«Автором цієї скульптурної композиції, яку встановили 1952 року, є чернівецький, модний свого часу, скульптор  Ігнац Нахманович Клігер. Це маловідоме авторство. У Чернівцях є декілька пам’ятників Кобилянській, але маємо гадку, що тут їй найкраще. Бо вона гуляла у цьому парку, коли мешкала на вулиці Новий світ (нині Шевченка), і парк був її улюбленим місцем», — зауважує Леся Щербанюк, дослідниця історії міста, директор муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського. Далі вона продовжує:

У листі до В. Стефаника від 15 червня 1898 року  О. Кобилянська «звітує»: «Найкращі години мої в дню – се тії зранку. Встаю рано, дуже рано, й іду до великого міського городу і цілуюся там з самотою в уста. Там так пречудово, пане Стефаник, зранку – страх!». У парку вона осмислювала свої творчі задуми та сюжети. Тут вона гуляла алеями з Лесею Українкою, коли та приїжджала у Чернівці. Постійними, майже щоденними, були прогулянки обох письменниць по розкішному й величному парку. Стаття Л. Щербанюк «Перший курсалон та культурне життя у Чернівцях. Яким був парк Шевченка майже двісті років тому», 4 вересня 2020.

Cпочатку давайте завітаємо у Центральний парк імені Тараса Шевченка – Volksgarten – Gradina Publica – Парк Калініна до 1990. На той час містяни називали його Народний або Публічний сад.

«Жоден історик, письменник чи краєзнавець ще від давніх часів у Чернівцях не оминув згадку у своїх творах парку Шевченка, як-от Раймунд Фрідріх Кайндль, Георг Дроздовський, Вернон Кресс, Ірина Вільде», — розповідає дослідниця історії міста Леся Щербанюк.

В тексті прізвище Вернон Кресс. Не можу не додати фото з презентації 12.12.2019 книги Вернона Кресса «Перше життя. (Не)вигадана повість» /(«Первая жизнь. (Не)выдуманная повесть»)/. І фото з книги «Вернон Кресс» Юрія Чорнея , історика, журналіста, а зараз військового ЗСУ.

Герої ж цієї публікації Ігнац Клігер, Ольга Кобилянська, пам’ятник Ользі Кобилянській Ігнаца Клігера. Але ще раз хочу подякувати Юрію Чорнею за небайдужість у «Справі Воробкевича». Сподівюся, що пам’ятник Ігнаца Клігера чекає професійна реставрація і ім’я скульптора буде на табличці. А Юрію Чернею – велика повага і Ангела-Хранителя.

Отож, Центральний парк імені Тараса Шевченка – Volksgarten – Gradina Publica – Парк Калініна до 1990. Який вже і назву змінив – Центр культури та дозвілля імені Тараса Шевченка. Який ще належить до об’єктів природно-заповідного фонду як національне, природне і культурне надбання. А не до об’єктів громадського простору… Парк був закладений 18 травня 1830 року за проектом інженера Адольфа Маріна і був першим парком у Чернівцях.

Ігнац Нахманович Клігер (1913, Чернівці – поч. 1990-х, Німеччина) прожив у Чернівцях понад півстоліття. Його прізвище походить від Klüger (Kluger), яке на теренах Буковини і Галичини трансформувалося на «Клігер». Про нього дуже мало відомо, хіба що він – скульптор доби соціалістичного реалізму.

Рідним Чернівцям Ігнац Клігер залишив прекрасну згадку про себе. Пам’ять про нього живе у скульптурному творі, який і сьогодні можна побачити в Центральному парку культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка. Це – композиція І. Клігера «Ольга Кобилянська».

Скульптор виконав її як пам’ятник Ользі Кобилянській і 1952 року його установили перед Чернівецьким драматичним театром. Пізніше твір Клігера перемістили до парку. Скульптура Клігера підкоряє емоційними камерними інтонаціями і проявом творчої художньої індивідуальності автора. Митець доніс до нас незабутній образ письменниці, який є цінним своєю поетичністю і мудрістю людини, що перебуває в гармонії з високою творчістю. 

Галина Тарасюк

Ользі Кобилянській

І вже далі читаємо у Галини Тарасюк, поетеси, прозаїка, критика, публіциста, перекладача «ПЕРЕБЕРІЯ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ», 30.11.2020.

Я пам’ятник собі…
До слова, про пам’ятники. І тут не обійшлося без її містифікації. Мінливість її образу не годен вловити і втримати ні глина, ні гіпс, ні бронза. Той скульптор, якому вдасться відтворити ЇЇ суть, ще в проекті…
Але особисто мені найбільше до вподоби (радше – не дратує) маленька непретензійна музейно-паркова скульптура роботи Л. Клігера, один із «штампованих» примірників якої встановлено в центрі Чернівців – у парку імені Т. Шевченка, а два інших – в літературно-меморіальному музеї її імені і на філфаці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Але в теплі і затишку скульптура не справляє такого щемного враження, як у тіні дерев старого парку, відкрита всім вітрам, дощам і снігам. До цієї Ольги Кобилянської рідко покладають квіти. Більшість народу, що снує і відпочиває в її улюбленому «городі», навіть не здогадуються, що то – вона. І Ользі Юліанівні, схоже, це подобається. Подобається сидіти в затишку вікових дерев ніким не поміченою і спостерігати за тими, кого з доброго дива колись робила героями своїх творів. Але… може я в полоні оптичного обману?

Ще про пам’ятник Ігнаца Клігера згадує журналістка Наталія Фещук: «До будинку треба пройти через веранду. Тут все автентичне, нічого не змінювали. Влітку тут Кобилянська любила пригощати своїх друзів медом з холодною криничною водою або й просто відпочивала. Про це нагадує своєрідне скульптурне зображення письменниці, виконане 1950 року Ігнацем Клігером». «Стаття Ольга Кобилянська: вершниця, яка любила білі троянди», 4.06.2020.

Тепер про троянди, які любила Ольга Кобилянська…

Рожі (1896)
Ольга Кобилянська
У склянці, тонко різаній, прозорій, наповненій аж по сам край свіжою водою, стояли вони…
Темно-червона, окружена листками, що недбало звисали, горіла пурпурою. Розцвілася розкішно, упоювалася сама собою; принаджувала до себе і ждала неспокійно.
Зараз коло неї, мов під охороною маленьких, трохи потвердих, темно-зелених листків, тулилася блідо-рожева рожа, що тільки наполовину розцвілася.
Вона ще перед кількома хвилями була пуп’янком, а тепер, немов від одного сильного віддиху раннього повітря, розцвілася і виглядала так, якби сама з себе стала такою пишною, коли тим часом вона все ще була пуп’янком.
Вона була повна поетичного почуття — рожа, до котрої усміхається полудень зі своїми різнобарвними метеликами…

Через кладку (1909 — 1911)
Ольга Кобилянська
Знаєте ви білі рожі? Ті звичайні, не окулізовані, котрих листки ані не улискуються, ані не колють, а так собі — звичайні, матові з виду. Ті білі звичайні рожі (уважайте) виростають великими корчами, і цвіт їх досить повний. Листочки цвіту білі, і лиш серединою, звідки розпочинають розгортатися, ніби — кажу “ніби” — вони мов мріють рожевістю. Але то не значно. І не в тім річ, бо помимо того все ж таки білі рожі. Білі — від початку аж до кінця свого. А головна їх чудова прикмета (я б сказав — вони гербові), — це їх запах. Запах, що викликує в душі мрії, шматок того, що зветься звичайним словом — рай, спомини з молодих щасливих літ і всяких образів з колишнім гарним, зібраним в одну хвилину.
Я лиш кажу.
Головна їх чудова прикмета — це їх запах. Якби можна описати запах, я б його описав. Тепер червень, саме дві такі рожі стоять біля мене, — і пахнуть, чарують…
…Мої “білі рожі” — сами виховуються. На зиму загартовані самі собою, вижидають у мрійному півсні між стужею й сонцем наближення весни. А коли наступить червень, вони цвітуть… Гей, як цвітуть, процвітають вони! аж зчудуєшся тою несподіваною силою. Садять так багато з-поміж зеленого свойого листя білого цвіту, неначеб не мали вже більше дожити другої весни, — дають з себе все, що мають. Одна молода залюблена дівчина, вічно розмріяна, неначе кам’яніла з якоїсь розкоші коло тих рож, що цвіли в червні… Дивилася поважними очима на них, упоювалася їх запахом і, усміхаючись, несвідомо говорила сама собі:
— Я щаслива!..
Чуєте? Щаслива!

Білі троянди, а саме рожі не окулізовані, у листопаді не знайдеш. А ось блідо-рожева рожа, троянда тепер поряд. Десь за тиждень до сьогоднішнього дня пам’ятник Ольги Кобилянської трохи обновили. Але таблички, що скульптор пам’ятника – Ігнац Клігер, я не знайшла…

Далі буде…

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «І Ользі Юліанівні, схоже, це подобається. Подобається сидіти в затишку вікових дерев…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про це написав голова Чернівецької обласної «Батьківщини» на своїй фейсбук-сторінці, зазначивши, що його друзі з Румунії «у цей страшний для України стали для нас справді братами».

«Я щиро пишаюся своїми друзями, з якими ми приятелювали вже багато років, з багатьма – ходимо до однієї церкви, а після повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого вони стали для мене практично рідними, – написав Іван Мунтян. –

Для мене і для нашої волонтерської команди за попередні місяці Румунія стала плацдармом, де ми могли проводити зустрічі з тими іноземцями, які мали бажання допомагати, але не ризикували заїжджати у воєнну країну. Ми запрошували закордонних доброчинців – американців, канадців, італійців, іспанців, німців, британців…, пояснювали і показували їм реальну ситуацію в Україні, відповідали на їхні численні питання… І нам вдавалося їх переконати, надати правдиву інформацію – і залучити допомогу для українців. Це все завдяки давнім і тривалим зв’язкам. А згодом, коли ситуація стала більш-менш зрозумілою, вони почали їздити з гуманітарною допомогою не лише до кордону, а і всередину України, і разом з нами доставляють вантажі аж на передову.

Тішуся, що станом на початок великої війни зумів оперативно мобілізувати зусилля своїх румунських друзів, що вони в перші дні були моєю дуже великою підтримкою, і я міг багатьом людям тут допомагати завдяки їм. Щиро дякую цій потужній румунській команді, в якій налічуються сотні людей – це поважні і авторитетні керівники регіонів, серед яких багаторічний голова Сучавського повіту, великий друг нашого краю і нашої країни і мій особистий друг Георге Флутур, парламентарі, інші посадовці, бізнесмени, мої брати і сестри по вірі, пастори, єпископи…

Вони роблять для України шалену роботу. Сотні поїздок, тисячі тонн гуманітарної допомоги, тисячі звітних документів, які фіксують кожну одиницю вантажу – декларації, акти прийому-передачі…

Тож буквально 30 грудня я побував у сусідньому з нами Сучавському повіті і зустрівся з головами громад – комуни Думбравень (Comuna Dumbraveni) Іоаном Павалом та Вікову де Сус (Vicovu de Sus) Василе Іліуцом, а також зустрівся з деякими депутатами румунського парламенту і волонтерами, з якими підтримуємо давні і близькі стосунки».

Іван Мунтян розповів, що Іоан Павал від початку повномасштабного вторгнення буває в Україні двічі-тричі на тиждень, а у перший місяць – узагалі через день привозив сюди цілі колони мікроавтобусів, а назад забирав найбільш потребуючих біженців, які тоді масово втікали від війни з «гарячих точок». Це були люди з інвалідністю, маломобільні, старшого віку і з малими дітьми… Близько трьох тисяч осіб з України прийняла очолювана ним громада – і в домівках мешканців, і в комунальних приміщеннях.

«Це просто Людина з великої літери, – зазначає Іван Мунтян. – Нещодавно він передав для порятунку наших воїнів та цивільних, постраждалих від російської агресії, машину «швидкої допомоги», яка одразу була відправлена на передову. Тепер він має в планах передати нам потужний генератор, який міг би у блекаут забезпечити електропостачанням одразу кілька об’єктів у одній із наших громад – сільраду, школу, дитсадок».

Допомога від Васіле Іліуца також є щедрою і регулярною.

Тож напередодні Нового року голова буковинських «батьківщинівців» об’їхав багатьох друзів у Румунії і подякував їм за братню допомогу Україні. На знак вдячності передав доброчинцям солодощі від своєї родини.

А щоб не повертатися порожняком, привіз новий гуманітарний вантаж, який задекларував на своє ім’я: медичні засоби, які будуть передані через одну з військових адміністрацій у медзаклади, які їх потребують, і військовим частинам на передову.

«Ми уникали публічності у справах доброчинності, бо нам важлива зроблена справа, а не піар, – пояснив партієць. – Я і зараз це все пішу лише для того, щоби щиро подякувати людям, які цього варті. Та попри це, знаходилися і недоброзичливці, які намагалися зупинити нашу роботу, дискредитувати нас, оббріхувати – в тому числі, і через ЗМІ. Не знаю, як інакше назвати їхні брудні технології, окрім як диверсіями – не проти нас, а проти України, бо це робили вороги України. А я радий, що наш авторитет у друзів і партнерів непохитний – вони не лише чітко розібралися в ситуації, а ще й помножили свою допомогу, оскільки побачили, хто є хто і кому насправді небайдуже до долі людей, а хто дбає про задоволення власних амбіцій і кишень. З нашими партнерами ми спілкуємося однією мовою – мовою самодостатніх людей, які ніколи не опускаються до дріб’язкових речей на кшталт «нажитися» чи «підзаробити» на горі людей. Тож завдяки цьому маємо змогу продовжувати організовувати потужну допомогу потребуючим українцям!

І дякую Богу, що маю таких щирих друзів, які користуються такою повагою, авторитетом і довірою у своїх громадах і так людяно і насправді по-братньому поставилися до нашої біди. Нехай Господь їх рясно благословить, а наша Перемога стане початком процвітання обох наших країн!»

Facebook-сторінка Івана Мунтяна

Запис “Друзі з Румунії стали братами!” – Іван Мунтян про доброчинців у часи війни спершу з'явиться на Медіа-Версії.