину, альпініст має на певний час зняти кисневу маску, зробити фото. І це – не просто для селфі, це доказ, який фіксує шерп, що супроводжує. Бо вершина — це відповідальність.

Окремо звучало питання: чому саме Макалу?
Ця вершина не така популярна, як Еверест. Вона – найбезпечніша. Але вона технічно складна, вітряна, з льодовими стінами і з мінімальними шансами для помилок. Саме в цьому може її привабливість. І ще Олена говорила про 30 годин без сну, у русі, про власні межі, які виявилися ширшими, ніж здавалось.

Виявилося, що навіть парасолька може стати важливою річчю у гімалайському сходженні, а наклейка 7 Summit Club розтала десь в снігах… Ми побачили і меню на сніданок, виписане олівцем на клаптику паперу, і новий 2082 рік (у непальському календарі), і різдвяний кошик, який розмальовували учасники експедиції – кожен залишив у ньому трохи барв. Дуже зворушливим було відео, як місцевий житель (шаман) благословляє спорядження альпіністів, освячуючи шлях на вершину.

Також серед учасників, які здолали цю гору, була і принцеса з Катару – Шейха Asma Al Thani, що стала ще однією зіркою експедиції, як і наша Олена. «Кисень — це потужний допінг», – повторила Олена. Але навіть із киснем кожен крок на висоті — це виклик, де вирішальну роль грають витривалість, психологічна стійкість і довіра до свого провідника.

Особливу роль відіграють і шерпи: вони супроводжують команду, допомагають нести спорядження, кисень, забезпечують теплою водою в таборах. А хто приносить чи несе охолоджене пиво, призабула. Під час розповіді Олена особливо тепло згадувала свого шерпа – Pemba Dorchee. В експедиції кожен учасник може замовити одного або навіть двох шерпів, залежно від своїх потреб, стану здоров’я і досвіду. І залежить від фінансів альпініста.

Ще одна тема в альпінізмі: сходження з киснем /без кисню, з шерпами / без шерпів, і вона багато в чому визначає рівень підготовки, філософію й навіть престиж альпініста у професійному середовищі. Але це тема зовсім інша. Просто на зустрічі було таке питання. Під час весняного вікна у травні 2025 року двоє польських альпіністів намагалися піднятися на Макалу без кисню і без шерпів. Це був їхній свідомий вибір – вони хотіли пройти маршрут альпійським стилем, без додаткової підтримки. На жаль, під час спроби один із них отримав набряк легенів. «Кисень — це потужний допінг», – повторила Олена. Але навіть із киснем кожен крок на висоті – це виклик, де вирішальну роль грають витривалість, психологічна стійкість і довіра до свого провідника.

І ось — вершина Макалу, 11 травня. Фото короткого моменту мрії, що здійснилася. Але, як каже майже  кожен альпініст, вершина — це лише половина шляху…

Розмова в «Горганах» залишила багато запитань, які хотілося поставити Олені особисто. Тож я запропонувала їй коротке інтерв’ю, щоб розкрити теми, які хвилюють не лише альпіністів, а й усіх, хто шукає свої вершини. Ось кілька фрагментів нашої бесіди:

— Кажуть, що поезія — це вершини слів. Якщо зіставити вірш із гірською вершиною, то що для Тебе складніше «підкорити» — сувору гору чи білий аркуш? І чи пишуться вірші легше на висоті чи внизу?

— Я давно не пишу віршів. Не відчуваю потреби. Але не виключаю, що з часом вона з’явиться. А може й ні.
Що складніше?.. Складніше робити те, що ти ніколи не робив. Те, що ти робиш вперше у своєму житті.

— Шлях на вершину — це лише половина справи. Часто спуск буває складнішим, хоч відстань та сама. У цьому є певний життєвий парадокс: те саме — але зовсім інше. Ти це відчула на Макалу? І що для Тебе важливіше — дістатися точки на мапі чи ті відчуття і переживання, які дарує дорога?

— Для мене підйом і спуск – це не два різних процеси, а дві частини однієї справи, і ці частини не можна розглядати та оцінювати окремо. Вони не існують нарізно. Яка з них складніше – це індивідуально, мені спуск фізично і психологічно дається легше, ніж підйом.
Чи дістатися точки на мапі чи відчуття дороги – мені важливі обидва цих аспекти. Скажу так, що другий для мене випливає з першого. Надзвичайно важливо дістатися тої точки. Якщо ти це зробиш – звісно, будеш цінувати і пам’ятати усі відчуття і переживання. Якщо не дістанешся – то тобі залишаться тільки відчуття і переживання. І тоді другий аспект вийде на перший план, як певною мірою «виправдання» того, що не вдався перший. Можливо, людина, яка за своє життя досягла багато «точок екстремуму», починає більше цінувати сам шлях до мети. Але якщо ця точка – твоя перша, то ті цінності, які ти усвідомлюєш чи переоцінюєш на шляху до неї, є вторинними.

— Уявімо, що вершина Макалу — це палітра фарб. Якими трьома кольорами Ти б її намалювала? І чи існує в горах колір, який словами передати неможливо?

— Чорний, білий та яскраво-синій.
І так, в горах є колір, який неможливо описати словами. Це – колір життя.

— Кажуть, що в гори не беруть випадкових людей. Хтось стає тобі ближчим, хтось залишається у спогадах, як світлий епізод. Кого Ти згадуєш із вдячністю після Макалу?

— Насправді, я – той, кого називають «гірський турист». Це не я когось беру чи не беру в гори. Це мене хтось бере або не бере. Вдячна усій команді наших шерпів, бо без них моє сходження не вдалося би однозначно. Справжні професіонали і надійні партнери.

— Математики кажуть: між будь-якими двома вершинами можна знайти безліч інших точок, хай навіть мікроскопічних. Чи віриш Ти, що після підкорення Макалу з’являться ще сотні “нових вершин” у Твоїх планах чи мріях? І чи існує для альпіністів та мрійників межа, за якою можна сказати: “Я досягла всього”?

— Математики так не кажуть Альпіністи не кажуть «підкорення» А якщо мрійник дійшов до межі, за якою можна сказати «Я всього досяг», то скоріше за все він вже не живе… Мрійник має вершини в планах доти, доки існує на цьому світі.

— Яке найважливіше слово чи думку Ти хотіла б залишити наприкінці нашої розмови — для тих, хто шукає свою вершину?

— Шукати вершину не треба, вона сама вас знайде. Якщо ви її будете достойні. І це станеться тоді, коли ви навіть не сподіватиметесь.

І так, як математик, я визнала свою помилку: між двома вершинами буває одна-єдина точка — зустріч із особливою людиною.
На завершення — щира подяка Олені Карловій: за її теплу, глибоку, захопливу розповідь і здатність об’єднувати навколо гір тих, хто там був, і тих, хто ще тільки мріє туди вирушити.
Нехай у кожного буде вершина, яку хочеться шукати, знаходити, відкривати.
Бо кожна вершина починається з першого кроку…

©Тетяна Спориніна,
фото автора.

Запис Олена Карлова: «Так, у горах є колір, який неможливо описати словами. Це – колір життя.» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Ніч у музеї» припала на п’ятницю 13-го. І справді, було в цьому вечорі щось особливе: суміш інтелектуального, іронії, світлотіні і поєднання історії, мистецтва і технології. Атмосфера створювалась не лише людьми, але й самою архітектурою, світлом, полум’ям ліхтариків, звуком і тишею. Старовинна брама, що вела до внутрішнього подвір’я, здавалася наче порталом у інший вимір – у простір, де мистецтво перестає бути об’єктом і стає дійством.

Цей візуальний і просторовий настрій гармонійно поєднувався з тим, що і як говорив Тарас Полатайко. Тексти Тараса Полатайка (є відео презентації на сторінці музею у фб) – водночас лаконічні й виразні – звучали як продовження простору, як ще один вимір інсталяції

Меморіальна дошка в пам’ять про Емський указ. Проєкт «Київська класична» (2008) описує розслідування художником зникнення меморіальної дошки, що позначає місце в Бад-Емсі (Німеччина), де російський цар Олександр II підписав таємний указ про заборону використання української мови в 1876 році.

Полатайко звернув увагу на відсутність дошки, покривши її місце невидимою неоновою фарбою, яка яскраво світилася вночі – і завдяки його втручанню дошку зрештою було відновлено. І у Бад Емсі з підвалу після 18:00 лунав спів київського канарика.

Проєкт перетворився на розслідування акту вандалізму, який стався в ніч встановлення пам’ятника Олександру ІІ російським монархічним товариством неподалік від меморіальної дошки.

Слова не пояснювали, а вели – до роздумів, до внутрішнього естетичного досвіду. Здавалося, що час у цьому дворику уповільнився, щоб дати змогу відчути кожен образ – і візуальний, і словесний. Занурення в інсталяції, у світ метафор і рухомих форм. Тут оживали алюзії на Едісона, Марселя Дюшана, на обертові барабани й зоотропи, на ранні спроби людства вловити й зафіксувати рух, образ, час.

Проєкт Тараса Полатайка «Спляча красуня» (2012), що відбувся у Національному художньому музеї України, став однією з найгучніших мистецьких подій цього періоду. Його ідея базувалася на знайомому з дитинства сюжеті, вперше записаному Шарлем Перро: принцеса, проклята заснути на сто років, може прокинутися лише від щирого поцілунку того, хто справді її любить.

Але Полатайко переосмислює казку через призму сучасного мистецтва.У його проєкті реальна жінка лежала у стані «сну» у виставковому просторі – не макет, не відео, а жива людина, що ставала частиною експозиції. Глядачі могли увійти в залу, побачити «сплячу красуню» і… поцілувати її – якщо мали на це сміливість. Але лише якщо дівчина у відповідь відкривала очі, це означало, що поцілунок вона прийняла. Якщо ж ні – вона продовжувала спати. Красуні та відвідувачі підписували юридичні контракти про те, що зобов’язуються одружитися, якщо красуня розплющить очі під час поцілунку.

Проєкт «Спляча красуня» – це був живий діалог між художником, об’єктом мистецтва і публікою – провокативний і чесний. Проєкт викликав гучний резонанс у пресі: про нього писали впливові видання, виходили телесюжети та дискусії в культурному середовищі.

Говирили і про заснування Центру сучасного мистецтва «Bunker». Пригадали проєкт «Хода Довіри» Роберта Саллера, де Тарас Полатайко – куратор від Bunker за підтримки Zenko Foundation. 2021… Міжнародна мистецька резиденція «Frontera Frustrata».  Акція «Паспортизація Австро-Греції» . «Діамантовий пес» — мультимедійна акція у громадському просторі Чернівців. Видання артбуку «Дух та Історія Австро-Греції»…

Друга частина презентації Тараса Полатайка у дворику Чернівецького краєзнавчого музею залишила по собі не тільки образи й слова, а враження, що зберігається ще довго після події. Думаю, у кожного, хто був на презентації, залишилися свої акценти і враження. Напевно і в цьому теж сила живої зустрічі з мистецтвом і митцем.

Щиро дякую автору проєкту, Тарасу Полатайку, за цю зустріч, за розмову, за довіру… Хай буде натхнення, свобода для творчості і такий необхідний — мир.

Більше фото з заходу за покликанням – Повернення до діалогу: друга частина презентації Тараса Полатайка

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Тарас Полатайко: повернення до розмови про ідентичність і мистецтво… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Німецькому народному домі діє «Товариство австрійсько-німецької культури», проводяться концерти, кінопокази, відзначаються традиційні свята. Інга Вітталь – голова громадської організації «Товариство австрійсько-німецької культури» у Чернівцях.

11 травня у Німецькому народному домі відбувся урочистий захід, присвяченому найріднішій людині – мамі. Атмосфера була по-справжньому родинною: звучали слова любові та вдячності, які зігрівали серце.

Концертна програма була наповнена глибоким змістом – лунали пісні, привітання, танці, вірші, виступи хору та солістів як німецькою, так і українською мовами.

Неможливо не згадати надзвичайно емоційне виконання «Пісні про рушник» (музика Платона Майбороди, сл. Андрія Малишка) чудовою вокалісткою Ларисою Бєловою, яка подарувала нам цю пісню двома мовами – українською та німецькою. Це був момент, коли багато хто не зміг стримати сліз.

Кожен із присутніх на святі подумки згадав свою маму… Бережіть своїх матусь. Любіть. Говоріть їм про це.

An meine Mutter B. Heine, geborene v. Geldern

Doch, liebe Mutter, offen will ich’s sagen:
Wie mächtig auch mein stolzer Mut sich blähe,
In deiner selig süßen, trauten Nähe
Ergreift mich oft ein demutvolles Zagen…

Максим Рильський – Моїй матері Б.Гейне (переклад)

Але тобі наважуся сказати:
Хоч дух у мене гордий, нездоланний,
Та біля тебе непокора тане,
Бо звик тебе, святу, я шанувати…

Щира подяка організаторам заходу до Дня Матері, що відбувся 11 травня у Німецькому народному домі. Ваша праця, увага до деталей і душевна атмосфера зробили цей день по-справжньому особливим для всіх присутніх. З особливими словами вдячності звертаємося до матерів, бабусь та всіх жінок, які дарують любов, тепло і турботу своїм родинам. Ви – джерело натхнення, сили та доброти.

Ein herzliches Dankeschön an alle Mütter und Großmütter – Ihr seid das Herz der Familie und unsere tägliche Inspiration.

Більше фото з заходу за покликанням – День Матері у Німецькому народному домі.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис День Матері у Німецькому народному домі в Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

1 травня 2025-го в Чернівецькому обласному художньому музеї відкрилася персональна виставка київського художника Андрія Жукова під назвою «Музика сфер». Це вже друга його експозиція в цьому музеї, що свідчить про постійний інтерес до творчості митця.

Андрій Жуков народився в 1972 році в Києві. Освіту здобув у Видавничо-поліграфічному інституті НТУУ «КПІ ім. Ігоря Сікорського». Його творчість охоплює різні напрями: станковий і монументальний живопис, роботи на металі, скульптуру, авторські маски, а також художню фотографію. З 2022 року художник мешкає і працює в Чернівцях, де, за його словами, знаходить натхнення та комфорт для творчості.

Виставка «Музика сфер» презентує роботи, створені впродовж 2023–2025 років у Чернівцях. Назва виставки відсилає до античної ідеї гармонії космосу, де кожне небесне тіло має свою мелодію. Жуков у своїх творах намагається передати цю невидиму музику через візуальні образи, використовуючи символи та метафори для розкриття складних соціальних і філософських тем.

Однією з особливостей виставки «Музика сфер» Андрія Жукова стала наявність детальних текстових пояснень до полотен. Ці мініесеї, витримані в академічному стилі, розкривають філософський задум автора, символіку зображень, а іноді — навіть міфологічний або історичний бекґраунд.

Для частини відвідувачів такі тексти можуть стати містком до розуміння твору, допомогою у сприйнятті складної художньої мови. Водночас, для іншої частини публіки — особливо тих, хто звик до спонтанного емоційного реагування на мистецтво — подібні пояснення можуть виглядати як надмірна раціоналізація. Але тим не менш кожний відвідувач має простір для індивідуального сприйняття твору художника.

Виставка викликає різні відгуки серед відвідувачів. Дехто відзначає глибину та філософську насиченість робіт, інші ж вважають їх абстрактними або штучними. Така полярність думок свідчить про те, що мистецтво Жукова не залишає байдужим і спонукає до роздумів. Художній світ Андрія Жукова у цій експозиції побудований навколо жіночого образу — яскравого, звабливого, сильного й одночасно тендітного. У його картинах жінка — це ніби ідеал, символ краси, але також дзеркало, у якому відбивається і сам автор, і глядач.

На завершення хочу подякувати художнику за цю виставку, за образи краси, символів і метафор, про складне, тонке й суперечливе.  Бажаю Андрієві Жукову натхнення у творчості й нових сфер — як внутрішніх, так і мистецьких.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «МУЗИКА СФЕР»: ВІЗУАЛЬНА МЕТАФІЗИКА АНДРІЯ ЖУКОВА В ЧЕРНІВЦЯХ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Від команди Чернівецької області були подані 22 роботи.  20 дипломів переможців! Це результат великої праці, таланту й відданості. Щира подяка наставникам за професіоналізм, підтримку та натхнення.

Вітаємо команди Чернівецького ліцею №10, №11, №22, гімназії №9 м. Чернівці, ЧЦЮТ ім. Леоніда Костянтиновича Каденюка, Клішковецького опорного закладу освіти імені Леоніда Каденюка, опорного закладу Великобудський ліцей, Чернівецького ОЦНТТУМ.

І ось телескоп, який несе з собою мрії, пам’ять і жагу до пізнання Всесвіту.  Ми вже робимо перші спостереження… – Повернення до зірок: історія одного телескопа…

Дякуємо ЗСУ за можливість вчитися і працювати. Вітаємо переможців. Бажаємо всім творчого натхнення, нових відкриттів і здобутків! Такий конкурс — це не лише можливість реалізувати науковий потенціал, а й потужний крок до формування майбутнього покоління науковців, інженерів, дослідників. Разом ми будуємо «зоряний шлях» у майбутнє України — світле, інтелектуальне та натхненне!

©Тетяна Спориніна, фото автора і Миколи Ємельянова

Запис Вітаємо переможців XXІІІ Всеукраїнської конференції-конкурсу науково-дослідних робіт «Зоряний шлях»! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На зображеннях переважає м’який, теплий теракотово-брунатний тон — колір випаленої глини, землі, що зберігає сонце. Це поєднання кольору охри, кори, іноді навіть паленого цукру.

Цей птах справді вражає — ніби виліплений із теплої землі, згустку пам’яті чи сну. На перший погляд – він застиг. Але тіло, хоч і стилізоване, сповнене напруги: нахил голови, загострений дзьоб, «перо-крила», мов лезо чи знак. Птах, який не летить – і водночас завжди у польоті в нашій уяві. Так, це не буквально живий птах, але живий символ…

Майже всі роботи у кольорах теплих і стриманих, не палає, а тліє… Давність… Спадкоємність… Матеріали, які не зникають – кераміка, камінь, дерево. Земні кольори. Вони не викликають галасу, а вселяють тишу і глибину…

«Скам’яніла, щоб не зів’янути…» – Олег Любківський справді вкладає у свої образи глибокий сенс: краса, яка застигла, щоб вічно жити.

Пані Світлана Балінченко розпочала з Мішеля Фуко. «Народження біополітики».
– Король – це не той, хто керує, а той, хто піклується. І, власне, як керманич, не той, хто керує кораблем, а той, хто знає, де кинути якір, той, хто піклується про цей корабель. Коли дивилася цю виставку, подумала, що певною мірою це є і піклування про минуле, тобто збереження минулого, але це є і піклування про майбутнє… Щоб майбутнім чернівчанам було де кинути якір…
Не буду повторювати цей невеликий виступ пані Світлани до завершення виставки, можна послухати відео.

Тарас Возняк, письменник, філософ, культоролог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї», генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького відзначив в статті «Елімінація митця і простір інтерпретації.  Любківський»:
…у цій діалектиці полягає таїна кожного мистецького твору. Твір не «відмирає», не «кам’яніє» після написання чи висихання пензля майстра. Твір стає справжнім мистецьким твором, коли починає жити своїм, дуже інтимним, невідомим та в натуральний спосіб скритим від свого першого творця, художника, життям. Твір, що називається, – йде в люди…

Тарас Возняк порівняв митця з Робінзоном Крузо, який з уламків корабля створив власну міні-Британію. Але ж Олег Любківський дійсно будує власний світ із фрагментів пам’яті, простору й часу.
Олег Любківський поділився спогадами про витоки своєї творчості. У 17 років, під час навчання у Вижниці, він створив першу умовну фантазію – вид з висоти пташиного польоту на Кути: гора Овідій, річка Черемош, поле, маленький будинок… Композиція вийшла природною, органічною, такою, якою її уявляв молодий художник. А вже у часи перебудови Любківський повернувся до цього образу. Зріло, свідомо, він завершив картину, надавши їй символічну назву – «Земля обітована». Назва виникла інтуїтивно, як відгук на бажання повернення – у місце, де хочеться жити, куди хочеться повертатися.

«Художник не має права мовчати в війну.
У нього не має танків, не має солдатів. В нього є пензлі і олівці.
І він може показати інтелектуальну перевагу над ворогом. Що вміє тільки вбивати і стріляти…
А я вмію таке, що не по їхньому рівню розвитку.
Тобто морально я вище, ніж війна і та агресивна сторона…», – Олег Любківський.

Доктор філософії німецької літератури Judith Schifferle /Юдіт Шіфферле/ звернулася до учасників персональної виставки «Земля обітована» Олега Любківського, яка у січні 2025-го презентувалася у великих виставкових залах відділу «Палац Лозинського» у Львові. Judith Schifferle у Чернівцях знають і як поетесу з Швейцарії. Пан Юрій Якимчук зачитав звернення присутнім на виставці у Чернівцях 4 квітня.

– Мистецтво може творити нові світи і фігури з усього, що нас оточує. У кращому випадку художник не має робити нічого іншого, крім як зменшувати, забирати, підкреслювати. Приведення чогось до суті має щось спільне з кінцем. Так само, як крапка завершує речення, але оповідь тільки починається…

– Ці надгробки утворюють пейзаж без географії. Зараз, коли ми пишемо і так близько підходимо до малюнків, тут і там вони знаходяться на відстані всього одного кроку одна від одної. Роботи Любківського настільки зменшені і загострені, що залишається каркас життя, звільнений від усіх зайвих елементів. Це фрагмети, які стосуються нас усіх…

– Ці кладовища – це також наш світ. Але де небо, земля і кольори життя. Тут не має навіть горизонту, що розділяє верх і низ. Художник тримає в руках свої інструменти, як каменярі надгробки, і лише дає простір речам. Життя заховане в них. Вони розростаються в порожньому просторі і залишаються свідками. Пелюстки зкам’яніли, щоб не засохнути… Доктор Юдіт Шіфферле, Базель, 2024

Вислів «Під кожною могильною плитою ховається історія людства» набуває особливого звучання, це не просто фраза – це роздуми про пам’ять, спадок, минуле, яке формує наше сьогодення, усе те, що робить людське існування унікальним. Це світ, де важливо не лише пам’ятати про смерть, а й шукати в ній відображення життя – з його кольорами, небом і землею. І в цьому пошуку мистецтво відіграє надзвичайно важливу роль: воно оживляє пам’ять, дає голос тим, хто вже мовчить.

«Земля обітована» це свого роду і медитація над історією, пам’яттю, життям і смертю. Це простір, де художнє слово і візуальні образи об’єднуються, щоб нагадати нам: під кожною плитою – цілий світ, якого більше немає, але який усе ще живе в нашій пам’яті й культурі…

І ще пані Світлана Балінченко на умовних листівках підписала нам на ідиш різні побажання. Слово «וועלט» — «мир» — на цих картках звучало як благословення, як надія…

Далі буде… І нехай «Земля обітована» живе у наших серцях не тільки як місце, а як стан – глибокий, чутливий і сповнений надії. Дякуємо Автору!

Більше фото з виставки за покликанням – «Скам’яніла для того, щоб не зів’янути…», – Олег Любківський

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Краса, яка застигла, щоб вічно жити: виставка «ЗЕМЛЯ ОБІТОВАНА» Олега Любківського у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Портал «Експеримент» презентує новий розділ з цікавими та маловідомими фактами про видатних українських письменників, мовознавців, історичних діячів та важливі події в історії нашої держави.
Нова рубрика на порталі стане справжньою підпорою для всіх, хто прагне більше дізнатися про найвизначніші постаті України, їхні досягнення та цікаві моменти життя. Розділ містить факти, які не завжди можна знайти в традиційних підручниках чи енциклопедіях, але які несуть важливу інформацію про наших відомих співвітчизників та знакові історичні події.
У розділі можна знайти цікаві факти про:
• українських письменників: як життєвий шлях Тараса Шевченка вплинув на його творчість; чому Іван Франко залишив незабутній слід у розвитку української літератури; які таємниці приховує біографія Лесі Українки;
• постаті, котрі змінили хід історії України: персоналії, які стали символами боротьби за незалежність та самостійність нашої країни;
• важливі віхи історії: події, які визначили майбутнє українського народу, формування національної ідентичності та становлення української державності від найдавніших часів до сучасності.
Переваги розділу «Цікаві факти про»
• Освітній аспект: можливість для учнів, студентів і всіх, хто цікавиться історією та культурою України, поглиблювати свої знання.
• Доступність: матеріали написані зрозумілою та цікавою мовою, що робить їх доступними для широкої аудиторії.
• Різноманітність тем: знання про українських історичних діячів, науковців та культурні явища, які можуть зацікавити як істориків, так і тих, хто хоче більше дізнатися про свою країну.
Всіх, хто цікавиться українською культурою, історією та наукою, запрошуємо на сторінку: https://md-eksperiment.org/tag/tsikavi-fakty-pro.

Довідково про портал «Експеримент»
Портал «Експеримент» — це інтерактивна платформа з освітнім контентом для саморозвитку та навчання. Сайт містить наукові та популярні статті, аудіокниги та інші матеріали, що сприяють поглибленому розумінню історії, культури та науки України. Портал активно підтримує популяризацію української мови, розвиваючи нові способи поширення знань серед широкої аудиторії.

Запис Цікаві факти про видатних українців та історію України на порталі «Експеримент» спершу з'явиться на Медіа-Версії.