Запис Тил — для передової: у чернівецькому «Вернісажі» відкрили благодійну виставку 21 митця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час урочистого відкриття виставки скульптор і художник Іван Салевич дуже влучно зауважив: якщо у XIX столітті живописців приголомшила поява фотографії, то сьогодні перед мистецтвом постав новий виклик — Штучний Інтелект, який намагається витіснити практичне малярство. Та дивлячись на ці полотна, де у рельєфних мазках мерехтить вечірнє світло над Хотинською фортецею, а у сріблясто-зелених перламутрових натюрмортах засинає «Лавандовий сон», розумієш: жоден безликий цифровий алгоритм ніколи не замінить живу іскру людської душі та тактильну магію справжнього пензля.

Пагорби у Білівцях, де повітря стає густим від прохолодного, терпкого аромату, а земля одягає свої найвеличніші шати — безкрає море лілових, ультрамаринових та ніжно-бузкових відтінків. Цей край на два тижні став рідною домівкою та відкритим почуттям для понад двадцяти українських митців. Підсумком їхнього натхненного пленеру стала сьогоднішня виставка у Чернівецькому художньому музеї.

Особливо емоційним став виступ журналістки Людмили Чередарик, яка з великим захопленням говорила і про родину Гуцулів — Івана та Віктора. Саме вони стали головними організаторами цього мистецького свята. Завдяки їхнім зусиллям та бренду «LavandoVA mrija», село Білівці на два тижні перетворилося на затишний мистецький куточок. Вони створили для художників чудові умови, де запах нагрітої сонцем землі та тераси квітучої лаванди надихали на створення справжніх шедеврів.

Кожна з робіт  виставки –  це маніфест рукотворної краси, де колір вібрує залежно від кута зору, а фактура фарби зберігає тепло людських рук.

У музейній залі панував справжній рух. Глядачі не просто розглядали полотна, а довго стояли біля кожної роботи, роздивляючись густі мазки фарби, сперечаючись та ділилися враженнями. Багато хто фотографувався на тлі фіолетових пейзажів, намагаючись зберегти собі на згадку шматочок цього літнього настрою. І просто насолоджувалися моментом і спілкуванням із митцями…

Запис Лавандовий етюд Буковини: тактильна магія справжнього пензля… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Енергія Сергія була ренесансною і не вміщалася в рамки одного жанру. Він писав музику, створював складну станкову графіку,  окремим виміром його життя став розпис храмів та іконопис. Світ бачив його талант на виставках у Бельгії, Німеччині та США, проте головним його прихистком завжди залишалися Чернівці.

Пам’ятаю, ще й переглянула свої світлини з різних виставок, на спільні вернісажі Сергій Колісник майже ніколи не приходив першим. Поки звучали урочисті офіційні промови, Сергія не було в перших рядах. Він з’являвся пізніше — тихо, майже непомітно, десь на периферії виставкової зали, коли офіційна частина вщухала, залишаючи місце для розмови глядача з картинами.

Колісник був надто автономним. На одному з рідкісних архівних фото зафіксовано момент, коли офіційне визнання наздогнало художника. Посеред церемоніального простору стоїть Сергій — у своїй незмінній джинсовій куртці, з довгим волоссям. На його обличчі — легка і напрочуд іронічна посмішка. Він побув у кадрі стільки, скільки вимагала ввічливість, і знову пішов у тінь — туди, де панувала магія.

Відомий напис Целана на чернівецькій стіні — це не просто туристичний маркер, це внутрішній камертон міста. Для Сергія, який умів чути це місто і трансформувати його життя у графіку, цей напис був символом служіння Знаку. Вони обидва — Целан у поезії, Колісник у живописі — безжально відсікали все зайве, оголюючи нерв буття і залишаючи графічно чіткий, глибокий відбиток на стінах нашої спільної пам’яті.

Своїми спогадами про Сергія поділився чернівчанин Володимир Попович.

«У 2010 році, коли я почав працювати тоді ще в Художньому салоні, мне серед усіх робіт одразу кинулась в очі робота Сергія “Хмара”, виконана яєчною темперою. Для мене це було величезне відкриття в живописі. Я просто не міг надивитись на цю картину!

Згодом ми познайомились і з самим Сергієм, тоді ще в “Пабліку”. Я просто не міг повірити, що тепер знаю такого видатного художника! Бо для мене він був саме таким — ніби якимось чародієм, який подарував це неймовірне відчуття магії своїх робіт. З тих пір я просто закохався в його творчість.

Пізніше, вже в Художній галереї, ми робили виставку робіт Сергія. Це було просто якесь свято для мене. Стільки його робіт в одному місці, та ще й я міг насолоджуватись ними довгий час! Я просто годинами роздивлявся ці неймовірні картини темперою.

Зараз нема Галереї, нема “Пабліка”, і нема вже Сергія! На жаль! Але магія його робіт залишилась! Дякую тобі, Сергію, за твій світ, яким ты поділився з нами! Твори свої небесні роботи і небесну музику, а у нас залишилися пам’ять і твої земні таланти!»

Сьогодні міський ландшафт Чернівців невблаганно змінюється. Зникають культові локації, йдуть у засвіти митці. Але виставка у «Вернісажі» доводить: безкомпромісне мистецтво Сергія Колісника виявилося міцнішим за плин часу. Його магія, зафіксована у жовтковій темпері та філігранній графіці, досі тримає небо над Чернівцями, нагадуючи нам про справжню, неконформну висоту людського духу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Світло безкомпромісного пошуку: шлях і магія Сергія Колісника… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Якщо 18 червня під час творчої зустрічі з режисером Олесем Саніним у бібліотеці імені М. Івасюка чернівчани більше говорили про залаштункові таємниці кіновиробництва, то цей вечір у кінозалі перетворився на справжній маніфест сучасної боротьби.

Напевно головною та найчутливішою подією вечора став вихід на сцену українського захисника. Воїн, який носить гордий бойовий позивний «Довбуш», звернувся до творців картини. Він щиро розповів, що з моменту виходу фільму на екрани у 2023 році, ця історія стала для нього та його побратимів потужним джерелом сили на передовій.

Під оплески залу військовий піднявся на сцену та особисто вручив Олесю Саніну та Олексію Гнатковському свій бойовий шеврон. Цей жест став символічним мостом між карпатськими лицарями XVIII століття та тими, хто захищає Україну прямо зараз.

Цей показ у Чернівцях довів: фільм «Довбуш» давно перестав бути просто художнім кінематографом. Це дзеркало нашої реальності. Коли екранний опришок та реальний військовий тиснуть один одному руки, стає очевидно — українська сила непереможна, а сміливі — завжди мають щастя.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Символ, що єднає епохи: як у Чернівцях опришок «Довбуш» зустрівся із захисником у пікселі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як зазначає куратор виставки, завідувач відділу маркетингу, розвитку та комунікацій ЧХМ Лариса Курущак, ця експозиція продовжує красиву музейну традицію, започатковану ще у 2021 році виставкою студентів Вижницького коледжу мистецтв і дизайну ім. В. Шкрібляка «Із Божою ознакою». Наступного року її підхопило «Іванове житіє…». Цьогорічна ж подія — вже третя тематична музейна експозиція, і вона має широку географію, об’єднуючи митців із різних куточків України.

Цей масштаб став можливим завдяки унікальній міжмузейній колаборації: тут представлено твори живопису, графіки, скульптури, текстилю та кераміки з фондів ЧХМ, Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка та Мистецько-меморіального музею-садиби Івана Миколайчука в Чорториї.

Витончена скульптура Заслуженого художника України Івана Салевича зображує людську постать на високих сходах, яка тягнеться до сонця і птаха, що вінчає композицію. Поруч застиг міфічний карпатський цапок, а сам постамент задрапіровано автентичною буковинською веретою.

Ця символічна  робота  –  як  філософський роздум про тернистий шлях генія від земних витоків до сакральних вершин.

І найдивовижніше, як експозиційний простір починає перегукуватися із самими глядачами. Біля монументального графічного портрета режисера Сергія Параджанова  мені вдалося відчути справжній «діалог крізь час». Мій власний лук цього дня — хустка із принтами кінокадрів та облич із «Тіней забутих предків» — став такою незапланованою  особисто для мене частиною виставки.

Звернула увагу  на рельєфний портрет Миколайчука авторства Володимира Гамаля. Обличчя актора майстерно вписане у традиційну восьмикутну зірку-оберіг на тлі мерехтливого золота та рельєфних смуг-кінострічок. Цей твір сприймається  дуже символічно і велично.

Після офіційного відкриття виставки відвідувачі ще дуже довго не розходилися. Глядачі тепло спілкувалися, фотографувалися біля експонатів та разом згадували культові фільми, ділилися живими спогадами земляків про Івана Миколайчука — про його неймовірну харизму, щирість та любов до рідного краю.

Велика вдячність організаторам виставки та її куратору Ларисі Курущак за те, що подарували Чернівцям це свято пам’яті. Спадок Івана Миколайчука — його унікальне поетичне кіно, що прославило Україну на весь світ — не залишився на полицях архівів. Він живе в нашому побуті, в наших образах і в нашому повсякденному буковинському етнокоді.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Етнокод Івана Миколайчука: українські митці створили «багатоголосся» пам’яті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проте те, що відбулося на сцені 31 травня — це зовсім інша історія! Народний драматичний театр ім. Григорія Агєєва під керівництвом Івана Даніліна перетворив класику на динамічний вир подій, діалогів та неймовірних перевтілень. Відірвати очей від сцени було просто неможливо!

Ця вистава підкорює формою та атмосферою. Режисер майстерно поєднав драматургію з неймовірним технічним наповненням. Окремої уваги заслуговує світлове оформлення: динамічні контрасти та точкові акценти створювали відчуття ігрового простору, де кожен крок героя — це хід у небезпечній простір. Музичний супровід не просто доповнював дію, а диктував цей божевільний темп, перетворюючи розмови XVII століття на актуальний, живий перформанс.

Актори буквально тримали енергетичний запал від першої до останньої секунди. Вони видавали живі, гострі, динамічні емоції. Це було сміливо, гучно, часом провокативно, але неймовірно талановито!

Браво, Театре!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Тартюф»: як режисер Іван Данілін та Народний драматичний театр ім. Г. Агєєва переосмислили Мольєра… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Провела захід дивовижна пані Валентина Чолкан, кандидат філологічних наук та доцент ЧНУ. Її потужний голос, заворожлива харизма та пристрасне виконання класичних танго й романсів тримали залу на одному диханні. Особливої магії зустрічі додавало й те, що акомпанував пані Валентині на гітарі її чоловік Всеволод. Виступи цієї творчої пари — це окреме мистецтво, сповнене тонкого взаєморозуміння, ніжності та гармонії.

Валентина Чолкан майстерно вела слухачів не лише музичними лабіринтами, а й драматичними сторінками біографії самого Богдана Весоловського. Його життя — це дзеркало української долі ХХ століття. Усе починалося у міжвоєнному Львові 1930-х років. Навчаючись на юриста, молодий Богдан став зіркою першої величини та подарував Україні європейське ретро як головний композитор і піаніст легендарної капели «Ябцьо-джаз», яку очолював Леонід Яблонський. Його перше кохання та муза Ірена Яросевич надихнула митця на створення шедевра «Прийде ще час».

Проте Друга світова війна безжально розбила цей романтичний світ, змусивши Весоловського емігрувати. Згодом він оселився в Канаді, де створив сім’ю з Оленою Залізняк, але туга за Батьківщиною ніколи не полишала композитора.

Лише через 30 років розлуки, у 1967-му, йому вдалося відвідати рідний Львів. Проте омріяне повернення принесло невимовний біль. Замість європейської культурної столиці він побачив жорстко русифіковане, затиснуте в радянські лещата місто, де його пісні були під забороною. Цей духовний занепад настільки вразив митця, що підірвав його здоров’я. Повернувшись до Канади, він прожив лише кілька років і помер у 1971-му, заповівши поховати свій прах на Личаківському цвинтарі.

Саму цю стрімкість, внутрішній драматизм та багатогранність почуттів пані Валентина розкрила через аналіз музики. Вона детально пояснила слухачам внутрішню архітектуру танго — жанру, де за чітким ритмом завжди ховається буря пристрастей. Весь виступ пари був неймовірно потужним, стрімким та глибоким. У залі звучали шедеври, що назавжди вписані в історію нашої культури: «Усміх твій таємничий », «Прийде ще час», «Жоржина», «Ми закохані одне в одне», «Намалюй мені ніч» та інші.

Унікальність музичної структури танго, пісні «Як тебе не любити» полягає в тому, що її текст складається з трьох куплетів-катренів, і для кожного з них написана своя оригінальна мелодія. Валентина Чолкан говорить:  «І зверніть увагу, тут будуть знову ж таки три катрени. І всі три катрени — абсолютно інша мелодія». Композитор Богдан Весоловський створив унікальну форму українського ретро-танго, де три чотиривірші (катрени) не повторюють одну й ту саму музичну тему, а розвиваються динамічно один за одним.

Та найбільшим емоційним потрясінням вечора став романс «Я знов тобі».  «…мені краси її не треба, коли тебе на ній нема…»,  – ці щемливі рядки з романсу вражають до глибини душі. Це і мої особисті спогади…

Музика Богдана Весоловського виявилася дивовижним дзеркалом: вона стала виразником не лише сьогоднішніх драматичних подій і самотності, а й безмежного кохання та патріотизму, які тримають нас у найважчі часи. Його тужливі пісні летять крізь роки, нагадуючи, що справжні почуття не вмирають. У цьому й полягає унікальний феномен композитора: створивши свого часу легке міське ретро, він зміг загорнути в тужливі ритми танго і вальсу незламний український дух. Його творчість, яка колись рятувала українців від ностальгії в еміграції, сьогодні знову повертається, щоб об’єднувати нас на рідній землі і перемагати…
Лише наприкінці заходу присутні дізналися, що пан Всеволод напередодні потрапив в аварію — саме тому він увесь час виступав сидячи. Ця мужність та відданість мистецтву зворушили всіх нас.

Дякуємо пані Валентині та пану Всеволоду за цю зустріч. Вони подарували Чернівцям не просто творчість, а й довели, що справжнє мистецтво не має кордонів і часу…

Браво!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Музика, що перетинає кордони часу: як у Чернівцях ожили танго Богдана Весоловського… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перед початком концерту присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять полеглих Героїв України. Ця тиша у Мармуровій залі звучала особливо проникливо й нагадувала, якою ціною сьогодні виборюється можливість жити, творити й співати українську пісню.

Особливого змісту концертові додала благодійна мета. Усі кошти, зібрані під час заходу, колектив спрямує на придбання зарядної станції «Бандера-павер» для свого колеги — викладача Коледжу ЧНУ та воїна 36-ї окремої механізованої бригади Іллі Гудзика.

У концертній програмі прозвучали стрілецькі та повстанські пісні, духовні й хорові твори, обробки українських народних мелодій, твори українських та буковинських композиторів. Кожна композиція звучала щиро й сильно, нагадуючи: українська пісня — це не просто мистецтво, а жива пам’ять народу, його історія і незламний дух.

За диригентським пультом — художній керівник капели, лауреат премій імені Сидора Воробкевича та Марка Черемшини Любомир Равлюк. Музичний супровід забезпечила концертмейстерка Людмила Нагірна. Ведучими вечора стали Галина Абрам’юк та Дмитро Павлюк.

До Мармурової зали прийшли викладачі, студенти, друзі капели, шанувальники хорового мистецтва.

Під час концерту ректор Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Руслан Білоскурський вручив учасникам капели подяки за багаторічну сумлінну працю, вагомий внесок у розвиток хорового мистецтва та популяризацію української пісні. Це стало щирим визнанням багаторічної діяльності колективу, який уже багато десятиліть є важливою частиною культурного життя Буковини.

Народна аматорська чоловіча хорова капела «Дзвін» — один із найвідоміших чоловічих хорових колективів Буковини. Колектив діє при Центрі культури та дозвілля ЧНУ й об’єднує викладачів, співробітників, студентів університету та знаних митців краю.

Особливо приємно було бачити, що упродовж багатьох років капела «Дзвін» об’єднувала не лише професійних музикантів, а й представників різних факультетів університету. Чимало співаків прийшли до колективу саме з математичного факультету ЧНУ. Як людина, яка закінчила свого часу матфак, знаю, що у свій час у капелі співали студенти-математики, викладачі фізмату, а потім матфаку — зокрема Володимир Кирилович Маслюченко, Михайло Леонович Свердан,  Антон Михайлович Садовяк та інші. Це ще раз підтверджує особливу атмосферу «Дзвону», де любов до науки гармонійно поєднувалася з любов’ю до української пісні.

На концерті був присутній і колишній ректор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Степан Васильович Мельничук, який упродовж багатьох років підтримував і опікувався капелою «Дзвін». На його адресу зі сцени прозвучали щирі слова вдячності за увагу до хорового мистецтва та підтримку колективу.

Зі словами вдячності виступили представники Чернівецького обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Чернівецького обласного товариства «Політв’язнів та репресованих», профспілкової організації працівників та Студентського парламенту ЧНУ.  Теплі слова лунали також від рідних учасників капели та численних шанувальників хорового мистецтва. Атмосфера вечора була особливо щирою й піднесеною — такою, коли музика звучить не лише зі сцени, а й у серцях слухачів.

Привітати колектив завітав і  Народний артист України Павло Дворський.

Під час концерту прозвучала й пропозиція порушити клопотання про присвоєння художньому керівникові капели Любомиру Равлюку почесного звання «Заслужений працівник культури України». Адже багаторічна праця диригента, його відданість українській пісні та внесок у розвиток хорового мистецтва Буковини давно заслуговують на високе державне визнання. Водночас хочеться, аби підтримка таких ініціатив звучала не лише у словах зі сцени. Авторитетні громадські та культурні організації, які висловлюють вдячність колективу, мають вагу й можливість бути почутими. Тому важливо не просто згадувати про клопотання, що «перебуває у кабінетах», а й наполегливо сприяти його реальному розгляду та втіленню. Люди, які десятиліттями працюють для української культури, заслуговують не формальної, а дієвої підтримки.

Сьогодні, коли Україна виборює свою свободу, такі концерти набувають особливого значення. Бо хорова пісня — це не лише мистецтво. Це підтримка, молитва, пам’ять і сила, яка об’єднує людей.

Капела «Дзвін» вкотре довела: українська пісня звучить не лише зі сцени — вона звучить у самому серці народу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

P.S. Цю статтю присвячую світлій пам’яті свого батька — викладача кафедри математичного аналізу, який щиро любив і пишався Народною аматорською чоловічою хоровою капелою «Дзвін». Для нього українська пісня, університет і «Дзвін» були частиною життя, якою він по-справжньому дорожив.

Запис Пісня, що тримає дух: у Чернівцях відбувся благодійний концерт капели «Дзвін» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під склепіннями костелу Найсвятішого Серця Ісуса у Чернівцях два вечори поспіль звучала музика, що об’єднувала людей — щира, глибока, жива. Саме так у місті відбувся благодійний IV фестиваль класичної музики «VOROBKEVYCH FEST»

Фестиваль відбувався 20–21 травня у костелі Найсвятішого Серця Ісуса — одному з найкрасивіших і найатмосферніших просторів Чернівців. Саме тут класична музика звучала особливо глибоко й проникливо, наповнюючи храм не лише звуком, а й відчуттям внутрішнього світла та спокою.

Автором ідеї та організатором фестивалю є Ярослав Гамаль — викладач Чернівецького обласного фахового коледжу мистецтв імені Сидора Воробкевича, лауреат міжнародних конкурсів та відомий буковинський музикант. Завдяки його ініціативі фестиваль об’єднує у Чернівцях виконавців і слухачів, для яких музика є не лише мистецтвом, а й способом зберігати культурну пам’ять, традицію та духовну тяглість поколінь.

Особливого значення фестиваль набуває у рік 190-ліття від дня народження Сидора Воробкевича — видатного буковинського композитора, письменника, священника, педагога і громадського діяча, чия творчість стала важливою частиною української музичної та культурної спадщини. Саме тому «VOROBKEVYCH FEST» є не лише концертною подією, а й своєрідним продовженням тієї мистецької традиції, яку свого часу формував Воробкевич на Буковині.

Перший день фестивалю був присвячений виступам солістів та ансамблів студентів коледжу мистецтв. Для багатьох молодих виконавців це стала можливість виступити на великій сцені перед повним залом та відчути справжній контакт із публікою.

Другий день фестивалю подарував слухачам масштабні виступи творчих колективів коледжу: хору, камерного та симфонічного оркестрів, оркестру баяністів-акордеоністів, капели бандуристів і народного оркестру. Кожен виступ супроводжувався щирими оплесками, а сам концерт перетворився на справжнє свято музики.

Особливо символічною стала атмосфера другого дня фестивалю: зал був наповнений людьми у вишиванках. Це виглядало дуже природно й водночас урочисто — ніби музика, архітектура костелу й українська традиція об’єдналися в один живий культурний простір.

«VOROBKEVYCH FEST» вкотре показав, що Чернівці залишаються містом із глибокими культурними традиціями, де класична музика здатна збирати повні зали, а молодь — щиро й професійно продовжувати мистецьку спадщину Буковини. Подія має не лише мистецьку, а й благодійну мету — відбувся збір коштів на потреби ЗСУ та на відновлення самого костелу. І, мабуть, найцінніше у таких подіях — це відчуття, що музика сьогодні потрібна людям. Вона об’єднує, підтримує, допомагає зберігати красу й людяність навіть у непрості часи.

Фестиваль «VOROBKEVYCH FEST» став подією, яка ще раз нагадала: класична музика у Чернівцях має своє вдячне середовище, свої традиції та своє майбутнє. Щира подяка учасникам концертів, творчим колективам, викладачам, організаторам і всім, хто долучився до створення цього музичного свята. Окрема вдячність — громаді костелу Найсвятішого Серця Ісуса за відкритий простір, у якому музика звучала особливо піднесено й проникливо, а також глядачам, які наповнили фестиваль увагою, теплом і щирими оплесками.

«Задзвенімо разом, браття,
Піснь воскресну і нову…»

Сидір Воробкевич, 1879

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Музика, що об’єднує: у Чернівцях відбувся благодійний IV фестиваль «VOROBKEVYCH FEST» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час зустрічі звучала і важлива думка про вибір мови та культурної ідентичності буковинських письменників. У ХІХ столітті німецька мова відкривала значно ширші можливості для кар’єри, публікацій і визнання в Австро-Угорській імперії. Однак і Юрій Федькович, і Сидір Воробкевич свідомо обрали українську мову — попри те, що могли б стати успішними німецькомовними авторами. Саме тому їхня творчість — це не лише література, а й культурний вибір та праця для формування українського середовища Буковини. Вони писали мовою народу, серед якого жили, і фактично творили український культурний простір у регіоні, де перетиналися різні мови та традиції. Олександр Попович також показав присутнім унікальний тритомник творів Сидора Воробкевича. Старовинне видання справляло особливе враження — до нього навіть було страшно торкатися руками, настільки цінними й  музейними здавалися ці книга. Мені випала честь потримати цю книгу і переглянути її сторінки.

Прозвучало і цікаве спостереження від присутнього священника, який звернув увагу на один із портретів Сидора Воробкевича. Йшлося про хрест на грудях письменника-священника. Як пояснив Отець, право носити такий нагрудний хрест у церковній традиції отримували далеко не всі священники — це було знаком особливої пошани та визнання заслуг.  Від 1875 -го, з часу відкриття Чернівецького університету, Сидір Воробкевич викладав співи на богословському факультеті. Його заслуги були відзначені наданням почесних титулів протоієрея (1881) та архіпресвітера-ставрофора (хрестоносця, 1890). Таким він зображений на фото, опублікованому в 1901 році. Ця деталь стала ще одним нагадуванням про багатогранність постаті Воробкевича. Він був не лише письменником і композитором, а й духовною особою, яка мала великий авторитет у церковному середовищі.

Також Сидір Воробкевич отримав і найвищу державну нагороду Австро-Угорської імперії за цивільні та культурні заслуги. Отримання такого хреста українським православним священником на Буковині свідчило про визнання його культурно-освітньої праці на загальнодержавному імперському рівні. Це була оцінка його роботи як професора Чернівецького університету, автора десятків підручників та засновника української хорової школи в регіоні. Нагорода має вигляд золотого чотирикінечного хреста, покритого червоною емаллю. Позаду хреста розміщений двоголовий австрійський орел. У центрі — білий медальйон із золотими ініціалами імператора «FJ».

Особливо емоційною стала мить, коли Олександр Попович зачитав два вірші Сидора Воробкевича — «Збудилась Русь» та «То моя Буковина». Другий твір звучав під пронизливий звук повітряної тривоги, яка кілька разів переривала зустріч.

Наш світ великий, кажуть,
Повнісінький краси:
Тут Альпи, а там море,
Міста тут, там ліси…
Я край один лиш знаю,
Одну лише ріку,
Для них б’є серце в грудях,
Для них я лиш жию.
Для них із мого серця
Усі пісні пливуть, –
То моя Буковина,
Мій милий, синій Прут!..

Сидір Воробкевич, 1879

У цей момент поезія ХІХ століття сприймалася особливо гостро й сучасно. Особливо відчувалося, що розмови про літературу й культуру сьогодні — це не лише про минуле. Це про пам’ять, ідентичність і про здатність суспільства триматися за власну культуру навіть тоді, коли над містом звучать сирени…

…Вісти усім просторам,
Що братняя любов
Нас разом поєднала,
Щоб слава-доля знов
До нас назад вернули;
Щоб цвів наш рідний край,
Як цвів в часах минулих
Красою, мов той рай!..

Сидір Воробкевич, 1869

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

Під час зустрічі Олександр Попович згадав і Семінарську церкву Трьох Святителів у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича — колишній Резиденції митрополитів, де свого часу Сидір Воробкевич викладав церковний спів і музику. Цей сакральний простір пережив різні епохи — від австрійського богословського центру до радянського обчислювального осередку та сучасного українського відродження.

Для мене ця згадка була особливою ще й тому, що я належу до покоління студентів математичного факультету, яким свого часу передали приміщення храму під обчислювальний центр. У церковній залі тоді розмістили перші ЕОМ, а саме Мінськ -4,  і не одну задачу довелося розв’язувати саме в цьому просторі під старовинними склепіннями.

І хоч епохи змінювали призначення храму, надзвичайно важливо, що завдяки науковій інтелігенції вдалося зберегти унікальний іконостас, настінні розписи та фрески. Вони залишилися майже у первинному вигляді. А вже у 1991 році в університеті відновили теологічне відділення.

Особливо символічно згадується 29 квітня 2018 року, коли мені довелося побувати у цій церкві разом із бійцями АТО — тоді захисників офіційно називали учасниками Антитерористичної операції. І тоді це був простір, де поєдналися історія, віра, наука й пам’ять різних поколінь…

Запис «То моя Буковина» під звук сирени: у Чернівцях говорили про Сидора Воробкевича… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Залі органної та камерної музики в Чернівцях звучав орган. І звучали молоді виконавці — уважні, сміливі, дуже різні. Саме в цій різності й відкривалася глибина органного мистецтва: від внутрішньої стриманості до емоційної відкритості, від точності до натхнення.

У конкурсі взяли участь:

Перша група:
Анастасія Гречин (Ужгород),
Роман Довгаль (Харків),
Микола Робуляк (Чернівці),
Поліна Євчакова (Ужгород).

Друга група:
Анна Бурель (Харків),
Дарина Пастушок (Луцьк),
Віра Бондаренко (Харків).

Ведуча – Дар’я Сирбу. Кожен виступ — як окрема історія. І водночас — частина великої розмови про музику, традицію і сучасність.

Як повідомила адміністрація філармонії, провести конкурс було б набагато складніше без фінансової підтримки Інституту німецької культури та історії Південно-Східної Європи при Мюнхенському університеті імені Людвіга Максиміліана. Щиро вдячні  Оксані Матійчук, голові ГО «Українсько-німецьке культурне товариство м. Чернівці», за розуміння важливості цієї події та всебічне сприяння в реалізації цього проєкту.

Оцінювало конкурсантів журі:
голова — Вадим Лісовий, кандидат педагогічних наук, доцент, піаніст і концертмейстер;
Бьорн О’Віде — органіст, диригент, композитор, художній керівник фестивалю «Potsdam Bach-Tage»;
Надія Величко — органістка, концертна виконавиця, амбасадорка української органної музики;
Ліана Кришевська — музикознавиця, дослідниця, представниця академічного середовища Німеччини.

Це був день великої відповідальності — і великої довіри до музики.

А вже сьогодні, 18 квітня  — фінал.
О 15:00 тут же, у Залі органної та камерної музики, відбудеться гала-концерт і нагородження.
Момент, коли всі ці зусилля, хвилювання і натхнення зберуться в єдиний — завершальний акорд.

Дякуємо ЗСУ за можливість вчитися, працювати, жити, слухати музику.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Коли музика тримає подих: конкурсний день «Sounds of Bach 2026»… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

11 березня тут відбулося відкриття виставки «Колаж як відображення індивідуальності» художниці Марини Щербини (Попової).

Мисткиня народилася у Запорізькій області, у селищі Комишуваха. Через війну була змушена залишити рідний край і нині продовжує свою творчу діяльність на Буковині. Представлена експозиція — її перша персональна виставка. До неї увійшли роботи, створені протягом останніх чотирьох років.

Основою експозиції стали паперові колажі. Художниця поєднує малюнок із фрагментами текстів, використовує різні паперові матеріали, іноді — навіть вторинні. Так виникають своєрідні візуальні історії. За словами Марини Щербини, кожна з них є маленькою перемогою і своєрідною «цеглинкою» у формуванні особистості.

Модерувала та організувала захід провідна бібліотекарка відділу мистецтв Ольга Романюк. Виставка триватиме до квітня, тож усі охочі можуть відвідати її у відділі мистецтв бібліотеки.

Творчістю Марина займається з дитинства: пробувала себе у декупажі, пап’є-маше, вишивці, створенні ляльок, декоративних композицій зі шкіри та малюванні у різних техніках. У 2021 році вона взяла участь у груповій виставці «Український колаж», куратором якої був київський мистецтвознавець Євген Карась.

Під час відкриття виставки учасники театральної студії «Артист» під керівництвом актриси Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської Ярослави Свідерської читали поезію Тараса Шевченка, натхненні його художньою спадщиною та пейзажами рідного краю,  що представлені на книжково-експозиційному стенді.

Експозиція налічує 24 роботи. У затишній атмосфері відділу мистецтв глядачі мали можливість не лише оглянути твори, а й поділитися своїми враженнями.

Особливо привертають увагу колажі, у яких художниця звертається до архітектурних мотивів. У роботах можна впізнати знакові будівлі Чернівців — театр, філармонію, Вірменський собор, готель «Бристоль»… У поєднанні кольору, лінії та паперових фрагментів ці архітектурні образи набувають нового художнього звучання і сприймаються як емоційні портрети міста.

Колаж як мистецька техніка сьогодні переживає нову хвилю популярності. Поєднання різних матеріалів, фактур і смислів дозволяє митцям створювати багатошарові образи та передавати складні відчуття сучасної людини. Саме тому колаж дедалі частіше стає мовою індивідуального художнього висловлювання.

Мистецтво іноді говорить тихіше за слова, але звучить довше. Дякуємо художниці Марина Щербина за ці колажні історії і за можливість зупинитися серед щоденної метушні та вдивитися у деталі. Хай у нашому житті буде більше таких моментів — і хай над Україною якнайшвидше запанує мир.
А кольори мистецтва завжди будуть яскравішими за кольори війни.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Колаж як мова індивідуальності: у Чернівцях відкрили виставку Марини Щербини спершу з'явиться на Медіа-Версії.

6 березня 2026-го у Центрі культури «Вернісаж» у Чернівцях відкрилася виставка пам’яті заслуженого художника України Івана Дмитровича Балана,  присвяченої 212-й річниці від дня народження Т. Г. Шевченка.

Іван Балан народився 2 серпня 1941 року в селі Стрілківці на Тернопільщині. Художню освіту здобув у Чернівцях, а згодом навчався на факультеті графіки Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова у Львові. Багато десятиліть його життя було пов’язане з Буковиною, де він сформувався як художник, графік і книжковий ілюстратор. З 1992 року був членом Національна спілка художників України, брав участь у численних обласних, всеукраїнських та міжнародних виставках.

Творчість Івана Балана вирізнялася багатогранністю. Він працював у галузі станкової графіки, живопису, книжкової ілюстрації, створював плакати, листівки та екслібриси. Митець є автором понад трьохсот книжкових знаків і численних ілюстрацій до літературних видань. Його роботи супроводжують книги українських письменників — від класиків до сучасних буковинських авторів.

На відкриття виставки у «Вернісажі» прийшло багато людей: художники, друзі, учні, науковці, шанувальники мистецтва. Приїхали і родичі митця з Тернопільської області, його малої батьківщини. Атмосфера була одночасно світлою і зворушливою: люди згадували Івана Балана як талановитого художника, мудру й доброзичливу людину, яка все своє життя присвятила українській культурі.

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Тарас Шевченко, «Думи мої, думи мої», 1840

У видавництві «АНТ ЛТД» вийшла  книга Корнелії Товстюк “Радість поруч із нами” (Іван Балан: життя і творчість (з архіву родини Товстюк), яка  базується на матеріалах з приватного архіву родини Товстюк.

Важливою сторінкою творчості Івана Балана була його багаторічна співпраця з істориком і дослідником визвольного руху Нестором Мизаком. Художник став постійним оформлювачем його книг, присвячених складним і драматичним сторінкам української історії — боротьбі за незалежність, долям учасників підпілля, пам’яті про національний спротив. Саме графічні роботи Івана Балана — обкладинки, ілюстрації, символічні композиції — створювали особливу візуальну атмосферу цих видань.

Завдяки такій співпраці книги Нестора Мизака стали не лише історичними дослідженнями, а й цілісними культурними явищами, де слово і зображення працювали разом.

Під час відкриття виставки історик Нестор Мизак також згадав, що пам’ять про митця варто увічнити і в міському просторі Чернівців. Він висловив думку, що одну з вулиць міста можна було б назвати ім’ям художника — адже саме тут, на теперішній вулиця Княгині Ольги, де колись була вулиця Маршала Рибалка, жив і працював Іван Балан. На думку Нестора Мизака, така назва стала б символічним знаком вдячності місту художникові, який багато років творив у Чернівцях, оформлював книги, працював у сакральному мистецтві й залишив помітний слід у культурному житті Буковини.

Знову повертаюся в минуле… 11 вересня 2015-го у чернівецькому центрі культури «Вернісаж» можна було переглянути виставку «Підпільна графіка ОУН, УПА» , повстанські світлини, графіка заслуженого художника України Івана Балана у книгах Нестора Мизака «За тебе, свята Україно». Я була на цій виставці і тоді зробила невеликий (чи не зовсім невеликий) фоторепортаж, можна подивитися за цим покликанням – «Нам пора для України жить!»…

Художник працював і в сакральному мистецтві. Однією з його останніх робіт став розпис храму Різдва Івана Хрестителя, де він працював разом із художником Миколою Пелешуком. Цей храмовий живопис став своєрідним духовним підсумком творчого шляху митця — поєднанням майстерності, віри та глибокого відчуття української традиції.

Для Івана Балана екслібрис був не просто декоративним знаком. Це була особлива форма діалогу з книгою, з її автором і читачем. Саме тому його книжкові знаки вирізняються індивідуальністю і часто пов’язані з українською історією, культурою та літературою, зокрема з творчістю Тараса Шевченка.

Видавничий дім «Букрек» (Чернівці) здійснив перше за часів незалежності повне академічне видання
творів Ольги Кобилянської у 10 томах. Оформленням обкладинки та художнім наповненням серії
займався заслужений художник України Іван Балан.

Друзі, художники, колеги, з якими він працював і спілкувався багато років, ділилися теплими спогадами, говорили про його людяність, доброзичливість і відданість мистецтву.

На завершення виступила дружина художника. Вона подякувала всім, хто прийшов на виставку, хто пам’ятає і цінує творчість Івана Балана, підтримує добру пам’ять про нього і зберігає його мистецьку спадщину.

Після завершення урочистої частини учасники виставки зробили спільну світлину на пам’ять. Щира вдячність  пану Юрію Грунтовському за це фото, адже й мені дуже хотілося бути разом з усіма, серед людей, які прийшли вшанувати пам’ять художника.

Після офіційної частини відвідувачі ще довго не розходилися: розглядали роботи, спілкувалися, ділилися спогадами про Івана Балана. Його графіка, книжкові ілюстрації, екслібриси й сакральний живопис ще раз нагадали, наскільки багатогранним був талант митця і наскільки глибоко він відчував українську культуру.

Щира вдячність усім, хто долучився до організації цієї виставки, хто зберігає і популяризує творчу спадщину художника. Такі події допомагають нам відчути живий зв’язок поколінь і силу українського мистецтва.

Світла пам’ять Іванові Балану…

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Тарас Шевченко

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. Пам’ять у світлинах…  Пропоную переглянути світлини Івана Балана  із виставок у «Вернісажі» та Художньому музеї. Усі світлини з особистого архіву: Світлій пам’яті Івана Балана присвячено…

Запис Наша дума не вмре… Пам’яті художника Івана Балана спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цього вечора звучала музика, яка більше нагадувала молитву. Тут говорили про постать Сидора Воробкевича — людину, що в ХІХ столітті поєднала духовне служіння, науку і мистецтво.

4 березня 2026 року в Чернівецькому обласному художньому музеї відбулася просвітницько-мистецька зустріч «Музика як молитва» в межах виставки «Універсум Воробкевича». Це був не просто музейний захід — це була спроба побачити Сидора Воробкевича як цілісну постать: священника, науковця, композитора, педагога і творця культурного простору Буковини. Цьогоріч минає 190 років від дня народження митця, який у ХІХ столітті значною мірою формував духовне й національне життя краю.

У виконанні хору викладачів і студентів семінарії прозвучав церковно-літургійний піснеспів «Святий Боже».

Проректор семінарії протоієрей Ігор Луцан висловивши щиру вдячність  Ярини Вишпінській за високий рівень організації заходу та плідну співпрацю.

Народний артист України Іван Дерда виконав «Заграй ми, цигане старий» та «Рідна мово». І ці твори раптом перестали бути сторінками з підручника, вони стали живим голосом ХІХ століття.

Колекціонер Юрій Мисько розповів про експонати з приватної збірки та виконав пісню на вірш Воробкевича «Над Прутом».

Вірш «Мово рідна, слово рідне…», написаний під псевдонімом Данило Млака, став програмним текстом української культури. Уже за життя автора він набув пісенного звучання й широкої популярності.

Показували старі видання творів Сидора Воробкевича, звучав спів — і здавалося, що через музику та слово він знову повертається до нас. Згадували і про історію з пам’ятником. Час ніби все розставив на свої місця, але легкий осад у серці все ж залишився.

Запис Сидір Воробкевич: музика як молитва спершу з'явиться на Медіа-Версії.

11 лютого 2025-го у Чернівецькому обласному художньому музеї відкрилася персональна виставка відомого чернівецького художника, члена НСХУ Анатолія Житарюка. На експозиції   під назвою «Гола правда» було представлено близько 40 творів автора, що розкривають його сучасний погляд на людину, буття та внутрішню сутність людини. «Гола правда» стала не лише назвою виставки, а й запрошенням до роздумів про те, що насправді ховається за зовнішнім шаром життя — про правду, яку ми щодня бачимо, уникаємо, прикрашаємо або не помічаємо… Художник залишає глядачеві простір для уяви.

Світло в залі було щедрим. Воно грало на поверхні скла, у якому віддзеркалювалися люстри й силуети глядачів. Тож на деяких світлинах можна побачити не лише картини, а й їхній живий контекст — присутність людей поруч із мистецтвом. Та й фото довелося робити вже після повітряної тривоги — трохи поспіхом, із внутрішнім відчуттям крихкості моменту. Та навіть у цій напрузі відчувалося: мистецтво триває.

Атмосфера відкриття була теплою й невимушеною. У залі зібралося багато людей — друзі художника, чернівчани різних поколінь, поціновувачі живопису. Хтось уважно вдивлявся в полотна, хтось ділився спогадами про попередні виставки митця. Згадували й його льодові скульптури на Театральній площі — яскравий мистецький експеримент, який колись здивував місто. Було відчуття не просто мистецької події, а живої розмови — про межі дозволеного, про красу, про щирість.

Анатолій Житарюк залишається вірним своїй музі. Його роботи впізнавані, емоційні, сповнені внутрішнього руху. Попри всі обставини нашого часу, він продовжує працювати й дарувати глядачам нові виставки — продумані, цілісні, щирі.

Хочеться подякувати художникові за цю відвертість і побажати натхнення, творчої сили та нових ідей. Бо мистецтво, яке народжується з внутрішньої потреби, завжди знаходить свого глядача.

Бажаємо нових творчих успіхів! Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями, можливість працювати і творити…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Відвертість як мистецький жест… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

8 січня 2025-го у Чернівецькому обласному художньому музеї відбулася особлива зустріч — жива, тепла і наповнена глибинними сенсами. Тут представили тематичну експозицію, присвячену одному з найдавніших християнських обрядових дійств — Водохрещу. Виставка стала поєднанням музейного простору, живого слова, музики й безпосереднього дотику до історії.

В експозиції представлено близько 30 предметів із приватної колекції колекціонера Юрія Миська. Це — скляні штофи, збанки та графини початку ХІХ – початку ХХ століття, виготовлені в гутах Красноїльська, одному з провідних осередків гутного склоробства Буковини, а також керамічні збани кінця ХІХ – початку ХХ століття. Саме такі речі впродовж століть супроводжували людину під час водохрещенських обрядів, зберігали освячену воду, були присутні в родинних і храмових традиціях.

Особливу увагу привертали гутні штофи XVIII–XIX століть — масивні, з товстого зеленкуватого скла, з характерною асиметрією, що свідчить про ручну роботу. Деякі з них оздоблені християнською символікою — хрестами, рослинними мотивами, лініями, які асоціюються з рухом води.

Ці предмети є не лише зразками традиційного ремесла, а й матеріальними свідками віри та обрядової культури, де форма і декор несуть глибокий символічний зміст.

Зустріч модерувала Лариса Курущак, завідувачка відділу маркетингу, розвитку та комунікацій Чернівецького обласного художнього музею. Вона створила атмосферу відкритого діалогу між музеєм, колекціонером і відвідувачами, задаючи тон спокійної, уважної й зацікавленої розмови.

Колекціонер Юрій Мисько провів захопливу лекцію, під час якої розповів про історію кожного експоната, особливості гутного виробництва, символіку скла і шлях збирання колекції. Його виступ був наповнений особистими спостереженнями й любов’ю до предметів, які він не просто зберігає, а повертає в культурний простір.

Особливою окрасою заходу стало музичне слово. Пісню про Водохреща виконала Валентина Чолкан, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. І її звучання додало події щирої духовної глибини. Поетичне осмислення води як Божої благодаті, сили очищення й оновлення.

Прозвучав також вірш Юрія Федьковича, присвячений Різдвяним святам. Поезія органічно переплелася з мовчазною красою скла, створюючи єдиний художній простір.

На завершення зустрічі з підсумковим словом виступила Марія Ільків, заступниця директора Чернівецького обласного художнього музею. Вона наголосила на важливості таких камерних, змістовних подій, що поєднують музей, приватні колекції та живу традицію.

Після офіційної частини присутні мали унікальну можливість детально оглянути експонати, а деякі з них навіть потримати в руках — відчути вагу скла, його холод і сліди часу. Цей момент став особливо цінним, адже перетворив глядача на безпосереднього учасника діалогу з минулим. Зустріч завершилася спільним фото на згадку — як символом єдності людей, пам’яті й традиції.

Водохрещенська експозиція в Чернівецькому обласному художньому музеї стала не просто виставкою старовинних речей, а простором живої культури, де скло, вода, слово і пісня зійшлися в одному сенсовому колі. Навіть крихке скло здатне зберігати століття — якщо в ньому є світло.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Скло пам’яті і вода обряду: водохрещенська експозиція у Чернівецькому художньому музеї… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

5 листопада 2025-го в атмосферній зустрічі з Сергієм Ахременком (модератор — письменник Максим Дупешко) прозвучало багато простих, але важливих тез про мистецтво фотографії. Зустріч відбулася  в Гончаренко Центрі Чернівців. Розмова одразу перетворилася на справжній діалог про мистецтво, довіру і бачення.

Сергій Ахременко відомий чернівецький фотомитець: він проводить фотошколу, організовує виставки та бере участь у різноманітних фотопроєктах. Його роботи охоплюють різні жанри — портрет, фоторепортаж, студійні роботи, весільна зйомка та ню. Сергій розповів про свій шлях: перша фотосесія у 18 років, навчання на біофаку, перехід від плівки до цифрової й “крафтової” фотографії. “Для фотографа найважливіше — довіра й повага до тих, кого знімаєш”, — підкреслив він. Цифрове фото дає свободу, але справжній характер знімка народжується в уважному ставленні до моделі й світла.

Особливе враження залишилися від думки: сучасне фото іноді потребує письмового пояснення. Сергій говорив, що  тоді світлина сама по собі несе лише частину задуму, а  решта, якими автор доповнює роботу, становлять заголовок, супровідний текст, контекст виставки. Це свідчить про нову епоху у візуальному мистецтві — коли фото і слово утворюють єдину концепцію.

Сергій Ахременко — людина багатьох інтересів: він знімався у кіно, проводить майстеркласи, бере участь у виставках і фотопроєктах, а ще — мріє про персональну експозицію та створення короткометражних фільмів. Його фотографії — живі, відверті, з глибоким психологічним підтекстом. Під час зустрічі  поділився історіями з творчої практики, розповів про виставку «НЮанси», що зараз відбувається у «Вернісажі».

Його спокійна, іронічна, інтелігентна манера спілкування зробила розмову щирою і захопливою. Це була зустріч, після якої хочеться уважніше дивитися на світ — і бачити в ньому різні нюанси.

Запис Сергій Ахременко — фотограф, який зберігає нюанси… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зйомки Бліц-конкурсу (фото, відео)

• Перегляд конкурсних фільмів
• Презентація фотовиставки
• Творчі зустрічі
• Майстер-класи
• Відвідування музеїв у Верховині і Криворівні
• Робота творчих студій

10.10.2025.  Результати Бліц-конкурсу. Фотографія. Кіно. Підведення підсумків і нагородження переможців!

Комунальний заклад позашкільної освіти “Центр позашкільної освіти “Зміна” Криворізької міської ради опублікував на сторінці у ФБ: “Юні кіномитці творчого об’єднання «Телерадіостудія «Зміна» на чолі з керівником Наталією Володимирівною Охрімчук знову заявили про себе гучно й яскраво! У час, коли війна забирає спокій, діти продовжують знімати, творити, мріяти… Працюємо, продовжуємо творити і рухатися далі! Ми, українці – талановита нація!“

Запис Дякуємо, Барви – 2025… До зустрічі, «Осінні барви Буковини» – 2026! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Екскурсію про архітектуру будівлі провела доцент кафедри архітектури, урбаністики і збереження об’єктів ЮНЕСКО Юліана Баланюк. А про сучасний освітній простір факультету математики та інформатики розповіла доцент кафедри алгебри та інформатики Віра Сікора, кандидат фізико-математичних наук.

У стінах корпусу №1 працювали й навчалися відомі вчені та викладачі, які закладали основи університетської освіти в Чернівцях. Саме тут почалася діяльність першого ректора Костянтина Томащука, відомого своїм внеском у розвиток університету й науки.

Архітектура корпусу відображає стиль епохи Австро-Угорської монархії: це триповерхова будівля з симетричним фасадом, виконана в традиціях пізнього класицизму з елементами неоренесансу. Характерними є стриманий декор, рустовані стіни першого поверху, чіткий ритм вікон, високі аудиторії та просторі коридори. В інтер’єрах збереглися окремі автентичні елементи: сходи з оригінальними металевими балясинами, стельові балки, класичні пропорції навчальних залів. Збереглася касетонна стеля з декоративним розписом, що додає залам урочистості й витонченості.

Варто зазначити, що університет мав багатомовний характер: німецька, румунська, українська й інші мови присутні в його історії — це відображало мультикультурну природу Буковини у ХІХ–XX століттях.

Юліана Баланюк звернула увагу, що будівля не мала зайвої розкоші. Проте саме її лаконічна архітектура, пропорційність і функціональність стали прикладом якісної освітньої архітектури другої половини ХІХ століття. Корпус гармонійно вписувався в архітектурне середовище тодішніх Чернівців, де поряд постійно виростали будівлі громадських закладів, шкіл, гімназій.

У 1875 році корпус передали новоствореному університету. Перші лекції з права, богослов’я та філософії читалися саме тут. Будівля мала бібліотеку, аудиторії, адміністративні кабінети — фактично забезпечила університету базу для початку роботи. Згодом виникли інші корпуси й факультети, але корпус №1 назавжди залишився символом «точки відліку» університетської історії.

Сьогодні корпус №1 — це простір факультету математики та інформатики. Тут навчаються студенти, які здобувають професію вчителя математики та інформатики, а також спеціалісти з сучасних інформаційних технологій. Як зазначила доцент Віра Сікора, корпус поєднує історичну спадщину з новітнім навчальним процесом: у старовинних аудиторіях працюють комп’ютерні класи, лабораторії з програмування й сучасного програмного забезпечення.

Сьогодні, коли Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича готується відзначити своє 150-ліття (4 жовтня 2025 року), корпус №1 постає як символ спадкоємності: від вчительської семінарії — до сучасного центру математичних і комп’ютерних наук. Це не лише архітектурна пам’ятка, а й жива частина історії міста, де минуле і сучасність взаємодіють щодня.

Щира подяка пані Юліані Баланюк та пані Вірі Сікорі за змістовну й захопливу екскурсію. Факультету математики та інформатики бажаю процвітання й розвитку, адже саме точні науки є основою міцності країни.

Віват, матфак! Дякую ЗСУ за можливість навчати і навчатися.

Більше світлин з лекції за покликанням – Корпус 1 ЧНУ ім. Юрія Федьковича – факультет математики та інформатики.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Корпус 1 ЧНУ ім. Юрія Федьковича – екскурсія до Днів європейської спадщини… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Основними локаціями фестивалю стали Літературний целанівський центр та РК «Бартка». Окремі події транслюватимуться онлайн, що дозволить долучитися до фестивалю й тим, хто не зможе відвідати Чернівці особисто.

Під час ХVІ Meridian Czernowitz традиційно відбуватиметься благодійний збірдонатів на 2-й корпус Національної гвардії України «Хартія». Повна програма заходів: https://www.meridiancz.com/prohrama-2025/.  Вхід на всі літературні події фестивалю є безкоштовним.

Офіційне відкриття поетичних читань відбулося у Літературному целанівському центрі. Організаторка, CEO Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz Євгенія Лопата зазначила: «У фестивалі беруть участь ті люди, яких варто почути. Це письменники, які творять в умовах війни. Є й поети з Німеччини, а також учасниця зі Швейцарії. Деякі українські автори їхали з далекого Харкова, щоб презентувати тут свою поетичну книжку, хтось випрошував відпустку з фронту. Тож я думаю, що цих авторів справді варто почути». На відкритті виступив президент літературної корпорації Meridian Czernowitz Святослав Померанцев: «Поети Meridian Czernowitz часто виступають у бомбосховищах різних міст України. І я особисто знаю, що вірші допомагають вижити. Жити. Поети в усі часи знали: поезія існує, бо не може не існувати. На уроках хімії нам пояснювали, що кисень становить лише п’яту частину повітря, але саме завдяки йому ми дихаємо. Поезія – це кисень мови. Без неї вона всохне, втратить дух. Війна – суворий редактор. Я мрію про день, коли на відкритті фестивалю скажу: «Поезіє, дякую. Ми врятували тебе, а ти врятувала нас»».

Поетичні читання: Німеччина
Учасники: Вера Форневеґ, Мікаель Фоґель
Модерація та переклад – Петро Рихло

Вера Форневеґ (Vera Vorneweg). Вера Форневеґ зосереджує свою творчість на поетиці урбаністичного простору, ним вона переосмислює міські контексти, пам’ятники, історію — все це через призму поезії, що в діалозі з публічним середовищем. Від 2020-го активно працює з текстом у публічному просторі, створюючи твори на стінах, каменях, рулонних шторах, контейнерах тощо. У 2022 році вийшла її дебютна поетична книжка Kein Wort zurück («Ні слова назад»).

Вона «…пише на деревах, каменях, контейнерах, роллшайдах… намагаючись зафіксувати миттєвісність і минущість словами, щоб відібрати їх у плинності».  «Текст із вулиці — для вулиці».

Мікаель Фоґель (Mikael Vogel). Має шість поетичних збірок, серед яких Dodos auf der Flucht. Requiem für ein verlorenes Bestiarium (2018) — важлива робота про трагічне вимірювання біорізноманіття й зникнення видів. Його творчість глибоко етична: зокрема, вбачає своє завдання в голосі для зниклих, екологічній свідомості, поєднанні поезії й науково-архівного дослідження. Його стиль — це фактична поезія, яка через образ і факт змушує переживати страждання природи. Він отримав численні літературні відзнаки: Hermann-Lenz-Stipendium (2002), Medienpreis RAI Südtirol (2016), резиденції та стипендії між 2015 та 2022 роками

Фоґель працює з архівними джерелами та науковими фактами, водночас витончено формуючи поетичний ефект, що наближає читача до теми зникнення видів, екстинкції та кліматичної катастрофи.  Вірші з збірки «Dodos auf der Flucht. Requiem für ein verlorenes Bestiarium» вражають уявою й емоційним тягарем. Він описує і зникнення видів й застерігає про культурні втрати й кризу цивілізації, через призму «Homo destructivus» — людини-руйнівника.

Ця поетична зустріч об’єднала два полярні, але діалогічні підходи до мови й світу:
Вера Форневеґ — урбаністична поетка, що з поезією входить у простір міста, робить його «текстом», звертаючи увагу на красу та плинність буденного через свої емоційні інтервенції у візуальний ландшафт.
Мікаель Фоґель — еко-поет, що звертається до теми кінця біологічних і культурних світів, через поезію ставлячи людину перед її відповідальністю — аби не втратити і пам’ять, і саму можливість бути.

Чернівці знову стали містом-майданчиком, де перетинаються голоси та традиції з різних куточків світу. На фестивальних локаціях звучать різні мови— кожна з них несе власний ритм, образи та досвід. Поезія тут виходить за межі книжкових сторінок: вона зараз живе у залі Целанівського центру, двориках і просто на вулицях, творить діалог між культурами й поколіннями. Гості та містяни слухають, сперечаються, знаходять несподівані перегуки у словах, що подолали кордони.

Фестиваль триває, і кожен його день — це нагода стати свідком народження нових сенсів і зустріти світ у живому слові. Попереду — ще багато відкриттів.

На фото Місяць сяє над нічними Чернівцями, над сценами й вулицями, де звучало поетичне слово, а разом із ним — голоси війни й свободи.

Сьогодні, 7 вересня, фестиваль завершується, але у віршах, у зустрічах, у пам’ятних вечорах лишається його міць і ніжність — як сяйво цього Місяця, що бачив і нашу втому, і нашу надію.

Далі буде…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис У Чернівцях тривають XVІ міжнародні поетичні читання Meridian Czernowitz… спершу з'явиться на Медіа-Версії.